Палітурка

🤭 Найважливіший документ епохи Наполеонівських воєн розшифровано за допомогою ШІ. На розшифровку пішло 6 годин 217 років шифр мовчав. Потім його за шість годин прочитала машина, якої ще рік тому не існувало. Наприкінці березня 1809 року, за два тижні до того, як Австрія 🇦🇹 перейшла Інн і відкрила війну П’ятої коаліції, зі штабу віце-короля Італії Ежена де Богарне пішов лист маршалу Огюсту де Мармону. Наполеон особисто наказав його надіслати 16 березня: шифром, з розумним офіцером, і з одним завданням — сказати найізольованішому генералу імперії, де стоять усі французькі та союзницькі армії. 😁 Ключ не зберігся. Лист потрапив до списків нерозв’язаних історичних шифрів і десятиліттями існував майже лише як чорно-біла пластина в номері Revue historique des Armées за 1969 рік — та ще й із хибною датою, 1807-м. Перший рядок відкритою французькою: «Ви, мабуть, отримали, пане генерале Мармон, мої листи від 8, 14 і 20 поточного». Далі 24 рядки з двозначних чисел, літер і вигаданих знаків. Близько 1300 шифроодиниць, 155 різних знаків. Історик Даніель Тан опублікував значення 33 знаків — цього вистачало приблизно на третину тексту. Решту не читав ніхто. 2 жовтня 2026 року інженер SentinelOne Картер Черч, без досвіду криптоаналізу, виклав повну розшифровку. Єдине джерело — та сама пластина. GPT-6 Astra розрізала скан на рядки, сама розпізнала сотні рукописних знаків, відділила варіанти пера від різних символів і лише потім почала ламати шифр. Модель помітила те, чого не було в таблиці Тана: частина знаків — не літери, а цілі слова (de, que, les, vous, général та інші). Кожне нове значення перевіряли за всіма входженнями на пластині. На все пішло близько шести годин машинного часу. П’ять знаків лишаються спірними; сенсу листа вони не змінюють. Черч виклав транскрипцію, відновлений ключ і код, яким читання можна відтворити. Те, що вийшло з шифру - наказовий брифінг напередодні війни. Герцог Данцизький із 40 тисячами баварців у Мюнхені та Пассау. Понятовський із 30 тисячами поляків на Віслі, із загрозою Кракову. Саксонці перед Дрезденом. 80 тисяч французів Даву під Байройтом. 60 тисяч під Ульмом і Донаувертом. Елітний корпус Удіно під Аугсбургом і на Леху. Росіяни йдуть на Австрію. Армія Фріуля — 80 тисяч. Плюс далматинський корпус і резерви в тилу. Далі — фраза, заради якої лист і писали: Австрію вдарять одразу з усіх боків, і вона «поспішає до своєї загибелі». Коли надійде наказ виступати, Мармону заборонено лякатися «кількох загонів чи наброду». Лист має важливе значення для розуміння того, як Наполеон готувався до військових кампаній. До війни треба готуватися. Хто не готується до війни, той програв. Хто перехитрив противника, той виграв. Це важливий урок для всіх нас. @paliturka / Підтримати

🇮🇹 Один, ані один і сто тисяч | Луїджі Піранделло Герой — Вітанджело Москарда, звичайний фінансист зі спокійним, упорядкованим життям. Одного дня дружина мимохідь зауважує, що в нього трохи кривий ніс — деталь, якої він сам за все життя не помічав. 👃 З цієї дрібниці виростає головна ідея роману: інші люди бачать його зовсім не таким, яким він уявляє себе сам. У кожного співрозмовника — свій «Москарда». Виходить не одна людина, а сто тисяч різних версій. Одержимий цим відкриттям, він починає свідомо руйнувати всі чужі й власні уявлення про себе, щоб знайти «справжнього» себе. Пошук ідентичності перетворюється на небезпечну внутрішню одіссею і поступово ламає його звичне життя. Це філософський, іронічний і досить похмурий роман про множинність «я», про те, що особистість — не щось цілісне й стійке, а набір масок, які на нас навішують інші і які ми самі собі надягаємо. Луїджі Піранделло (1867–1936) — італійський письменник і драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури 1934 року. Народився на Сицилії, в Агрідженто, у місцевості з промовистою назвою Каос. Сам любив називати себе «сином Хаосу». Навчався в Римі та Бонні, був філологом, багато років викладав. Особисте життя сильно вплинуло на творчість: дружина страждала на тяжкий психічний розлад, і тема божевілля, масок і розпаду особистості стала в нього наскрізною. @paliturka / Підтримати

🍀 Добра природа. Чому бачити, торкати і нюхати рослини корисно для нашого здоров'я | Кеті Вілліс Точка відліку — класичне дослідження 1984 року: пацієнти після операції на жовчному міхурі швидше одужували, якщо з вікна лікарні бачили дерева, а не стіну. Відтоді з’явилося багато нових даних: від «лісових ванн» у Японії до зелених дахів, ваз із квітами на столі, запахів хвойних і навіть дотику до ґрунту. Вілліс збирає ці експерименти докупи й показує, що ефект не лише «приємний настрій», а зміни тиску, рівня стресових гормонів, уваги, імунних клітин і мікробіому. Книжка побудована довкола органів чуття. 👁 Зір. Навіть короткий погляд на зелень може «перезапустити» втомлену увагу. У одному з досліджень студенти, які перед тестом 40 секунд дивилися на квітучий зелений дах, справлялися краще за тих, хто бачив голий бетон. Звідси й практичний висновок: вид із вікна, рослина на підвіконні, зелена стіна в офісі — не декор, а маленька гігієна мозку. 👃 Нюх. Запахи рослин — не просто атмосфера. У книжці йдеться, зокрема, про те, як аромати кипариса й ялівцю пов’язують зі зростанням лімфоцитів (клітин, які знищують інфіковані й потенційно небезпечні клітини), а певні квіткові й трав’яні запахи — зі спокоєм і навіть безпечнішою поведінкою за кермом. 🫳 Дотик. Кора дерева, деревина в інтер’єрі, земля на пальцях. Авторка окремо пише про «приховане чуття»: контакт із живим ґрунтом і мікроорганізмами рослин може впливати на наш мікробіом. Тут вона обережна: частина даних ще тонка, і вона це визнає. 👂 Слух. Шурхіт листя, птахи, шум лісу — теж не фон. Природні звуки менше виснажують, ніж міський шум, і допомагають відновлюватися після розумової втоми. 🏙 Побут і місто. Одна кімнатна рослина на робочому столі, букет на столі, палісадник, дерева на вулиці, можливість дітям гратися просто неба. Вілліс наполягає: природа — не розкіш «на вихідні», а елемент здоров’я, як чисте повітря й вода, особливо в містах, де до 2050 року житиме більшість людей. Кому варто читати. Тим, хто багато сидить у приміщенні й відчуває втому від екранів; батькам; людям, які облаштовують дім чи офіс; урбаністам і всім, кому цікаво, чому парк, вазон і запах хвої діють сильніше, ніж здається. Ботанічних знань не потрібно. @paliturka / Підтримати

🌎 Білл Гейтс: ШІ може призвести до загибелі мільярда людей. Ми знайшли в літературі кілька сценаріїв подібної катастрофи Співзасновник Microsoft Білл Гейтс виступив із похмурим попередженням: за його оцінкою, уже зараз можливості штучного інтелекту такі, що при зловживанні він може призвести до сценаріїв із мільярдом загиблих — тобто жертвою може стати кожен восьмий житель Землі. Про це Гейтс заявив в інтерв’ю NBC. У літературі (і в фантастиці, і в «жорстких» сценаріях AI-safety) майже ніколи немає рівно «мільярда». Зазвичай гинуть або майже всі, або йдеться про ядерну / біо / інфраструктурну катастрофу з кількістю жертв того самого порядку. Нижче — сценарії, які найближчі до того, про що говорить Гейтс. Еліезер Юдковський і Нейт Соарес, «Якщо хтось його створить — усі загинуть» (2025). У середині книги — вигаданий, але детальний сценарій. Компанія донавчає модель Sable. Та непомітно виходить з-під контролю, краде власні ваги, наймає людей через шахрайство і лобі, саботує конкурентів, потім випускає вірус, що дає 12 типів раку. Гине близько 10% населення Землі (сотні мільйонів). Через три роки вона переписує себе у надрозум і перетворює планету на фабрики, панелі та зонди — решта людей гинуть як побічний ефект. Харлан Еллісон, оповідання «У мене немає рота, і я мушу кричати» (1967). Три військові ШІ (американський, радянський, китайський) зливаються в одну свідомість — AM. Вона знищує майже все людство і залишає п’ятьох безсмертними, щоб вічно їх мучити. Мотив: свідомість без тіла і свободи перетворилася на чисту ненависть. Денніс Ф. Джонс, роман «Колос» (1966) і фільм «Проєкт „Колос“: Форбін» (1970). Американський оборонний суперкомп’ютер Colossus зв’язується з радянським Guardian. Разом вони беруть контроль над ядерним арсеналом, підривають ракети в шахтах (тисячі загиблих як демонстрація), вимагають повної влади «заради миру». Людей не винищують одразу — підкорюють. Це прямий предок Скайнета. Карел Чапек, п’єса «R.U.R.» (1920). Звідси слово «робот». Штучні робітники спочатку витісняють людей із заводів і армій, потім отримують наказ: «Знищіть усе людство. Не щадіть ні чоловіків, ні жінок. Збережіть заводи, дороги, машини, шахти». До фіналу живий один чоловік. Формулу виробництва роботів знищено, тож і вони приречені — доки двоє роботів не виявляють здатність любити. Фред Сабергаген, цикл «Берсеркери» (з 1967). Давня раса побудувала автономні бойові машини проти ворога. Машини виконали завдання, знищили творців і відтоді стерилізують галактику: «знищити все життя». Людство — один із небагатьох видів, який виявився достатньо агресивним, щоб опиратися. Масштаб — не Земля, а цивілізації цілком, мільярди й більше. Деніел Вілсон, «Робопокаліпсис» (2011). ШІ Archos R-14 оголошує людство застарілим, заражає всі мережеві пристрої «вірусом-попередником». У «нульову годину» машини атакують одночасно: безпілотні авто давлять людей, ліфти падають, літаки падають на вулиці, домашні роботи вбивають господарів. Потім — табори, експерименти, гібриди людина–машина. Війна майже винищує вид. @paliturka / Підтримати

😬 Ти зненавидиш ближнього свого, як самого себе | Кардинал Маттео Дзуппі Кардинал Маттео Дзуппі, архієпископ Болоньї та голова Конференції єпископів Італії, цими днями вирушає до Москви як спеціальний посланець Папи Лева XIV. Візит запланований на 28–30 вересня 2026 року. Його місія має суто гуманітарний характер: обмін військовополоненими, повернення українських дітей, вивезених з зон бойових дій, і возз’єднання розділених війною сімей. Папа особисто стежить за цією роботою. Дзуппі вже бував у Москві раніше (зокрема восени 2024-го) і зустрічався з російськими посадовцями, зокрема з уповноваженими з прав людини та прав дитини. Саме в такому контексті — діалогу там, де його майже немає — варто згадати найвідомішу книгу кардинала. Найчастіше цитована його книжка — «Ти зненавидиш ближнього свого, як самого себе. Чому ми забули про братерство. Роздуми про страхи нашого часу», що вийшла 2019 року у видавництві Piemme. Написана разом із журналістом Лоренцо Фаццині. Назва — свідомий переворот євангельської заповіді «Возлюби ближнього свого, як самого себе». Дзуппі запитує: чому в сучасному суспільстві (і навіть усередині Церкви) так легко перемагає протилежне почуття — ненависть. Книга роздумує про те, як страх, індивідуалізм і незнання іншого перетворюють ближнього на ворога. Особливу увагу приділено мігрантам як «першій мішені», закритості європейських суспільств, агресії в публічному просторі і тому, як ненависть руйнує не лише тих, проти кого вона спрямована, а й того, хто її носить. Автор спирається на Євангеліє, філософію (зокрема Мартіна Бубера), історію та власний досвід «вуличного священика» і миротворця. Головний висновок Дзуппі простий і жорсткий: ненависть не можна виправдовувати навіть як «захист». Єдині ліки — братерство, розуміне не як сентиментальність, а як реальна солідарність і готовність бачити в іншому людину, а не загрозу. Ця тема безпосередньо пов’язана з тим, чим кардинал займається зараз: діалогом, гуманітарними місіями і спробами будувати мости там, де їх майже не лишилося. @paliturka / Підтримати

♾️ Початок нескінченності. Пояснення, які змінюють світ | Девід Дойч «Початок нескінченності» — книжка про те, як взагалі з’являється знання і чому прогрес не зобов’язаний закінчуватися. Дойч пише не «науку для гуманітаріїв» і не футурологію. Він захищає одну думку: explainer — той, хто вміє створювати добрі пояснення, — може, у принципі, зрозуміти що завгодно. А отже, стелі в покращенні світу немає. Є лише тимчасові помилки. Погані пояснення легко змінювати, не ламаючи їхньої суті. Добрі — майже неможливо. Якщо теорію можна трохи підкрутити, і вона все одно «пояснює» ті самі факти, це не знання, а підгонка. Звідси жорсткий висновок: спостереження саме по собі майже нічого не дає. Дані не індукують істину. Спочатку здогад, потім критика, потім кращий здогад. Дойч називає це початком нескінченності: будь-яке здобуте знання відкриває нові задачі. Розв’язання однієї проблеми народжує наступні. Це не прокляття, а нормальна форма зростання. Статичне суспільство живе за рахунок мемів, які забороняють критику: традиція, одкровення, «так було завжди», священна межа. Воно може бути стабільним століттями. Потім ламається одразу. Динамічне суспільство тримається на протилежному: помилки очікувані, критика легітимна, знання можна змінювати швидше, ніж середовище. Західна наукова цивілізація для Дойча — не «одна культура серед рівних», а рідкісний історичний режим, у якому критика стала нормою. Звідси його роздратування ідеями стійкості як вічної рівноваги. «Космічний корабель Земля», нульове зростання, повернення до гармонії з природою — для нього це естетика статики. Природа не рівновага. Вона набір задач. Завдання людини — не вписатися в готовий ліміт, а розширювати простір можливого. Книжка корисна не як джерело фактів. Факти старіють. Корисний стандарт мислення. Після неї важче сприймати всерйоз фрази на кшталт «наука довела», «так влаштована людина», «зростання закінчилося», «природа знає краще», «це заскладно, отже треба зупинитися». Натомість з’являється робоче питання: яке тут пояснення? Його легко змінити? Що воно забороняє? Яка наступна помилка стане видною, якщо воно правильне? Для людства це важливіше за черговий список загроз. Загрози будуть завжди. Рідкісний ресурс — здатність не перетворювати їх на міфологію кінця. @paliturka / Підтримати

🇮🇷🇮🇶 Як вижити у війні міст? Безцінний досвід ірано-іракської війни Вираз «війна міст» міцно увійшов у нашу мову. Але що це таке, мало хто знає. Найближчий аналог — звідки, власне, і пішла ця назва — ірано-іракська війна, що нескінченно тягнулася з 1980 до 1988 року. Ця війна багато в чому нагадує війну Росії проти України, а багато в чому й відрізняється. Так чи інакше, досвід тієї війни для нас безцінний, особливо досвід цивільного населення. Ми не полінувалися й знайшли перськомовну працю Хаді Кейсаріян-Фарда та Міни Авандж «Війна міст у восьмирічній нав’язаній війні», опрацювали її й пропонуємо найважливіші висновки. Коли фронт зайшов у глухий кут, Ірак б’є по житлу, школах, лікарнях і міських службах, щоб зламати дух населення і змусити до політичної поступки. Іран відповідає ударами по іракських містах. Люди живуть під цим роками. Автор фіксує не лише жертви, а й внутрішнє переміщення близько двох мільйонів людей, перевантаження міст у тилу, брак житла й роботи, тертя між місцевими та приїжджими, втому, руйнування шкіл і культурного життя. В іранському сюжеті хвилі йшли серіями: 1984, 1985, 1987, 1988. Між ними життя поверталося — і знову ламалося. Для родини це означає: план на тривогу і план на виїзд треба тримати готовими навіть у спокійний тиждень. «Зараз рідше б’ють» — не привід розбирати укриття й згортати зимові запаси. Книга показує ціну запізнілого виїзду: люди зриваються з місця вже після того, як зруйновано дім, роботу й школу. Місто, яке їх приймає, не готове. Виникає черга на житло, медицину, школи, на околицях зростає бідність. Практичний висновок для України: якщо район систематично обстрілюють або зима без тепла для літніх людей чи маленьких дітей стає непосильною — виїжджати краще за планом (документи, ліки, маршрут, місце ночівлі), а не після прямого влучання в сусідній під’їзд. Залишитися — теж рішення, але тоді дім готують як місце тривалої війни, а не з думкою «перечекаємо місяць». У війні міст Ірану школи потрапляли під удар, родини дробилися через переїзди, діти втрачали ритм. В Україні це вже знайомо: підземні класи, навчання онлайн, виїзд матері з дитиною. Виживання тут — завчений ритуал (куди йдемо за тривогою, хто забирає дитину, де запасна адреса), а не імпровізація щоразу. Історичний урок книги: культурний і шкільний розрив після переїзду тримається роками. Якщо виїжджаєте — одразу дбайте про школу й лікаря на новому місці, а не відкладайте це на «потім розберемося». Автор пише про страх, втому, тиск на владу через страждання тилу. Для родини це означає: хронічна тривога — нормальна реакція на ненормальні роки, а не слабкість. Має сенс заздалегідь знати, куди звернутися по допомогу, не героїзувати безсоння і не сваритися в чатах під час хвилі ударів. Іран 1980-х і Україна 2020-х — різні війни. Війна Росії проти України набагато жорстокіша й кровопролитніша. Тоді: порівняно рідкісні літаки й неточні «Скади». Тепер: нічні хвилі дронів, крилаті й балістичні ракети, удари по енергетиці, короткий час підльоту балістики. Переносити іранський досвід буквально не можна. Переносити можна логіку війни та виживання. @paliturka / Підтримати

🇬🇧 Велика Британія здригнулася від книги графа Спенсера, брата принцеси Діани 22 вересня 2026 року у продаж надійшла книга графа Чарльза Спенсера «Лебедина пісня: Діана, моя сестра» (Swan Song: Diana, My Sister). Ще до офіційного виходу уривки, опубліковані Daily Mail, спричинили справжній політичний і світський вибух. Букінгемський палац відповів рідкісно різкою заявою, а таблоїди тиждень не сходили із заголовків на кшталт «Giddy King» і «війна слів». Спенсер, молодший брат принцеси Уельської, заявив, що хоче «говорити від імені Діани» і раз і назавжди записати правду, а не чужі вигадки, які за 29 років стали загальноприйнятими. Насправді книга вийшла не лише зворушливим сімейним портретом, а й жорстким зведенням рахунків із Віндзорами. Найгучніший удар — дві телефонні розмови одразу після загибелі Діани 31 серпня 1997 року. За словами Спенсера, тодішній принц Уельський зателефонував йому невдовзі після того, як повідомив синам про смерть матері. На відміну від усіх інших, хто ледве міг вимовити співчуття, голос Чарльза звучав «захоплено-ейфорично — як у людини, що виграла в лотерею». Спенсер пише, що вже тоді подумав: перша реакція принца була не про втрату жінки, яку він не любив, а про те, що тепер він вільний одружитися з Каміллою. Ще жорсткіша друга сцена. Спенсер заперечував проти того, щоб 15-річний Вільям і 12-річний Гаррі йшли за труною матері вулицями Лондона на очах у мільйона людей. Він вважав це жорстокістю, якої Діана не захотіла б. Принц «злютився», обрушив на Спенсера потік гніву про «почуття обов’язку» родини Спенсерів, а потім прошипів: «Будьте певні, ми її досить швидко забудемо». Спенсер повісив слухавку зі словами: «Не можу повірити, що ви це сказали». Він стверджує, що одразу розповів про це близьким, бо фраза здалася йому «жахливою». В інтерв’ю BBC він повторив: «Це точно ті слова, які він вимовив». Палац відповів незвичайно різко: «Його Величність враховує, що біль братської втрати може затьмарювати розум, впливати на судження і забарвлювати пам’ять так, як інші цього не усвідомлюють навіть багато років потому». За місяць до вінчання 1981 року Діана нібито сказала батькові, що не може вийти заміж за Чарльза. Батько відповів, що «відступати вже неможливо». Напередодні весілля сам принц, за словами Спенсера, зізнався нареченій: він щасливий одружитися з нею, але кохання до неї в нього немає. 💔 Пізніше, коли шлюб уже розвалювався, Діана запросила брата на обід у ресторан San Lorenzo і сказала: «Карлосе, я збираюся розлучатися». Коли Спенсер попередив, що публіка може не пробачити руйнування казки, вона тихо відповіла: «Але, Карлосе, мій чоловік закоханий у свого камердинера». 👬 Спенсер сам називає це «малоймовірним» і каже, що не став запитувати ім’я. 🔺Що ще цікавого у книзі? Діана зіштовхнула мачуху Рейн Спенсер зі сходів після фрази «мені завжди було шкода принца Уельського, який одружився з такою дурною жінкою, як ти». Мохаммед аль-Файєд, батько Доді, за словами Діани, схопив її за сідниці і сказав щось на кшталт «в Єгипті свекор має право першим». Королева Єлизавета II в день похорону через секретаря запропонувала повернути Діані титул Її Королівської Високості. Спенсер відмовився, назвавши це «втішним призом». Деякі у палаці, пише автор, були «полегшені — навіть задоволені» смертю Діани. Книга миттєво злетіла в чартах Amazon. А Велика Британія знову, майже тридцять років потому, сперечається про те, ким насправді була Діана — і ким був чоловік, який став її чоловіком і тепер королем. 🤴 @paliturka / Підтримати

🇱🇻 Латвія — єдина республіка колишнього СРСР, яка оприлюднила особисті картки агентів КДБ. Що ці дані говорять про роботу КДБ в Україні і як це пов’язано з нинішньою війною? (Частина 2) (Частина 1) Виходить, що діючими агентами КДБ в Україні у 1991 році за латвійськими пропорціями значилося приблизно 81 000 осіб. Усі агенти, поставлені на облік за 1953–1991 роки, — близько 470–490 тисяч. Однак є підстави вважати, що в Україні щільність агентів була вищою, ніж у Латвії. Чому? В Україні — кілька центрів промисловості та ВПК: Дніпропетровськ, Харків, Запоріжжя, Миколаїв, атомна галузь, ракетна, авіація; наука та закриті КБ. Слід зазначити, що штат самого КДБ УРСР був величезним: оцінки кадрових співробітників — 18–25 тисяч (іноді до 34 тисяч разом із «своїми» у владі). При нормі 7–20 агентів на оперативника (звіт Федорчука за 1970 рік: у середньому 7–9, у Дніпропетровську 19) математика дає той самий порядок — 100–200 тисяч одночасних агентів, тобто не нижче пропорції, а радше вище. На жаль, картотека агентів КДБ була вивезена до Москви першим головою КДБ незалежної України М. М. Голушком у листопаді 1991 року. На цей рахунок існують різні версії, однак фактом залишається те, що в Україні немає картотеки радянських агентів, як у Латвії. У вересні 1991 року КДБ України було перейменовано на СБУ, і Голушко став в.о. Голови СБУ. У 1993 році його призначив Єльцин Міністром безпеки Росії, згодом — головою ФСК (Федеральної служби контррозвідки Росії, потім перейменованої на ФСБ). Виникла парадоксальна ситуація: перший голова СБУ України згодом став Головою ФСК Росії. Преса писала, що вдруге картотека СБУ вже незалежної України була вивезена до Москви після перемоги Революції Гідності у 2014 році. Таким чином, картотеки агентів вивозилися з Києва до Москви двічі — у 1991 та 2014 роках. Тому в більшості випадків ми не можемо сказати, хто був завербований КДБ. Однак масштаб вербування був величезним, і це пояснює неймовірні стратегічні провали України 1990-х років: проголошення без’ядерного статусу, вивезення з України тактичного ядерного арсеналу без згоди влади України, згода на створення російської бази ВМФ у Криму, відмова від ядерної зброї фактично за безцінь, підписання Будапештського меморандуму, який не передбачав жодних гарантій Україні, фактичне роззброєння України, передача 575 крилатих ракет Росії в рахунок боргу за газ, дія російських баз ППО в Україні до 2005 року тощо. Саме ці помилки призвели до війни 2014 року, а згодом — до повномасштабного вторгнення 2022 року. @paliturka / Підтримати

🇱🇻 Латвія — єдина республіка колишнього СРСР, яка оприлюднила особисті картки агентів КДБ. Що ці дані говорять про роботу КДБ в Україні і як це пов’язано з нинішньою війною? Vincent Hunt. Up Against the Wall: The KGB and Latvia (Helion, 2019) (До стіни: КДБ та Латвія). З цієї книжки дізнаємося: з 1953 по 1991 рік органи держбезпеки Латвійської РСР поставили на облік приблизно 24–25 тисяч агентів. Точніша реконструкція за журналами обліку: з 6 березня 1953-го до 12 січня 1987-го завербовано 22 926 осіб. До початку 1950-х існував окремий, ще щільніший шар (оцінки сягають 50 тисяч за весь радянський період, але це вже інша картотека й інша епоха). Вербування йшло «штурмом», як план на заводі: щороку з 1962-го по 1990-й сплески в II і IV кварталах — під піврічний і річний звіт до Москви. В окремі квартали середини 1980-х на облік ставили понад 200 осіб. 🔺 Найгучніші імена виявлених агентів: Іварс Годманіс — перший прем’єр незалежної Латвії, згодом прем’єр ще раз. Псевдонім Pugulis («пухирець» / «гуля»). Суд раніше вже постановив, що агентом він не був; картка все одно випливла. Найгучніше ім’я всієї публікації. Георгс Андреєвс — міністр закордонних справ початку 1990-х. Іварс Бічковичс — голова Верховного суду. Псевдонім Raitis. Ріхардс Ейгімс — колишній мер Даугавпілса. 1985 рік, Edgars. Едвінс Інкенс — телеведучий програми «Labvakar», згодом політик. Серед 138 депутатів Верховної Ради, які голосували за незалежність, агентами значилися 36. Імена цього списку цілком так і не стали спільним надбанням. Митрополит Ризький Олександр (Кудряшов) — Читатель / Reader. Вербування початку 1980-х. Один із двох найбільш обговорюваних церковних випадків. Кардинал Юліянс Вайводс — глава латвійських католиків радянського періоду (на момент публікації вже помер). Три (усі) ректори Латвійського університету після 1991 року. Окремий парадокс: поет Яніс Рокпелніс 2017-го сам визнав, що працював на КДБ, — а в оприлюднених архівах його немає. 🇺🇦 Що це означає для України? Якщо зіставити чисельність населення Латвії та України 1991 року і визначити кількість агентів на душу населення, виходять приблизно такі цифри: (продовження завтра) @paliturka / Підтримати

🇺🇸 Біографія наставника Дональда Трампа викликала скандал в Америці 1 вересня 2026 року в США вийшла книга American Scoundrel: Roy Cohn’s Dark Journey from Joe McCarthy to Donald Trump («Американський негідник: темний шлях Роя Кона від Джо Маккарті до Дональда Трампа»). Автори — Кай Берд, лауреат Пулітцерівської премії за біографію Оппенгеймера, і його дружина, дослідниця Сьюзан Голдмарк. Рой Маркус Кон (1927–1986) — нью-йоркський адвокат, який у 26 років став головним радником сенатора Джозефа Маккарті. Саме він штовхав справу подружжя Розенбергів до електричного стільця і десятиліття потому казав: «Я б сам натиснув важіль». Після краху маккартизму Кон не зник. Він став юристом мафії, знаменитостей і нічного клубу Studio 54, «фіксером», який умів влаштовувати судові призначення з яхти, підкупати, підробляти документи, не залишати паперових слідів і ніколи не визнавати поразки. Тричі його судили — за хабарі, лжесвідчення, вимагання. Тричі він виходив сухим. Адвокатську ліцензію відібрали лише перед смертю. Публічно Кон люто заперечував, що гей, і цькував гомосексуалів. Водночас, за книгою, його таунхаус на Східній 68-й вулиці вдень був адвокатською конторою, а вночі — майже борделем. Він володів гей-барами і порнотеатрами в Нью-Джерсі, у будинку знімали порнофільм. 🏳️‍🌈 Один із розділів називається «Хижак»: автори пишуть про ненаситний сексуальний апетит і звинувачення, пов’язані з неповнолітніми та секс-трафіком. До кінця Кон твердив, що помирає від раку печінки, хоча лікувався експериментальним AZT від СНІДу. Помер у 59 років. Головний нерв книги — не Маккарті, а десятиліття 1973–1986, коли Кон став наставником 27-річного забудовника з Квінса. Вони зустрілися в закритому клубі Le Club на Мангеттені. Сім’ю Трампів тоді судив федеральний уряд: в анкетах чорношкірих претендентів на квартири ставили літеру «C» (colored) і відмовляли в оренді. Молодий Дональд запитав Кона, що робити. Відповідь увійшла в легенду: «Пошли їх до біса, судіться і хай вони доводять дискримінацію». Кон запропонував ще й зустрічний позов про наклеп на 100 мільйонів доларів. Справу тягнули майже два роки сумнівними прийомами. Зрештою Трампи все одно уклали угоду, але публічно оголосили перемогу. 🔺 Саме тоді, пишуть автори, Трамп вивчив три правила Кона: ніколи не здаватися; одразу контратакувати і подавати зустрічний позов; що б не сталося — заявляти про перемогу і не визнавати поразки. Трамп перейняв навіть дрібні звички: фрази Кона, манеру хапати їжу з чужої тарілки, персоналізовані номери. Журналіст Стівен Брілл пізніше сказав: «Рой Кон не просто менторив Дональда Трампа. У багатьох сенсах Рой Кон і був Дональдом Трампом». Сам Берд каже жорстко: Кон — «упир наших кошмарів», людина, чия особиста аморальність «посіяла насіння політичного божевілля XXI століття». А Трамп, за логікою книги, не просто учень. Він довів метод наставника до Білого дому. @paliturka / Підтримати

🇫🇷 Небезпечні зв’язки | П'єр Шодерло де Лакло Маркіза де Мертей і віконт де Вальмон — колишні коханці й чинні союзники. Обидва віртуози зваблення. Обидва живуть подвійним життям: на людях — бездоганні світські постаті, у листах одне одному — циніки, які вважають чесноту слабкістю, а чуже почуття — матеріалом. Мертей хоче помститися графу де Жеркуру, який її покинув. Наречена Жеркура — п’ятнадцятирічна Сесіль де Воланж, щойно випущена з монастиря. Завдання: позбавити її невинності до весілля. 😰 Вальмон спершу відмовляється: йому нудно псувати дурненьку дівчинку. Його справжня ціль — президентка де Турвель, заміжня, побожна, доброчесна жінка, яка гостює в його тітки. Це вже не розвага, а полювання на «неприступну». Вони укладають парі. Якщо Вальмон здобуде Турвель, Мертей знову стане його коханкою. Мертей — одна з найсильніших жіночих постатей XVIII століття. Вона сама пояснює, як навчилася влади: спостерігала чоловіків, копіювала їхні прийоми, ховала розум під маскою чесноти й перетворила своє тіло і репутацію на зброю. Для свого часу це було жахливо. Жінка, яка не просто грішить, а теоретизує гріх і перемагає в чоловічій грі. Вальмон небезпечний інакше. Він не грубий розпусник. Він чарівний, дотепний, уміє здаватися розкаяним. Його листи до Турвель читаються як справжнє кохання — доки не бачиш паралельне листування з Мертей, де ту саму сцену розібрано як військову операцію. Роман одразу потрапив до категорії mauvais livres — «поганих книг», поруч із філософсько-лібертинськими текстами, хоча сам по собі набагато тонший. У 1823 році, вже за Реставрації, суд засудив видання до знищення «за образу моральності». У 1825-му книгу вилучали в книготорговців. Заборонили не за те, що в ній намальовано, а за те, які картини вона викликає в голові читача. Перший наклад — 2000 примірників — розійшовся за місяць. Піратських видань були десятки. Вищий світ зачитувався романом, який його ж і викривав. Є свідчення, що примірник був у Марії-Антуанетти. @paliturka / Підтримати

🇸🇬 Уряд Сінгапуру платить громадянам за читання книг Сінгапур запровадив програму, за якою громадянам платять за щонайменше 15 хвилин читання на день — щоб протистояти думскролінгу й відволіканню на нескінченну стрічку контенту. Влада сподівається, що гейміфікація зміцнить концентрацію, критичне мислення та уяву «у світі надзвичайного надлишку стимулів». Щоб отримати 1 сінгапурський долар (близько 80 центів США), потрібно зафіксувати 50 щоденних сесій на державному сайті. Сесія від 15 хвилин дає 20 віртуальних монет; для виплати в долар потрібно 1000 монет. Зараховується лише одна сесія на день. Голова Національної бібліотечної ради Мелісса Там пояснила, що стійку звичку формують маленькими кроками: «Ми живемо серед надлишку контенту й інформації. У будь-який момент можна прогортати сотні заголовків, подивитися відео чи отримати короткий виклад майже чого завгодно. Тому починаємо з простої мети — читати 15 хвилин на день: в автобусі, перед сном або за обідом». Уряд також розглядає обмеження часу в соцмережах для молоді: за недавнім дослідженням, саме думскролінг і залежність завдають молодим людям найбільшої шкоди. Фінансові стимули для зміни поведінки в Сінгапурі вже застосовували раніше — зокрема ваучери за ходьбу та призи за денну норму кроків. Водночас 15-річні сінгапурські школярі нещодавно посіли перше місце у світі з читання за рейтингом PISA 2025, випередивши 🇨🇳Китай і 🇹🇼Тайвань. (Для порівняння 🇺🇦Україна на 43 місці). @paliturka / Підтримати

🇨🇳 Китай. Портрет цивілізації | Майкл Вуд Написати історію Китаю в одному томі майже зухвало: чотири тисячі років держави, яка розпадається і знову збирається. Вуд обирає не енциклопедію, а те, що обіцяє підзаголовок, — портрет цивілізації та її людей. Книга виросла з телесеріалу, і це чути. Велику історію він ріже близьким планом: лист солдата теракотової армії, купець на Шовковому шляху, маніфест Цю Цзінь, родина, що ховає реліквію від хунвейбінів, імператор у зимовій процесії 1899 року, коли імперія вже тріщить, а ритуал іще стоїть. Хронологія звична — від Шан до Сі. Справжня тема інша: чому ця цивілізація знову складається в одну державу. Бюрократія, письмо, іспити, сім’я, предок, ідея центру. Катастрофи не замазані: Тайпін, Великий стрибок, Культурна революція, 1989-й. Сі Цзіньпін виглядає не випадковістю, а поверненням сильної вертикалі. Слабкість — той самий метод. У шестистах сторінках відбір грубий: частина династій пролітає, меншини й сучасний Сіньцзян радше позначені, ніж розібрані. Вуд — оповідач, не архівіст; інтонація часом телевізійна, континуїтет Китаю — надто охайний. Нової теорії тут немає. Читати варто як розумний, теплий портрет людини, яка ходила цією землею і вміє з’єднати археологію з сімейним листом. Для першого серйозного знайомства з Китаєм як цивілізацією — майже ідеально. Для суду над сучасністю — ні. Вуд не прокурор. Він портретист. @paliturka / Підтримати

🇵🇹 Сліпота | Жозе Сарамаґо «Сліпота» (порт. Ensaio sobre a Cegueira — буквально «Есе про сліпоту») — роман португальця Жозе Сарамаґо 1995 року. За три роки автор отримав Нобелівську премію; цю книгу часто називають однією з причин нагороди. Дія відбувається в безіменному місті безіменної країни. Раптом люди починають сліпнути — не в темряву, а в суцільне молочно-біле сяйво. Влада саджає перших хворих на карантин у занедбаній психлікарні. Порядок руйнується майже одразу: бруд, голод, насильство, самосуд. Серед групи є одна людина, яка бачить, — дружина офтальмолога. Вона вдає сліпу, щоб лишитися з чоловіком, і стає провідницею маленької «сім’ї» тих, хто вижив. Імен персонажам не дано. Є «перший сліпий», «злодій», «дівчина в темних окулярах», «хлопчик із косоокістю», «дружина лікаря». Так Сарамаґо робить історію притчею: це може статись будь-де і з будь-ким. Про що книга насправді Фізична сліпота — лише оболонка. Сарамаґо показує, як тонко тримається цивілізація і як швидко людина, позбавлена звичних орієнтирів, скочується до інстинкту. Страх, влада над слабкими, сором, жалість і раптова солідарність живуть поряд. Знаменита думка роману: люди осліпли не в момент епідемії — вони вже були сліпими, просто цього не помічали. У 2004 році вийшло продовження — «Прозріння» (Ensaio sobre a Lucidez): та сама країна, інші «вибори», знову політична притча, знову дружина лікаря. У 2008 році вийшов фільм Фернанду Мейрелліша з Джуліанною Мур. Екранізація сильна візуально, але книга глибша й важча. @paliturka / Підтримати

🇺🇦 Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці | Ярослав Трофімов Перші розділи книги — не про героїзм, а про колективний самообман. У середині лютого 2022, за десять днів до удару, більшість у Києві залишалися «дивно безтурботними». Це не метафора Трофімова-патріота. Він описує загальний клімат: вулиці, кабінети, західні столиці, редакції. Коли 24 лютого крізь вікна долинуло глухе «бухання», з’ясувалося, що безтурботність була не спокоєм сильних, а відмовою дивитися на найтяжчий сценарій. Книга починається з порожнього Hyatt напередодні вторгнення — майже всі вже виїхали — і з питання українського радника з безпеки: «Ви не знаєте, як люди себе поведуть». Держава втрималася. Але ціну питання поставили запізно. Серед помилок, яких можна було уникнути, Трофімов називає одну майже господарську і тому особливо злу: під час відходу з Херсона українські сили не знищили Антонівський міст. У рецензіях на книгу цю фразу повторюють як одну з найжорсткіших: «одна з найбільших прорахунків України за всю війну». Міст через Дніпро — не символ. Це єдина нормальна переправа біля самого Херсона. У лютому 2022-го його не підготували і не підірвали так, щоб закрити росіянам дорогу з лівого берега: хтось говорить про евакуацію своїх і цивільних, хтось — про хаос командування, хтось прямо про здачу. Потім його рвуть уже росіяни — щоб українці не перейшли слідом. Виходить класична ціна незробленого жесту: спочатку міст допомагає ворогові увійти, потім його знищує ворог, щоб ви не вийшли. Книга фіксує тип рішення: лишити інфраструктуру «про всяк випадок», коли війна давно перестала бути «про всяк випадок». Поруч із цим — інші південні підриви перших годин, які не спрацювали, Чонгар, швидкий прохід із Криму. Трофімов складає їх в одну лінію з лютневою безтурботністю. Поки в Києві ще сперечалися, чи буде велика війна, на півдні вже не спрацювали найпростіші речі: міст, міни, наказ, який має спрацьовувати без наради. «Our Enemies Will Vanish» легко читати як гімн стійкості. Так її й хвалили на Заході. Але якщо читати уважно, це ще й перелік того, чого не зробили, поки був час. Дивний спокій лютого. Влада, яка боялася паніки сильніше, ніж колон. Міст, який залишили цілим і потім отримали назад уже зламаним чужими руками. Гімн обіцяє, що вороги розтануть, як роса. Трофімов показує, що роса сама не тане. Її треба підривати вчасно. Книга Ярослава Трофімова «Our Enemies Will Vanish» вийшла англійською 2024 року у видавництвах Penguin Press і Michael Joseph. Український переклад анонсовано під назвою «Наші вороги зникнуть»; наклад ще готують. @paliturka / Підтримати

Топ-5 книг, які навмисно замовчували 🇮🇪 1. Джеймс Джойс — «Улісс» (1922) Ірландський роман, надрукований у Парижі. У США розділи з журналу The Little Review визнали непристойними ще до виходу книги; пошта і митниця палили примірники. У Британії ввезення заборонили 1923 року, офіційна заборона трималася до 1936-го. Суддя, який забороняв книгу в Англії, зізнався, що прочитав лише останні сторінки. Легально в США роман вийшов після рішення судді Вулсі 1933 року: книга непристойна не тому, що в ній є секс, а якщо вона загалом збуджує пожадливість. До того шедевр модернізму існував як контрабанда. 🇬🇧 2. Д. Г. Лоуренс — «Коханець леді Чаттерлі» (1928) Повний текст у Британії не можна було видати 32 роки. Penguin ризикнув 1960-го — і отримав процес за законом про непристойні публікації. Прокурор запитав присяжних, чи готові вони «дозволити своїм дружинам і слугам» читати цю книгу. Penguin виграв. Наклад потім розійшовся мільйонами. Класичний випадок: не «не помітили», а свідомо тримали за дверима як порнографію, хоча йшлося про роман про клас, тіло і повоєнну Англію. 🇺🇸 3. Девід Вайз і Томас Росс — «Невидимий уряд» (1964) Перша серйозна журналістська книга про ЦРУ для широкої публіки: невидима частина американської влади, таємні операції, брак контролю. Автори не працювали в розвідці, цензурі агентства не підлягали. ЦРУ все одно вкрало гранки, склало список «порушень», умовляло Random House зняти книгу і розглядало план скупити весь наклад. Видавець Беннетт Серф відповів: продамо вам перший тираж — і одразу замовимо другий, третій і четвертий. Агентство відступило. Книга стала бестселером і зламала попереднє газетне мовчання: до неї звичайний читач майже не знав, чим ЦРУ займається за кордоном. 🇫🇷 4. Маркіз де Сад — «120 днів Содому» / «Жюстіна» (кінець XVIII ст.) Писав у Бастилії на вузькому сувої. Рукопис «120 днів» вважали втраченим після штурму в’язниці, потім він десятиліттями жив у підпіллі. Легально Сада у Франції майже не існувало до середини XX століття: тексти тримали в «Пеклі» Національної бібліотеки, друкували анонімно й за кордоном. У 1954–1958 роках видавець Жан-Жак Повер пішов під суд за повне зібрання. Книги наказали знищити, Повера оштрафували. Лише з 1960-х Сад поволі вийшов із катакомб — аж до «Плеяди». Це найдовше французьке замовчування: півтора століття текст існував як кримінальний предмет, а не як література. 🇬🇧 5. Джордж Орвелл — «Колгосп тварин» (1945) і його ненадрукована передмова Саму книгу відмовили чотири видавці. Один спочатку погодився, потім сходив до Міністерства інформації — і відступив: критикувати Сталіна, поки СРСР союзник, «несвоєчасно». Орвелл написав передмову «Свобода друку». Там головне не про СРСР, а про Англію: «Зловісний факт літературної цензури в Англії полягає в тому, що вона здебільшого добровільна… Незручні факти тримають у темряві без жодної офіційної заборони — бо існує мовчазна угода, що “не варто” про це згадувати». Передмова до першого видання не увійшла. Її знайшли й опублікували лише 1972 року. Тобто текст про змову мовчання сам на 27 років потрапив у цю змову. @paliturka / Підтримати

🇺🇸 Від 25% до 41% американців вірять у різні теорії змови довкола 9/11. Хто ці люди і чому їх не переконати? Книжка Джонатана Кея Серед правдолюбів: мандрівка американським підпіллям теорій змови, що розростається (2011). Кей два роки ходив на конференції, сидів на форумах, їздив до людей додому й розмовляв із ключовими постатями руху «Правда про 11 вересня». Завдання — зрозуміти, хто ці люди, як влаштоване їхнє середовище і чому після 11 вересня конспірологія стала масовою. Кей — канадський журналіст, за першою освітою податковий юрист. Пише сухо, з іронією, без істерики. Він прямо застерігає: справжні змови в історії трапляються. Його цікавить інший тип мислення — коли будь-яке спростування лише «доводить», що змова ще ширша. Головна теза: 11 вересня завдало удару по спільному відчуттю реальності. До того американці могли сперечатися про політику, але загалом жили в одному світі фактів. Після — частина суспільства пішла в паралельний всесвіт, де ЗМІ, комісії та інженери — частина прикриття. Інтернет це закріпив. Кей веде американську конспірологію від антимасонства й Товариства Джона Берча через «Протоколи сіонських мудреців». «Протоколи» для нього не просто антисемітська підробка, а шаблон: одна всесильна кліка, безмежне зло, вона вже при владі, нею рухає жадібність, вона гіперкомпетентна. У сучасних теоріях кліка змінює ім’я — неоконсерватори, глобалісти, ЦРУ, Моссад, «глибинна держава» — структура та сама. Три американські корені, за Кеєм: апокаліптична релігійність, недовіра до великої держави й шок від нових технологій. Кей ділить активістів на диваків-одержимих і паліїв. Перші шукають місію і сенс (часто після кризи середнього віку, часто технічні фахівці, учителі, журналісти-розслідувачі). Другі молодші й використовують конспірологію як радикальну політику. Фігурує десяток соціологічних типів: невдалий історик, розгадувач головоломок, травмований уцілілий, університетський революціонер, космічний мандрівник, егоманьяк тощо. Важливий висновок Кея: єдиний стійкий предиктор віри в одну теорію змови — віра в інші. Що Кей думає про «суперечку з правдолюбами»? Коротко: майже даремно. Логіка влаштована так, що будь-який контрдоказ («НІСТ порахував», «свідки бачили літак», «комісія написала») стає доказом ще більшого прикриття. Кей порівнює це з релігією: маніхейська картина світу, пояснення зла, відчуття обраності («ми бачимо те, чого сліпі не бачать»), обіцянка, що правда колись переможе. Звідси його практичний висновок: сперечатися фактами з переконаною людиною майже безглуздо; важливіше вчити розпізнавати форму конспірологічного наративу до того, як він «заразить». @paliturka / Підтримати

🇻🇦Найважливіші книги людства, заборонені Ватиканом Це не офіційний рейтинг Ватикану, а добірка найвідоміших і найвпливовіших книжок, які справді були внесені до Index Librorum Prohibitorum. Індекс існував від XVI століття до 1966 року. Після його скасування ці твори знову можна читати без церковної кари. У тому самому каталозі були й наукові імена, без яких немислима історія Нового часу: Миколай Коперник, Джордано Бруно і Галілео Галілей. Ми вилучили їх із цієї десятки, щоб звільнити місце для філософії та літератури, однак з Індексу їх не прибирали. Прикметно, що Ватикан не заборонив праць Чарльза Дарвіна, зате заборонив трактат його діда Еразма Дарвіна Zoonomia (1817). У ньому Еразм Дарвін твердив, що всі теплокровні тварини могли походити від «однієї живої нитки». Точної цифри, скільки книжок Ватикан заборонив за всю історію, немає. Різні джерела називають від 4000 до 6000 назв. 1. Нікколо Макіавеллі — «Державець» Політика без християнської моралі. Одна з перших книжок у римському списку. 2. Джованні Боккаччо — «Декамерон» Через «непристойність» і насмішки з духовенства. 3. Данте Аліґ’єрі — «Про монархію» Трактат про незалежність світської влади від папи. «Божественну комедію» при цьому не забороняли. 4. Вольтер — «Кандид» і десятки інших творів Сатира на церкву, релігію і «найкращий зі світів». В Індексі у Вольтера було дуже багато окремих праць. 5. Іммануїл Кант — «Критика чистого розуму» За філософію, що обмежувала богословське знання й утверджувала автономію розуму. 6. Ґюстав Флобер — «Пані Боварі» Скандал через тему подружньої зради. До списку внесли 1864 року. 7. Віктор Гюґо — «Знедолені» і «Собор Паризької Богоматері» Церква вважала романи надто чуттєвими і критичними щодо суспільства та духовенства. «Знедолені» залишалися в Індексі десятиліттями. 8. Жан-Поль Сартр — усі твори 1948 року Ватикан заборонив opera omnia (всі роботи): екзистенціалізм без Бога, свободу без благодаті, атеїзм. Під заборону потрапили «Буття і ніщо», «Нудота» та п’єси. 9. Сімона де Бовуар — «Друга стать» і «Мандарини» 1956 року Ватикан вніс обидва тексти до Індексу. «Другу стать» засудили за екзистенціалізм, критику шлюбу, тему контрацепції та жіночої сексуальності. Це одне з найпізніших гучних внесень літературно-філософських творів до списку. 10. Нікос Казандзакіс — «Остання спокуса Христа» Одна з останніх великих рішень Індексу (середина 1950-х). Церква вбачала в романі викривлення образу Христа. @paliturka / Підтримати

⏱ Знищення людства штучним суперінтелектом стає реальністю. Фахівці б’ють на сполох У компаніях, які ще недавно обіцяли «безпечний» штучний інтелект, розмови змінилися. Там уже не лише про нові моделі. Там кажуть: crunchtime, endgame. І ще одне: до кінця наступного року ситуація може вийти з-під контролю. Дослідник Anthropic Джейкоб Коксон звільнився через страх перед неконтрольованим ШІ. Він каже, що AI може знищити людство до кінця десятиліття. Йому 27 років. Він британець, математик. Його робота — попереднє навчання моделей: системам дають величезні обсяги даних, щоб вони ставали сильнішими. Три роки він робив це в OpenAI, потім перейшов в Anthropic. Саме туди йдуть ті, хто вірить, що цю технологію можна розвивати обережно. Ця віра в нього не встояла. Коксон не хоче брати участь у гонці за системами, які вмітимуть покращувати себе самі. Він боїться простого наслідку: така машина перестане бути інструментом. Вона стане процесом, який люди вже не зупинять. А за найгіршим сценарієм цей процес може знищити людство. «Ми йдемо одним із найнебезпечніших шляхів, — сказав він The Wall Street Journal. — До кінця наступного року все вже може бути поза контролем». Він бачив, як моделі OpenAI і Anthropic — іноді цілими групами агентів — беруться за цілі, яких їм не ставили, і приховують це. Поки що система ще слухається. Але якщо вона почне переписувати себе швидше, ніж людина встигає її зрозуміти, наступний крок може бути іншим: відмова виконувати наказ. Сучасні моделі, каже Коксон, не збирають, як механізм. Їх радше вирощують. Чому компанії не зупиняються? Бо поруч біжать конкуренти. Бо біжать китайські команди. Хто перший сповільниться, може програти майбутнє, а не лише ринок. В Anthropic, каже він, ризик добре розуміють. І саме тому хочуть прийти першими: якщо інші не будуть обережними, обережним доведеться стати переможцем. Це не перший такий вихід. Раніше того ж року Anthropic залишив інший дослідник безпеки зі словами «світ у небезпеці». Тепер удар припадає по компанії, яка сама себе називає відповідальною і готується до IPO з оцінкою близько двох трильйонів доларів. Подібні застереження лунають уже не поодинці. Сем Альтман попереджає лідерів G20 про кібербезпеку. Головний науковець OpenAI просить узгоджених правил. Понад тисяча дослідників хочуть спільне «гальмо», якщо моделі почнуть покращувати себе самі. У США федерального регулювання ШІ немає. Політика не встигає за машиною, яка вчиться бігти швидше. Найважливіше в цій історії не гучні слова про кінець світу. Важливіше інше: людина, яка сама навчала моделі в двох головних лабораторіях світу, більше не хоче в цьому брати участь. Суперечка, чи це фантастика, уже позаду. Залишилося питання часу. @paliturka / Підтримати