Храм поезії (🖤)

Вчора погасне й не лишиться Тінями спогадів на дні зіниць. Відстань між нами нестерпно бринить Теплим дощем та відбитками Кінчиків пальців. Ключицями Ніжність повзе і вколисує – Тану, бо ти нас обох не спинив. Сонце до наших часів з давнини Бачило: стали всі грішними. Вітер шепоче. Затишшя, Ти обіймаєш. Сновидами Станемо скоро. Ми втратили сни. Надто розгублені. Кілька хвилин Знову здаються довічними... Поряд. Далеко. Спинитися І зустрічати світанки. Дотичною Буду до серпня й озерних глибин, Буду повсюди, бо буду ТОБІ: Спрагою, подихом, може боржницею, Вірою, літом, коханням і пристрастю... 11.08.2024 © @olesya13r

Привіт! триває набір на поетичний конкурс Білий кролик тут умови конкурсу

іноді думаю Господи що я можу про красу дитинство у хрущовці я і сервант разом підпираємо побілені стіни, коли мене ставлять у куток з красивого там була липа під вікном і любов між моїми батьками лікарні з довгими сварливими чергами всюди плитка, крижана, як руки медсестри запах маніпуляційної вічнозлюща тітка на флюорографії шипить роздратовано: «Я сказала не дихати!» тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом дитячі табори, схожі на казарми «кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності? майже-не-піонерський наш загін я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку, наче в сірувато-слизькій каші з їдальні «доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями але тепер, коли бачу міста, що пливуть на золотих хмарах туризму, я думаю про Бахмут і краса міських веж здається мені лицемірною, як дрібний пінопластовий сніг Господи, мої очі зламалися наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани навіть липу під вікном хрущовки зрубали що ж мені залишилось Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці шурхотить сторінками і показує мені: у тебе залишилась любов ось, я казав тобі липу можуть зрубати, а любов ніколи не перестає але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася я вже наче злюща тітка на флюорографії, яка забороняла всім дихати, і сама забула, як і тоді Бог плаче від його сліз вікно електрички Київ-Гречани стає зовсім прозорим

Здавалось нема куди, але ще складніше. Виявляється, що б не сталося, довіряти бажано тільки тим, хто тримає твоє волосся в миті слабкості та очищення. Синдром раптової дитячої смерті — це коли починаєш замислюватися про вічне, як то чи є життя після примарної пенсії? чи є воно після завтра? чи притримував хтось волосся старому Сартру, коли його нудило у депресії? Напів мертва дитина в тобі говорить: існування нічого не вартує, якщо не світиться в інстаграмі картинками з фітнес-залу й місцевих барів. Хто бачив шаманів, знають — у них всього дві руки і маленький джойнт, затиснутий між губами. Коли ми востаннє бачилися з таким, він казав, що не треба паритись, з якого би пекла не прийшла ця фатальна спека. Чому не послухала? Стою тепер ні жива, ні мертва. Задихаюсь.

Наднова я часом сплю над ліжком і прокидаюся від того, що у грудях відбуваються реакції термоядерного синтезу, вивільняючи стільки тепла та енергії, як при народженні наднової я часом сплю над ліжком, немов у відкритому космосі моє тіло — небесне заплющую обидва місяці і слухаю, як обертаються планети навколо серця і сонце тоді — мов хурма велика, солодка і стигла, що розривається від дотику і пломеніє плазмою іду до дзеркала розчісую магнітні бурі збираю в кільце астероїди, одягаю на пальця — і зорі всміхаються тіло — всього лиш інструмент, засіб художньої виразності тіло — всього лиш набір рецепторів для кращого сприйняття любові із зіркою уповільненої дії всередині постійно плутаємо ці її дроти, сплітаючись промінням постійно намагаємось знешкодити і робимо ще гірше і вибухаємо щоразу і знов збираємось по атомах супроти порожнечі як наднова як наднова

Доброго ранку! Нагадуємо, що: ✔️продовжується набір віршів на Challengers 2; ✔️розпочато набір віршів на наступну Добірку; ✔️чекаємо на Ваш голос в дуелі на нашому каналі; ✔️чекаємо на Ваш голос в актуальній навчальній дуелі; ✔️пропонуємо долучитися до храмового конкурсу "Лисяча бухта". ✔ кинути ключицю Джессі Дякуємо за увагу та бажаємо натхнення!

Мандраґора А смерть — це коли вилити душу з відер. Маріанна Кіяновська Баба вставала удосвіта ‒ «поки смерть іще спить» ‒ і йшла копати картоплю. Очі, що від газет відгороджувалися лінзами, чия товщина перевищувала діаметр, у ранковій темряві безпомилково прицілювались лопатою. Руки, що від власного дрожу, здавалося, от-от розсиплються, немов засохлий картопляний кущ, за живець трималися мертвою хваткою, ніби у немовлят. Боката бабина бульба біліла у гущі недопитої ночі, стрибала в відро парадом планет. Лезо важезне препарувало ріллю спритно й ритмічно, ніби швейна машинка, жодної картоплини не споловинивши, не потурбувавши ані яйця ящірчиного, ані нори павучої, ані тайника собачого. Коли баба злягла, чомусь ми усі почали говорити тихо ‒ так тихо, як гойдалися од протягу згусточки пилу під її ліжком ‒ певно, аби не розбудити ту, що спала, закинувши ногу на осиротілі бабині стегна. Товчену бульбу вона їла з ложки розгублено, як немовля останній прикорм. Новий урожай викопували довго й похмуро, ніби могилу, заганяючи скабки в долоні глибше, аніж лопату в землю. І коли зі рваної лунки вийняли поранену картоплину, та закричала, як немовля, розбудивши бабину смерть. #сама На конкурс у Храмі

О панно лиско, панно лиско! Пишу про вас. Не йдіть! Книжки із вами так любив — Вони у серці... близько. Люблю й тепер. Пишу в цю мить... Ось так ми вирішили нагадати вам про наближення дедлайну приймання робіт на конкурс «Лисячі історії»🦊 Залишилося 10 днів, себто подавати твори можна до 20-го серпня включно ⏳ Творчий підлісок чекатиме ваших рудохвостих шедеврів🧡 😉Приймаємо як поезію, так і прозу✍️ Умови конкурсу читайте тут👈 Не баріться, бо можливо саме ваш твір посяде призове місце✌️ Про всяк випадок уточнимо: при поданні тексту на конкурс учасник автоматично погоджується на озвучування свого твору та публікування на телеграм-каналі та інших ресурсах майстерні з вказанням автора ©️ P. S. Будемо вдячні за поширення допису та залучення якомога більшої кількості майстрів слова🖋️ #проза #поезія #лисиці #нагадування #конкурс #Лисячіісторії

Мистецтво падати досі поза законом Мама казала, роби щоб було красиво Навіть якщо приголомшливі пагорби — Трохи більше ніж символи перешкод Ми не дельфіни, щоб плавати в морі синхронно Не снігопади щоб землю вкривати сивим Ми лише тіні напівзітлілої пагоди Ми лише міста розп'ятого мертвий сморід Мистецтво мріяти ліпить із тебе фігурки: питання, цілі, відбитки слухняних пальців Ніхто не скаже, де тобі зупинитися, Зупинки йдуть поруч із велетнями з лабіринтів Якщо почуєш десь там несолодкий гуркіт, Тримайся стін, щоби не зірватись, Тримай за руку — останню з ниток, Що поєднає хронічно непримиримих. Мистецтво слів — це відчути бентежний подих, Це відривати від серця коханих, неначе пластир Сьогодні — дія. Закони напишуть потім, Як будуть класти.

Леза-хребти затупилися в хмарищах. Що замастили і плеса озер. Серпень строкато по долах повзе. Спроби спинити, на жаль, будуть марними. Сонна імла по розщелинах моститься, Піки шпилясті потроху краде. Швидко стуляє врата свої день. Час підімкнути свідомість до космосу. У недосяжності рибною лускою Світяться зорі. Та що їм до нас? Мовлять: "Як хочеш пригоди, пірнай! Дощ у танок полонинами пуститься". Репертуар водаграю поповниться. Щоб не проґавити миті крихкі, Я повальсую під пісню стихій. Як оригамі складу потім спомини. Часто здається, минуле написане Нібито крейдою. Треба тому Літні події збирати у жмут. Взимку палити нудьгу наче тирсою. Злива підсилює магію мороку. По калабанях стрибають думки. Хай їх підхоплять потоки стрімкі — Доки нове не знайдуть, хай не зморяться. Вірш на конкурс "Сім слів" від інклюзивної спільноти "Творча майстерня" https://t.me/tvorchamaysternya

/ / / / на мтб тих, хто не має зіниць, вічний присмерк не залякає. пробачити eeiry-ціональні дії найманим месникам, зниклим за краєм свого мультивсесвіту. в селищі світло закуто в колодязі раю. час топити в ньому очниці, нумо у вир! "goodbye, cruel world!" – кричимо, ніби нас відригнула чорна діра, коли в неї відійшли води. кличний відмінок в епістолі до бога, німб сяє над нуртою, мізерний та кволий. у напівтемряві змушені дертися, темніші за хибні висновки, висне факт безпорадности, як сутінь в повітрі, як тільт в картяра на лиці. #вірші

сплять минулі часи у чернетках, що в отчому домі. той старенький будинок пустує – очікує нас. я нічого поганого зовсім у світі не скоїв, я дотримався в цьому житті всіх моральних законів але світ відвернувся і мій добрий промінь погас. а колись мріяв не відчувати і все б навпаки і життя обернулось отак – я людина без стану, без домівки, без роду, без мрій – лиш душевні борги. із минулим в кишені сную, навкруги свій-чужий – вороги… і тримати своє при собі поки не перестану. © вічний безхатько Ольга Ритик

Вітаємо! Любов. Спілка. Партія. Зранку і до ночі ми підтримуємо один одного в усіх творчих напрямах. Злітала пташка З планети щирих віршів. Чарівна казка. OWL HUB

я писатиму пальцем на снігу. що помру. скільки років мине якщо від зупинки серця? мені страшно світло від світла. світло від світла. світло від світла. на правій руці мистецтво. на лівій свобода, бо вона завжди готова до втечі. а мені було всього дев'ять коли ми з дідом йшли з кладовища і він вперше показав могилу своїх батьків. засніженою дорогою ми йшли. купили молоко. де зараз воно? мені страшно, я хочу вилити його на себе хочу вкритись від тривог і депресії від людей - аномальних дисперсій ех чую як страшно мені це в моїй голові? я у жовтому светрі сиджу у кав'ярні мені досі так страшно це в моїй голові? чи на? моя улюблена сцена з фільму це танець угу я досі боюсь закривати очі бо там я народжую смерть

В макулатуру Крокують книги Спали домашню Бібліотеку Кому цікаві Сюжетні нитки Коли розгрузка Навколо ребер Засунь у сумку Свого Ремарка Мистецтво - сука Брехлива падла Я бачу тільки Багряні ріки Я чую тільки Стук автомата Культура гине В лавині літер Кому потрібні Твої верлібри Коли проникне Крик у квартиру Згасає світло Конає лірик Біда будує Гніздо абʼюзу Дзвенять безглуздо Пусті бравади Сліпі таланти Заткайся музо Ти що не чуєш Грім канонади Колони линуть Копають ринви Які до біса Іще синкопи Коли ваш автор Нарешті згине Тут смак заліза Сирі окопи Фатальна пастка Моральна пустка Відкрита рана Їдуча пара Білява хмара Напевно фосфор А ти говориш Про Бодріяра Критерій щастя Блажена маска Упало пластом Життя погасле Пробито каску Дірявий бронік Розбита доля Незламна воля Кришаться зуби Гарячі груди Шукають згуби При брамі раю Хай стане прахом Словник метафор Утробу крає Життя триває Андрій Куранов

сутінки нащо ти мене в душу кличеш, ти, посвідчений в таємниче, ти, повінчаний день із ніччю? нерозбачливий чарівниче, я – і сила твоя, і бич.   я прокляття у віщій тиші, я насіння лихого збіжжя, я апокриф, що кров’ю пишеш, поринаючи глибше й глибше у колодязі потойбіч. я не магія чорнокнижна, я – заточка, що правду ріже, твоя чесність тонка й наріжна, що з грудей витинаєш ніжно і чортам продаєш за гріш. рік за роком. ти все старіший. сутеніє над попелищем, сонце падає, вітер свище... тільки ми стаємо все ближчі, наче сам ти мене твориш, наче любиш... але завіщо? подивися ж мені у вічі, поклянися, що не залишиш, і зізнайся: між нами більше не залишиться протиріч на останньому роздоріжжі, де мовчання і згаслі свічі, де немає чужих облич і де, пірнаючи у правічне, ми зустрінемось віч на віч. алеф

Танцювати востаннє варто лише в Парижі, а вмирати бажано у Венеції. Та коли твої пальці опускаються на мої, хочу спитати: ти звідки, переселенцю? Часом не з Гамельну? Поспіхом, по одному, З теплого дому тіла, з-під серця, в паніці видерлись пацючата загнаних в трюм емоцій. Чудернацький шедевр вологої мрії Саудека. Що відбувається на картинці? Звідки в огидному така грація? Тереза б'ється в агонії чи екстáзі Від сильнодіючих ампул близькості. Руйнуються стінки дійсності, хвилеподібно, похрустуючи пустотами. Тиск вимірюється долонею, затуляючи міцно рота.

СЕРПЕНЬ Літо у серпень крокує неспішно, Спека до млості розморює тіні, Вітер повітря ганяє гаряче, Ржа на каштановім листі, а ранок Холод розвісив на травах та гіллі. Серпень багаття розпалює нижче, День на присмажку — рум'яна скоринка, Яблука сонце цілує у боки, Слід від цілунку лишає червоний, Запах дозрілий в садах уже лине. Бог із-за пазухи вийняв торбину, Збіжжя в достатку, для Спасу вощину, Маківки стиглі, у глечики меду, Котить смугастий кавун для десерту, Сипав щедроти та вибір без спину. Серпень закінчує літо, а осінь, Тче павутину, готує палітру, Хмари й дощі напуває водою, Згадки про літо складає в альбоми Й нитку найтоншу намотує, срібну...

Літо зустріло букетом півоній Та оповило п'янким ароматом, Серце плекає надії невтомно, Врешті, ракетами їх не відняти. Ніби сиренами простір наш скутий, Небо застелюють клени крислаті. Трохи-но сумно, що будемо вкупі Знову з тривогами червень черпати. Та я вдивляюся в кожну троянду, Час не спиняється, вчуся у нього Руху постійному, знаю, розрадять Хутко повітря та квіти, й дороги. 2.06.2024 P.S. Минулорічний вірш, але досить актуальний. #поезія #ковтоксонця #нівійни, #літо, #півонії