Храм поезії (🖤)

Твоє волосся в перший день знайомства Нагадувало стиглі клементини. Відбилася годинником настінним На кухні маминій затишна шоста — Проникла ти крізь панцир мій дорослий. Від кавунового до барв бургунді На пасмах вигравали місяцями, Тим часом всесвіт проростав між нами — Та скрижанів, на жаль, з початком грудня. Ми думали чомусь, що всемогутні. Упізнавав я зародки зажури: У вплетених у сині коси мушлях, У клятвах, що твій біль скороминущий, У сукнях завеликих, втім, ажурних — Усіх, крім мене, мала ти за дурнів. Воліла бути схожою на море — Натомість в смоляний пірнула раптом. Я бачив і спинити був нездатний, Мов в прірву, зазирав у душу хвору В надії, що ти колір свій відтвориш. Твоє волосся в другий рік взаємин Відтінків набуло весняно-м'ятних. Ти рештки меж і зайвої помади Із себе стерла наче щось нікчемне. Змінила сенс. Насамперед — для мене. @the_poemed_one #завіршована

*** Усі вдома, ну а може і не всі. Усвідомлюй, як на цукор сипле сіль хтось нерідний, ну а може і свої. Пульс нерівний, почерк ніби хтось споїв. Список істин залишає світлий щем. Alta vista під невидимим дощем. Сни — рідини, висихають, як світи. Ти — з родини Божевільних і святих. Йди босоніж, не торкаючись землі. Від безсоння ранок ледве не зомлів. Хто зарадить? Чий непотріб грає в сенс? Все заради порожнечі, де є все. @asyashevtsova_txt #ася_шевцова

топ авторів за версією Храму: Сніг на голову Єва Верле Таня Осіпенко Лана д'Арк Яна Мороз Анна Ничипорчук

Вітаємо! Прочитати регламент Перша дуель плейофу #OWL_Tears2 Джессі Х deathdreamer Тема: Гуркіт стурбованих вулиць Робота 1 Робота 2 💰На підтримку конкурсу #вірші #дуель

Голосуйте як треба, за порадою в пп

Вірш на 1й тур ВМ 6. В Молитві Від злив свинцевих загартуй свій щит, Вдягни свій оберіг, моя Ґаздине! Сховай нащадків під крилом пташиним, Надію у долоні тінню крихт. Нанизуй, зло нехай навколо згине, Коралі у намисто — в гостру нить. У тьмі суцільній повнею з'явись, Шляхом єдиним проведи додому, І поглядом розсій нестерпну втому, Здійми на крилах у безкрайню вись, Стань матір'ю і хлопцю, і старому, Колискою у лоно повернись. Із клаптиків поший сталевий плащ, У долях віднайди цілющу руту, У кожному ковтку ім'я забуте, Родину захисти від всіх невдач. Молитвою дітей усіх закутай, Гріхи мені небачені пробач. О Земле-мати, бережи синів! Буди і не давай їм засинати. Якщо назáвжди підуть в твої хáти,  Щоб ні секунди більше не зустрів. Щоб кожний птах нас бачив, наче зґарди,  І чули б ми довіку рідний спів.  @black_white_house_poetry #юрій_іванов

Мерлó ми з тобою любили зі стейком свинячим. Сьогодні річницю могли б святкувати, а значить Вино відкоркую, м'ясце зашкварчить на пательні. Пекучі приправи затьмарять страждання пекельні... Неділя осіння. Дзвінок телефону тривожний. "У нього є інша. Мерщій під'їжджайте до пошти." За десять хвилин я сиділа в машині й ридала — Вони в ресторані: креветки, вино у бокалах. Неділя ураз обернулася сумом і болем. Вечерю варила, а злість поглинала поволі. Вернувся додому. Усмíшка гидка і глузлива. Проте на питання не став він брехати на диво. Із кожною новою правдою злилась сильніше. Стояла сама не своя, сто разів посивíвши. Рука потягнулась за травами, жменю вхопила. Вечерю доповнили мох, аконіт і кропива. Пів голосом видала мантру-прокляття відрадну. Коханий, що зрадив, отримав належну відплату. Підносив вечерю до свого звірячого рильця. Як тільки доїв, то на підсвинка перетворився... Мерлó ми з тобою любили зі стейком свинячим. Я відьма по крові. Кохання ти зрадив, а значить Вино відкоркую, м'ясце зашкварчить на пательні... Наступна коханка — ожило відьомське надхнення. Вірш написаний для марафону Олі Ритик Вино надихає. @sashkonehrych #негрич

чи можу я щось вимагати від жінки, в якої прекрасне - все? заходить в кімнату посеред тихої ночі, мов вода, розтікаючись в невіді. у легкому тумані ховається сад, до котрого не кожен потрапити здатен. складаю навпомацки фрукти у кошик: горішні й долішні яблука, грушки, персики. запитаю в неї, чи не померзне врожай з настанням зими, і припаду до нього цілунками. на ранок же застану сад в тобі, гіллям на тілі моєму, змучений і щасливий. 24.10.22 #хроніки_ставозера

ЮНІСТЬ ФРЕНКІ весна минула з димом і вином. у цьому місті щось було негоже. тут наша юність – біла, як фантом, просила прикурити в перехожих. життя було не наше, як в кіно, ми всі застрягли між вогнем і Богом. на ранок проклинаючи його, ми ввечері верталися до Нього. і ми то гнили, то горіли знов і у безодню на шляху летіли. єдине, що лишалося, - любов, але й вона роз’ятрювала крила. плодили жарти вже минулих днів, курили найдешевші сигарети, а все ж для когось – схожі на богів - здавались в юності своїй безсмертні. а смерть ж минає. як життя. як сон. любов і крила розривають тіло. весна минула з димом і вином. цілуйте кого взимку не посміли.

ти мене ненавидиш. я єдиний скажу правду, коли світ сходить з орбіти зворотнім обертом. заздриш Овертонові — в моїх залізобетонних аргументах не прорубати вікно. а моя повага до чужих меж — це переодягтися в жінку, аби в туалеті лесбійського бару перетнути червоний мереживний кордон. /дінь-дон! сюрприз, мила/ це розчавити бігмак об обличчя фітоняшки з селеровим фрешем замість мізків. це харкнути жовчю на зелений /з дозволу нецікаво/ і не перейти. а тобі не тісно, затиснутій у клітці в черзі до соціального ліфту? не заходь туди з незнайомцями, хай обличчя карбовані в памʼяті роками. зрештою, заощаджу твій час. перший тобі бреше, другий — поруч, коли вигідно. ну а третій… ох, це митець, що вигорів. знайде натхнення, оспівуючи твої вигини, все на вас поставить, та програвши, — викине. а ти не ставиш більше на людей. ставиш на числа та факти, а доля — халепа! — кидає монету, викатує аверс. така собі каверза. /ви все проґавили, Авелю/ театр догорів, хоча виставу встигли дограти. вертайся, вже пізно. і нехай не лишилося нічого крім ілюзій та самоїдства, сідай за вечерю. нехай почала себе гризти, доїдай, як вдома вчили, до останнього шматка. і не смій блювати після їжі.

Донечці Я навчу тебе приборкувати вітер, Розфарбовувати мріями полотна, Посміхатись, відчувати, говорити, Розрізняти, навіть думати спекотно. Я навчу тебе дивитися зі схилу І у темряві знаходити світанки, Рафінади від образи застарілі Розчиняти у натхненні до останку. Я навчу тебе поводитися чемно, Із веселок вибудовувати будні, У пророчих передбаченнях Морфея Обирати тільки щире й незабутнє. Я навчу тебе по-справжньому любити, Майже подумки виховувати вроду, Одягатися у риси Афродити Повсякденно, без нагод, коли завгодно. Розкажу тобі про мандри потаємні, Що приховані у місячному сяйві У палаці давньогрецької Селени, І про сумніви, що будуть, мабуть, зайві. Із каштановими мушлями відверто, Огорнувшись покривалами із листя Від врожаю благодатної Деметри, Ти навчишся розквітати, ти навчишся! Оксана Мовчан

Етер Оксани Мовчан https://www.instagram.com/veronda.djokonda/live/18453002290066548?igsh=MTJwaDFpazVjazVrNQ==

Оля Новак Я не справляюсь. Два тижні думала як зібрати думки докупи та написати цей пост, бо стільки болю і тривоги навколо. Тільки в жовтні ділилась гарними новинами, що чоловіку допомагає лікування, а в листопаді підрахувала скільки в нас коштів залишилось і зрозуміла, що тільки на один місяць. Рак — це хороші емоційні качелі. Як і війна. Ми дуже вдячні за підтримку нас на початку хвороби, ми трималися на цьому. Ліки коштують дорого і ціна постійно зростає: кітруда в січні ще коштувала 71 тисячу грн, а 8 листопада ми купили її вже майже за 80 тисяч. Ці ліки потрібно капати кожні три тижні. Інліти стає на місяць, але з 38 тисяч ціна зросла до 47 тис. Я багато працюю і шукаю підтримку, де тільки можна. Наприклад, українська феміністична мережа надала мені індивідуальний грант і дуже підтримала. Але я не заробляю 127 тисяч на місяць. Тому знову прошу у вас допомоги. Банку я так і не закрила. Також ви можете запросити мене провести тренінги з секспросвіти/WenDo/гендерної рівності та фемінізму. Працюю з підлітками та жінками і наче працюю добре. Банку залишу в коментарях чи в сторіз, якщо у вас буде можливість підтримати нас на цьому шляху. Фото з гір, але зараз воно мені нагадує втечу від реальності та дуже підходить до мого стану сьогодні. монобанка номер банки 5375 4112 1249 3360 (при натисканні копіюється)

«Допоки черв'як не прогризе твоє серце… Блукатимеш чотирма печерами. Адхарма буде твою кров вичерпувати. В чергу…чергу…чергу… за зціленням і будь чемним. Тримайся цієї шили, їж її на вечерю. Сліпого дощику! Відчиняй рожеві двері», – прокляття тибетського вченого. Опиняюсь у першій печері. Зефірні хмари, хмарочос до Зевса. Морозиво з ванільними щоками. Гідролізне «кохаю до нестями» У рукавичці ніжності – в омані. Це вперше і, «повір мені», востаннє. Навколо вимір дійсності затерся. Мурашники під шкірою і в текстах. Позаду медові прерії, Знаходжу червоні двері. Великий Астор, саме той – П'яццолла, Червоний танець в ноти одягає. Розділене – в емоціях до краю. Корида гострих закидів без правил. Раптовий холод – велетень вітальні. Жага бандонеона відучора Розладилась і навпіл розкололась. Крокую далі, в забутій пустелі – піщані замки й безлика печера. Заходжу в сірі безрадісні двері. Безбарвні стіни, вицвілі фіранки, Волошки у гербаріях зім'ятих, В акваріумі – хвостоколи-скати, Немає злетів і потужних стартів, Бліде тату у дзеркалі: «Так сталось». Приміщення затягнене серпанком, Смаки відсутні звечора і зранку. Завішую свічадо тканиною. Байдуже, чия провина – Печера із чорними дверима. Нуар парфумів пережитих фільмів, Затемнення на штучних перехрестях. Полярний холод, не буває весен. У дзьобі крука журавлиний клекіт. На стелі надпис олівцями смерті: «Минає все, минуле змиють хвилі». Ці двері заколочую щосили. Більше ніяких печер! В червових феромонах – черви. Щезло все. Безхребетне серце У завмерлих щелепах. Лікарський гриб – вбивця почесний, Проросте, як розтануть сніги, у пестощах колами пекла до центру Всесвіту. До зцілення. Маю щеплення. @sarahwatsonrhymes #мовчан

🔥 Розіграш книги 📚Назва: Я бачу, вас цікавить пітьма 📃Автор: Іларіон Павлюк 🔍Стан: хороший, 4/5 🧮Кількість учасників: 25 💰Ціна квиточка: 50 Учасники: 1: @jessihalliwell 2: 3: @vika_di_ya 4: 5: 6: 7: 8: @ViktoriiaSkom 9: @ViktoriiaSkom 10: 11: 12: 13: 14: 15: 16: 17: 18: 19: 20: 21: 22: 23: 24: 25: можна купляти декілька квиточків. кидайте скріни з оплатою тут у коментарі та пишіть цифри, які хочете зайняти. результат розіграшу відзразу після набору учасників. 🫙 Банка на збір: https://send.monobank.ua/jar/8QRHmqroyG

*** Дні, як роса... я всю зелену ковдру зберу, що тягнеться землею і тобі віддам, ніби васал — сюзерену. (чи то злим був?) З лімбу тягнеться став більмом до очей. мій біль, мов ковчег для пам'яті, котру сам пожер. Парус хмар тепер оголює сонце, але від сорому згораю тільки я.                На іклах пам'яті Коли було тепло — тихою травою стелився, втомленим полем, прозорим камінчиком на твоєму пальці. І ти була променем поміж тенет височенних акацій. Перекладай ці спогади власним діалектом, кошеня, коли тиша позбавить останнього клаптика світла, коли наші дотики розійдуться запахом протертої вишні. Ці почуття — інші, не такі виснажливі, як очікування і самотність, не такі мінливі, як годинник, котрому тільки дай пофехтувати стрілками. Звідки ми знаємо, скільки часу він нам залишить? Залою вище — бог підкручує гвинтики, нам пощастило, що тримаємо спільний механізм. А келих змін то пустий, то повний, Ззовні — Маріанський жолоб: приховує найстрашніше у темряві, та при сяйві дня — звичайне незвідане, у яке не так складно пірнути, бо отрута буденності вбила б значно швидше — у ширших розколах більше деталей, котрі легко загубити у пазлі з розбитими гранями, немов комаху, яку з'їв айсберг. *** Я закарбую ці слова у кратках уявного щоденника, "щоспогадника", якщо дозволиш. Як поза буєм цілував, як строкате плаття обіймало вітер, що розносив пам'ять по берегах. Пелена твого погляду загортатиме страх у хустку, стисне до хрусту, і відправить хвилями до вічності, що втратить їх, як квітка суху пелюстку. @kildun4ikchanel #ставицький

сніжинки-донати падають в банку й не тануть, грошей кучугури прагнуть чимдуж намести... агов, комунальники, ваші лопати збиральні беріть і скоріше прямуйте із ними сюди❄️ #поезіяверонічки

*Кодова назва "думай як гриб, відчувай як гриб" Ліс шепоче впівголоса акапельне соло. Спочатку звучало слово. Тепер — споришева тиша пахучим вологим мохом лоскочеться в ноги. Глибше, по плечі накриюсь листям, сховаюся від очей. Ледь чути знайомі кроки. Ти знову прийшов до мене? Вростаю щільніше в землю до самої голови. Я дійсно тобі потрібна? Облиш мій самотній спокій. В густому наметі хвої мій вічнозелений дім. Не схожий на інших звірів: на гумових довгих лапах схилився за крок від мене, зняв гілочку зі щоки. Легким обережним рухом змахнув дощові сльозини та ковдру з гілок і листя Як вітер Я вірю, звіре, не скривдиш і будеш ніжн... Чому у твоїй долоні блищить недоречний ніж? @snigpoetry #мері