Храм поезії (🖤)

запроси мене… я прийду неочікувано разом із валізою всіх існуючих розвʼязок цієї авантюри як детектив, я довго та ретельно збирала із твоїх майстерних словосполучень по крихтах уривки фантазій і складала їх в повноцінні картинки дошка на стіні вся заповнена твоїми «хочу» «…стегна..» «…боятися…» «…привʼязати…» «…шкіра…» «…стогони..» «…під одягом…» «…оргазм..» «…поцілунки…» «…мурашки…» «…мучити…» «…підвал…» висновок – ти ще той романтик але з перчинкою визнаю, це не було просто та я тебе розкусила і можу тобі це дати подарувати дозволити але є нюанс… я зроблю це з тобою сьогодні ………………………….. відчиняю двері, як до себе додому -«час виконувати бажання!» слова зібрані в купу за моїми правилами і тобі вже нікуди тікати фея невдовзі перетвориться на відьму всі докази буде знищено споглядатиму, як твої нутрощі горітимуть в моїх грудях… ………………………….. ти був особливим та мені вже час © ольга ритик #вірш #текст #секс

Приїзди у це прокляте місто в листопаді, ти ж обіцяла, Розкидаємо коми в місцях, де потрібні, до щему, крапки. Пофарбуємо в світле проспекти, прогнилі місцями, Так, отямитись треба. Чогось я конкретно розкис. Потопає в диму промислової зони натхнення, І, пухлинами зрощені, вірші – думки про красу, Проростають у серці, мов звалище вбитого нерва, Мов тавро "не такого", псують пасторальності суть. Надвечір'я, минуле століття. Чи, може, сучасність? Розібратися важко, незмінність часів, мов бурштин, Розливається в небі нічному, немовби закляття чи чари, Приїзди у суботу, благаю. Все змінне. Лише приїзди. Я чекатиму довго, на мить не піду від перону, І коли пролунає над нами гудок рятівний, То відчую, що шансів примарних на розквіт, Так багато одразу. В повітрі вже подих весни.

Я пам'ятаю про тебе, мій брате! Сонце сьогодні  вкладалося спати Кольору стиглого "Річі" томату, у тебе за вікнами теж? Пилом вкриваються тихо гантелі? Пильно вдивляєшся в очі пустельні Сірості буднів, де сирістю стелить зі скрипом в колінах без меж? Контурні лінії вляжуться в карти. Хочеш-не-хочеш, а треба чекати. Я пам'ятаю про тебе, мій брате! футбол ми зіграємо ще. Падають стіни уламками в сіно, Листя летить, завиває постійно Вітер тривожно. Налякані всі ми. чи досі бентежить плече? Хай не малює багата уява - Ліки-малинки вживаю до кави, Ти напиши як у тебе  йдуть справи. агаву саджаю вночі. Сум від сповіщень складається в кратер. Стільки бажаю тобі ще сказати: Вибач за весни без цвіту, мій брате. проміння обіймів лови. Помовчим. Вірш написаний на Плейлист на каналі Віршопліткарка Катя Цимбал #по_цимбалам

Здається, що світло зникло уже давно. У темряві висихає гіркий полин. Та все-таки ти вставай і бери зерно, і між важелезних жорен його мели. Нехай борошняний порох осяде тут, нехай крижана у глек потече вода. Допоки твої майбутні сади ростуть, допоки тебе не визнали за святу, допоки тобі по силах твоя біда... В порожній твоїй домівці висять щити, на кожному спить грифон і гарчить вві сні. І часом здається, ніби живеш не ти, а спогади, теплі, пружні і навісні.. Мели-но своє зерно і колючий біль, розпалюй вогонь в печі і не спи вночі... Колись вони всі повернуться — не тобі, а просто тому, що мають свої ключі.

Адіки Нові кроси купила для прогулянок пішки по тернопільських вулицях, Що розмиті весною – жартівливо-сумною: на зупинках сутуляться Ті, хто вітру бояться й березневого пилу, що лежав під вологістю Інфантильного міста – не хотів танцювати, а сьогодні вже носиться, Як маленька дитина вліво-вправо й по колу, з ніг збиває і голосно Підіймається вгору... Я іду в нових кросах з кілометрами користі – Google Fit все підтвердить. Я себе почуваю відокремлено-втомлено Від спокійного міста, що живе без амбіцій під буденними тоннами. Тут усе, мов на паузі, тут живуть "по-старому" в димних згадках минулого. Замість серця культури – подих ретроспективи. Навіть поміж тих вуликів, Що на "Бамі" чи "Злуках", настрій цей не зникає. Я іду в нових адіках По футбольному полю – повертаюсь додому, В руці тепла арабіка. Хоч це місце і дивне у моїм розумінні, що я майже ненавиджу — Значить так має бути, в цьому є моя правда (і шкода, що без важелів). Молоді звідси їдуть – будувати кар'єру, Кажуть, зовсім невигідно, Перспективи немає. Тому –  Львів або Київ. Що ж, багато є виходів. Чи потрібно звільняти місто від цього пилу, Що роками збирається На поверхні будинків, протискається в очі Його (чорт!) унікальності?! "Нові кроси купила" – легкий вступ як для спіча. В руці тепла арабіка. І хоч вірш про Тернопіль, і ніяк не про кроси – Я назву його "Адіки". (с) Adelis 26.03.2025 #вірші@adelis_in_equilibrium #adelispoems2025

*** у Львові часів війни, - потім напишуть вони, - було потужне літературне середовище, стільки тут усіх опинилося нараз: внутрішньопереміщених і зовнішньонестабільних, як колись коротко у першу і другу, хоч тоді більше говорили про Прагу і Подєбради, Варшаву і Мюнхен, але цього разу теж говоритимуть про Варшаву, Чернівці та Ужгород, Івано-Франківськ і Тернопіль, де опинилось їх стільки нараз, тих поетів, що здавалось, на кожному кроці можна було втрапити в вірші одне до одного, в тривожні сни, в історію, в новини, на одну підлогу зі спільним матрацом, під одну перехідну клаптикову ковдру, яка навіть могла б бути метафорою людського меланжу цієї частини Європи, в одну родину, надщерблену і неповну... і поясни комусь потім, що перші місяці ми перетиналися лише випадково винятково по справах на кілька хвилин часом на вулиці, часом сахаючись, ніби згадавши про щось забуте, обіймаючись замість слів, щоб сховати набіглі сльози, розбігаючись у різні боки - ні слова про літературу - мовчазні і зосереджені, як перші християни, що побачили чуда Христові на власні очі і все ще не знають, як їх розуміти і як їх розказати іншим, щоб повірили і не кпили, як нічого не перекрутити і не наплутати, бо ніколи не ясно, які нюанси найважливіші, найближчі до правди але з кожною розповіддю ми розходилися, як апостоли в різні кінці світу, проповідуючи свою версію євангелія бо кожна віра тримається на мільйонах особистих свідчень, на безлічі приватних історій із тої точки реальності, де ніхто нічого не знає і ще не розуміє, що робить чоловік біля померлого Лазаря, і як йому це вдалося, і як усі це бачили і увірували... але хтось увірував не відразу... особливо якщо це віра у перемогу із точки, в якій ти її ще нітрохи не бачиш. так про це напишуть у відповідному розділі української літератури початку 30-х. основне не забути потім, що все це було зовсім не про літературу #Галина_Крук

▪️[несеться]▪ Куди іти? Куди іти? Куди і ти? Куди і ти? Павутиння серпанку тікає від місця призначення, Трупні плями вкривають ангари поздовжніх депо, Інтервали зупинок в міжзнакових снах розчиняються; Супротивні вагони вихоплюють промені начисто І примарами линуть назустріч, проходячи повз. Перебірливі протяги повзають шкірою лоскітно, Голосіння іржавих конструкцій розрізує тиш. По кутках розтікаються вмить силуети сполохані, Коли місяць застиглу пітьму у плацкарті проломлює, А твій лемент з вікна біля насипу ловить комиш. На глухому перетині колій вкладаються ризики: Механізм переведення зламано, стрілка на схід. За розмитості шпал рейки стали би скісними рисками: Твій вагон вже за мить між байраками рискав би. Поза розкладом руху — прискорення й час панахид. Кумачевий сигнал прапорця перерізано скалками, Перебито трухлявий держак непідйомним вікном. До пекельного посвисту скрегіт колісний наскакує: Затуляй або ні — в голові розривається каркання. Біля скронь роздуває до болю твій пульс метроном. Куди іти? Куди іти? По ту, по ту… По ту, по ту… Куди, а ти? Куди, а ти? Потух-потух… Потух-потух… Потух. червень 2024 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

▸ Пам'ять *тук-тук-тук* Нагадають про себе спогади, вдаряючись у скроневу частину мозку. І так хочеться запросити їх додому, напоїти чаєм, нагодувати пирогом з вишнями, але втікають щойно відкриєш двері. Точно глузливі діти.            …а за порогом спокою чекають будівлі, що самовільно демонтуються, розсипаються, втрачають себе. І лиш фундамент металевими кігтями чіпляється за землю. Кричить:                     «Я тут!                       Я досі існую!» Торкаєшся холодного каменю. Дивишся на небо, яке загубило свого цегляного Атланта, І ніяк не згадаєш:                     якими були поверхи?              які історії там мешкали? Збирай цеглинки, хоч і не добудуєш власну Вавилонську вежу, не згадаєш, що робила вчора.            …а на вулиці осінь виблискує золотом перших сережок, що подарувала мати. І листя шурхотить так, ніби знову бігаєш по ньому з друзями.              *шурх*                             *шурх* Поки рідні імена не розсипляться маленькими жовтими клаптиками на асфальті. Скласти їх докупи хіба важка задача? Л                           О                      Н               К                       Ж                       И М                         Ф                       Д Та чомусь не виходить… А дерево сумно хилиться пустими гілками, мовляв:                    «Вибач,            шукай минуле деінде» Згадуй, які лінії долі малювали тріщини ледве замерзлого озера, в якому колись майже втонула. Накажи ногам знову прокласти маршрути, якими крокували крізь заметіль до телеграфу.    *човг*                       *човг* Повзеш містом, бажаючи загорнутися в його обійми. Воно ж бо тебе пам'ятає ще юною студенткою!                     А хто ти зараз? Почуття змішуються, в єдиний зміїний клубок, невпинно сичать:             — Сссссссоромно! Авжеж, соромно. Бо загубила ниточку-відповідь до важливих питань:                              Де це я? Мене звільнили з роботи?                    Ці ліки вже випила?         Я знаю вас? *тук-тук-тук* Стукають спогади у скроні, розпливаючись плямою у помутнілому склі дверного вічка. Впустиш чи ні?                     Чинитимеш опір                                     чи       відпочинеш в блаженному забутті?                 Пам'ять лякає думки, і вони бігають, мов офісні клерки, від однієї ділянки мозку до іншої, питаючи:           Що робити?                      Що робити                                Що роби.. — Ти чуєш, бабусю?                         — Чекай! А як тебе звати?... @liliums_swamp #лілія

Вірш на дуель від імені Мортісії Адамс. Цікавий досвід :) Покажи мені де наш дім? Всюди димно, ти проведи мене мідними коридорами, вздовж туманної меланхолії. Зворушливими алеями. Крокуй повільно канвою днів, павутинно нанизуй скорботне танго білим по білому, стібком цілунку від пальчиків до плеча. А ввечері я подам тобі теплий чай з улюбленою цикутою. Бачиш, Гомесе, серце пульсує у рамці блюдця. Смакуй його на десерт, доки б'ється життя всередині. З гарбузової скриньки смерті свіча видихає дух, mon cher*, чи не твій нині ластиться до моїх елегантних демонів? Рукавами сповзає темрява, і граційним котом пригортається коло ніг. mon cher* (фр.) мій милий

До запуску друку збірки – ДВА попередніх замовлення. Або кілька маленьких донатів. Книга «Скрипторій» – збірка віршів, віршованих казок та лірики. Всі мої ельфи, дракони та єдинороги. Сума збору на банці – на тираж 100 екз. Але мінімальна сума для 20-ти – від 9000 грн. Все, що більше – збільшить тираж. Я планую проілюструвати її власноруч, зробити кілька графічних зображень для заголовків розділів. 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg 💳Номер картки банки 4441 1111 2131 7576

*** поет не говорить зайвого я сказала поет не говорить зайвого я сказала поет не говорить зайвого ж наговорила тобі того вересня коли зводило пальці мостами на грудях як зводило груди від кашлю коли зводило зуби зайвого ж наплела з твого льону вельону ти не збирався - хоча я зібрала всі рештки з недобитків чашка до чашки пальці порізала скибками хоч намасти у вині хочеш - так давись зайве тепер заминатись стояти в протягах ніяково говорити сусідам «здрастуйте» поет не говорить зайвого - я сказала вже може не варт починатися знову з віршиків Вікторія Дикобраз #вікторія_дикобраз

* Любистковим рясним дощем. Спраглі любощі, спілі пестощі. Полуничний солодкий джем. Граймо в піжмурки, у відвертості! Повз сукенку, звабливо вниз Наполегливо стікав схилами. Я порушник, обшукуй скрізь! Покарай мене, стисни сильно так! В надвечірок спиняй мене! Не пручатимусь, міць віддам свою. В'яжи вузликом макраме. Я піддатливий, поступатимусь. Тра-та-та! — ти попався, стоп! Гра скінчилася, день втрачаємо. Імпульсивно злетів курок Вибуховості надзвичайної. Ми зірвали німий контроль З непокорою домінуючи. Прибуває жага до скронь, Пече вогником, маневрує чим Прокралася до піднебінь. Перехоплює подих – стриманість. Мерехтить твоя мужня тінь, За межею бажань незримості. Оксана Лихогляд @Khvyliastyi_notatnyk #інтимні_рядки

двадцять шість, трохи зморшок на лобі. пару пірсингів, вісім тату дві роботи і декілька хобі нуль ідей про життєву мету. три пігулки щоранку до кави. 5 відсотків податків із ФОП. пів доби на відкладенні справи. пів доби на продовження спроб. не виходить усе і одразу. два блокноти невдалих ідей. мої органи малого тазу не робили інакших людей. визнання у спільноті поетів. збірка віршів, мій блог, читачі. друзі в різних куточках планети. є до кого тулитись вночі. десь заноза і зайва людина, десь цікавий і бажаний гість. без авто. без обручки. без гриму. без жалю. без питань. двадцять шість. @daria_lisich #пані_лісіч #лісіч

××× дерево розтинає світло ліхтаря навпіл прокладаючи променисту колію до ніг поїзд прибуває за кілька хвилин та я все ще не знаю куди їхати на прощання з життям мама сказала дім там де чекають тож я їду в іграшковому поїзді по світлових рейках до неї Софія Ленартович

привітати з ювілеєм, підтримати збір Таня 😅 поетка міжгалактичного рівня і найкраща людина вінничини та шанувальниця гірських кіз, овець та лам 🐏 * також можу прийняти ключиці в підтримку на рахунок Храму

На околиці світу чи цивілізації невеликого міста згасають вогні. І черпає недогарки зір молодик там, де вічність осоння торкається. Підперізує спокій безсоння збезлюдніле, нанизавши вечірні секрети на шнур. Місто слухає в мушлях морів перламутр і замріяно ніжиться ковдрою сутінків. Через сито небес хмари сіють дощі та сни, має місто дахи й безкінечність надій, що в галактиці втрат, звіздарів і падінь задрімає спокійно. Сьогодні поталанить. 26.03.2025 @olesya13r

Безодня дихає протуберанцями, бо пащею-пасткою поглинула тисячі сонць. Грозові хмари розродяться джетами, пронизуючи списами стратосферу, розбиваючись на мікроблискавки щему та тиші. Дихай глибше. Потрібен шов. Сидиш на краю провалля, поранений бранець. Вчорашнє вщухає згустками плазми. Ногами бовтаєш над полум'ям. Вибачаєш тих, хто ранив. Видаляєш із пам'яті безліч невдалих спроб зняти блок... Але все лише прокльони, півтони, новий виток епох і вогонь безмежжя. Ти був необережним, котив диск по небу, хотів чинити, як треба, як слід... але хто зна, чи це краще? На сонці є плями-відбитки, бо там придушене магнітне поле твого болю. Тепер чекаєш. Чагарниками догораєш. Спектральний розподіл долі чи власних рішень на рівні фізичних змін і депресивних станів — спалахи безодні. @olesya13r #репа #ріпка

Ножиці Вони взагалі не були естетами. Та й нічого нема такого, Що вони мріяли жити в Мангетені. Вона була б Ен Хетеуей, Він Джилленхолом. Але крізь щілини в паркеті лиш Зазирав пострадянський холод Та й в хрущівці літати незручно так… Через стелю, занадто вже низько Та і крила у неї брудні, як його білизна. Він вдягав на зап’ясток сталеві наручники І казав їй, що це – обручка. Раз на тиждень вони грали в госпіталь Він був Хаус, вона була Каді В неї була фінальна стадія Але він ще й робив її гострою. Щоправда, після такої вакцини Їх обох доставляли до операційної Він завжди сподівався на краще. Та коли він читав Террі Пратчета Знав, Що вона неодмінно заплаче. Вона просила купить Муракамі Але він здавався йому нецікавим. Він натхненно цілував її ніжні губи Віднімаючи в неї жувальну гумку. Вони взагалі не були естетами Та й нічого нема такого Що вони мріяли жити в Мангетені Вона була б Ен Хетеуей Він Джилленхолом. Але з-під щілин у паркеті, хтось Викликає швидку допомогу. Мур Каметов #мурка

Ми жили вдвох у кімнаті площею дев’ять квадратів. Це була наша вітальня, кухня і спальня, зала прийому гостей. Все було дуже просте. Столи із хиткими ніжками, шафа, двоповерхове ліжко. У шафі — по дві полички, і на вішаку одні плічка тримали багато речей. Ну і що, що кран знову тече. Гості приходили без попередження, приносили тістечка і черешню, і ми пили чай — не з пакетиків! — як справжні англійські естети. Таргани нахабніли, бувало; ми на них полювали і знали, де проходять ворожі доріжки. А з другого поверху ліжка до стелі рукою подати, і до неба рукою подати, хоч вікно було зовсім маленьке. Ми поклеїли разом шпалери: я хотіла білі, Маша — фіолетові, а купили білі у фіолетові квіти: сон-трава, медуниці і горицвіти. Перед сном я дивилась на них і тоді думала, що у мене колись буде дім, просторий і весь у квітах, там буде багато світла, і кожна річ — на окремих плічках. і вода тепла, а не одразу з річки. А тарганів там не буде. Жодного. І тепер я від жовтня до жовтня у великій кімнаті пастельній; вікна в ній — від підлоги до стелі. І я думаю про людей, що живуть у просторих оселях, елегантних, але невеселих, і до них не приходять гості, не порушують їх власний простір, і їх дім — як маленький острів, майже безлюдний. І тоді мені раптом хочеться поїхати за шпалерами, паперово-сніжними, з медуницями і лілеями, і ходити квартирами, наче свідок Єгови. І у кожній великій кімнаті, де обмаль любові, де бежеві стіни — непорушні, як мур, і порожні, поклеїти фіолетові квіти — по смужці для кожного, щоб вони проросли прямо в серце, по одній смужці хоча б. А тоді ще, можливо, лишитись на чай. @buryanpoetry #хопта