lllemonworld lovin' torture party

Деякі маркетологи кажуть не писати про болі, а писати про цінності. А я поки не розумію, як це розділити  у реальному житті, де цінність може виростати на місці болю, а біль може свідчити про надання надцінності чомусь. Я передивляюсь "В'язня Азкабана" і на цей раз у світі Гаррі Поттера мене вразило те, що там, серед інших, є дорослі, які ставляться до підлітків з повагою. Не як до недолюлини, чи об'єкта, чи прислуги (але і таке є, цим мене не вразиш), а як до повноцінної особистості. Дивина: викладачі можуть пояснити ті чи інші свої рішення, витримують гнучкі кордони і вносять ясність. Моє покоління, яке росло на межі часів, як то пишуть у тік-токах, стало двічі найкращими батьками — спочатку своїм батькам, а потім собі чи своїм дітям. Деякі не хочуть своїх дітей, бо не свої "діти" вже були і зайняли або досі займають багато місця. І це гірко, і боляче, і з цього проростає щось таке щемке про розуміння неоднозначності цього світу, ніби у майбутнього з'являється маленький шанс через існування людей, базовий спосіб спілкування яких не є знецінення всього живого.