( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

твої очі нагадують мені туманну антарктиду.

— невже, тобі так легко вдасться мене забути ? каже вона, дивлячись на мене із ображеними, стривоженими очима. знаючи, що бачить мене востаннє. — ну, - мовляю я тихо. мій погляд виїдає камінчики серед наших ніг. — ні, може, не так легко, як здається.. мої зіниці раптом знаходять її оксамитові два ока, дмухаючи на неї повітрям своїми віями. мої ж - наповнені порожнечею, небажанням до розмови. палким усвідомленням, що сумʼяття в мені не вивітриться іще довгі роки. — перш ніж я забуду тебе, - починаю я, мій тон помітно змінюється на щось гостріше, що розрізає її склери. - я мушу підняти руки у безпомічності, й прийняти декілька сотень ударів у груди балістичними ракетами, а потім, покірно впасти до твоїх ніг, присягаючись, що навіть попри нашу останню зустріч — ти будеш останньою, в чиїх очах я віднайшов «Стівенсон 2-18» — найбільше сонце у космосі.

‘threads account@

і мені буде легше вкоротити собі віку, аніж добами думати про неї.

несподівано потяг нежваво почав тягнутися вздовж рейок, немов вагаючись: їхати, чи здавати назад? я знову почав чути дивні звуки: підозрілий свист. але це не могло бути від потяга, адже ми не гальмували. і, коли я глянув угору: на джерело звуку, мої зіниці не встигли навіть звузитись. велика металева ракета цілеспрямовано вдарила по мосту, утворивши великий потік тиску, вибивши усі вікна, утворивши небезпечну пожежу перед потягом. цей величезний предмет уразив середину мосту, хоч на щастя я був лише на старті. ударна хвиля не пошкодувала мою руку, адже я прикривав зап’ястям і ліктем обличчя. я із зойком скривився, відсунувшись від вікна. чомусь у купе тепер нестерпно жарко, вогонь звивався перед нами, але не зачіпав нас. він попереджав водія, аби той їхав назад. і водій так і зробив: почав їхати назад, встигнувши вчасно зменшити швидкість потяга, перетворивши її на попіл, аби ми не поїхали в розтерзану арку мосту, що обвалилась між каньйонами, просто на річку. я почув знайомий голос, і він кричав через гучномовець про евакуацію: «терміново закликаю усіх покинути потяг. негайно.» фраза була сказана тричі. моя рука стікала кров’ю, мені було важко дихати. я піднявся над столом, і йдучи до виходу, мене потягнуло назад. ноги заплутались, я ледь не впав, схопившись неушкодженою рукою верхньої полиці. я прочинив двері, хутко обертаючись, роздивляючись потяг. нікого не було, і це змушувало мене до паніки. не було навіть провідників, що теж було неприємно для усвідомлення. і ось, я із силою виштовхнув двері вагона, упавши зі сходинок на м’яку траву, що тепер, чомусь, потемніла, і не була такою свіжою, як декілька хвилин тому. я стояв на колінах, зігнувшись і захекавшись. рука неймовірно боліла, уламки скла стирчали з руки, їх було десь 4. я зумів сісти, відкидаючи голову вверх. я відчував жар, що линув від пожежі позаду мене. неочікувано я почув характерні звуки живого: чиїсь кроки. важкі, глухі. знайоме цокання по підлозі, знайомий характер кроків. через щілину прочинених дверей, що я зміг із силою відсунути вбік, простяглись знайомі пальці, знайомі два тоненькі персні, що складались в один великий. я затамував подих, а потім, із ошелешеним поглядом, забув як повернути контроль над легенями назад: серце вискочило, поповзло, кроваве, по брудній траві. я побачив знайому постать, знайомі очі, знайому худорляву фігуру. на мить я відчув потемніння в очах, а потім бурне усвідомлення: у потязі був тільки я і.. вона. вона була водієм, що керувала потягом. вона була єдиною, хто не постраждав від уламків скла і душевного, важкого болю від шоку. час тягнувся так швидко тоді, коли здавалося, наша закохана подорож показувала лише красу й пристрасну подобу. та час сповільнився тоді, коли наша історія була обірвана, роздерта на шмаття уламками ракети, що накопичувала в собі негатив і проблеми. потяг повинен був перетнути межі мосту, аби рухатися далі. однак тепер, аби відбудувати палаючий міст, треба погасити вогонь, що не зможе вщухнути більше ніколи. ненависть — втомлююча емоція, що вщухає із неймовірною важкістю. і саме ненависть — це те, що тримає вогонь в розпалі. і ця емоція, ці суперечки, більше ніколи не дадуть нам спокою, доки ти керуєш моїм життям. доки я дозволяю собі жити тобою.

палаюча ненависть. запах яблучної випічки на дубовому столі й домашньої кави у руці. навпроти мене було два двохповерхових ліжка, і мої коліна ледь не впираються в білий нерозстелений матрац. відстань між цими ліжками: на якому сиджу я, і іншими двома спальними місцями: приблизно 50 сантиметрів. тут дуже вузько, однак я їду сам. я сів у купе близько 20 хвилин тому, на зупинці: Le Début De La Tentation. назва досить довга, однак я спромігся запам’ятати. хоч я й сидів лише у вагоні, однак я відчував якусь дивну порожнечу: із валізою в потяг заходив я сам, станція напередодні була безлюдна, немов усі просто поїхали іншим потягом, або не встигають на потрібний. купе налічувало в собі сирий запах, тож я відчинив вікно: взявши за ручку, і потягнувши, немов шторку в ліву сторону. на мене відразу полився запах схилених, старих зелених дерев, повз які на помірній швидкості мчав потяг. я чув звуки декількох колісних пар, що були причеплені до мого вагону. вони терлися об рейки, крутилися й звивалися, трясучи металом й ароматом дизеля. я висунув ніс у вікно, живлячись цією сумішшю запахів й естетики. моя права рука поклала каву на стіл, поруч із золотистою яблучною випічкою. я торкнувся рукою власної кишені, дістаючи звідти пачку цигарок. я припинив дивитися у вікно, відсунувши голову, знову зігнувшись над столом, адже наді мною була ще одна спальна полиця. я роздивлявся цигарки, не наважуючись їх розгорнути. вони були м’якого рожевого кольору, назва: «ʼAmour», нижче назви: «cigarettes», а в самому низу виділено червоним шрифтом й взято в рамочку: «КУРІННЯ ШКОДИТЬ ВАШОМУ ЗДОРОВʼЮ». я перечитував цей текст безліч разів, адже протягом 4 років я викурив таких 109 упаковок. вагаючись, я повільно розкрив пачку, побачивши, що залишилось іще 10 цигарок. я потягнувся за запальничкою, що безсвідомо лежала біля тієї самої кави: я заздалегідь витягнув запальничку. я знав, що міг повернутися до куріння після того, як кинув. я взяв одну, поставивши між губами, зачепившись за неї зубами. я прикрив верх запальнички рукою, а іншою натиснув на кнопочку, запаливши вогонь. я глянув на дерев’яні двері: здавалось би, абсолютно нові. на них приклеєна гладка піктограма: перекреслена сигарета, і внизу слоган: «якщо бажаєте почати нове життя, не повертайтесь до старого — куріння.» я проігнорував і слоган, і піктограму. тепер я відчув ще сильнішу провину за те, що скоїв. я затягнувся, дим мов водою розливався по купе, розсіюючись, вилізаючи із вікна. я звернув увагу на краєвид: я проїжджав повз високі гори, ліси яких були фарбовані в аквамариново-зелений. важко було зрозуміти породу дерев і їхні типи, але здавалося, вони були занадто високими. можливо, це навіть секвойї. я повільно наближався до мосту, і чомусь, глянувши на годинник на своїй руці: час плив максимально швидко, і це заводило мене у вир сум’яття без єдиного права на вихід із цього почуття. я сів у потяг о 9 годині ранку, а вже була 5 вечора. цигарка в роті швидко була викинута через вікно, так і не дочекавшись свого повного випалювання. я був шокований красою цієї природи, як високо ми рухаємося вздовж широких залізних рейок. унизу можна було спостерігати за річкою, назву якої я не знав. але вона була приємного небесного відтінку, хвилі були буйними, бились об величезні мокрі камені, що стирчали у воді як перешкоди. я висунув голову у вікно повністю, глянувши ліворуч: потяг наближався до чорного аркового мосту, заввишки близько 30 метрів. і раптом потяг почав видавати максимально жахливі звуки: він скрипів, видаючи високі і голосні ноти. ми почали зупинятися перед мостом, і я не знаю з яких причин ми гальмуємо. однак я роззирнувся навколо: все було однаково гарним, не викликало підозру. викликало почуття затишку, і я все ще не збагнув, що коїться. потяг послабив свою швидкість повністю, перетнувши лінію високого мосту. він також був досить довгим, і нам би довелося їхати хвилин 7 по ньому. і ось: ми зупинилися, я глянув на годинник: все ще п’ята. як? я ж дивився на годинник 30 хвилин тому, хіба ні?