Храм поезії (🖤)

🚉 ▸ Потяг Котрий вже раз загубились в байдужих окремих кімнатах. Внутрішній холод безжалісним протягом шкрябає спину. Знову квитки у безсоння - навчи як самотньою спати. Згадки про тебе у кожній хвилині, секунді, спини їх... Чи мене? Потяг стійких почуттів несподівано сходить із рейок, Спогади прагнуть життя, тож слізьми витікають з вагонів, Колії вперто заводять у пустощі зморених прерій, Вітер обпалить легені, що звикли вдихати неволю. Згадка про дім сколихне: Фільми у вікнах малюють не наші обличчя - там темно. Твій силует вдалині... вже не хочу кричати "постій-но"... Купа зболілих думок повертає у мить, де нікчемна, Попри сумління до зустрічі дні відміряла на стінах. Досить! Рішення вже не скляне: Мушу сміливо зустріти себе у самотній кімнаті. Тиша спинила годинник, згубивши хвилини та миті. Годі чекати на виклик - твоїх обіцянок не знати б... Час цей багаж на пероні навіки самотнім лишити. Your Lilium🪷 ─ ────────── ↷#yrboo_вірші

Добрі передвісники Ми різні на вигляд, на смак і на дотик, Як дві нескінченності, дві протилежності. А значить, притягнемось – так споконвіку заведено. Ми різні, бо дивимось різне кіно, та Без зайвих зусиль ліквідуємо межі ці. Засолодко разом – додали із надлишком меду нам. Ми біле і чорне, ми ангел і демон – Усе в рівновазі, й гармонія в побуті, Тож кожен проміжок заповнимо, котрий порожній ще. Очікувань – нуль. Ми є скрізь і ніде ми. Нехай проклинають, засуджують сноби ті – Мішенями для Купідона ми є від народження. Сміливо крокуємо в завтрашній ранок, Повільні цілунки - бальзам від тривожності. Нам Доля готує сніданок із дружби та щирості. Зарано рушати у пекло чи в рай нам. Плин часу косою торкається кожного, А «завтра» – єдине, що поки у нас залишилося. Можливо, колись і зітремось у попіл, Та все ж до тих пір я так міцно триматиму За руку тебе, мій коханий. Клянуся, воскреснемо! Збудуємо разом найкращу з утопій. В наступних життях під вогнем автоматів ми Станцюємо танго на згарищі тлінного Всесвіту! вірш за мотивами роману Ніла Ґеймана та Террі Пратчетта Добрі передвісники синьоока #синьоока

- тільки зелений і бурий, ⁃ каже очільна відьма. відьми приносять одяг, штори, підковдри. нині навіть рушник давала з дому одна божевільна, вишитий щільно маком по трав’яній тканині. потім порізали одяг, той, що колись любили, повідрізали коси. бу‌де ще час для сватань. повитирали сльози. зараз усе для битви. потім плели‌, молились, знову плели, співали. чари вплітали - захист, руки танцюють легко. добре плетися, смужко. міцно вростай у сітку. бути тобі травою, бути тобі землею. що я вплітаю, сестро? сукню - духмяне сіно? листя, нагріте сонцем, літо, що завжди з нами? стебла весняних квітів? чи ароматну хвою? що я вплітаю, мамо? хустку - земля брунатна? ше‌рхлу кору пахучу, гілку верби хисткої, грубе ведмеже хутро, пірʼя совиного жму‌ток? відьми плетуть до ночі, відьми чаклують вперто. тільки не видай, сітко, тільки не зраджуй, смужко, будь, наче плащ-невидимка. всіх заховай від смерті. @buryanpoetry

*** в бабиному горщику на столі – держава і підозріла тиша так тихо може бути хіба після вибуху в бабиній вишні кісточка – родиво: земля вкрита варенням і тонуть у ньому комахи що летіли на цукор в баби дзеркальце – війна там: два ока ніс брови губи красивий контур дідового лиця дідусь пливе собі в тиші й шепоче мені на вухо фонетичні правила української мови каже запам’ятати речення у якому всі приголосні звуки глухі але мені заважають його почути: як діяти під час обстрілів? де ховатися під час бомбардування? як вижити під час ядерного удару? кладу у білу столову серветку крихти літер хочу забрати з собою назву села в газетах такого не пишуть бабця дає мені цілунок в лоба а разом з тим знання що горщик – держава кісточка – родиво дзеркальце – війна Метафора особистості

Мотанка Матуся дала їй мотанку – червона спідниця, білий фартух. Тримай-но, дитино, міцно, як буде страшно. Падав вишневий цвіт, вона заплітала стрічки у коси, йшла цілуватися – губи як вишні, біла спідниця, очі долу, серце – тремтить. Все попереду: світле небо, гаряче сонце. Мотанка в пальцях – мамо, скоріш підкажи, як жити? Біла сукня чекає, щоки палають згодою. Та потім була війна, він йшов на війну. Обрала бути сестрою, стрічка і хрест на плечі. Вчитель казав – бути хірургом просто, біле – до білого, червоне клади до червоного. Огортай бинтами, слідкуй, щоб не міняли колір. Все. Він так жартував, щоб підбадьорити. Коли вона вийшла у поле, небо було таким білим, сонце палало шарлахово. Гримів небезпечний травень, падав від грому вишневий цвіт, всюди – бліді обличчя. Вона шукала його, стискала у пальцях мотанку, молилась матусі та Богу, серце палало шарлахово. Знайшла – блідий, як цвіт, занадто яскравий в грудях. Все буде просто – вона складала біле із білим, червоне з червоним. Все буде добре – казала в кишені мотанка. Потім тягла на собі, щоб встигнути, допоки сонце червоне, допоки бинти не змінили колір. Встигла. *** @worldscrossroads #alldoroga

Щемке відчуття нових доріг — кулька всередині сонячного сплетіння, що розширює до країв грудну клітину, залишаючи зовсім мало місця сполоханому серцю, що намагається вирватись з міцних обіймів цього відчуття. *** Проїжджаючи просілковими дорогами, замальовую білі плями вітіліго своєї внутрішньої карти. Відрізаю шматочок від цього торта terra incognita, намагаюсь запам'ятати кожен    відтінок          смаку. Ця земля вже цілком і повністю належить моїй голові, звідти її не зможе забрати ніхто. Але є тільки тимчасове відчуття ситості та задоволення. Ніколи не була на Сході України. Голод за ним залишиться зі мною назавжди. @lysychkazlisu

не добре < зле руки увиті червоними нитками, мʼязи утримують зло назовні. кожного дня з випадковими дітками я говорю, і вони пошрамовані. це випадковість — спланована Всесвітом, пʼє кожне слово культури із пляшечки що ж, нарцисизм нагодує безмежністю — хочуть від пустоти і до важкості. світло у горлі застигло тривогою: тільки б не бути такими ж нікчемами прагнуть наблизитися до бога і приховати своє зло у череві в червні. при чорному сонці поховано, все що приховано, все окрім памʼяті й пташечка кольору монохромного пісню наспівує голосом матірі липень 2024 #яркінавірші #віршіяркіна

і голову кожного хочеться притиснути до голого серця що розплавиться й огорне хвилями температури моєї крові зігріє безумовним теплом внутрішньоутробної турботи хочеться топити пальцями іній сивих пасм змивати татуювання-крапанки від пилу осушувати русла зморшок гарячими губами і колисати колисати колисати щоб ніхто не пішов самотнім @lysychkazlisu

Це місто як палкий нелюб Несамовите вологе Алеї стеляться під скошені ноги Шепочуть "стерпиться" Шепочуть "ти не станеш щасливою Можливо Тимчасово задоволеною" Щось у мені радісно занотовує Щонайменще скорочення дистанції Сипле прислів'ями "Не купуй оптом - незручно вЕсти на деокуповане" Зачитує віршами "Щось є у мені І це щось у мені ламається" Це щось вкладало мене у ліжко З багатьма іншими Йшло кішкою по своє одинацтво Це щось казало що треба їсти Хоч ти трісни Не знаєш чи витягнеш ситне завтра Це щось зустрічало колись не друзів Там де всі присутні Говорили рідною з рідними Це щось просило ідентифікувати його За родом числом і способом дії. Отже Щось є у мені І це щось у мені ламається І з того надлому Невідомо що потім вигнеться Прислухаюся Чутно ГострИться Моя безстрашна Ніж- Ність.

Марадона Той, хто продавав кокаїн Марадоні, і той, хто підносив губку із оцтом, і хто пробивав дубас на мікрорайоні, знають, що життя – це штука із сильним осадом. Життя – це те, чим ти почнеш розраховуватися в кінці життя,         це погані передчуття, які починають збуватися, це те, в межах чого ти вимушений переховуватися, і заради чого погоджуєшся продаватися. Те, що закладається в тебе замість агресії, те, що ти маєш сплатити до останнього цента, життя — це бізнес, на який ти не маєш ліцензії, бог — це менеджер із аптеки, який не продасть тобі без рецепта. Життя – це як курс бакса, який ніколи не стабілізується, це як рахунок у банку, на який ти завжди опираєшся. І якщо ти думаєш, що це тебе не стосується, то я думаю, що ти глибоко помиляєшся. Тому що кожному, хто вкладався і вписувався, щедро воздасться зрештою за кожен із траблів, за кожен із листопадів, що на нього осипався, за тишу і темряву, до яких він потрапив. І повернувшись до кожного, з ким довелось триматися одних законів під прогнутим небом відчаю, я кажу — кожному з вас буде чого стрьоматися, згадуючи про мене         і про мої свідчення. Хто знає, яким буде продовження. Часто життя і обмежується свідоцтвом про народження. Більшість речей навіть не намагаєшся повторити. Чим більше бачив, тим менше хочеться про це говорити. Знаючи текст, важко досидіти до кінця вистави. Часто останнє бажання — це бажання усіх підставити. Як говорив Ісус, розкинувши руки — Я повернуся ще, суки. Сергій Жадан

В неї червона ниточка на зап’ясті, блиск для губ на смак як сухе вино і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя. Якщо вночі вікно залишити навстіж – вересень прийде і всядеться в це вікно. Якщо вночі залипати надовго з другом, якщо писати пальцем ім’я на склі і витирати, спадає якась напруга. Ранок виходить добрий, і дуже круглий відбиток чашки лишається на столі. Якщо скінчились сливи – почнуться груші, інший сезон нові принесе дива. Якщо вікно залишити – вітер ворушить мокре волосся, і небо кольору мушель, і ніби приплив в дворі шелестить трава. Катерина Бабкіна

хаскі у моєї самотності очі різного кольору: одне блакитне, як в Непорочної Діви, інше чорне, неначе Диявола. моя самотність косоока до непристойності: блакиттю видивляє світ довкола, чорнотою пробурює середину. люблю і пишаюся нею – цим кудлатим величезним хаскі, що часом гріє мене, а часом гріється мною. люди кажуть: закрий їй очі назавжди, вона тобі непотрібна, у нас очей – не злічити, усі неймовірних відтінків. а я цілую кожне з її очей на ніч, щоб, коли засне, з однаковою любов'ю штрикати їх голкою. @snih_n_g

"Балада про білого кита" у моєму виконанні (автор: Єва Верле)💙 😉рада представити вам декламацію вірша "Балада про білого кита" – поезія Єви Верле в рамках конкурсу від Альтернативної творчої студії #ігри_несписаних 😌також в Instagram #adelis_declamation

Балада про білого кита що відчувати, якщо кит - це ти? твоє серце, на яке полюють мисливці за головами твоє сонце , яке падає щодня у прірву, мости, зліплені з крижаного холоду які ніхто ніколи не перейде ні до тебе ні від ти кит — маєш тримати світ на собі розправивши плечі, чи знітившись вдивляючись розширеними зіницями у темряву первородного небуття; видихаючи тяжко, ловити пісню моря шкірою, здригатися від її хвилюючих доторків музика - лише сублімація сексу і коли починалися звуки, гойдалося море ти пив, наповнювався, виплескував назовні стогін і від стегон бога починався стовбур ігдрассіль, проростаючи з твоєї спини якщо зможеш спинити - спини ріст молюсків назовні, коріння - всередині хвилі хлюпають твоїми "ні" відкорковують дозріле завтра а ти перетворюєшся на іхтіозавра мімікрія глибинного до світлого соціо хтось крокує до тебе шляхами струн тримаючи нове сонце, як тримають у руках гарпун @viknapoetry

Ну що, друзі, збулося) 🎆 Антивидавництво оголошує передзамовлення збірки «Ліброзорій». Пишіть мені в лічку http://t.me/angazelena чи в коменти, стартова вартість 180 грн (96 сторінок, тверда обкладинка, кольорова вклейка. Ілюстровано художніми роботами авторки) Слова видавця: «Оголошуємо передзамовлення збірки віршів Анґи Зеленої «Ліброзорій»! Анґа — переможниця конкурсу "Fucking Genius Poetry '24" від Антивидавництва. Вартість книги за передзамовленням — 180 грн. Вартість після виходу друком — 230 грн. Передзамовлення триває до 15 жовтня 2024. Прибуток буде перераховано на донати для ЗСУ. «Ліброзорій» — це liber libertatis про дорослішання і доростання. Пам’ять, свободолюбство й життєлюбство, прямота і брутальність, експерименти з формою і сенсами — все це тексти Анґи несуть із собою за межі ліброзорію, ритмічно крокуючи вгору. Встаньте і ходіть з ними. Не всі читачі дістануться вершини, але дихання натренується поза сумнівом. 96 сторінок, тверда обкладинка, кольорова вклейка. Ілюстровано художніми роботами авторки. Для передзамовлення заповніть форму: https://forms.gle/72aYHjPzrxxA6vpd9»

Мої портали в літо на твоїх вустах погасли. Коли зливи гріти перестали, ми повстали проти спокою — спалахнули! Вкрили оселю тінню минулого, де постійно зачиняли вікна у часи непідвладного смутку, щоб не впускати погляди свідків. Не питай звідки це й чому так різко і буремно. Те, що колись зі стелі лише капало на нерви, тепер без перерви заливає очі міцним відсотком рідкого вогню, в якому ми мовчки згораємо, наче риби на піску. Більше удвох не ляжемо спати, однак розділимо ліжко навпіл. Не дивись на мене згори, адже чим солоніший дощ у кімнаті, тим вищий потім зійде ядерний гриб. І в епіцентрі страшенного гуркоту кожен із нас зачиниться у власному бункері. І коли легені не впускатимуть подих, гіпоксією ввіб'є смертельно хворим, поміж незагоєних шрамів, ніж питання: ми одне одному в моменті крапля у морі, котру віднесли хмари до байдужості навпростець, чи крапля до mori, що поклала усьому кінець?

Хрещена галактики - дотична до ліри муза - ночами виношує тексти сумних поезій, долоні із збіжжям надій підставляє друзям, а серце своє відправляє найближчим рейсом на Землю. Саме тоді, якщо бути справді уважним  можна творити - хоч мрію, хоч пісню, хоч спроби критичних коментарів. Потім, подумки,  скажеш: - Яка ж бо ти гарна, ясочко-чорні брови. Після її від'їзду осінь ніяк не скінчиться, багаторічні коріння шукають весну під землею.  Щоб зм'якшити гіркість світу потрібна дещиця кориці або золотих почуттів одисея. У ар’єргарді цієї війни краєвид плинний болюче тримає моя історична ера, а також міста, переліски, пташок крила і скриня - повна любові і плахот вишневих. Реальність утримує наш  непереможний воїн. Живемо наше звичайне життя - і точка. Хрещена галактики – ясочка-чорні брови, з її примружених днів виринають ночі. Лора Данилюк

Миритись мізинцями, після вечірньої гри у конструктор, що мав поетапно надбавити стимул. Завзято одержати цілі та стати деталлю команди, натомість, терпіння навчило здійматися вправним і владним. — Знову б'єшся в школі, чубиш гул у скроні, ніби все тобі підвладне в світі божім. Латати обірвані вушка у зайців і смутки. помити підлогу, бо ж звичка — заходити взутим до дому, що вигрів убивцю в колисці із казки. Прокинулось з тіні страховисько — сите зневагою плакси. — Зараз смієш гірш збрехати рідній мамі, краще б серед ночі я родила камінь. @mewbalagur