українські оригінальні вірші

Я виріс, між даремного люду Що ділили на колір та стать Я виріс, серед попелу й бруду Я це знаю, хотів би не знать Ви запхали, людину розумну, За скло у музеях своїх... Ви запхали, людину розумну, За скло у екранах своїх... Не зворотній процес деградації, Кипить кров у пеклі війни... На шляху повної ізоляції, Застрягли у полоні всі ми... Такі мертві, безмозкі та мертві Ви продали себе у собі За рахунки, картки та банкноти Ви такого хотіли тоді? Ви запхали людину розумну, До книжкових забутих полиць... Ви поставили людину розумну, На коліна до самої землі Багатим дали більше грошей, Та впали просити їх ниць Вас немає, ви більше не люди Ви раби, тупих надідей Вам потрібні зруйновані храми, Вам потрібен безсмертний тотем Ви вигадали собі бога, Щоб втекти від одвічних проблем Не за це, люди муку терпіли, Не за це, помер Галілей Він дав вам уявлення кулі Надію для ваших дітей Про це малював нам да Вінчи? Оце наувазі він мав? Коли була Вітрувіанська людина, Як добре, що сучасність не знав... Не для того, роботи Паскаля Не для того, писав все Ньютон Не для того, щоб ви руйнували Не для того, щоб все було знов Ви самі надію хотіли, Та вбивали віру й любов, На холодні та довгі роки Мали ми світле майбутнє, Та все пішло навпаки Ви запхали людину розумну, За скло у музеях пустих... Ви запхали людину розумну, За скло у екранах своїх... (с) @l_forgotten_writer_l

Він йшов... Туман спускався на вулиці міста, Немає різниці, чи був ранок тоді. Він йшов... Слухаючи, шелест листя. Кроки без сліду, лишав по собі. Він йшов... Туман, тиша та більше нічого... Гамірні люди, всі зникли кудись. Він йшов... Старався не піднімати голову, Бо хотів бачити життя, що було тут колись. Він йшов... По місту у тиші, у якому місце було його сім'ї... Він йшов... По назвам без вулиць, штурхаючи каміння німе... Він йшов... На них сміх не вирує, усі вимерли, Бажанням.... але не своїм Він йшов... Він йшов, по пустелі, що містом рідним для нього було... Він йшов... Він йшов, по вимерлих вулицях... Він шукав дім, що зник вже давно.... (с) @l_forgotten_writer_l

Любить чи… Любить чи не любить? Відриваю пелюстки в ромашок. Я тобі писала романтичні вірші, ти казав : «нудьга..» Кепсько купідон прицілився - по серцю знов промаже. Ти любовний інтерес для мене, я для тебе лиш тягар. Змарнувала місяці на це кохання однобоке, Лиш поманиш пальцем, хвостиком усюди за тобою йшла. Розіб’єш укотре сподівання - розпущу патьоки, Як даси надію - всі обрàзи відійдуть на другий план. Час минув. Я відпустила, захопилась Ренесансом, Вже твої світлини не гортаю ніччю попри недосип. Ти почав носити квіти, вимагав якихось шансів… Вибач, пізно… бо мене на вальс вже інший хлопець запросив. Майте честь, дівчата! Бігати за тим, кому байдужі Ви, не варто. Вище підборіддя - ще підкорювати світ. Бо якщо немає принца поряд, не сумуйте, ну ж бо… Значить короля затримав у дорозі сильний буревій!

Амазонка Вона думки мої окупувала, Розбивши душу, мов з тонкого скла. Анексувала спокій без кинджала І, посміхнувшись, в забуття втекла. Створила сум раптовістю бліцкригу, Малюючи нам лінії вогню. Встромила лихо там, де було тихо, Укравши сни вночі у стилі ню. Звела в руїни непорушні стіни, Ціна нових - не тижні, а роки. Її, надіюсь, більше не зустріну, Бо цей роман довіку я закрив. До рук не хочу брати вбивчу крицю - Залишаться брудними назавжди. А совість вбивці завше блідолиця, Відмити гріх не вистачить води. Вона чомусь здавалася святою, Та розірвала Всесвіт мій сповна. Бо недарма написаною кров'ю З її ім'ям зримована війна (с) Іван Добруцький

наввипередки з часом мені забракло усерйоз годин в одній добі. я гаю час на вірші про його нестачу. я так втомилася вести із Долею двобій, я так втомилася щодня давати здачі. біжу наввипередки з Часом (поки без звитяг), нудьга, рутина, сум - це мій щоденний розклад. зробила вигляд, що мене влаштовує життя, цю роль я граю на «відмінно», дайте Оскар. і кожен день - це нескінченний колообіг одних подій, вже вивчила його напам’ять. та чи спроможна я знайти себе між злоби, як немовля сліпе, що загубило маму? як це заведено в суспільстві кволих пацюків : у сірім світі я сірію - мімікрія. хоч прагну залишити щось, не знаю навіть ким я є чи стану. личко замаскую гримом. я так втомилася вести із Долею двобій… та виграти ще трохи часу - ось моя мета. продовжу боротьбу, мені б води й нових чобіт, що, Часе, позмагаєшся зі мною ще? на старт!.. незнайомка в аптеці пройшли роки і згасло сяйво і все покрило сивиною і голова моя та думна та й ще біла як інія роса та й вставши сталлю, взявши ноги в руки щоб дотягнути шмат життя ти вдягаєш лапті і йдеш в забуту всесвітом будку де тебе зустрічає вона низенька, понівечена бабуся за прилавком і ти просиш у неї анальгін... (с) @nnaste4kaa_lyrics

наввипередки з часом мені забракло усерйоз годин в одній добі. я гаю час на вірші про його нестачу. я так втомилася вести із Долею двобій, я так втомилася щодня давати здачі. біжу наввипередки з Часом (поки без звитяг), нудьга, рутина, сум - це мій щоденний розклад. зробила вигляд, що мене влаштовує життя, цю роль я граю на «відмінно», дайте Оскар. і кожен день - це нескінченний колообіг одних подій, вже вивчила його напам’ять. та чи спроможна я знайти себе між злоби, як немовля сліпе, що загубило маму? як це заведено в суспільстві кволих пацюків : у сірім світі я сірію - мімікрія. хоч прагну залишити щось, не знаю навіть ким я є чи стану. личко замаскую гримом. я так втомилася вести із Долею двобій… та виграти ще трохи часу - ось моя мета. продовжу боротьбу, мені б води й нових чобіт, що, Часе, позмагаєшся зі мною ще? на старт!.. незнайомка в аптеці пройшли роки і згасло сяйво і все покрило сивиною і голова моя та думна та й ще біла як інія роса та й вставши сталлю, взявши ноги в руки щоб дотягнути шмат життя ти вдягаєш лапті і йдеш в забуту всесвітом будку де тебе зустрічає вона низенька, понівечена бабуся за прилавком і ти просиш у неї анальгін... (с) https://t.me/nnaste4kaa_lyrics

••• мене ніколи не цікавив космос, і Всесвіт із незвіданим хаóсом - усе це викликало тільки посміх. проте, побачивши твої зіниці, що зберігають неба таємниці, я миттю захотіла в них втопитись. мене у море кликали русали, та глибина припливами кусала - лякали Посейдонові васали. в твої хвилясті по-морському пасма я б не боялася пірнути, впасти, на тебе вказує завжди компáс мій. колись любила я осінній дощик, який весь світ вмиває і полоще, знаходить шлях поміж цеглин і дошок. коли побачила прозорі краплі, які заплямували щоки раптом, зненавиділа кляту зливу. крапка. змінився сильно мій світогляд, бачиш? тепер я каркаде п‘ю замість матчі, дивитись почала футбольні матчі… не помічаєш ти мою натуру, огородився неприступним муром, а я тобі кричу : «кохаю!» дура.

Багаторічний ребрендинг дійшов свого логічного завершення. Ми починали з російськомовного і анти-фемінітивного «пісатєля-самоучки», а завершуємо моїм ім'ям. Аби всі знали, що за жінка пише ці вірші.

Атака залізних серпокрильців  Крізь анфілади жаху  Мій хрест нахилився Чекає свого часу Наша культура розквітне Забуяє з трупів війни Маленькі залізні пташки Святі громадяни землі

маніфест антисамотності о п'ятій годині час створює хвилі і її силует зникає, як тільки з'являється світло після чого ти проклинаєш годинник який задає початок та кінець моментів час на людей створює тиск усвідомлюєш, що ти його раб ти відчиняєш шафу із спогадів, щоб повернутися у попередній момент коли вона ще не була маревом і ти ще не став фантомом твій корабель рухався по її орбітах кожен оберт навколо неї мав свій сенс кожен із нас має свій сенс ми стояли пліч-о-пліч і дивились на те, як створюються початки моментів щоб насолоджуватись по-справжньому ми перемотували до середини щоб час втратив значення та свій стимул: робити моменти завершеними ти починаєш собі повторювати: я не самотній я не самотній а потім спогади падають з шафи і розповзаються по всій кімнаті тобі хочеться жити кожним із них де існує лише вона проте їх не так і багато