Храм поезії (🖤)

Німфа (Вірш написаний на марафон) Роздягаю тебе так нечемно, немов мандаринку, Розтікаєшся соком, коли декламую сонети. Якщо тіло коханої - храм, щойно служба минеться, Завітаю до нього, у край насолоди порину. Розчиняюсь в тобі, ніби цукор в гарячому лате, Розпускаєш волосся – блукаю в тропічних ліанах. Незнайомі палкі почуття вже нуртують вулканом – Я заради цих губ ладен все перешкоди здолати. Розфарбуєш все тіло у колір своєї помади, Розгадаю тебе, ніби ребус, і вивчу напам’ять Кожен вигин, западинку, потім пройдуся степами. Все дозволено зараз, тож нумо кордони ламати. Розквітаєш у мене в обіймах - тендітна волошка, Розважаюсь з тобою і знаю : до цього не жив я. Приманила солодким нектаром до себе, мов бджілку. Прошепочеш ім’я - моє тіло охопиться дрожем. Розцілую ще раз після того, як ти охолонеш, Роздивлюся : лежиш біля мене, як німфа, розкута. Не насичусь тобою ніколи, бо завжди бракує. Я життя залюбки би провів у твоєму полоні. © синьоока #синьоока марафон #інтимнірядки

Те, що завжди зі мною Дивно як деякі речі часто буденні та неважливі у цьому крихкому, тендітному світі раптом виростають в ціні і стають тобі майже рідними. Ложка з дешевого набору куплена ще до війни у якомусь вокзальному кіоску яку тягаєш брудну в кишені бо хто зна коли доведеться їсти І що А так у будь-який момент тільки давайте миску Термо чашка з гарною товстою ручкою та опуклим дном бо якийсь дурко додумався у ній гріти воду фактично вона не моя бо мою хтось стибзив та тут без образ але баш на баш РПК який майже за рік таки вдалося обміняти на звичайний калаш набагато легший але чомусь чужий А ще мисочка куплена на базарі в одному з прифронтових міст звичайна бляшанка що коштувала так якби була з чистого срібла ще й інкрустована золотом. Та довелося брати щоб коли-не-коли а запарити вівсянку або мівіну Купа шмаття виданого ще на учебці зокрема берці які давно слід списати але якось жаль А ще шеврони і патчі куплені та подаровані затерті з боків що буквально приросли до одягу. Ось ці – на бушлат а оці – на фліску одну й другу та звичайно ж на бронік позивний і групу крові та оцей, один з перших – "Збройні сили України" де напис майже не видно але ти знаєш що він є. А також іконки в нагрудних кишенях куди ж без них? А тепер рюкзак там ще цікавіше запасна зубна щітка у гарненькому футлярі якою користувався на позиціях раз чи два Кілька ліхтариків а ще молитовник про всяк випадок бо ті кілька молитв які похапцем читаєш коли пахне смаленим і так знаєш напам'ять. Та найцінніше те, що завжди зі мною брелок зі свистком у формі жабки подарований донькою та який обіцяв повернути. Двоє в'язаних котиків у маленькому зіп-пакеті які трепетно й ніжно пахнуть Домом. Та купа малюнків на які боляче дивитися то й не дивишся лише носиш як обереги. І хоча з практичної точки зору це купа зайвого місця я не уявляю що колись якоїсь із цих речей зможу позбутися. Лише опинившись вдома складу все охайно в коробку щоб інколи (дуже рідко) діставати та згадувати давні часи і розповідати про них онукам. @rudyipoetry

День, в якому діти побачать першого свого мерця, ти хотіла би якось передбачити, контролювати, але він, звісно, буде позаплановий, безконтрольний. Ось вони лежать, і на кожнім залізна цятка: королі кришталеві у коробках із ватою, і в руках – закривавлені скіпетри та корони. Дім – це звідки болить, це там, де пнеться лоза виноградна, істинна поміж ребер Ісуса, де в пітьмі бароковій лягають грона в точило. Ти приходиш поберегти, хоч позмінно подбати, бо зась чужакам чавити ногами на склизле сусло темносерді ягоди. Війни тебе не навчили. Мусять мучитись лози, зростати на кам’яній кручі й солі, щоб смак увійшов і сенс у вино їхнє, що будуть пити в світі наступнім. Виноград із болю темніє, і Спас при кожній труні покладає долоню на продірявлене серце, і здаються дітям човнами мертвецькі ступні. Це-бо звідси болить воно, звідси, це звідси, зві… Припильнуй нашу скелю солі, варта твоя нічна. Вранці вдарить у неї сонце, розколються половини, вийде вітер, і принесе вогонь, і удар навідліг, діти вийдуть йому назустріч на холодних човнах. Бачиш, море гойдається, море червоне, винне. Катерина Калитко

В День народження Тараса Григоровича Шевченка наважилась задекламувати його лірику. Вірш 1848 року.

*** Снилось, ніби одного дня ми зустрілись із Папою. Зустріч була невимушеною, можна сказати навіть ламповою. Стелі були високі, на стінах — мабуть, да Вінчі. Папа сидів у кріслі, пив вино і говорив про вічне. «Війна, — промовляв протяжно, — це, звісно, загалом погано. Але треба подумати — може, щось її спровокувало? Може, вам треба було говорити і жити якось інакше? А тепер помирають люди — і всі вони наші. А тепер за війну платять життям безневинні — я бачив це у новинах. Бідна дівчина от недавно згоріла в автомобілі. Коротше, треба якось миритись, бо це вже зовсім не діло». «Знаєш, Папа, — кажу. — От ти чоловік, звичайно, авторитетний. Але у нас тут своя війна і своя вендета. І, повір, для ненависті у нас є достатньо причин. Так що або ти в них розбирайся — або мовчи. Вся ця твоя теорія миру добряче насправді кульгає, Бо тут добро воює зі злом — і зло іноді перемагає. І тоді так — тут помирають невинні, і тут багато біди. Якщо хочеш побачити на землі пекло — приїжджай сюди. Приїжджай, Папа, подивись, якою стала наша країна через тих, хто жорстокістю наповнений до країв. Через тих, хто вміє тільки знищувати і руйнувати. Папа, їхні душі вже ніщо не зможе порятувати. І смиренністю в цій війні нічого вже не добитись. Тому досить, Папа, виправдовувати убивць. Тому досить нам тут про чесноти і милосердя. Стій уже на якомусь боці, а не десь посеред». Історія пишеться щосекунди, перетворюючись на хроніку. Папа ще щось там говорить, але мені треба йти замовляти броніки. Кажу йому наостанок щось про Харків чи, може, Херсон. Прокидаюсь і думаю — Господи, оце так сон. Шкода навіть, що тільки сон. Таня Власова #Таняпише

не посперечаєшся, щось десь є

"Фарби таємної ночі" Я досі тут... Послухай Єдиним моментом, що в пам'яті тисне На мене, то магія часу під кроною клену. Під темним покровом твій крик гоноровий. Поверне і тіло, і душу до лона Едему. Мій стан чорно-білий - депресія в скронях. Задушить мелодію пагубне місто, Бо тісно, і вдома Постійно говорять *.*..* В полоні спиртових напоїв. Момент імпульсивний, а хто покарає? За тінню ліхтариків звуки ударів. Це лезо ножа? Ти ходиш по краю. Під світло зірок ми тікаєм, а далі? Це запах металу. Заляпаних грошей. Збирається сумка, а потім погоня, Останній вагон – дорога на прощу, Перерва. Поїсти. І знову "По конях". Землею запахнуть на тілі фіалки, Мій стан.. неважливо, сьогодні не варто. -Чому не сказала? Тепер не запізно? Птахи фіолетові..? Рана з намистом. Тривога вбиває. Партія в шахи. -Я поруч. Послухай, я поруч, на кухні. Три місяці тиші, а далі...не знаю, А далі - придумаю. Їжа протухла. До фарби кривавої  ллють антисептик, Чи було це правильно? Сирість. Вечеря. У пам'яті холод, та вдовина лепта Не верне додому, де ліжко застелять Тендітним атласом - кольором білим. А поки, ці руки застелять підлогу. Порізана марля та шрами по тілу -Я ПОРУЧ, Я ТУТ ЩЕ, ЛЮБОВЕ, Я ПОРУЧ. Послухай, секунду, хоч руку до серця здіймаю, та барвами стіни закреслять. Ця мить завмирає у пам'яті - 10. Дарує лиш сльози та спогади десь там... Мій крик не почули? Це стукіт по сходах? Чи двері не замкнені? Тиша. І постріл. Ти вернешся, мила? Ти вернешся згодом. Щоб барви ці змити - атлáсову постіль.. Застелять нам трави травневим покосом. @maLvaaaaaaaaa

Кохайся із ним крізь неспокій і втому, Яскраво запалюй в зіницях жагу. Він повернувся, він поруч, він вдома. Глуши його сором і страх, і нудьгу. Кохайся із ним і цілуй його кукси, Нехай відчуває по нервам твій струм. Оголені груди і стегна - спокуса, Нехай з кожним поштовхом меншає сум. Кохайся із ним, ніби ти Клеопатра, Захоплюй вологим і теплим єством. Хай чують сусіди, ліфтери і варта Як граєшся ти із його божеством. Кохайся з поривом, кусаючи губи, Торкаючись ніжно протезів й долонь. Хай спробує бути ласкавим і грубим. Спустошуй «святиню», розпалюй вогонь. @arisu_magic_psy арт Наталка Меленишин

Він приходить вночі "не кричи" шепоче і ллється по тілу струмом. Слово — гострий кайєнський перець, раз торкається язика і не вистачить молока всіх пречистих праматерів щоб злизати, змити пекучі фрази. Не строфа, а шовкóві пута, лоскотом під грудиною, ворушаться змії плетених рим. Вихором у легенях шукає вихід розпечений кисень. Занадто близько. З чийого ти пекла, скрипáле? Скільки ший перерізав тендітним скрипкам, вдаючи, що це ласка? Як тремтіли їх струни охоплені словоспазмом повільно, або одразу? Всміхається, в'ється. Ніч по вінця налита змістом. Вервиця літер навколо горла вкладається під волосся густим намистом. @snigpoetry

Пост, який одразу не відбувся із-за своєї очевидності, але най буде, бо жалко викинуть Значить встаю я зранку з вусами Шива-ченко, з тюльпанами в банці і думку гадаю, що основна більшість притихла якось щоб зайвий раз дурню не ляпнуть.. Наступного року (дай Бог, щоб він був) буде більше привітальних вигуків на кшталт: ⁃ Любе жіноцтво, дякуємо вам, що ми з вами побудували цивілізацію, де переміг гуманізм, принаймні на рівні ідей, народили нове покоління спадкоємців, розвиваємо науку, медицину, мистецтво і всі разом здобуваємо перемогу! Хай живе Шевченко! Шамбо!

я був твоєю футболкою білою і був на ній плямою самою жирною яку не вистіраєш яку не візьме ваніш оксі екшн а ти продовжуєш її носити не прикриваючи світером я лишався на стулках крутився в кутках і навіть висів на тремпелі мене радував вид з чужого вікна мене обсідали мухи я тоді думав — роби мені все тільки залиш улюбленим @slidyslidy

Я — одна із десятки Ріґведи: Я — твоя рівновага й мандáла, Символ складності, світла і Всесвіту, Що єднає земне і божественне, Я — майбутнє й записане давнє. Коло зовнішнє — раннішній лотос, В нім — квадратом сотвóрення й пýстище, Цілий світ у мені — макрокосмос, Все — циклічне, лиш я не повторююсь: Медитація — у візерунку. Безліч вимірів, символів, технік: Калачакра — нескінчення часу. В ланцюгу перероджень тотемному — Вдосконалення волі й безсмертності Не руйнуй у кінці ритуалу. Я — людських досконалостей óпис, Квадратура кругів — не проблема. Рівне дихання, серце у спокої, Діаграма — святилище простору. Я — духовне твоє одкровення. 30.07.2023 © @olesya13r Ріґведа - найдавніша частина нестворених Вед. Мандáла – сакральний символ, використовуваний при медитаціях, ритуальний предмет, знищується після ритуалу. Калачакра — календарна система, пов'язана з буддизмом через ідею нескінченності часу і нескінченного ланцюга перероджень.

Сьогодні знову копаємо землю Цю ненависну донецьку землю Цю черству закам’янілу землю Тулимося до неї Ховаємося в ній Ще живі. Ми ховаємося за землю Сидимо в ній тихо Наче малі діти за маминою спиною Ми чуємо як б’ється її серце Як вона втомлено дихає Нам тепло й затишно Ще живі. Завтра ми вже будемо мертві Може багато з нас Може всі. Не забирайте нас із землі Не відривайте нас від матері Не збирайте на полі бою наші рештки Не намагайтеся наново скласти нас докупи І – благаємо вас – ніяких хрестів Пам’ятних знаків чи меморіальних плит. Нам це не треба Адже це не для нас – для себе Ви ставите нам величні пам’ятники. Не треба ніде карбувати наших імен. Просто пам’ятайте: На цьому полі У цій землі Лежать українські солдати І – все. Не віддавайте нас батькам Не хочемо щоб батьки бачили нас такими Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми Неслухняними хлопчиками З рогатками з синцями на колінах З двійками у щоденнику З повною пазухою яблук з сусідського саду Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося Що ми десь є. Не віддавайте нас дружинам Нехай кохані запам’ятають нас красенями Такими які подобалися багатьом дівчатам А дісталися їм. Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи Наш гарячий подих Наші палкі обійми Нехай вони не торкаються нашого холодного чола Наших холодних вуст. Не віддавайте нас дітям Нехай діти запам’ятають наші теплі очі Наші теплі посмішки Наші теплі руки Нехай діти не торкаються тремтячими губами Наших холодних рук. Ось в цих окопах Які сьогодні для нас тимчасове житло А завтра стануть нашими могилами Поховайте нас. Не потрібно прощальних промов В тиші яка настає після бою Це завше виглядає недоречно Це наче штурхати загиблого воїна І просити щоб той встав. Не треба панахид Ми й так знаємо де тепер буде наше місце Просто накрийте нас землею І – йдіть. Було б добре як би на тому місці було поле Колосилося жито Щоб жайвір у небі І – небо Багато неба – Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле Де лежать бійці?! (В пам'ять про нас їжте хліб з поля Де ми полягли.) Було б добре якби на тому місці були луки І багато-багато квітів І бджола над кожною квіткою Щоб надвечір приходили закохані Плели вінки Кохалися до ранку А вдень щоб приходили молоді батьки З малими дітьми. (Не перешкоджайте дітям приходити до нас.) Але це буде завтра. А сьогодні ми ще копаємо землю Цю дорогу українську землю Цю солодку ласкаву землю Пишемо гуртом саперними лопатками На її тілі Останній вірш української літератури. Ще живі. Борис Гуменюк

якщо я вже на колінах, то наврядчи молюся хоча, молитися це взагалі як? присягатись у вірності ідеалізованому образу і подобі? тоді я досить часто займаюсь цим, так стирати ті самі коліна в кров від любові? це відбувається зі всіма, хто буває у мене вдома і якби сам господь до мене навідався, це також відбулось би, а може таке вже ставалось просто що він забув в той момент подати знак тому я пригубила вина, з’їла з чужих рук скибку святого хлібу, запалила церковні свічки і навіть запросила когось їх притримати а на ранок забула події вечора і от знову розповідаю всім, що атеїстка хоча якоїсь ночі мого життя я все-таки увірувала і відчула господа досить глибоко в серці, в серці звісно так от, якщо я вже на колінах (навіть, якщо в церкві) то скоріше всього я там з кимось і наврядчи молюся просто заробляю нові гріхи і знаєте, якщо мене за цей вірш посадять хтось візьме ще один гріх на душу але це вже на їхній совісті думаю зможемо відмолити його разом, щоб це не значило  амінь @artyleriya

Маніфест* Дякую тобі, сестро, що подарувала мені право говорити про власні права вільно пересуватись світом та пізнавати його бути вченою і володіти не тільки секретами зваблення Дякую тобі, сестро, що відстоювала для мене право бути матір’ю стільки разів, скільки я захочу або не бути нею взагалі натомість стати собою, а не тільки берегинею примарного вогнища Дякую, тобі, сестро, за повернення мого тіла мені мого прекрасного голосу і гучного сміху право отримувати задоволення та проявляти злість — навчитись слухати себе, а не всіх навколо Дякую, тобі сестро, що подбала про мене ціною власного життя, тіла і становища в суспільстві, що не було добрим до жінок, та не здалася в моменти слабкості Дякую тобі, сестро, хоч я й не знаю твого імені за вибір, який ти не мала за безстрашність, хоч ти й боялась за віру в мене та майбутнє кожної, яка камінь за каменем переверне цей усталений світ (с) *присвячується кожній жінці з минулого, яка боролась

що ж чекаю на ваші репости

✍️- Займатися текстом За кулісами місиво: пера та дроти. Сабмісивом ти не проти побути в розкутих бажаннях та істинах. Це кімната для ігор, обладнане лігво самітника. Зачиняються штори, щоб зорі гріха не помітили. Просто слідуй за мною, жагою дороги накреслюю. Стань моєю рабою, ховайся в катренах. Між плесами нам метафори веслами. Душі в чарунках поезії: амфібрахій до ранку. Мчимо до світанку по лезах ми. Нам удосталь епітетів: рими оздобимо квітами. Простирадла блокнотів заселять розпатлані літери, що пробуджені вітром і збуджені пальцями літніми. Доки пишемо вірші усміхнені, в темряві світ німий. Не важливий віршований розмір, а вміння засіяти у рядочки зерно. І вина нам не досить між мріями. Фрази з нотами й віями змішаємо разом, як вміємо. Ми без віршів пустіші. Поезія робить нас вільними. Перестану писати: цей стан поміж ребер колотиме. Вечір лірики — свято. Чи буде зв'язок між окопами? Може, завтра помремо. Та, Боже, я вірю, воскреснемо в ненавмисних рядках. Та поки займемося текстами. @real_dobrutskiy #інтимнірядки

Емма Емма спортивна, плечі і литки, кеди і блузка, спідниця-кльош, Дівчинка-комікс, дівчинка-витівка, іскри в очах, а-ну-не-тривож!  Хто її вигадав, дівчинку з сумкою, що перекинута через плече? Емма вечірнім гуляє провулком, коси заплетені – що там іще? В пальцях йо-йо виринає сріблясто, скаче до неба, летить до землі. Блузка в горошок, сумка пухнаста, ще – амулет, та чи видно в імлі, Що там за ікло, ведмеже чи вовче, нині ховає її декольте. Плеєр у вухах, втомлені очі – Емма, красуня, куди ти ідеш! Там підворотні й темно на вулицях, глухо в кутах і нерадісна путь. Хто у ті хащі ввечері сунеться, зранку його уже не знайдуть. Емма беззвучно собі посміхається, тягнуться тіні за нею услід.  - Хто тут блукає, хто тут тиняється, треба, вар’ятко, гуляти в обхід. Жуйки рожевої бульбашка сяє, дівчинка схожа на аніме-тян. Вальсовий ритм, хутро і тяжкість, серце калатає, тисне капкан.  - Хлопці, пускайте, я дівчина скромна, - як же цим хлопцям не повезло, Емма помітно тяжка і вагома, диск в її пальцях – майже кіло. Тільки вони того не побачать, тільки наблизяться все одно. - Мила, не пройдеш, ти нас пробач вже, тут нам не мультик і не кіно. В пальцях у хлопця – срібляста бритва, Емма, покинь страхітливий район! З пальців у Емми важко, як бита, в груди влітає сріблястий йо-йо. Хлопець лежить під стіною і стогне, решту холодний охоплює жах. Емма готова піти, безумовно, Емма пухнаста, як сто ведмежат. Що це, ножі? Що ви робите, дурні. Дівчина речі впускає свої. Дівчина, в принципі, мила й безжурна, хоч і не варто злити її. Щоб скоротити шлях до вокзалу, Емма обрала йти навскоси. Вам би уникнути цього оскалу, най собі їде в далекі ліси. Звісно, що Емма вже не дитина, пальчика в ротика совати зась.  Емма танцює менше хвилини, довга терплячка їй урвалась.     Чути ревіння посеред ночі, хто тут від ярості озвірів?  Емма м’ятний льодяник розсмокче, втомлено викличе лікарів.  Після піде, щоб йо-йо за рогом витерти мовчки хустинкою, і Далі веде її добра дорога, видно попереду ліхтарі. Коси руденькі. Носик кирпатий. Фиркне – «І хто тут іще вар’ят?» Світ не лише на вовків багатий, кігті бувають і в кошенят. У приміському покине «сіті», рідним подзвонить заздалегідь. Лікар швидкої напише у звіті – хлопців поранив бурий ведмідь. @worldscrossroads #alldoroga

ми були немов перехожі котрі зустрілися поглядами й впізнали а впізнавши не озиралися це тому ти всміхалась сьогодні кассандро? ти ще не вмієш вістити правду коли вона добра тож уночі сидиш на постелі й розповідаєш що бачила: зрубаний кедр весною пускає паростки а восени плодоносить, повалений; шрами на тілі затягуються кассандро й сльози більше не будуть потрібні вчора твій власний сміх розбудив тебе сьогодні ми розминулись мов куля із тілом — кассандро ти знаєш що більше не буде вправних стрільців виходити проти нас колись ти простягнеш мені розкриту долоню кассандро на ній свіжа глиця лежатиме правда ж? @fen_met