Pan Rasta Satan

...чаїни в склянці осідають на дно розпареними сумнівами здорового глузду; божевілля, це страх дивитися на людей, страх власного страху, спроба переконати себе в здоров'ї, страх насильства, ніби тобі, як свині, вирубали чотирьокутно груди й холодною залізною квартою черпають кров, пальцем відпихаючи згустки, сизіє пліва, бритвенно гострим ножем ледь чутно обсікають легені, кров парує в гладишці на снігу...

Євген Пашковський - "Осінь для ангела"

Вкотре переконуюсь, шо в книгах для мене жанр і сюжет займають далеко не перше місце по важливості, а є лише одним з багатьох факторів крутості тексту. Від чи не єдиного роману (хоча, я б сказав, шо це скоріш повість) американського класика-драматурга Теннесі Вільямса я чекав саме південної готики, - як це і було прямо заявлено в однойменній серії видавництва ЩОС, - та натомість отримав історію відносин заможньої мілфи та нарцисичного альфонса в Римі 50-х років. Сама історія виглядає, наче ви в темряві споглядаєте картину, направивши на неї ліхтар, шо добре підсвічує центр, але деталі по краях губляться. Вона, наче вирваний великий шмат з більшої історії. Тим не менш, в невеликому об'ємі автор спромігся зростити дуже об'ємних персонажів. Легкою, доволі лаконічною мовою автор майстерно описує найтонші відтінки емоцій, вводить читача в психічні стани своїх героїв, занурює в пишно-лицемірну римську богему, а по ходу ненав'язливо малює неймовірні панорами "вічного міста". А відкритий, наче обрубаний сокирою фінал, невдовзі надає історії чудового післясмаку, спонукаючи думками вертатись до неї, аналізувати, додумувати можливі варіанти подальшого розвитку. Взагалом, шикарний зразок американської класичної психологічної драми. Хоч сюжет мені й здався трохи куцим, це дуже круто написано (і перекладено). Підозрюю, містер Вільямс має бути сильнішим і коротшій прозі, а тут нещодавно в ЩОС вийшла збірка його оповідань. Так шо згодом неодмінно повернусь до цього автора.

Теннесі Вільямс - "Римська весна місис Стоун"

Мо' хто не був і цікаво глипнути то навіжене дійство, ймиццє стрім з усіма гуртами. Perforator починає моросити десь з 2:53.00 https://www.youtube.com/live/Plwoyt-lWhw?si=SYihSK2UQEGbs7FW

На четвертому фестивалі екстримальної музики Torture я мав бути (на відміну від попередніх) просто слухачем, тому відповідально прискакав туди з двома флящинами коньяку. Та не так сталосє, єк гадалосє, запросили погавкати на другий мікрофон і поблазнювати на сцені в Perforator. Хіба можна відмовити в улюбленій розвазі погратися в довбойоба? Тим більш, сама концепція ґорґрайнду цього вимагає, а Ромчік Глюк, хоч і добрий вокаліст в плані ґутуралу та піґсквілу, на сцені максимально млявий. І таки було фист бадьоро і ржачно. По іншим гуртам особливо нічого сказати, бо всіх їх чув вже не раз, всі моцні, хіба варто окремо відмітити Chum Bucket, які, порівняно з попереднім виступом помітно прокачались (плюс, вдалі перетрубації в складі) і на цей раз звучали дійсно качово. Й, звісно ж, неймовірно тішусь, шо Чернівці вже рік як набули сталого і дійсно крутого метал-фестивалю, шо стабільно гримить кожного сезону.

Просто нагадаю, шо сьогодні на Фан-парку відбудеться четвертий акт метал-містерії Torture, як з мєсними, так і з приїзжими моцними зграями. То ж вйо, на 16:00, двіжувати на сейшені!

Тут пан Жадан з музичними песами кавернув старого панка-наркомана Іґґі Попа з його давнім хітом про песа. Хоч я значно більше шаную Жадана-літератора, ніж Жадана-музиканта, але кавер війшов таки файний, навіть не зважаючи на те, шо він попсовіший, ніж оригінал 1969 року. Навіть сам Іґґі Поп зацінив і підтвердив, шо файно. P.S. а взагалі, я вважаю, шо цю пісню найкраще закаверили Slayer, де замінили песа на бога. https://youtu.be/OeC5gN1GdWg?si=zBQSf35MvQE5f97u

Так як на днях було день народження геніального Кормака Маккарті, я вирішив, шо найкраще буде пом'янути майстра читогледінням графічної адаптації його прекрасної "Дороги" від французького художника-картуніста Ману Ларсене, шо нещодавно вийшла в якісному перекладі Макса Нестелєєва, саме через якого Маккарті заговорив до нас українською. "Дорогу" я читав двічі, так само двічі дивився її файну екранізацію з Віґо Мортенсеном, то ж сюжет пам'ятаю чудово, до найменших деталей, але комікс зумів показати ще одну грань цієї історії. Майже не втручаючись в оригінальний сюжет, Ларсене демонструє деякі неочевидні нюанси, шо Маккарті лишив за кадром, які ще глибше розкривають цю оповідь. Та самий кайф - мальовка. Наскільки ж вона деталізована та похмура, виконана, наче порепана древня чорно-біла плівка, здебільшого в монохоромних відтінках, з рідкісними вкрапленнями в яскравих кольорів в акцентованих моментах. Так як сама книга вельми кінематографічна, ще й екранізація знята з повагою до оригіналу, в голові була сформована певна картинка, та бачення месьє Ларсене виявилось ще гнітючішим за моє уявлення. Це чудове доповнення до оригінального тексту, можливість ще раз пройтись вкритою попелом дорогою по приреченом, спаленому світі, в якому попри все хтось ще спромігся зберегти залишки людяності. Справжній мастхев для шанувальників Маккарті.

Ману Ларсене - "Дорога"

Я б ще додав не менш кайфовий звук високо натягнутого пластику на робочому барабані, шо створює фірмову "баночку", шо так люблять юзати ґрайндкорщики

Тут пан Коцур спросоння цікавиться: а який ваш улюблений звук? Лиш тіко не думайте довго, кажіть ту асоціяцію, шо перша прийшла в голову. Особисто для мене це звук гітари з файно накрученим дісторшеном. А у вас шо?

Свіжий хіт від шикарних брейкбітово-рокових британців. Стаціонарним басом вони все ще не розжились і, хоч електронні шмати це більш-менш компенсують, все одно басу не вистачає. Але це єдина претензія, бо сам трек їбєйший. https://youtu.be/qFaECwbvF44?si=N0xUkKGc8ZNqtgXh

Цілком можливо, шо через хтозна скільки років "Тетраморфеус" будуть під мікроскопом розбирати на атоми в книжкових клюбах, вишукуючи всі відсилки й алюзії, як було з текстами Джойса. І ця книга дійсно варта розлогих аналізів, та не в моєму випадку, адже для повного розуміння вона потребує колосальної ерудиції в доволі специфічних царинах. Взагалі то, далі мав би бути відгук на 4444 слів одним реченням, або хоча б 44 означення "Тетраморфеуса", але нє, я всього лише оповім суто за власний, обмежений досвід, бо чудово розумію, шо й половини закладеного не викупив, та, тим не менш, нівроку кайфанув від цього чудернацького текст, знайшов там для себе чимало цікавого, шо неабияк спонукало до роздумів, до гри. "Тетраморфеус" - це величезний, барвистий гуцульський коц, зшитий нитками давніх міфів, релігійних течій, живопису, музики й таро; надмірний казан, де варяться пантеони богів, паралельні світи та картинні галереї; конструктор з деталей світової культури; безкінечний лабіринт самотнього деміурга, де герої легенд вільно блукають літературними жанрами та видами мистецтва, а дуальність помножується на дуальність, жєби створити сакральну для автора четвірку. Процитувати в одному реченні старий український мем і початок "Улісса"? Легко! Помолитисє "Отче наш" до Кроноса? Будь ласка! "Тетраморфеус" - відзеркалення вашого бекграунду. Через густющу насиченсіть (сам автор недарма називає твір "книгою надміру") виникає величезна варіативність розуміння тексту. Кожен може так скомбінувати відсилки, шо вийде шос геть унікальне. Напрклад, в книзі є багато явних посилань на музику: як від популярних Рея Чарльза, Джима Моррісона чи Rammstein, так і до трохи менш відомих Bohren & Der Club Of Gore та Type'O'Negative, але я, являючись величезним шанувальником металу, в химерно переплетених шумерських та юдейських міфах цілком природньо почув ритми Cryptopsy, а трактування Старого завіту через кадри з фільму Begotten невимушено нагадало за Silencer. Знаю, шо ці гурти автор не мав на увазі, але яка різница, єк в моєму прочитанні вони присутні? Окремий кайф - стиль: експериментальний, пишний та при всій навороченості живий, тілесний, ще й моментами по панківські хуліганський. Та найголовніше - дуже ритмічний. Саме через це, читання "Тетраморфеуса" мені іноді нагадувало прослуховування, наприклад, американського репу: через посереднє знання англійської, сленг та вимову, текст я здебільшого не розумію, хіба уривками шос уловлюю, та мені це не важливо, бо в першу чергу тащуся від того, як воно звучить і як качає разом з бітом. А вище я вже наголошував, цей текст дуже ритмічний, навіть качовий. Якби Абрахам Ян Хосебр був репером - він був би крутим репером. Попри всю складність "Татраморфеуса", я рекомендую його спробувати будь-кому, особливо тим, хто шукає нового читацького досвіду, бо це дісно дуже оригінальний текст та унікальне явище в українській літературі. Не обов'язково все розуміти, просто спробуйте відчути ритм цього слова, довіритись йому і за допомогою нього поринути в медитацію, в яскравий тріп, затамувати подих, споглядати, уважно роздивлятись. Тоді ви, можливо, зможете дібратися дібр, розкинути карти, угледіти постаті древніх оленів та королів, почути цок-цок-цокіт кроків деміурга в лабіринті. І дзвін. Або шум. Або дзвін. Had to hit and run.

Абрахам Ян Хосебр - "Тетраморфеус Liber T"

Шос давно ніякої музики не постив, тому тримайте таку файну хардкорову композицію. В принципі нічо унікального, непретензійно, але якісно, моцно, бадьоро, ще спонукає ритмічно трясти макітрою. https://youtu.be/YPi0ym9u6I4?si=NaA1trMYLY8F8-XW

Цей тиждень був плідний на акції в книгарнях, то ж я не міг лишитись осторонь. Трохи класики від ЩОС: єдиний роман австрійського поета Райнера Марії Рільке в чудовому перекладі Юрка Прохаська; другий роман швайцарця Шарля Фердинана Рамю (його "Великий страх у горах" просто розйоб) в перекладі Анни Тернової, яка прекрасно переклала його попередній твір; і південна готика від Карсон Маккалерс, яку я взяв інтуїтивно, бо акція була 1+1=3, плюс південна готика мені зазвичай ідеально залітає. Трохи нашої класики. Єдиний роман поета Євгена Плужника, ще одного крутого представника Розстріляного відродження. Ну й на останок гріх було не добрати двох Поланіків, коли вони вартують лише по 150грн Читали шос з того?

Так от, десь на початку року я прочитав "Серце пітьми" Конрада й навздогін глипнув "Апокаліпсис сьогодні" Копполи, кайфанув від цієї історії та її цікавої кіноінтерпретації, звісно ж, поділився тут вражіннями і саме тоді пан Хосебр каже: "о, тепер я знаю, хто натрафить на цю відсилку в Тетраморфеусі". Шо ж, я її жєби надибав

...втікати геть, у целюлозний ескапічний світ, та розуміти, що в кожній книжці описується та сама подорож заблукалого паломника, мандрівника, утікача, злодія, кур'єра, репортера, комівояжера, землеміра, реставратора, архіваріуса, антрополога, етнографа, художника, колекціонера, подорож ветхими опочивальнями й анфіладами, коридорами з глухонімими слугами і паралізованими папугами, головами антилоп і перехрещеними тубільними списами, черепами африканських царьків, поскладаними в ряд чорними ебонітовими серцями, вийнятими з грудей темряви, де тіні породжують інші тіні, де речі зотліли, а тіні лишилися, де велетенське листя-пелюстя екзотичних рослин зростається з шовком драперії і килимовим покровом, громіздкі меблі з червоного дерева, найрізноманітніші африканські трофеї і чужинницькі гігантські кімнатні рослини...

А ще, в тому реченні трохи раніше кинувся в очі танцюючий карлик. Ну це ж вєрняк відсилка на Твін Пікс.

Пан Коцур дочитав речення, довжиною в 4444 слів, інтелектуально заїбався і спить. А я продовжую грати в гру "Уздрій відсилку".

Мабуть, я ще на жодну книгу не робив стільки дописів по ходу читання, але тут інакше ніяк... Вже в фіналі "Тетраморфеуса" зашпортався об речення з 4444 слів, шо нагадує опис витонченого психоделічного тріпу. То ж тримайте гарнющій шмат:

...щоб зрозуміти однісіньке життя, треба проковтнути цілий світ, щоб зрозуміти цей світ, бракуватиме тисячі життів, бо він їх з'їв, їх випив і випарував, зробив частинами себе самого, як стіни вічного міста зведені з плотського тіста з кісток народу гігантського, так і ти, приблуканець в упокоях маєтку багатого панського, без півночі й півня, тричі себе самого відрікаєшся, і що замах на зрозуміння вчинив каєшся, і намагаєшся відкупитися від нього піснями, проханнями і молитвами, але всі твої дії підсвідомо, неконтрольовано воплочуються словами про портали і анфілади, про видовжені коридори і опочекальні...

 І, як мені здається, тут ще ймицця відсилка на апостола Петруся, єк він свого кєнта Джізуса зрадив.

А сьогодні ж вродився (134 роки) один куций дрогобицький юдей, віртуозний майстер слова й унікального стилю - Бруно Шульц. Його герметичні, майже безсюжетні новели накривають незгірш психоделіків, саме через унікальне бачення Шульцом звичайних речей, як чогось трасцендентного. Обмеживши себе локацією кількох дрогобицьких кварталів, автор зробив з них власний химерний всесвіт. На жаль, його творчій доробок невеликий, лишень дві збірки оповідань, адже автор загинув в 1942 році від кулі клятого нацика, прямо на вулиці, коли він мирно собі простував в магазин. Але його тексти густі, насичені й вимагають до себе уважного, неспішного прочитання. Ще й маємо щійстя, шо їх чудово переклав маесто Юрій Андрухович. Щульц сє вродивсє! Славімо йиго! Шо скажете, читали Шульца? Як вам?