Храм поезії (🖤)

що ж чекаю на ваші репости

✍️- Займатися текстом За кулісами місиво: пера та дроти. Сабмісивом ти не проти побути в розкутих бажаннях та істинах. Це кімната для ігор, обладнане лігво самітника. Зачиняються штори, щоб зорі гріха не помітили. Просто слідуй за мною, жагою дороги накреслюю. Стань моєю рабою, ховайся в катренах. Між плесами нам метафори веслами. Душі в чарунках поезії: амфібрахій до ранку. Мчимо до світанку по лезах ми. Нам удосталь епітетів: рими оздобимо квітами. Простирадла блокнотів заселять розпатлані літери, що пробуджені вітром і збуджені пальцями літніми. Доки пишемо вірші усміхнені, в темряві світ німий. Не важливий віршований розмір, а вміння засіяти у рядочки зерно. І вина нам не досить між мріями. Фрази з нотами й віями змішаємо разом, як вміємо. Ми без віршів пустіші. Поезія робить нас вільними. Перестану писати: цей стан поміж ребер колотиме. Вечір лірики — свято. Чи буде зв'язок між окопами? Може, завтра помремо. Та, Боже, я вірю, воскреснемо в ненавмисних рядках. Та поки займемося текстами. @real_dobrutskiy #інтимнірядки

Емма Емма спортивна, плечі і литки, кеди і блузка, спідниця-кльош, Дівчинка-комікс, дівчинка-витівка, іскри в очах, а-ну-не-тривож!  Хто її вигадав, дівчинку з сумкою, що перекинута через плече? Емма вечірнім гуляє провулком, коси заплетені – що там іще? В пальцях йо-йо виринає сріблясто, скаче до неба, летить до землі. Блузка в горошок, сумка пухнаста, ще – амулет, та чи видно в імлі, Що там за ікло, ведмеже чи вовче, нині ховає її декольте. Плеєр у вухах, втомлені очі – Емма, красуня, куди ти ідеш! Там підворотні й темно на вулицях, глухо в кутах і нерадісна путь. Хто у ті хащі ввечері сунеться, зранку його уже не знайдуть. Емма беззвучно собі посміхається, тягнуться тіні за нею услід.  - Хто тут блукає, хто тут тиняється, треба, вар’ятко, гуляти в обхід. Жуйки рожевої бульбашка сяє, дівчинка схожа на аніме-тян. Вальсовий ритм, хутро і тяжкість, серце калатає, тисне капкан.  - Хлопці, пускайте, я дівчина скромна, - як же цим хлопцям не повезло, Емма помітно тяжка і вагома, диск в її пальцях – майже кіло. Тільки вони того не побачать, тільки наблизяться все одно. - Мила, не пройдеш, ти нас пробач вже, тут нам не мультик і не кіно. В пальцях у хлопця – срібляста бритва, Емма, покинь страхітливий район! З пальців у Емми важко, як бита, в груди влітає сріблястий йо-йо. Хлопець лежить під стіною і стогне, решту холодний охоплює жах. Емма готова піти, безумовно, Емма пухнаста, як сто ведмежат. Що це, ножі? Що ви робите, дурні. Дівчина речі впускає свої. Дівчина, в принципі, мила й безжурна, хоч і не варто злити її. Щоб скоротити шлях до вокзалу, Емма обрала йти навскоси. Вам би уникнути цього оскалу, най собі їде в далекі ліси. Звісно, що Емма вже не дитина, пальчика в ротика совати зась.  Емма танцює менше хвилини, довга терплячка їй урвалась.     Чути ревіння посеред ночі, хто тут від ярості озвірів?  Емма м’ятний льодяник розсмокче, втомлено викличе лікарів.  Після піде, щоб йо-йо за рогом витерти мовчки хустинкою, і Далі веде її добра дорога, видно попереду ліхтарі. Коси руденькі. Носик кирпатий. Фиркне – «І хто тут іще вар’ят?» Світ не лише на вовків багатий, кігті бувають і в кошенят. У приміському покине «сіті», рідним подзвонить заздалегідь. Лікар швидкої напише у звіті – хлопців поранив бурий ведмідь. @worldscrossroads #alldoroga

ми були немов перехожі котрі зустрілися поглядами й впізнали а впізнавши не озиралися це тому ти всміхалась сьогодні кассандро? ти ще не вмієш вістити правду коли вона добра тож уночі сидиш на постелі й розповідаєш що бачила: зрубаний кедр весною пускає паростки а восени плодоносить, повалений; шрами на тілі затягуються кассандро й сльози більше не будуть потрібні вчора твій власний сміх розбудив тебе сьогодні ми розминулись мов куля із тілом — кассандро ти знаєш що більше не буде вправних стрільців виходити проти нас колись ти простягнеш мені розкриту долоню кассандро на ній свіжа глиця лежатиме правда ж? @fen_met

присвяту Диму Гори смарагдові дим в молоці потопив, Мов новорічні прикраси загорнуті ватою. Я на вершину затято іду, не шкодуючи сил, Ніжно рукою веду по камінню строкатому. Дим осідає в ущелинах й синіх байраках, А полонини осяяні хвилями сонця стоять. Скоро дістанусь до вас понадхмарні смарагди, Скину із себе ярмо древніх чорних проклять. Димом мене окурили, закляття шептали. Згуба моя — завжди в буднях перлини шукати, В небі літати. Дарунок від музи — скрижалі, Взяти без права відмови. Я ж просто романтик. Так, це прокляття — торити цей шлях не простий, Хтось розказав, що у горах його антидот, Може я стану прагматиком, як і просив? Зараз звільнюся! Ще трішечки! Майже! От-от! Спокій в душі запанує? Погоджуюсь: так! Щоб щезли чари романтики палко молився, Та чом я швидко побіг з полонини назад? Згубу залишу у серці застромленим списом! @lysychkazlisu

Ще один вірш з ВМ 5, за який я голосувала. Його авторка Оля Голущук. Мені дуууже подобається її поезія. https://www.instagram.com/olya.dreamy_and_happy.ua?igsh=YTBsOTlnem5kcjYz *** Здається, досі чую щирий сміх. Бо так сміються тільки у сімнадцять. Ті спогади пробуджує весна ця. Та час не лікар. Він нещадно збіг, Немов пісок просіявся між пальці. То ж юність нам складала дифірамб. Й живе в мені, мов колесо сансари. І я пишу тепер печальний нарис. Наводжу контур там, де видно шрам. Де ніч тобою, як світанком, марить. Хоч ми удвох так боляче впеклись. Та до кінця не витравити пам'ять. І досі ніби дотики дурманять. Чи я забуду? Й ти мене колись? Як шепотіли мовою торкання... І ти таку ж розгнуздану знайшов, Що як і я щораз втрачає кебу. А він мені долонею між ребер Розрізав навпіл застарілий шов, Бо в нього очі з м'яти... Як і в тебе...

спогад ніколи нічого не буде таким, як раніше — все лишиться в пам'яті темних, глибоких нішах, думках перед сном і хмільних надвечірніх віршах, секундах блакиті що сутінки рвуть у зимах. у наших дворах будуть бігати інші діти, і хтось замість нас буде радий приходу літа, і скільки би змоги не випало нам ходити шляхами минулого — будемо там чужими. ми сотню разів поверне́мось туди, де якось раділи життю і сміялись у літню мряку грибного дощу, чи проймалися переляком жахливих історій край вогнища на узліссі, та хай би там що, але місце загубить сили, і як би ми ним не дихали, не горіли, воно тільки з часом плететься в єдине ціле, а ми у гонитві за часом — навіки після. те щастя, яке ми знаходимо в кожній миті, мов золота крихти, з брудної води промиті, порівняно з тим, що у пам'яті буде жити — немовби осіння морось супроти зливи, як сонце супроти проміння в очах сліпого, бо міра найвищого блага людини — спогад, і тільки у наших спогадах ми щасливі. Ніколассон #ніколассон

безкінечний наш час мовби простір жене нескінченний відтоді як ми повернулись я зустріну тебе ти зустрінеш мене на тонких манускриптах вулиць як у воду кладуть чорні квіти і я розчиняюсь як чорна квітка всі від тебе пішли розкривались моря бо до тебе я йду нізвідки і пустеля мов плоть заховала міста ти була там єдина без мене тільки так я відчув тільки так я дістав твою руку тривку і шалену тож у небі нічнім говіркий зорепад мені шлях показав горішній і котилась луна і на неї я впав і тобі написалися вірші @zapolarne

Довго

Жінка - три викидні, ліки, весна, чекання, Жінка - затока сліз мовчазного моря. Герда не Герда, то хто вже той Кай мені, хай мені, Краще не знати, що там в її коморах. Краще не бачити ранку цього безслізного. Грудня без снігу, сердця без запобіжника. Жінка - три викидні, зустрічі три. Залізна. Світ порожніє - біженки і небіжчики... Три смски, тьмяні порожні вікна. Вітер зриває крила і простирадла... Сніг розтає, а значить - іще поквітнемо. Віра зухвала, а поцілунки крадені. Завтра немає. Щастя її нерадісне. В неба над містом - такі беззахисні очі. Через "не хочу" дні переходять в ночі. Ще смс. Ми вижили. Це не точно. © https://t.me/rozpovid

більше часу з тобою це як пити обпікаючий лід ми розтирали пам'ять в долонях намагаючись зігрітись хоча б на хвилину ми набирали їх повні кишені аж до погордливого мовчання скільки шестидесятибітних всесвітів може вміститися в "кохаю"? рівно стільки, щоб дорахувати до ста розпити на пару холодну хмаринку і знову піти шукати Єва Верле

не вірш через росію я змушений подумки перелічувати речі які завтра братиму з собою на виїзд лише речі першої необхідності – і з кожним разом їх стає дедалі менше спальник – обов’язково без нього вночі – смерть каремат – нахер можна обійтися піддупником саперка – хай буде раптом позиція нуляча грілки хімічні – якомога більше справді класна штука – усім дуже раджу пальник і балон – забагато місця займають – нахер пари підарських спиртовок на каву вранці має вистачити улюблена велика кружка – куди ж без неї – з неї ще мінімум четверо будуть сьорбати кружку напхати повністю стіками кави й цукру якщо є три в одному – взагалі люкс і шоколадними батончиками тоді можна хавку не брати стіки меду – коли вночі почне вирубати на чергуванні пачка-друга галетів – коли почне нудити від солодкого пакетик чаю – коли почнеться печія від хуйової кави пляшка води – завелика – але необхідна коли слина загусне але пити потроху щоб шлунок раптом не завівся цигарки – мінімум чотири пачки і ще одну – в бронік запальнички – мінімум три одноразки різних смаків щоб вогнем уночі не світити позиції павер-банк і шнур зарядити все що треба бінокль – потрібна річ за підарами приглядати арту коригувати теплак – обов'язково шкода що немає набої – окрім тих що на броніку і в рпс розсипом і в магазинах гранати – окрім тих що на броніку і в рпс ефки нахуй – вони важкі ергедешки – те що треба і набої – розсипом і в магазинах у магазинах і розсипом у магазинах розсипом у магазинах розсипом у магазинах лізуть і лізуть бляді змушують замість хавки пхати в рюкзак набої одну за одною витягати речі першої необхідності і класти в рюкзак набої замість спальника каремата й піддупника – набої замість саперки й хімічних грілок – набої замість газу й сухого спирту – набої замість усіх електронних і оптичних приладів – набої замість кружки повноі ніштяків – набої коли почне вирубати – набої коли почне нудити – набої коли почнеться печія – набої коли загусне слина – набої через росію я змушений подумки рахувати набої розсипом і в магазинах аби лиш вистачило бо хуйзна-коли підвезуть а підари лізуть і лізуть я ж попереджав що це не вірш Ігор Мітров

поет на якого ми рівнялися колись написав поки ти нічого не скажеш нічого не буде тому я кажу ми всі були тут у цьому місті з назвою річки писали вірші у багнюці слів борсалися сніжками каліграфічними кидались ніхто про нас не знає крім нас самих ну добре не зовсім так всі перебільшення вигадані всі персонажі реальні у сутінках літератури ховаються дніпровські поети матвєєв бородін шакіров лукін вибачте кого не згадала пишу лише про тих кого перечитую час від часу чи з ким чорну пила в махно-пабі на фестивалі «ви не слухаєте» памʼятаєте був такий? ні? ну то неважливо тримаємось одне одного ходимо на вечори літературні яких надто вже мало для цього великого міста ставимо вогники на фотографії в інстаграмі незрима горизонталь солідарності яку всі ми відчуваємо яку всі ми сповідуємо ти маєш голос який треба витягнути з андеграунду каже мені коля матвєєв приєднуйся до читань в будинку архітектора в мій день народження план простий 2-3 вірші мої 2-3 вірші твої каже мені максим бородін аліно привіт хотів би тебе запитати чи погодишся ти виступити на spalah rooftop poetry club каже мені саша шакіров відкриєш видавництво а потім — я своє і будемо конкурувати поділимо зони впливу наче банди у 90х ловитимемо молодих авторів щоб видати їх першими каже мені денис лукін є щось солодке таке в повітрі навколо що змушує нас продовжувати це все тягнути каменюку поезії нагору навіть якщо вона постійно котиться назад бо поети тримаються разом ніби матроси крейсера співаючи про цвітіння акації на вулиці яворницького про темні часи що настали про дивакувату любов до цього міста з назвою річки @greenpes

Відстань на двох Я прийду в твої сни, коли місяць розколеться навпіл І холодний туман переллє наші спогади в ніч. Кілометри безсонь додали нам нових таємниць, На руїнах здурілого світу втомилися надто, Та шукаємо щастя на двох. Я прийду, як ти спиш. Я прийду в твої сни, коли зорі на небі погаснуть, Коли вітер ущухне й до ранку залишиться мить. Та колосся пшениці достигле впаде восени, Знов побачу тебе на пероні старого вокзалу, Ти повір, я зумію крізь всі перепони пройти. Ти приходь в мої сни, обійми мене гаряче й ніжно. Хай розлука холодна розтопиться в лагідний щем. Коли всесвіт затерп і опівночі вклякло завмер, Ми - сновиди, загублене шлемо словами і світлом. Ти приходь в мої сни, коли сонце за обрій впаде. Ти приходь в мої сни, поцілуй мене пристрасно в губи.   Обійми, як умієш, бо в цьому - прихована суть. Мабуть, сумніви знов наші душі на клаптики рвуть: Те, що я ще спроможний тебе через відстань почути, Незвичайна дрібниця - кохати в житті лиш одну. На світанку розтанемо. Марево зустрічі варте? Ця патетика снів нас рятує і мучить щораз. Йшли удвох: рука в руку. Та ти на пероні зоставсь. Де кінець цих розлук? І чи ми одне одного знайдем? Це минуле в примарах чи мрії на ранок згорять? На світанку розтанемо. Тіні зникають опівдні. Потяг рушив до мрії - забіг я в останній вагон. Під холодним дощем, поспішаючи, наскрізь промок. Це дурниця, повір, мені дивні надії потрібні, Що в майбутньому ранки зустрінемо тільки удвох. Костянтин Ватульов Олеся Репа @Olesia_avtor

коли березень — ніби порожній лист очікування, найлегше дається втома,  метафізична тривога — одна на усіх, хронічна, невиліковна, непідвладна ані вітрові, ані великій воді, розбещена розкладанням страхів по поличках  безпощадна, нескінченна інтроспекція, мовчазне споглядання за танком поміж нейронних містків, і зрештою, скрупульозне внесення спостережень в  щоденник. теплими ще випльовуєш з черева слова —  шматок за шматком, навпомацки ковтаєш спорожнілу від тиші каву; сьогодні я шукаю омелу, або сосну, або будь-яке інше вічнозелене дерево, і думаю: чи довго чекати каштанів у морозному місті, спустошеному без твоїх обіймів? коли березень — ніби прокидатися після коми, діставати з ставка пам’яті мертву рибу, я більше не бачу сенсу ховати в кишенях зброю, і думаю двічі, перш ніж повірити в те, що нічого не зміниться. ти тепер так далеко, аж перехоплює подих, і здригаються нерви, і завмирає стеля в очікуванні прильоту, і міждушевне сполучення не витримує тиску ззовні. від чого мені тікати? де знаходиться схованка, у котрій недосяжність близькості  чимось там виправдовується? як пережити зиму, коли березень наступає на горло? як пережити зиму, коли усі ми забули, як почуватися вдома? Мар'я Терція (@xtercia)

*** 🟩НОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. Кому: Їй. Тссс... не кажи нікому. Мій погляд шкребеться у вікна твої на сьомому, коли додому приходиш о пів на сьому. Сповзає сукня разом із легкою втомою, і я – на сьомому небі від щастя. Тсс... не кажи нікому. Всі ночі фарбую відтінками шкіри твоєї. Водою стікаю у ду‌ші з волосся по стегнах. По венах льодовики втрачають ребра. Ти — мій Океан. Я знаю. Думки читаю, поки твої руки, імітуючи хтиві і брутальні рухи, під ковдрою по лабіринтах тіла шукають новий стогін. Ти знаєш: тепло білизни, що вже на підлозі, помада стерта з твоїх губ голодних, оргазм, коли зовсім одна у ліжку — це Я. Тсс... не кажи нікому, що шкіра твоя — від голоду мого штори, що ти викликаєш в моїй уяві шторм. Шкребеться мій погляд знов  у твоє голе вікно. Н‌А‌Д‌І‌С‌Л‌А‌Т‌И‌      ВИДАЛИТИ✅ #інтимнірядки @poet_yes_or_no

“То що нам хотів сказати автор?" - Питає Марія Іванівна і дивиться на портрет Шевченка Учні мовчать. Тиша дзвенить у повітрі над партами А Марії Іванівні стає сумно і щемко Усі у дитинстві мріяли буть космонавтами чи принцесами Чи ганяти м'яча, чи зніматися у кіно, чи сидіти на касі І тільки Марія Іванівна мріяла бути частиною літпроцесу І щоб вірші про неї читали десь так у дев'ятому класі І щоб ті вірші були напхані синекдохами і гіперболами І були неодмінно силабо-тонічними І щоб там її зуби порівнювали із перлами І її душу - з гарячою південною ніччю Щоб там ішлося про очі, що світять, мов неонові вивіски Про тонесенький стан, наче в ікон героїнового шику Щоб ті вірші хотілось у чорні блокнотики виписать І читати їх пошепки, і вчителі б за це шикали Марія Іванівна довго шукала собі поета Хотіла бути йому літредакторкою і музою Вона ходила на літвечори, знайомилась в інтернеті Але їй траплялися нездари і лузери Вони римували кров із любов'ю, плечі з вечором І метафори їхні були важкими й потворними І ще їхні вірші збивалися з ритму, завжди недоречно І неясно було - що автор хотів сказать своїм твором? А зараз Марія Іванівна сидить в учительській, перевіряє диктанти І від її погляду літери в зошитах стають стрункішими А вона хотіла б сидіть у барі типу "Бармен-диктату" І слухати вірші. Спеціально для неї написані вірші І Марія Іванівна думає - "Боже, я бачу цей світ з морями і горами І в ньому себе, і все, що я не зробила, і все, чого я не варта Боже, що ти мав на увазі, коли мене створював? Що ти хотів мною сказати? Що ти хотів сказати - як автор?" Марина Пономаренко