Храм поезії (🖤)

Це я – твій друг, Франческо. Що там у тебе нового? Як справи? У мене усе без змін, якщо чесно: сонце, море, оливки, прованські трави. Завтра в школу. Ледь не забув. Але це нічого, терпимо. Я зберігаю морську зірку, що ми зловили. Мамі й сестрі вітання. Приїжджайте весною ще. Може бути не надто тепло, але точно не як у вас – сніг із дощем. Пограємо у футбол, об’їмось морозивом (про запас, через силу). Попри усі ангіни і заборони, попри усі безморозивні зими. Наче узимку людям заборонено щасливіти?! Я навчився кататись на дорослому велосипеді. Як у тата, без додаткових коліс. Вчора, правда, розбив коліно, Але, ти тільки подумай, за 7 хвилин потрапляю із дому в ліс. Обіймаю міцно, друже. Сподіваюсь у вас все гаразд. Напиши, як матимеш час, я ж бо чекаю дуже. *** Уже січень, а від тебе жодного слова. Мама каже, що почалась війна, Та вона далеко і нас не зачепить. Тому для хвилювання нема причин. Тато зайшов і нагримав, що домашнє завдання ще не готове, А я займаюся бозна-чим. Але ж ти не бозна-що. Навіть не думай. Ти мій єдиний іноземний друг. З новим роком, до речі! Маю тобі подарунок. Не скажу нічого – приїдеш побачиш сам. Готуйся до шаленої втечі – із зими в літо. Чао, бережи себе, спробуй не захворіти. *** Тітонька на пошті сказала, що мої листи до тебе вже ніяк не дійдуть, Але я, все одно, пишу, розбиваю скарбничку, купую марку. Дідусь каже - у цьому справжньої дружби суть: Не відчувати кордонів, втоми чи перепон. Ставити кому, де можна було б крапку. Вітаю з днем, якого ти так чекав. Тобі, нарешті, подарували вівчарку? Для людини, яка задуває свічки на торті лише вдруге в житті, Ти повинен отримувати все, що колись хотів. Вкладаю свою фотокартку, щоб ти не забув хто я. І малюнок, де ми на гігантському кораблі, в морі. Готові до подорожей і неймовірних авантюр, Як герої книжок Жюля Верна. Коли підросту, неодмінно такий і собі куплю - Я в цьому залізно впевнений. Сумую за тобою. Чекаю хоча б “Привіт”. Скільки б я не писав, мені все здається мало… *** В Познань листи не доходили, як ви могли зрозуміти. Весна для восьмирічного Матеуша Не настала. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #крилата_поезія

Це я – твій друг, Франческо. Що там у тебе нового? Як справи? У мене усе без змін, якщо чесно: сонце, море, оливки, прованські трави. Завтра в школу. Ледь не забув. Але це нічого, терпимо. Я зберігаю морську зірку, що ми зловили. Мамі й сестрі вітання. Приїжджайте весною ще. Може бути не надто тепло, але точно не як у вас – сніг із дощем. Пограємо у футбол, об’їмось морозивом (про запас, через силу). Попри усі ангіни і заборони, попри усі безморозивні зими. Наче узимку людям заборонено щасливіти?! Я навчився кататись на дорослому велосипеді. Як у тата, без додаткових коліс. Вчора, правда, розбив коліно, Але, ти тільки подумай, за 7 хвилин потрапляю із дому в ліс. Обіймаю міцно, друже. Сподіваюсь у вас все гаразд. Напиши, як матимеш час, я ж бо чекаю дуже. *** Уже січень, а від тебе жодного слова. Мама каже, що почалась війна, Та вона далеко і нас не зачепить. Тому для хвилювання нема причин. Тато зайшов і нагримав, що домашнє завдання ще не готове, А я займаюся бозна-чим. Але ж ти не бозна-що. Навіть не думай. Ти мій єдиний іноземний друг. З новим роком, до речі! Маю тобі подарунок. Не скажу нічого – приїдеш побачиш сам. Готуйся до шаленої втечі – із зими в літо. Чао, бережи себе, спробуй не захворіти. *** Тітонька на пошті сказала, що мої листи до тебе вже ніяк не дійдуть, Але я, все одно, пишу, розбиваю скарбничку, купую марку. Дідусь каже - у цьому справжньої дружби суть: Не відчувати кордонів, втоми чи перепон. Ставити кому, де можна було б крапку. Вітаю з днем, якого ти так чекав. Тобі, нарешті, подарували вівчарку? Для людини, яка задуває свічки на торті лише вдруге в житті, Ти повинен отримувати все, що колись хотів. Вкладаю свою фотокартку, щоб ти не забув хто я. І малюнок, де ми на гігантському кораблі, в морі. Готові до подорожей і неймовірних авантюр, Як герої книжок Жюля Верна. Коли підросту, неодмінно такий і собі куплю - Я в цьому залізно впевнений. Сумую за тобою. Чекаю хоча б “Привіт”. Скільки б я не писав, мені все здається мало… *** В Познань листи не доходили, як ви могли зрозуміти. Весна для восьмирічного Матеуша Не настала.

Слова — кров поезії. І коли читаю, то відчувається анемія в залі. Бо мене сприймають героєм картин Тарантіно, а не Міядзакі. Чи маю накласти руки на себе, чи рядки на музику, щоб стало шедевром, як саундтрек у Квентіна? Вихоплюєш вухом фрикції подиху вихору спогадів, далі — використовуєш замість образів, поки не купиш нові. Ціна їх — п'ятдесят п'ять гривень. Так коштує Берлінгер у Hop Hey разом із пластиковою пляшкою, яка з надрізами вдруге згодиться. Ллєш всередину, аби трохи згасити дракона пам'яті, подих котрого стає вогняним. Забулось, що етилові сполуки сприяють, а не запобігають йому. Здавалося, що б мені? Ти вдома, поки на фронті не жартують про тракториста. Бо "триста" — це шлях додому, яким би не був. Але... Тіло — палітурка енциклопедії внутрішнього світу, бо чим більше зчитують, тим більше потертостей. Моя палітурка давно кришиться, неначе цегла будинку опісля ураження в сотнях населених пунктів. Цеглина в грудині від думки про це cтає образом. Гроші на пиво летять на збір. @defirtonpoetry #федько

сеньйоро, леді, фрау. це третє рандеву. і я, як джентельмен, запрошую сьогодні відкрити уночі для нас нову главу. настала слушна мить для близькості, Ви згодні? я Вас водив у парк. я Вас водив в кіно. сьогодні був похід в художню галерею. дозвольте покладу Вам руку на стегно – бо вже, здається, час для цього привілею. я третій день підряд існую у поту – дедалі кожна мить стає все більш нестерпна. мій пристрасний порив нагадує манту, а Ви - немов басейн в останній тиждень серпня. цей стриманий дрес-код – за рамками добра. я Вам приніс букет, дозвольте нагадати! облиште моветон і це підступне бра. хіба вас в цих речах народжувала мати? запрошую тепер без дискусу та драм розкластись в негліже удвох на ваші меблі. це третє рандеву! тому, пардон, мадам, диктує етикет початок часу єблі. @daria_lisich #лісіч на інтимний конкурс імені Андрія Мальви

Сашку на лікування простати

Постанеш у вікні розхитаним алое, Де сніг, і сніг, і сніг. І світ, і світ, і світ. Де час — чи кров — тече розбитою шкалою. Де гоїться поріз над верхньою губою, І випріла земля у горні затіснім. Пощо тобі дощі, коли скляніє тиша, Якої не діймуть ні погляди, ні птах. На чорних мотузках зима весну колише, Де листя опада, аби зрости рясніше. І на тонкім стеблі розхитується дах. Хрести соснових рам, розіпнуті по двоє, Полускують вночі, тримаючи шибки У домі, що під дах наповнений водою. Дивися у вікно, де я мовчу з тобою, Притиснувши весь світ до мокрої щоки. Оксана Боровець

https://t.me/kildun4ikchanel?livestream приєднуємось, поки Кілдунчик готується судити

Цикл замкнувся: не знайти ні початку, ані кінця. Змій загорнутий в три кільця безнадійно дожовує хвіст, гріє зламану голку в шкарлупі недосидженого яйця. Вмів би плакати — звив би, звабив першу пересічну Єву з очима-стразами переспілим яблуком. Та що дати їй? Нíчого крім отрути. Ні ребра, ні серця, навіть голки — самі уламки. Перламутрові скалки  лускою поміж зубів. Не вберіг, не втримав і відпустив котитись під три чорти, під затерту вовну чужої ковдри, під чужі долоні, масні роти. І кому вона треба, надвоє зламана? Хто захоче гріти і берегти, не зіницю ока, звичайну... Горкне слово на язиці. Змій стискає незвичну самотню тишу в пустім кільці. @snigpoetry #мері

Ліс одягає просто поверх сорочки теплий зім'ятий вечір, ховає у велику кишеню на грудях сонячне коло, і довго сидить на березі, опустивши п'яти в нічну прохолоду. Присядь поруч.        Розкажи йому. Ти так хотіла стати летючою рибкою, вільно розтинати шумовиння хмар,                                        павутиння водоростей,                                              краплини солоного дощу. Пірнути до самого дна, аж до сузір'я Золотої Риби, щоб віддати усе                          за третє                                    (останнє!)                                          бажання. Бажання жити, як він,                                дихати,                                   довіряти,                                       думати, як він. І зрештою прокинутися якоїсь миті тією, що муркоче у темряві, поклавши свій всесвіт на його земне плече. @talankavirshuje #таланна

здається, він викрав моє життя. ідеально скопіював мій образ, мої місця та мою особистість викрав мою посмішку, перетворив її на знаряддя злочину звісно, що збоченець poco a poco, допоки не перетравить. що ж, пий мене, хлопче. він ламав мене, наче цеглину необпалену через коліно, лишаючи на собі шрами переніс мене поза законом на флешку не залишивши решти, і про інше — теж бреше. отож бо, спираюся на багатолику палицю, тримаю погляд, мов вперше — далеко від. він був останнім із вродженим імунітетом, який так і не виробив антитіла до COVID @viknapoetry #верле

Мандри Гулівера обставини крутять тебе як бабу куцю з зав'язаними очима з викликом: «спробуй залишитися собою змінивши координати» — якщо немає на гуглмепс значить і не існує потім будеш сутужно веслувати оминаючи атоли людей будеш хапати за руки і зазирати у їхні темні денця не знаючи, що там     безмежність         чи просто відсутність світла? будеш лащитися, як песик що колись був чиїмось якому хочеться брехати й скалитись але страх самотності як грудка землі затикає слова у горлі наживо похованого що намагається дихати через поки що пухкий грунт але вже не може поворухнутися і з кожним видихом місця для вдоху стає все мен ше холодно страшно темно та чому так вперто йдеш у мандри темрявою наче у цей раз ну точно буде вихід у інший вимір де    ввижаються райські кущі де    колібрі п'ють нектар    з плюмерій та орхідей наївний тебе ж обліплять набридливі піраньї-ліліпути з непомірно роздутими его як повітряні кулі з надутими куполами де вогонь амбіцій підігріває повітря і несеться кулею аж ген за хмари за стратосферу совісті будь обачним щоб, не дай Боже, не образити якогось містечкового наполеона стягуєш еластичними бинтами власного велетня-монстра що кричить розкритою мушлею вигризаючи питання з простору: ну що зі мною не так? коли я сам став ліліпутом з пихою розміром з провінційне містечко та претензіями що криють собою тих хто насмілився поїхати на велику землю і сховатися від щупалець перепису населення? — тебе пораховано! та як можна сміти жити своє життя? подумаєш, що втік але дві партії сперечатимуться          у тобі їх найбільшою проблемою стане питання з якого кінця розбити кляте виїдене яйце ти що невдячний за зґвалтування фальшивими цінностями? чому ви думаєте що зміните мій світ просто виколовши мені очі? тоді можна буде придумати утопію на будь-який колір та смак? шукаєте таких самих травмованих бо штучні квіти не ростуть з бур'янами? уяви що будеш прийнятий тими з  ким прагнув висіти на одній гілці світового дерева а потім щоб відповідати суворим стандартам захочеш вирізати малеееесеньку гнилу крапочку стати майже довершеним яблучком але лезо ножа провалиться у тотально прогнилу середину @lysychkazlisu #лисичка

ти лишив у квартирі пахтіння оргазму і вінстону ти, як завжди, утік, докуривши останню із наспіхом я ж — укотре божилась, що, сука, цього разу вистою але знову летіли і гордість, і плани, і застібки. ти не знав й не питав, що я люблю, і з чого я зліплена ти губами давав мені форму допоки розжарена я ж тримала у памʼяті кожен твій вдих, кожну літеру я живила себе, моє вічно палаюче зарево я — найгірша із відьом, чи пак, саме тут, на жаль, схибила хоч вʼязала до себе нитками, закляттями, травами ця залежність — найкраще із див, найжахливіша химородь бо залежний не ти,  а жага моя — люта, не праведна і колись ти пішов, затягнувшись цигаркою поспіхом, я упала спустошена, вже розуміючи наслідки: ти не прийдеш назад , ти пішов, не прощаючись, Господи залишив на підлозі поламану душу і застібку… @anastasiii_th

над пологовим п’яно іде різдво ділить хрящі і кров з одного на двох бродить по коридорах хитке і вперте сонна вагітна курить у темноті кожен удар у темному животі перший перестук в стіну життя і смерті деревом у легені вростає дим мертві птахи петлюють у мертву тінь чорногаряче сонце стрибає в скриню в черепі  в лоні в жирному молоці плаває сон по йориковій ріці сон тобі в руку сонним ножем у спину матове скло смішливо-зубастих лиць сточені леза сотні сліпих зіниць довгий драглистий дощ заливає тишу грудень на мить відкотиться в листопад і павутиння п’яно-різдвяних свят тихо летить по тепло-хитких горищах Галина Танай

Схоже, за мене боролися бог і диявол. Ніхто з них не виграв, одначе, Ніхто з них не виграв. І замість продовження битви ці двоє ледачих Пішли собі пити, До бару пішли собі пити. Туди, Де богам і дияволам ще наливають, Де їх імена не внесли в чорні списки і досі, Хоч люди на вулицю вийшли з плакатами Просять, А Всесвіт ні в яку, згортає петиції в стоси - Горять, Аж відсвічує небо пульсуючим сяйвом. Горять, Бо немає різниці між пеклом і раєм, Та й бог і диявол НІКОМУ НІЧОГО НЕ ВИННІ. Не так і важливо, хто виграє з них, хто програє, Допоки ще хмари міняються в формі, Допоки ще плинуть. ... Дивись-но, друзяко, а смертна кидає нам виклик, Уперто крокує, хоч грузнуть в болоті кросівки, Бармене, а дайте найліпшу вишневу наливку, Ми хочемо випити! [брязкають келихи дзвінко] За жінку! За цю молоду самовпевнену жінку! @veronda_djokonda #веронічка

🌧️ Жодного однакового неба ⛈️ ...Одного разу ти згадаєш про себе все. Причини твоєї присутності тут. Власну форму, кількість шарів та яскравість іскри. І навіть расу. Буде смішно – що там про колір шкіри чи гендер? ...Адже насправді ти просто поціновувач мистецтва. Професійний мистецтвознавець. Критик призахідь та світанків. Колекціонер миттєвостей хмар. Вважай, що це і є твоя раса. ...Квантова нескінченність відтінків заколисана між миттю, коли зірка чергового неба торкається горизонту чергової планети та миттю, коли маківка зірки ховається за обрієм. Як ніхто інший ти знаєш цінність моменту, унікальність небесного візерунку. Наймайстерніші художники всесвіту (навіть сам Ле-Кінаар) не здатні перемогти могутні пензлі вітру, води та променів. Найкращих з них кличуть неботворці, але спершу вони радяться з тобою. Так, так, творці сотень планет полюють за тобою, аби здобути твоєї критики. Та результати всього їхнього знання фізики та механіки, хімії та духу поступаються цій атмосфері. Ти прийшов заради неї. Захотів зрозуміти, чому саме така комбінація кисню, азоту, інертних газів та крижаних призм у тандемі із променями білої водневої зірки – така... Така. Дегустуй цю красу. Жодне вино не зрівняється. Повторення немає. Щомиті – унікальність, яку береш саме ти, ніхто інший. Це тішить вічне усвідомлене корисне его, а мінлива душа просто радіє. Це вартує усього, чим ти здатен заплатити, чи не так? О, скоро ти згадаєш рекламні проспекти та плітки бувалих мандрівників. Всі вони говорять – так, так, в тому світі купа всякої фігні, ти знаєш. Можна померти навіть, уяви собі. Вони ще вбивають один одного та так рідко дивляться вгору. Вони моляться смерті та знаряддям убивства  й тортур. Там можна забути, скільки в тебе шкір, ниток та очей, скільки кольорів має твоє серце. Забути смак кваркової плазми, уяви собі. Такий вже там світ. Але, бро, ріалі – там такі світанки та такі призахідні палітри, що тільки їх і згадуватимеш іще кілька галактичних років. Звісно, лети. Воно того варте. А на все, що крім неба, не звертай уваги. Минеться, пройде, не вартує. @worldscrossroads #alldoroga

Думки плутаються, думки плуатюсья, думки... Увага! Система теплообміну дає збій. Увага! Ми втрачаємо контроль. Увага! Вмикаємо автопілот. Увага! Ми вмиваємо руки      (с) твої мізки Терморегуляція пішла під три хвости, Коли на термометрі показало 37.3 Ти миєш руки, щоб відчути, що таке прохолода, Чи тому, що це останнє свідоме бажання Твоїх розплавлених мізків, Що стікають черепневою коробкою Подібно до годинника да Вінчі? Да Вінчі? Хто він? Чи де він? Де винчик... Навіщо він мені? А, хай йому... Думки, мов макраме п'яної бабусі, Де ви так вжерлися, чому без мене? Зараз поставлю всіх у куток на гречку, Знайти б цей куток, коли навколо сни Лавкрафта... А гречки не шкода... Який божевільний придумав їжу? Дайте мені пити, Водиводиводиводиводиводи... Мене водить, ну ж бо, дайте води, Я не буду з вами водитися... Розвóдитись би? Розговітись можна ж, Чом би не розвестися...А, це я так, мрію. Дякую, коханий. Ні, то жарти. Ні, я тебе люблю.вати хочу. Немає? Ну, парацетамол теж піде. Увага! Система теплообміну знайшла ресурси на відновлення. Увага! Беремо справу під свій контроль. Увага! Чому ми досі миємо руки?      (с) твої мізки @zapyskyneofitky #неофітка

Тут можна привітати з днем народження Ваню, є чутки, що він полишає поетичну ниву у цьому році 5375235103307839

конкурс дитячої поезії «Ковдра Нангіяли»

[надихнулась віршем М. Вінграновського «Романс»] слово з 5 літер, що змусить відчути на тілі найгірші з медичних призначень. хто ти сьогодні у цій з плюсиком книзі? чи заклеяти оклюзійкою із моєю любовʼю сліди від усіх картеч, щоб він зміг спокійно спати та не чути фантомний крик? а лиш, вибухи вінграновських хмар… лиш світанкові прощання яр, що бродять тепер у щасті, як не плутай слова між собою класика не переписати. і, навіть, слово з 5 літер, що означає «війна», його римами не злікувати, як не читай віршів… ти не відчуєш, що добре знає танкіст, штурмовик чи снайпер. їм залізничні колії міст у кожному куточку країни, пахнуть однаково сумом доріг. хтось помирає, тебе повертають ти залишаєшся до останнього дзвону, бо хто сьогодні буде за всіх, хто понесу ту варту? хто, як не ти, натискав на гачок, хто, як не ти, відчував цю віддачу. вона, мов акорди, лягала рядком, аплікатурами грала вдачу. і це слово з 5 літер не заліпити тепер оклюзійкою, тільки вкладати у кожну рану трішки рим та любові, чути вибухи вінграновських хмар… де слово з 5 літер не означає «війна». @poetrypozharska #роніка

Я була нещасливою у великих містах і у маленьких містах, я через всі ці вулиці несла свій біль. Ходила довгою дорогою, записувала лінією друкованою у телефоні все, що зі мною ставалося. Я бувала в інстаграмі радісною і в житті радісною. А бувала в інстаграмі радісною, а в житті пригніченою. Я мала звичку звинувачувати. Я зичила у знайомих книги та не читала їх роками, але зрештою читала. Я була чутлива до чужої думки, хоча здебільшого робила вигляд, що не чутлива. Я чинила опір там, де було потрібно, і там, де було не потрібно. Я відмовлялася від солодкого, але булки з повидлом і заварний крем займають надто багато місця у моєму серці — відмовитися не вдається. Я жила вдома і далеко від дому, колись я навіть жила біля моря. Я дослідила, що час лікує, нехай не повністю, та лікує. Я хочу вміти писати тексти і говорити в них не про себе, але приходить чергове слово, я придивляюсь — це знову «я». @gromovayapoetry #громова