( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

я перш ніж подумати, вже перевіряю її присутність у мережі. я перш ніж згадати, який сьогодні день, дивлюся архівні повідомлення — чи не прийшло сповіщення від її акаунту? не прийшло. воно не прийде ніколи. і саме після важкого, затьмареного розуміння, що тягар самотності поруч з нею мені не зняти, я вирішив припинити ці псевдосмислові намагання. я перемістив її акаунт в архів ще 3 січня. я відписався від її соцмереж. я не переглядаю її сториз, однак — навмисне. і як ж я мрію колись забути її з примхи, і забути її ім’я навічно, аби більше фанатично не зловживати змогою дивитися на її профіль. я чую розмови про неї. вони не вщухають ніде: хтось із них має нагадати мені про неї, та ніхто із цих кáтів не знає, що між нами трапився розкол. що ми відмовляємося від зустрічей, що відмовляємося від листувань. що вона відмовляється шукати на мене час, а я відмовляюся просити його віднайти. і скільки б я не жартував перед ними, на зразок «вона у мене зайнята, просто», я усвідомлюю, що ніякої зайнятості не існує. між нами існує лише спротив і відраза, через яку наші язики приковані до зубів. це заважає викинути одне одному бодай слово. якщо вона пройде повз мене, залоскотавши своїми карамельними пасмами, як імперський топаз, вона не поверне голову назад, переконавшись, що це я. навіть якщо впізнає той самий білий колір волосся, ті самі кучері, той самий вигин спини. вона просто дасть відчути мені свою присутність. цим вона мене і знищує: вона все ще присутня в моєму житті, сидячи на своєму найвищому п’єдесталі, адже саме туди моя любов і шана її посадили. і мені шкода, що це ніколи мені не відгукнеться. що вона ніколи не встане зі свого олімпу, не спуститься до мене, усміхнувшись діамантовими очима, і не промовить: «я поважаю твої почуття. давай витремо твою багнюку на гомілках, вилікуємо твої мозолі на колінах, адже ти стоїш так вже одинадцять місяців поспіль.» бо я просто продовжу стояти так іще 365 днів. без їжі і краплі любові, що була для мене водою. і, може, коли мені відтять голову, я змирюсь із втратою твоїх високоповажних, блакитних очей.

навʼязлива звичка. відвикнути від звички, до якої пристосувався за лічені місяці, довіряв їй, гадав, що вона завжди буде при нагоді, не іронічно неможливо. вона скувала моє серце, написавши на ньому чорним маркером: «зайнято». ця звичка настільки впилася в мої сухожилля, рожево-червоні м’язи на кінцівках, і полонила все моє тіло, що тепер сказати їй «йди геть» буде занадто грубо, правда? отож. одначе, чи можу я казати про грубість, якщо звичка — це щоранку заходити в соцмережі і знаходити її акаунт у навмисній стрічці, пишучи зверху її ім’я, за яким я вже давно не стежу? не стежу лише як підписник. а в житті, насправді, не можу припинити питати у знайомих, як вона. мені не достатньо сміливості зупинитися у розмовах про неї, забарикадувати свій розум, аби той не постачав зброю у вигляді слів. адже власні слова часто ранять і мене. у моїй буденній рутині також присутня звичка, яка викликає у мене надлишок сумнівів щодо того, чи дійсно я готовий забути цю жінку. ця звичка, можна сказати, називається «сумувати за нею», бо аби не забути красу її обличчя, я буквально примушений робити все можливе, аби бачити її, навіть на відстані, навіть якщо через екран мого телефону, навіть якщо не отримую від неї сповіщень уже два тижні. нещодавно я працював над черговим завданням. навколо: складені вишукано мої папери, постійний порядок, охайність виконання робіт. кабінет, що пофарбований у зефірний колір, в якому я сиджу за другим рядом, за третім столом. у моїй голові панував мир: я не воював зі своїми думками, зумівши заспокоїти себе, запобігши помилок. однак чи тривало це довго? ні.

один знайомий заговорив до мене: — ти ж не їж м’яса? — не їм, — кажу і переводжу погляд на записник, із яким ми нерозділена команда. мені однаково, про що зараз піде мова, лиш би не про те, що змусить мене поглянути йому у вічі і спитати очима: «чому ти це кажеш?» — о! здається, вона теж вегетаріанка, якщо я правильно пам’ятаю! — вигукує він, притримавши погляд на моїх віях. мій погляд повертається до нього. тепер не відводжу. я роздивляюсь із недоречністю і шматочком гніву його окуляри і думаю: тобі окуляри точно необхідні, якщо не бачиш, що зі мною про це ти не повинен говорити? — звідки ти знаєш? — щелепа у мене стискається після того, як я випльовую це речення, все ще випалюючи його поглядом. я стараюся видати спокій, та в мені прокручується лезо, коли я згадую її образ. знову. цей стилет, зроблений із вулканічного скла, розрізає тканину не зажитої рани. вона ніколи не заживе, якщо цей юнак буде нагадувати мені про причину моєї травми. — просто знаю. не пам’ятаю, звідки, просто якось вона мені сказала, що вегетаріанка. «просто знаю» — ця фраза мучить мої вуха. тепер мій мозок вибив важким молотком ці барикади, якими я притримував тривожні і нестерпні думки. я ж їх так довго прибивав найдорожчими цвяхами! невже навіть це знецінено? «як він може знати, якщо вона про це не говорила при мені? невже вони спілкуються, а я про це не знаю? невже він намагається сягнути тих знань про неї, що й я?» — а ти не знав? — продовжує він. ох господи, як цього телепня спинити… — не знав що? — відликаюся, стискаючи ручку в очікуванні наступних безглуздих новин, про які я не в курсі. — що вона вегетаріанка. — знав, — кажу різко.

як я міг не знати? авжеж я знав, що вона вегетаріанка. а ще я знаю купу інших речей, або принаймні тих, що вона дозволила про себе знати, ну і трішки того, чого б не дозволила… парубок відвертається, втупившись очима у свої нотатки, припиняючи зі мною зоровий контакт. він ніколи не зрозуміє, що про неї я більше не бажаю говорити. проте, безглуздо говорити це людині, яка так палко підписується на її соцмережі — так, це я теж перевірив, уже давно. цей спогад про його знання її кулінарних смаків кружляє навколо, дмухаючи чорним туманом мені у вуха, що потім перетвориться на ковадло, яке падає на голову і придушує мізки. звичка розглядати її коло спілкування настільки детально і робити висновки, що такі розмови про її вподобання тепер не безкоштовні, не може випаруватися з моїх пальців.

годі мені вже. я постійно перевіряю її обліковий запис - у надії, що вона напише. просто по звичці, забуваючи, що я собі обіцяв ніколи не сперечатись більше за її увагу. самому не набридло, друже ?

я намагатимусь втекти від тебе якомога далі. але, чи не підстрелиш ти мене ? чи не скорчусь я від пекучого болю при вході мідьової кулі в моє стегно ?