Pagan folklore

Вѣтеръ — это лѣшій съ крыльями, который, когда разыграется и начнетъ сильно кружиться и махать крыльями, производитъ вихрь. Стоитъ только, умѣючи, бросить въ вихрь острое шило или острый ножикъ, какъ на кончикахъ ихъ увидишь капли крови. Это ты ранишь лѣшаго. Разъ вихрь схватилъ кружить мужика съ острой косой и сильно обрѣзался. Когда мужикъ высвободился отъ вихря, то увидѣлъ на косѣ кровь. (Хмелинвп). Вѣтеръ — живое существо, и онъ не одинъ, а ихъ много. Главныхъ вѣтровъ четыре. Они сидятъ по угламъ земли. Вѣтры живутъ также на моряхъ, и оттого тамъ бываютъ сильные бури и кораблекрушенія. Главный вѣтеръ, которому повинуются всѣ другіе вѣтры, называется вихревымъ атаманомъ. Онъ ихъ посылаетъ дуть тамъ, гдѣ ему захочется. Четыре главныхъ вѣтра, что сидятъ по угламъ края свѣта, прикованы на цѣпи и дуютъ рѣдко, и то слегка. А если задуютъ посильнѣе, то производятъ буреломы; за это ихъ наказываетъ начальникъ: еще крѣпче они приковываются на цѣпи и на болѣе долгий срокъ. (Протасово). Вѣтры держатся на цѣпяхъ, и если они дуютъ, то не всѣ спускаются; иначе они все поломаютъ и сметутъ съ земли. Хозяинъ ихъ, которому они повинуются, — это человѣкъ. Есть люди, которые заклинаютъ вѣтеръ, и онъ перестаетъ бушевать. Сила заклинанія — колдовство. (Старухино). — Въ нынѣшній годъ (1891 г.) былъ у насъ на желѣзной дорогѣ рядчикъ, который останавливалъ тѣ вѣтры, что приносили намъ дождливыя тучи. Найдетъ, бывало, туча, и хорошая такая, съ виду дождливая, и накренится ужъ совсѣмъ, такъ и думаешь: вотъ-вотъ пойдетъ дождикъ. Анъ нѣтъ! Рядчикъ стоитъ со своими рабочими на линіи, видитъ, что если туча сильная пройдетъ, то послѣ нея работа остановится отъ сырости, сейчасъ же вынимаетъ изъ кармана платокъ и махнетъ имъ надъ головой во всѣ четыре стороны, къ четыремъ главнымъ вѣтрамъ. Вѣтеръ перемѣняется и быстро разбиваетъ тучу. Вотъ почему и было лѣто сухое и неурожайное, — все это произошло отъ колдовства рядчикова, которое заключено у него въ платкѣ. (Ползиково, Кукуевка). Разъ у рядчика съ насыпи кукуевскія дѣвки украли горсть земли, по совѣту старика Ивлія своей деревни, и принесли ему. Ивлій взялъ эту землю, прочиталъ надъ нею ту молитву, которую надо читать, чтобъ отъ колдовства прекратилась засуха, и бросилъ ее въ свой деревенскій прудъ. Послѣ этого прошелъ небольшой дождичекъ, который немного освѣжилъ землю. (Кукуевка). Вѣтры скидываются въ лошадей, птицъ, голову, козюлю и людей. Сильный вѣтеръ показывается самоваромъ и тучей, по которой сходятъ на землю изъ воздуха шуты и водятъ заблудившагося человѣка за носъ. Такъ, во время вѣтра, одинъ мужикъ сбился съ дороги и шелъ наугадъ. Откуда ни возьмись, къ нему подошелъ человѣкъ и спрашиваетъ: „Что, товарищъ, заблудился?” — „Да, заблудился”. — „Ну, пойдемъ вмѣстѣ. Авось найдемъ дорогу”. Пошли и скоро пришли къ кабачку. Товарищъ и говоритъ: „Выпьемъ на гривенникъ?” — „Выпьемъ, отчего не выпить”, отвѣчаетъ мужикъ. Товарищъ выпилъ рюмку водки не крестясь, а мужикъ перекрестился. И что же? Товарищъ былъ шутъ: отъ креста онъ провалился, а мужикъ очутился на крышѣ церкви. Такъ цѣлую ночь и просидѣлъ на крышѣ, и только утромъ, когда священникъ услыхалъ крикъ, велѣлъ сторожу снять мужика съ церковной крыши. (Чапкино). Отъ вѣтра заговариваются тѣмъ же, чѣмъ и отъ метели. Читаютъ молитву: „Да воскреснетъ Господь Богъ твой, да расточатся враги твои на морѣ-океанѣ, на островѣ Курганѣ, гдѣ самъ Іисусъ Христосъ крестился, на небеса возносился, ангелы Божіи ризами укрывали отъ темной ночи, отъ грозной тучи, отъ бури-вѣтра, отъ врага-супостата, отъ зла человѣка...” ••• [Колчин Верования крестьян Тульской губернии. І. Небо, светила, физические явления. II. Духи. III. Ведьми, колдуни, знахарі. IV. Сотворение мира и человека; происхождение нечистой силы. C. 1-60/Етнографічне обозрение, кн. XLII, 1899, №3. Москва, 1899]

[ЗАМОВЛЯННЯ]1 Коли в дитини крикси: то треба взяти дитину і покласти на порозі, і переступіть 3 рази, д[а] приказувати: «Яка мати поро- дила, така крикси отходила». Замовлення при криксах Треба вийти до лісу, або то треба дитину вперти в комен и гукати: «Лесовий деду, лесова бабо, — як хлопчик, то треба ка- зати ,– в тебе Ева, а в мене Адам. Посватаймось, побратаймось, поженемся, поберемся — зними з мого дитяти, з мого отроча- ти — крикси, плакси, ношниці, повношноці, уроки, прістрети, досветковиє і пувдосветковиє, сніданіє і повсніданіє, об’едніє і повоб’едніє, полудняниє і повполудняниє, вечерніє і поввечер- ніє, до половини ночи і с половини ночи». І трейче гукнуть: «Го-гу-гу», до лісу, і дитина спіть. Зуби замовляють Ти м’есецю молодой, в тебе рог дорогой. В морі ти купався, старий молодого питався. Питається старій молодого, чи не щимлять зуби в його. Не щим[ля]ть, не сверб’ять, нехай раба Божой (ім’я) зуби не болять. В лесі дуб, а в морі камень, а в роті зуб, як зідуться ці три речі докупи, нехай заболять раба Божой (ім’я) зуби. Трейчі переговорити це в різні боки, тоді обертається до заходу, до 4-ї сторони, там завжди буває молодик, і промовляють: — Молодику, молодику, де ти був? — На том світє! — Шо там бачів? — Мертвіє. — Мертвим зуби не болять? — Не болять! — Не щимлять? — Не щимлять! — І не сверб’ять? — Не сверб’ять! Це треба перебалакати 9 раз Василь Кравченко. Зібрання творів та матеріали з архівної спадщини. Том 2.

А щоб було багато масла, до бере хозяйка в відро свяченої води і цілушку хліба, друбок солі та йде ввечері до води, до річки, дий каже [«]слава Богу, вода Титяна и земля Уляна, не прийшла я до тебе не по сир, не по масло, а по густе молоко[»], так треба три рази сказать і напроти води раз черпнуть води, і нести додому, і говорить молитву «Отченаш», і поставить цюю воду під каглою, а рано встать до схід сонця і дать тієї води напиться корові і цілушку зїсти, а останньою тею водою облить корову ноги, роги, хвоста і т. і. І буде багато масла. Зап. Василь Лук’янов, священнослужитель, у с. Бехи Коростенської окр. Кравченко В. Зібрання творів та матеріали з архівної спадщини. Т. 3. Київ : Видавництво ІМФЕ, 2025. Кн. 2. 504 с.

В Полесье существует обычай: собираясь идти «по траву», нужно взять с собой краюшку хлеба, соли и положить на то место, где росло растение. Иногда советуют класть и деньги: «Хоч треба покласти девіть грошиков за каждеє зєллє – на девіть ямок. Іще цілушички с хліба кладуть. Як на девіть поклала, то можна копать хоч і сто зєллів» (Кравченко 1920: 145). Объяснялось это по-разному: «шоб не зводилось зілля» (запис. в с. Хомутец от перес. из с. Омельники); «шоб родило» (запис. в с. Осывци от перес. из с. Быкив); «шоб помогло» (запис. в с. Морозивка от перес. из с. Заводне); «ну так треба, платіть за зілля Божій Матері» (запис. в с. Пилипонка от перес. из с. Червоносилка). Причем остерегались, чтобы положенные деньги никто не забрал (Давидюк, Давидюк 1999: 79). Во время сбора трав также «шептали», к примеру: Добрий ден, тобі, зємля Зіна, Шоб ти всякого зілля зароділа. Пречиста Маті, Поможи мені цього зілля нарваті І к чому приложу – Тому поможу. І тобі, Мать Свята Земля, Заплачу. [Игнатенко (Колодюк) И.  В. Лекарственные растения в народной медицине украинцев Полесья. // Этноботаника: растения в языке и культуре. СПб.: Наука, 2010. Стр. 202-203.]

«Атправляюса ў дарогу, кажу: Мать-сырая земля, Спасай меня, На тебя надёжа, Спасай нас. Есьли ты нас не спасеш, Кто ж нас спасѐ? Я ж па табе иду, А ты мяне спасай, Укажы мне путь хароший. Есьли палюбиш каго, упади на землю и кажы: Памажы ты мне, Земля-матушка, Тую пару, Катораю я люблю». [Топорков А. Л. Материалы по славянскому язычеству (культ матери-сырой земли в дер. Присно)// Древнерусская литература: Источниковедение. Л., 1984.]

"Я на собственном опыте убедился в том, что до тех пор знал лишь понаслышке, а именно, что в отношении гостеприимства нет другого народа, более достойного [уважения], чем славяне; принимать гостей они, как по уговору, готовы, так что нет необходимости просить у кого-нибудь гостеприимства <...> Если же кто-нибудь, что случается весьма редко, будет замечен в том, что отказал чужеземцу в гостеприимстве, то дом его и достатки разрешается предать огню" Гельмольд из Босау, "Славянская хроника" I.82

Слов'яни ставляться до прибулих до них іноземців ласкаво і проявляють до них знаки своєї прихильності. Під час переходу гостей з одного місця в інше слов'яни охороняють їх у разі необхідності. Так, якби виявилося, що через недбалість того, хто приймає у себе іноземця, гостю завдано якоїсь шкоди, той, хто приймав його раніше, починає війну проти винного, вважаючи своїм обов'язком помститися за іноземця. Вони не тримають у полоні тих, хто потрапив до них у полон, необмежений час, як інші племена, а обмежують термін рабства певним часом і пропонують їм вибір - чи хочуть вони повернутися додому за певний викуп, чи залишитися там, де вони знаходяться, у статусі вільних і друзів. Маврикій, "Стратегікон", 6-7 ст.

#міфи Розсказ про вовкулаків До ряду розсказів про вовкулаків, поміщених у «Киевской Старине» за попередні й поточний роки, повідомляю ще один, знайдений мною у старих записах. Розсказ цей записаний мною ще 1891 р. у с. Нагорянах, Кам'янецького повіту Подільської губернії від селянина Карпа Чорного. — Не всі вовкулаки однакові, — розказував мені Чорний. — Вони бувають різні. Є вовкулаки вічні, що він до смерті звіром-вовкулакою, і ніколи до смерті людського образу не бере на себе, і так вовкулакою й умирає. А є й такі, що тільки перед смертю робиться знов людьми. А знов є такі вовкулаки, що вони тільки на деякий час робляться вовкулаками; на скільки літ або що, зробиться звірукою, пробігає в лісі свій час, на який його закляв злий чоловік або відьма, — потім знов робиться чоловіком, вертається до села, до дому і живе, як нічого й не було. То я й чув, що колись дуже давно була така жінка, що не любила свого чоловіка, а другого; вона взяла, злякала свого чоловіка і зробила його назавше вовкулакою, і той, як пішов у ліс, то більше й не приходив. Тільки потім, по якомусь часі, вовки зимою в селі роздерли коханка тієї жінки. А знов, нарешті, бувають такі вовкулаки, що він звірукою робиться або тільки кілька разів на рік, як прийде йому вже та пора, що треба йти до лісу, а то все людиною; або вдень людиною, а кожну ніч робиться звірукою і біжить у ліс. Вовкулаки з вовками живуть у приязні; і вовками, і вовкулаками, як і всіма звірами та птицями, опікується св. Юрій. То був колись давно в одного старого чоловіка син, і той син, літо й зиму, аби вечір, то завше кудись на цілу ніч ходить, а рано спить, що не можна його добудитися: ніби цілу ніч працював. Перше батько думав, що син ходить до дівчат, на вечорниці, але ж літом які вечорниці, а син про те ходить, та й ходить: аби вечір, змерклось — то його вже й нема, і зі свічкою не знайдеш. Нарешті питається батько сина: — Куди ти, синку, кожної ночі ходиш? А син не хоче сказати. «Чекай, — думає собі старий, — і тебе досліджу». От раз увечері, як уже повечеряли, погасили світло і лягли спати, син тихенько встав та й на двір; старий швидко одягся та й тихенько собі за ним. Син вийшов на город, упав на землю, покачався, зробився звірукою, схопився, стрибнув та й побіг до лісу, за село; а старий скільки міг, здаля, на доглядці собі за ним. Прибігли до лісу: син-вовкулака впереді, а батько за ним; а в лісі превелика галява; а на тій галяві звірів, ніби то вовків, видимо-невидимо. Вовкулака прийшов до них та й став. Коли дивиться батько, а посередині між вовками, під деревом, сидить дід; догадався чоловік, що то св. Юрій, та й шапку здійняв. А той дід і каже до звірів: — Ідіть ви тут, у лісі, на дорогу; там буде їхати чоловік з млина; ви його пропустіть і його не чіпайте; а за ним мужик буде вести корову з ярмарку; він ту корову купив обманом; ви ту корову можете з'їсти, а мужика не чіпайте. Звірі побігли на дорогу, побіг з ними й вовкулака; а чоловік поміж деревами тихенько й собі за ними. Тільки вибігли на дорогу — справді їде чоловік з млина; звірі його пропустили. Далі веде мужик на мотузку корову; звірі кинулись, в момент розірвали ту корову і з'їли так, що тільки кістки зосталися, і то тільки котрі великі. Дивиться чоловік, а його син ...вовкулака, рве корову й їсть її цілими шматками не гірше за правдивого вовка. З'їли ту корову та й побігли назад у ліс, на ту саму галяву; чоловік здаля собі за ними. Прибігли, а св. Юрій сидить на тому самому місці, під деревом. — Ну, вже вгамували голод. Тепер розходьтеся, — сказав він. І звірі розійшлися. Вовкулака прибіг у село, на город, покачався по землі та й знов зробився парубком, прийшов тихенько до хати та й ліг спати; а батько раніше нього ввійшов і ліг. На другий день батько й син пішли в поле орати. От батько й каже синові, що він цієї ночі бачив усе. А син і каже: — Як ви все бачили, то ви мене тільки й не бачили. Кинувся до землі, зробився вовкулакою, та як пішов до лісу, то з того дня більше й не приходив, і ніхто його більше не бачив. Повідомив Ів. Бєньковський. Київська старина, 1894 рік

#міфи Походу в нас тепер появляється нова рубрика «гортаючи старенький журнал Київська старина»: Про вовкулакивъ. (Записала оть своей бабы Анна Сахонова, дѣвочка 13 лѣтъ, въ м. Веркіевкѣ, нѣжинск. у.). Годивъ за тридцать тому назадъ у мого дида кошелівці) робылы комору. Дидъ тоди жывъ надъ полемъ. Майстри посидали снидать. На городи бигало козеня; а вовкъ якось пидирався, ухватывъ и побигь, туть кинулись доганить, да куды тамъ доженешь. А одинъ *) Веркіевка въ 12 верстахъ отъ Нѣжина; Кошелевка въ 10 в. оть Веркиевки Кошелевцы - плотники и пильщики. Майстеръ каже: «Не доганяйте, то вже ему Богъ показавъ; уже Богъ якъ покаже, що ему зъисты, дакъ ёму вже тее, що думае зъисты, буде показувати красне. Я и самъ бувъ вовкулакою». Тут наши люди стали пытать: «Роскажить якъ було». «Да от-же якъ. Я любывъ дивку; да такъ пришлось, что взавъ другого. У неділю а пишовъ изъ жинкою до церкви; жинка пишла попереду, а я трохи пидождавъ да и себе пишовъ; треба було йты крузъ тоеи дивки двиръ, що я любывъ да не взавъ. Тилько що и поривнявся зъ дворомъ, дивка тая выбигла дай каже. «На тобі ленту, що ты мені купивъ», дай кинула на мене, а сама засміялась дай побігла. Туть ставъ милытца и уже не пишовъ до церквы, а пишовъ изъ села, да тамъ за селомъ пидъ клунею лигъ дай лежу; а вже въ мене и шкура вовча виросла. Отъ приходят три вовки, дай кажуть мені: «Чи ты будешъ намъ служыть, а не хочешь, дакъ мы тебе зъимо». «Ни, буду вже лучче вамъ служить». «Ну добре», кажуть вовки: «іди за нами». Я пишовъ. Идемо гуси пасутся; отъ вовки кажуть: Дывысь, котора гуска тобі показуется красна, ту й ловы.». Я вловывъ, давъ имъ. Воны кажуть: «Ижъ же й ты». Довго я не хотивъ исты сырого мяса; да вже якъ прывыкъ, тоди вже й не розбиравъ. Такъ я имъ прослуживъ семъ годъ. Наставъ срокъ, дакъ воны мене й отпустылы до дому. Я прийшовъ да ухливи й лигъ. Батько у ранці прийшовъ до хлива одчинывъ двери, да икъ закричить, побачивши мене: «Вовкъ, вовкъ»! Да скоріші двері зачинивъ. Люде збиглись. Туть я бачу, що не переливки, давай лизты на тынъ, кабъ утикты, да якось зачепывсь за ломаку, прорвавъ вовчу шкуру, да й вылизъ изъ шкуры. Отчинылы они двери, дывлятся я стою. Мати тоди акъ за голосить: «Иванъ! Иванъ, сыночокъ мій, де ти скитався». Я давай і собі плакать. Мене повелы въ хату, роздягнули, далы билу сорочку, штаны и посадылы исты. Добрый мыни показався хлібъ посли сирого мълса; а воны все мене пытают: «Роскажи-бо намъ, де ты быль». Я хочу сказать имъ слово, дакъ вовкомъ и зареву. Даты крычать, боятся; дакъ я вже и мовчу. Цилый тыждень а усе ревивъ вовкомъ; а у недилю я пишовъ у ранци на двиръ, саме до церкви благовистило; и увишовъ у хату дай кажу батьку: «Уже, тату, до церкви благовистить». Наши всі зрадили, що і гомоню; батько пійшовъ до попа, давъ мене высповидалы и причастылы. Одъ того дня и вже й ставъ говорить. Отакее-то! щобъ воне до мене й неворочалось»! 1894 года 3-го апрѣля. Сахонова А. Про вовкулаків (записала в м. Веркіївці Ніжинського повіту). Журнал «Київська старина» 1894, № 6, с. 543–545 (Д).

#Потойбіччя Окрімъ сохраненія ногтей, которые, по народному убѣжденію, должны были помогать усопшему подняться на высокую небесную гору, для той же цѣли могли служить и лѣстницы. По свидѣтельству житія князя Константина Муромскаго, вмѣстѣ съ умершими полагались въ могилу сплетенныя изъ ремней лѣстницы: «И по мертвыхъ ременные плетенія древолазныя съ ними въ землю погребающе». И донынѣ въ нѣкоторыхъ уѣздахъ родственники умершаго, собираясь въ сороковой день послѣ его кончины творить поминки, ставятъ на столъ, вмѣстѣ съ блинами и кануномъ, нарочно сдѣланную изъ тѣста лѣсенку. Выходя за ворота провожать душу покойника, выносятъ съ собою испеченныя лѣсенки и думаютъ, что по нимъ душа восходитъ на небо — въ рай. Въ Воронежской губ. въ самый день похоронъ приготовленная изъ пшеничнаго тѣста и запеченная лѣстница, величиною въ аршинъ, ставится при выносѣ гроба, чтобы усопшему душѣ легче было взойти на небо. Въ Курской губ. поминальные пироги съ макомъ и медомъ называются лѣстовки. На праздникъ Вознесенія, въ память возшествія Спасителя на небо, крестьяне пекутъ продолговатые пироги, верхняя корка которыхъ выкладывается поперёкъ неба полосами, изображающими лѣстницу. Пироги эти называютъ лѣсенками. Ихъ приносятъ въ церковь, и послѣ молебна часть отдаютъ священнику и причту, а другую — нищимъ. Въ нѣкоторыхъ деревняхъ приготовляемыя на Вознесенье лѣсенки имѣютъ семь ступеней, что стоитъ въ связи съ сказаніемъ о семи небесахъ; послѣ обѣдни крестьяне восходятъ на колокольню и бросаютъ ихъ оттуда на землю, замѣчая: какъ упадетъ лѣсенка — вдоль или поперёкъ къ церкви, останется цѣла, надломится или вовсе разобьется, и по этому дѣлаютъ заключенія, на какое небо попадутъ они послѣ смерти. Если вся семиступенчатая лѣсенка останется цѣла — быть въ раю; если же разобьется лѣсенка въ дребезги — это знакъ великихъ грѣховъ, заграждающихъ путь въ царство небесное. Мазовецкая легенда разсказываетъ, какъ одинъ паломникъ, отправившись на поклоненіе гробу Господню, заблудился между скалъ и долго не находилъ выхода; наконецъ увидѣлъ онъ висячую лѣстницу, сдѣланную изъ птичьихъ перьевъ; три мѣсяца взбирался онъ по ней и достигъ райскихъ садовъ, въ которыхъ росли желѣзныя, мѣдныя, серебряныя и золотыя деревья; на соснахъ иглы были изъ чистаго золота, а шишки изъ самоцвѣтныхъ камней; но что всего чудеснѣе — деревья эти знали всё прошлое и предвѣщали будущее. Афанасьєв, том 1, с. 124-125

#Зоря Заря-заряница, красная девица, утренняя заря Марья, вечорна заря Дарья, придите и принесите рабу Божьему (имя) сну и спокою. Чтобы спали спокойно, ночевали, середи бела дня, утром рано и вечером поздно, на дню -- на ветху, на перекрой месяцу, на всех (пропуск) днях. Русские заговоры и заклинания. Материалы фольклорных экспедиций 1953-1993 гг.

#міфи #Зоря Зірниця у народнопоетичній творчості часто виступає як символ дівчини. Порівняння із зорями властиві для колядок і щедрівок (“Його жінка, як на небі зірка” , “А то не зірки, — то їх дітки” ), купальських (“Як ясний місяць з зорою”, “Перша зірка ясна — Ганнуся прекрасна”) та інших пісень (“А я зіронька ясна”). Численні легенди оповідають, що Сонце — дружина Місяця, а Зірниця — його полюбовниця. В інших текстах стверджується, що Зірниця — рідна сестра Місяця. Проте, на Черкащині побутує й інша версія, за якою дружиною Місяця є саме Зоря: “Місяць. Його дружина — Зоря, сама-сама велика зоря”. Подібні варіанти зустрічаються також у колядках і щедрівках : Сам хазяїн, як на небі місяць. Його жінка, як на небі зірка. Його діти, як в раю квіти. Федорович Н. В. Українська народна астрономія, с.138

В. Н. Мансикка, склонный во всех заговорных мотивах находить христианские влияния, усматривал связь звезд-помощниц с представлениями о Богородице. По его словам, "в Пудожской традиции живет какая-то Зоря, красная девица, которая может помогать больным детям <...>. Ей дают разные женские имена, в большинстве случаев имя Марии. Божественное происхождение этой Зорницы <...> подсказывается тем, что ей молятся в случаях, когда наряду с ней обращаются к Преч. Марии. Несомненно, Заря Мария не что иное, как Мария - Aurora христианской поэзии. После того, как первоначальный смысл этого образа запутался, вместо Марии и наряду с ней стали появляться другие имена" (Мансикка 1926, 190). Сегодня такое объяснение не кажется убедительным. [Юдин А. В. Ономастикон русских заговоров. Имена собственные в русском магическом фольклоре. М.: МОНФ, 1997.]

Як на мене, причиною доволі частих згадок Зорі-зоряниці в замовляннях є те, що зоря (ранкова й вечірня) вважалася найкращим часом для їхнього читання. Саме тому до неї так часто зверталися.

Обожнювання річок — це типова риса язичництва. Цим займалися кельти, у яких існувала численна кількість річкових божеств, а також греки, римляни, скіфи (які обожнювали Дніпро), балти та слов'яни. Згадка про це міститься ще в найранішому джерелі про слов'янські вірування — у працях Прокопія Кесарійського. Шанування річок не припинялося аж до XX століття, коли їм приносили жертви, просили допомоги у лікуванні тощо. В Слові о полку Ігоревім Ярославна звертається до Дніпра-Славутича просячи допомоги.

Такъ, въ древности на Руси кланялись рѣкамъ, источникамъ, берегинямъ своимъ и приносили имъ жертвы. Уже мы говорили, что въ настоящее время простолюдины почитаютъ источники и деревья, приносятъ имъ жертвы. Афанасьевъ сообщаетъ, что въ народѣ принято отъ болѣзней купаться въ рѣкахъ, прудахъ или источникахъ Оставляютъ на прибережныхъ кустахъ и деревьяхъ полотенца, сорочки. Замѣчательно, что такой требокладенъ совершается въ честь русалокъ: крестьяне вѣрятъ въ то, что въ даръ русалкамъ приносятъ холстъ и нитки. Въ Малороссіи теперь обычай, во время русальной недѣли, на деревьяхъ вѣшаютъ холстъ, полотенца, сорочки и лоскутки нитокъ въ даръ русалкамъ. Въ Бѣлоруссіи разсказываютъ, что на Троицкой недѣлѣ по лѣсамъ ходятъ голыя женщины (русалки), и всякъ встрѣтившій ихъ долженъ, во избѣжаніе преслѣдованія, бросить имъ платокъ или лоскутокъ отъ своей одежды. Такимъ образомъ культъ мертвыхъ русалокъ объединился съ культомъ природы. Гальковский Борьба христианства с остатками язычества

🐺Pagan Esoteric Orden – це збірка каналів об’єднаних язичницькой тематикой, правим поглядом на світ і важкою музикою. Славимо Богів! Відродимо Славу Богів 🐺 Підписуємося ᛈᚢᛝᛒ'ᛟᚻᛞ ❄️ 🇺🇦Приєднатися🇺🇦 ❄️