Храм поезії (🖤)

Голосно, лагідно, пошепки В дюни мінливі занурені. Марно влаштовані пошуки 3 вітром навшпиньки та бурями. Зникли зі світу буденного, Стали піщаними грудами. Вишиті стежки катренами, Вкриті рядками безлюдними. Подихом, поглядом, подумки, Звуком таємним дельфінячим, Кольором кожної родимки Звʼязані міцно віднині ми. Соком зелених оазисів, Вже наближається марево. Стислими повними фразами Велич Сахари розбавимо. Комами, знаками, числами Спокій одвічний порушимо, Сонце жонглює замріяно Стертими з простору душами. Лине піском у годиннику Час. У пророцтвах між пальцями Спогади, в дюнах розчинені. Нащо туди повертатися? Пахне обіймами теплими, 3 глуздом борюся в дуелі я. Спалахом, імпульсом, нервами Дотик лунає пустелею.

a simple creature ти, не знаючи мети, згублений в інстинктах, на що спроможний, чоловіче, окрім фізичного? мою шию безборонну окидаєш гостро й спаленілою долонню схочеш обплести. погляд – як постріл холостий. маючи великі хисти до моїх ребер беззахисних, ляга рука по виступах з обважнілим притиском. слово – прихисток вмить з прикрістю випустиш кисть. на що ти здатен, чоловіче, окрім фізичного? вгризайся у свій вінстон, не криви лиця, слабкість твою вивчила до - кін - ця. @thunder_in_july

У співавторстві з Ремінчиком. —- навіть, якщо колись раптом ми просто вигаснем, упадем попелом в вогняне покруччя. коли вогонь наші мрії витрясе й випалить, обіцяй, що я в тобі тихо тлітиму здавлений стінами своєї незграбної кволості. ти в мені. пускаюсь ниткою нервів - лишаєшся відблиском посмішки, квапливим поглядом. ти навік. хоч і бачу на мить. всупереч. кілометри і милі. ти ллєшся, я лину. злюблена. зболена. ти - це я - наші душі одного кольору. ти мій записник невмілих цитат, мій невидимий простір комет і галактик. хто ти? коли торкаючись уст, як осліплий художник, торкається барв. де ти? коли кожного дня тебе витинав, описував, стратив. не розгортаючи - спалюй мої вірші, в червоних барвах знищуй зім'яті аркуші. сідай навпроти вікна і слухай мій крик душі, бо в тих рядках було скривджене, вирване, втрачене. розгинай сторінки в моїх нотатниках і книжках. не зважай, що усе тут розібрано до цитат, я завжди їх читаю якщо плачу, або мене із середини здавлює власний страх. на видноколі спалахують ліхтарі. в моїй темряві смирно конають підлеглі літери: ніколи не лишай наше "я" у розірваній однині. ніколи не йди. навіть якщо я до безтями проситиму. 03.03. 2024.

Я не з тих, кого можна примусити бути в безпеці. Я та Роуз, що відмовилась чемно сидіти у шлюпці: коли “Спершу жінки та діти!”, а далі — вже хто проскочить. Я з дівчат, яким стало розуму з країни не виїхати: де “Увага! Повітряна тривога!” і добре — якщо не вибухи. Не робіть з мене чемну, етикет — останнє, чого я потребуватиму, якщо корабель простягатиме борт свій до дна; якщо той шахед стане надто гучним і близьким. Я знайду тебе, Джек! Я слідом стрибну — хай би ким ти там був. Адже ми домовлялись зустрітися під годинником. Отже саме під ним я тебе й чекатиму в найближчий за розкладом апокаліпсис. @the_poemed_one

Спека доводить рідúни до точки кипіння. Промені сонця підсмажують кожну клітину. Ти викладаєш сьогодні "Культуру Трипілля". Я ж перетнути волію межу допустиму. Голос вібрує, лоскоче розпечене тіло. Рухами зваблюєш: лектор чи хтивий спокусник? Зранку й донині поводилась чемно й несміло. Кілька хвилин — і віддамся бажанням розпусним. Збуджуєш поглядом; чую в міжніжжі напругу. Пара скінчилась — нарешті з тобою самі ми. Скинь-но костюм, одягай портупею нагрудну. Флоггер тримаю: корися, слухняний сабмісив! Крики не спúнять, благання заводять сильніше Тіло здригається — вибухнеш вже за хвилину... Любий, радієш найкращому з прийнятих рішень: Серед студенток знайти ненаситну дружину? @sashkonehrych #інтимнірядки

Вона губить ключі, гаманці, документи, телефон, окуляри, квитки і сережки. Забуває в готелях, у потягах — за кілометри від початку шукань — в парках, на узбережжях... Добрі люди усюди — вона знає точно, і прозорі нитки в’ються крізь часопростір. Їй сказали, вона народилась в сорочці. Все загублене їй повертається. Просто вір шляхам незбагненним, які ведуть вгору. Що належить тобі, за‌вжди буде з тобою. Вона навіть монетку не кидає в море, все одно повернеться у хвилях прибою. Вночі янголи зносять під вікна дари, і жаліють її, і сміються — роззява! Треба, кажуть, її берегти, бо холодні вітри, і тонкий темний лід взявся на переправі. Вона зранку збирає маленькі скарби, і летять вгору вдячні потоки слів. Каже: більше просити не буду; що би хто не губив, це не варте найменшого із Твоїх див, буду вчитись у лілій та у птахів, що не просять насущне на день. Те, що має піти — хай іде. Бачиш, очі сухі. І єдине прохання обличчям на схід: тільки не забирай людей. @buryanpoetry

місто мого болю і місто мого зцілення куди б не прийшла, усюди почуваюсь непотрібною та знеціненою блукаю в болючих спогадах, у моїх сльозах вже можна втопитися як загубишся, будь обережний, бо потім можна і не розгубитися я проживаю в п'яти будинках, але у мене немає дому по завершенні комунікації я не прощаюсь і ставлю кому але я нікому у цьому світі не була і не буду важливою я огидна людина я тону у провині і бажаю розчинитися зливою щоб опасти своїми сльозами у містах мого зцілення й болю постікати в озера й річки, увібратись буковою корою бо не можу бути людиною з відповідальністю та почуттями бо втомилася вічно тікати і губитися поміж містами я так легко до когось прив'язуюсь, але зовсім не вмію прощатися не зачаровуйся мною, будь ласка, бо потім можеш розчаруватися @ship_shina

Добраніч, дякую Олі за вечір

У застосунку «Повітряна тривога» можна обрати чоловічий або жіночий голос для сповіщень. Коли мене запрошував в укриття якийсь чоловік в 2:43, єдине що мені хотілося — матом послати його в... укриття. Але тепер, коли в налаштуваннях я змінив голос на жіночий... 1:45 Жіночий голос: «Увага! Повітряна тривога. Пройдіть в найближче укриття». Зриваюся з ліжка. Одягаю спортивний костюм, кроси. Рюкзак, розряджений телефон... Біжу. Бо десь там, у підвалі, чекає вона — володарка ніжного голосу із застосунку. Цікаво, яка вона? Мабуть, розпущене волосся, як мої думки. Губи – кольору стиглої полуниці, а очі — наповнені сонцем. Чекає мене в чорному латексному, або в короткому фіолетовому, халаті, щоб прив'язати мою душу до свого серця, а погляд до... Може чекає, що я її прив'яжу до холодної іржавої труби, порахую скільки поцілунків можна залишити на її тілі. Пальці будуть шукати точку, яка вимикає страх і вмикає хтивість. Ми будемо грітися, як вміємо: тілом до тіла, гарячими подихами, серця скажено розганятимуть кров; рухами, позами, втіленням таємних бажань... Молитися не буде сенсу, Бог не почує: у нього цензура на такий контент. А потім... А потім ми закохаємося. Одружимося. Закінчиться війна. Будемо нашим дітям розповідати, як займалися коханням в підвалі старої школи, під звуки ППО. Створювали щось нове, поки наш світ намагалися  зруйнувати кляті сусіди. Розкажемо, як кінчали разом під звук: «Увага! Відбій повітряної тривоги», кінчали боятися. (А таке можна розповідати дітям?). 1:56 Жіночий голос: «Увага! Відбій повітряної тривоги». Не встиг до тебе. Що ж. Не сьогодні. Не нехтуйте сигналами повітряної тривоги. #текст

* * * повір, Бітлз — це наша юність духмяна, як відчинене вікно в порожній кімнаті масового мистецтва і стерильно очищеної класичної музики, але чуєш — квартал живе, живуть люди, коти, дерева, живе над кварталом велике сонце, живуть пісні, і тому ти роздягаєшся — джинси і светер летять у куток, і без одягу ти стаєш така жіночна, що я починаю любити твої плавні несміливі рухи і стриману радість передчуття, що затуманила твої очі тому, повір, Бітлз — це наша юність, але про нашу любов ми напишемо самі Атилла Могильний

Ігноруй мене, Боже, і вибачай за мат. Я так, в біса, не можу. Я далі піду сама. Хай розхристана, боса – у душу мою не лізь. Замальовує осінь усе, що лишилось із… Ця ось втратила сина, а та он – уже вдова. Що кричати у спину, які їм знайти слова? «Не здавайся, ти сильна»? «Хороша моя, вставай»?! Ні, не вмішуйся, Отче, Тобі лиш аби потоп. Заворожують очі із пекла, з війни, з АТО, Лине заклик із далі, дзвенить крізь усі пости. Час підійде – Ти знаєш, де зможеш мене знайти. * * * * * Біль на грані, здається, – а ні, це ще не межа. Подорожник до серця б… Господи, не зважай. Ластівка Польова

Згадуй Кожного разу в біді, в найскрутніші часи згадуй усе, що ти любиш – хай вистачить сил не зігнутись дугою у клітці залізобетонній, бо навіть героїв нерідко зрізає під корінь. Згадуй людей, із якими сміявся і ріс, хай тебе не бере ні ненависть, ні заздрість, ні злість, згадуй місця, що тримають тебе на плаву, і начхати, що в жодному з них ти ще й досі не був. Згадуй всіх тих, хто за тисячі років звідси, кого випадково змило дощами відстаней, кого стерло кордонами, візами й клятими війнами і хто до останнього міг усе правдою міряти. Згадуй розмови у темряві, сонні дахи, кожне з імен, що могло тебе перемогти, кожну адресу із позначкою "вибув", де сотні дверей ховали відсутність виходу. Згадуй всі травні, важкі від громів і дощів, як засиналось тобі на чужому плечі, згадуй всіх тих, хто, як нитка, крізь ребра пройшов і залишив по собі рубець, перемир'я чи шов. Згадуй порожні плацкарти, купе й електрички, запах туману і диму від светра позиченого, згадуй усі незнайомі кімнати й квартири, у яких залишався на ніч, хоч про це й не просили. Згадуй сутички, із яких ти виходив цілим, снайперів, що дивились в обличчя крізь вічко прицілу, згадуй всіх тих, хто кричав, та врешті затих, пам'ять про мертвих – це, знаєш, ознака живих. Згадуй живих, що в вогонь за тобою підуть – просто тому, що на цьому тримається суть світу, в якому ще й досі є місце прекрасному. Хай тобі вистачить сили у ньому не впасти. Іолана Тимочко

Почали

ще в середині нульових коли я була в старших класах чомусь геть припинили співати птахи наставало іще одне довге донбаське літо та не чулося жодних повискувань серпокрильців в задусі передвечір'я дрібне птаство удосвіта не починало своє чів чів чааай та й голуби припинили гулити на перекладині телеантени власне антени і стали першим поясненням зграйці пенсіонерів місцеві канали так сяк а от супутники чисте зло покоління моїх батьків було налаштоване більш прогресивно і звинуватило ще незагуслий в повітрі мобільний зв'язок потім незчулися як більш не стали кричать молоко бочка із ним приїздила як завжди до гаражів але вже не линуло аж до дев'ятих поверхів гортанне сопранове молоко мо ло ко сметана сиворотка хтозна звідки потім до них ішли покупці ніби всі вони мали удома окремі молочні будильники з голосами молочних зозуль втрати звуків продовжилися пізніше коли в веремії орендних квартир перестали кохатись сусіди всі ті молоді пари що у ліфті віталися і ставали лиш так щоб не доторкнутись до моїх сміттєвих пакетів своїми всі ті холостяки зі звабливою звичкою недбало крутити на пальцях брелок від автівки всі ті батьки сімейств що раз на півроку зустрічали своїх посірілих дружин з дітлахами а вже за два тижні саджали їх знову на потяг до пшемишля так от жодних звуків нормального людського сексу іноді все ж здавалося ніби щось в них таке буває але ні надто одноманітні і мляві жіночі вигуки надто різке рипіння радянських меблів надто гнівний крик чоловіка скоріше вони там прасують або перуть може дивляться паралельно якісь новини може їдять щось вчорашнє і розігріте а нещодавно я не почула прильоту пила чай у гостях поки три дрони поспіль вхерачились в нафтобазу даша ти що не чула я думала небо покраялось ні пила чай може в тебе сідає слух та якби ж то таке враження ніби у післяпотопному світі зостануться лиш деренчливі набридливі звуки набирання зливного бачка хропіння клацання мишки бойовики і футбольні матчі розмови про мобілізацію й постмодернізм а тиша тиша стає раптово @zorina_yasno

Починаємо о 20:00 Під цим дописом пишіть хто хоче зачитати на вечорі, таким чином створиться черга виступаючих👇🏼

що можна сказати? стільки промовлено звуків часом порожніх стільки історій описано що закінчилися любов – це спокій у який огортаюся до якого горнуся після заходу сонця чи справді слова такі вартісні аби порушувати ними тишу? хіба ця поетика здатна збагнути те що маємо ми? і навіть зараз літери здаються зайвими та непотрібними тому моя мова любові – не писати про неї @crescent_poetry