Храм поезії (🖤)

Олено, пам'ятай, що ми родина! (що в мене мало приводів для радості)

Ми не п'яні, ми рум'яні, або Друга річниця Саду деформацій.

Обираю для мови - крик обираю криком - себе Дзвін дзвін д з в і н дзвіницями ницо скрадається шепіт наче спогад про існування Вавилонської вежі на перехресті між Левицького і Патона Хто вдома?... (звідки у біса знати?) і в якому кутку відшукати прихисток для розмови по телефону аби розказати усім: що мова віднині - крик що мовчання віднині у розшуку Усе що нижче п'ятисот герц береться під варту і страчується у гучномовці по радіо транслюється рейв (і рейвах) на пам'ять про страту алфавіту й граматики лишається тільки тональність голосу лишається ехо що відбивається від вавилонських стін і якщо ніхто не розуміє про що я кричу - значить я на землі один і дзвін дзвін дзвін 15.10.25 #вірші

Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш. @lysychkazlisu #лисичка

Повернувся туди крізь роки скаламучених днів, Де буденністю вмились некошені часом газони, Де похмуро в тім місці, що в ньому самотньо сидів, Та пропахли тобою, мій тату, довкола простори. Повернути б той час, щоб сказати нетлінне "пробач", Щоб почуте відвертя не крило докором сумління, Щоб почути підтримку в хвилини повторних невдач, І не мучити совість про слово старезним прислів'ям. Пам'ятаєш, ти кликав мене на святковий пиріг, Той, що мати спекли, провозившись весь ранок на кухні... Ти дзвонив і казав, що для мене кімнату нагрів, В баню віник купив, щоб із вами тоді був присутній. Та у відповідь вкотре  відмовкою сміло збрехав, Хоч пролежав у кімнаті із пивом в компанії друзів. Зараз номер мовчить, що ліниво підписаний "Тат..." Біля дому несміло стрічають занедбані ружі. Mr.nobody #nobody

Що сталося уві сні, залишиться уві сні — ти до мене прийшов, я не сказала «ні». Не розірвала обійми, не вислизнула у туман, не відштовхнула плечі, коли додолу пірнав. Наїлася guilty pleasure, палила з тобою мости, сама дала все, і більше — ти навіть і не попросив. Сама тягнула руки і цілувала де тепло, тримала тебе за плече допоки пальці стерпли. Спустилася на саме дно, щоб поділитись киснем. Заплуталася у вузлах закоханих змій. Міцно. Що б не було уві сні, залишилось уві сні — ти знову вранці у мене, я відказала «ні».

📝Автор: Ольга Далабожак (Helga) Замкнений простір, гармидер Висить замість люстри минуле. І наче зі стелі віддерли Шматки почуттів, що заснули. Душа закатована в лахи, Тріщить у багрянім каміні. Із димом настояні жахи В повітрі розтанули нині . Сидить життєрадісне тіло На кріслі тортур, провокацій. А Голос жагучий скували Парканом колючих акацій. Під гниллю старої підлоги Живуть незабуті образи. Вбирають у себе вологу Брунатні очиці-алмази. Погляд у місячнім сяйві Шукає зв'язок з абонентом, Який потьмянів серед барви, Лишився пекучим моментом. Замкнений простір, гармидер Висить замість люстри минуле. І наче зі стелі віддерли Шматки почуттів, що заснули. липень 2023.

​ПОЕТ За Бодлером Каже дівчина поетові : “Твої очі є два сині телевізійні екрани, що показують два різні види на битву твого життя з драконами, що загрожують людству. Твої уста є, мов зорі — далекі не тільки від неправди, а й від усього. І взагалі, як від кривавого вчинку, не можна відірвати очей від твоєї краси. Та я покохаю очі більш практичного вжитку, і уста, яких, коли захочу, могтиму доторкнутися. Проведу моє життя в спокої, і в покоях, чуючи, як проростає крізь мої пальці, мов трава, сало на животі мого чоловіка”. © ЮРІЙ ТАРНАВСЬКИЙ R.I.P

снопи ніби розгублені люди зібрались гуртом наче до відпусту останні зі свідків схилили свої легкі голови в прийнятті тіла їх кидають тіні у яких вже ніхто не сховається крадькома споглядають як пульсує світило чиє сяйво поволі згасає до ватів кімнатної лампочки і поки воно ще жевріє вони на прощання просять про те аби тиша та темрява були непорушні у полі і в серці про те аби затягнулися рани у пам’яті та у ґрунті про останній доторк тепла аби ще раз відчути запах нагрітих покосів просять допоки не згаснуло просять аби спокій нині і повсякчас навічно і без людей за картиною івана марчука «тут спокій поселивсь»

=+= кажуть, мовою, котрої не знаєш, не можна молитись прокидатися до сходу сонця лопотіти до трав і води про виспане, виторгуване у ночі чорної, мов волосся матері на повноліття ця вода тобі вивелить: промовляй але кожнісіньким звуком, видихом, вдихом маєш нести відповідальність силу, зважувати і знати відтінок, смаки і запахи цього значення слова і тільки тоді, на початку сонця що теж промовляє промінням пестить, купає у сяйві і мова сяйва – його, єдина, справжня ти вихопиш шукане випросиш, вимолиш, вибалакаєш виростиш і буде у прошеного точно стільки рук як тобі потрібно і ніг, і очей, бажань, навіть значень – ба, все виростатиме із молитви що прошене, точне і гостре мов лезо ножа із країни Сонця, Що Сходить це значить, почули тебе усі, хто мав хто знав хто так само відчув цю струну що вібрує: мову що ллється зсередини кличе, зростає, в’ється бо як раптом не знаєш відтінку і просиш то виросте в проханого усе, що придумає бог, котрого ти кличеш не твоє, не моє нічийне перекотиполе 11.09.25 #revantapoetry

Поетичний конкурс "Плейлист" повертається! 🎧 Набір віршів для осіннього альбому декламацій на "Віршопліткарка FM" триватиме до 18 жовтня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. Регламент конкурсу 👉 тиць сюди Успіхів, ваша Віршопліткарка 🍀 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

Задивляюсь у очі її – ясні зорі, І від них не подітись нікуди. Так і манять мене, кличуть «що ж ти...» – Той вогонь небезпечно-розкутий. А ті губи, мов маки, червоні. І шепочуть так ніжно-грайливо. А той голос... Він наче знайомий, Але в той час далекий і дивний. Кожне слово її, наче криця, Кожен звук її – втіха солодка. Чи то янгол, чи то лютий вбивця? Та я дума про неї щокроку. Пригадаю іще це волосся – Пламенисто-шовкове знаряддя, Що і смажить, і гріє, мов сонце. Проти цього, на жаль, я безвладний. @creativemeetings #євген_волощенко

— Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову, з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами? — Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу, так, як діти живуть зі своїми страхами. Це ось те, що між нами — її химерний маршрут, яблука і вино, усе це її протестанство, одяг, який вона носить у торбі, мов парашут, і колір її волосся, який вона змінює, як змінюють громадянство. Вона постійно зникає, у неї свої ключі. Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій. І я нажахано слухаю, як іноді уночі серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій. Вона зупиняє час, що вперто кудись іде, подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном. Тоді вона підстригає своє волосся руде, як підстригають траву, доглядаючи за газоном. Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій, і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій, і смерть, яка відступає, наче розбите військо. Виймає мені з долоні гострі скалки жалю, торкається мого тіла, ніби важкого ужинку. Ось саме тому я її і люблю, як тільки жінка може любити жінку. Сергій Жадан #жадан

⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫       🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   Я бігла за літом, що тліло на тлі босоногих уламків — ще вчора Я бачила зорі здригались під гавкіт поганців, що падають — в порох Свідомість малює безлюдні скарлючені вулиці — чорним Я бачила небо іскрило розривами в крихтах підбитої ночі Проміння поранені гранули грались (немає прикрити вікно чим) У очі неприспані ринуло бризками світло напрочуд Я чула пекучість беззвуччя, що звужує в вухах судини Як постріл опорний в потилицю, тицяє тиша ця в тил снів У спробах себе розбудити у паніці пальцями тисну Купається місиво міста у жовтогарячих загравах Розжарені шершні безшерсті прокушують одяг дірявий Під тоннами скла і бетону катована болем вмираю Трясеться простріляний простір, калатають клапани серця Розхитаних нервів маневром між стінами імпульс несеться Вібрації страху щоразу оголюють голки есенцій *** Говорять психологи хором, що пам'ять — то кепський художник: стирає деталі і барви, розбавить сприйманням відоме Під гримання тригерних ритмів зіскакує пензель в судомах Імпресію ночі гучної хустиною чорною вкрию Експресію болю розбóвтну вогненно-оранжевим криком Гірчава отрута утрат полотно роз'їдає незримо ..і тлітимуть в душах скалічених довго ще шершні відтоді Думки-паралітики ліпляться глітером струсів фантомних Це літо прилітів болітиме в спогадів битих літотах 💥🐝💥🐝💥🐝💥 © @ld_poems_virshi 💥🐝💥🐝💥🐝💥

Heimat повертаюся до рідного міста, як у сингулярність чорної діри, де час гравітаційно уповільнений, наче сонце полярної ночі, що зайшло за горизонт подій, і не повернулося «навіщо, — питаю, — ви двадцять п‘ять років зберігали мою дитячу ковдру?» «вона тепла, — відповідає мама, — постелиш собі у ванній під час повітряної тривоги» у дворі мого дитячого садочка горблять чорні спини старі покришки, як бабусі під під‘їздом — приросли до землі, змаліли, але відчайдушно хочуть бути потрібними зачитані до дір дитячі книги російською мовою розпачливо тріпочуть сторінками, наче спіймані метелики, поки я виношу їх на макулатуру клубок у горлі з-під ліжка дістаю іграшкову пластикову шафу «віддай дітям, — кажу мамі, — я тільки відчиню її востаннє» за дверцятами м‘яке рожеве світло — вхід у Нарнію біля будинку росте величезний горіх — той, що дідусь посадив; у сутінках збираю молоді горішки, чищу соковиті ядра від гіркої плівочки; горіхові шкаралупки світяться у траві, ніби камінці Гензеля і Гретель гноми запалюють червоні ліхтарики на телевізійній вежі — значить, пора додому «Heimat ist Heimat», — каже старенька німкеня, тримаючи мене за руку на вулиці випадково зустрічаю себе вона сміється і пропонує мені якісь дурниці і тоді все нарешті стає на свої місця *Heimat — рідне місто @buryanpoetry

Місто тобі не кориться, хоч ти у ньому пливеш і пливеш писком дельфінів у морі цін і брязком монеток на решту. Скелями стелиться рідний район, а хворі панельки чхають. 57 і 5 – код її домофона, п’ять-сім-п’ять – схема хайку. Ти розчинився у буднях цукром, спогади випив із чаєм. Кажуть тобі: та забудь ту суку, нащо у снах обіймаєш? Небо облизує бруд із труб. А пам'ять, мов сонце, не згасла: ти пам’ятаєш, як батько грубо вдарив у шостому класі, друг перевтілився раптом в Брута, страх – у панічну атаку. Виє у заростях вітер маршруту, що ти відклав, на згадку. Ти пам’ятаєш, як вмерла віра (в себе, в людей) остаточно. Ножики спогадів ріжуть нерви, нащо вкотре заточуєш? Леза залізли й дістали жили. Човен Тесея не тоне. Як позбуватись химерних напливів, що випускають стогін? Можеш трухляві до‌шки міняти, та без химер – ти вже інший. Може, той самий, але затятий. Викинув зайве – вже ліпше. Місто тобі покориться, бо, якщо довго пливеш і пливеш, часто звикаєш до моря цін і мнеш орігамі із решти. Світ забивається між цвяхів, а спогади туляться в стадо. Лиш забажай те, чого хотів, – і Джин вилітає з Багдаду. © https://instagram.com/halupoetry 💖 #олена_галунець

цієї ночі так хочеться жити, що від цього можна просто померти. Сергій Жадан