Храм поезії (🖤)

Вона не хотіла готувати деруни, навіть якщо обожнювала. А він не любив деруни — просто пробив окропом у склянці подвоєне дно. Її улюблений колір — прозорий. Коли усе прямо, розписано прописом. Її чашка розбита — час додати до суміші борошно. Її злість, мов холодний вокзал: обездощена лавка, сніжно і вітряно. Ніби зниклий турист шукає Голгофу посеред людного Рівного. У нас усе рівноманітно! Додам спецій, щоб не було надто солодко й легко. Циганкам ставити ставки на моє пенсійне майбутнє, в якому я збираю квіти із Лего. А як починалося все загадково: і злети й падіння, ніби в кіно. Я проведу тебе до зупинки після вечірнього рандеву. Люблю емоції, романтику, фішки Цокати, гопати бризками бруду на одяг, ніжки. Ми промокли наскрізно. То чого боятися вогкости? Я проведу тебе до будинку, можливо, зайду. Проте я не подобаюся твоєму коту. Так, у нас все за згодою. Він на колінах, я сиджу рівно, тримаю дупу за ГОСТом. Та кіт не простак: прострілює поглядом мої термоядерні синтези думки. Ти кричиш: "Гірко! Гірко!". Та я не хотів би із ним поцілунку. Люблю твої спонтанні припливи енергії, твої рухи, відпливи, обійми. Ти скажеш: мої жарти дибільні, а я відповім: Сковороду сьогодні накрило, як і мене.. І ось на світанку, коли животи надулися від кисло-солодкого, я на останок запитую: твої вуста на смак кислі, солодкі з присмаком лобстера? Вона мені: спробуй! Якось те і ставалося — зсуви кордонів губ. А тепер моя губернаторка потребує гірко-солоний смачний дерун. @trembitaslay #трембіта

Не пишуться вірші, а тільки молитви. Молитви, заговори, примівки, замовляння, заклички, і прокльони... Прокльони прориваються крізь затиснені догматами губи, коли забуваю, як вчили вірити, що живемо «тут», заради вічного «там». Якщо заслужимо, звісно. Недавно бачила статтю про місце, у якому постійно б'ють блискавки. І спало на думку, що саме там оселився Перун, коли ми відвернулися від своєї віри, поступливо ставши на коліна, підставили другу щоку. Може тоді все і почалося? Ми були слабкими і боги покинули нас, бо чи дозволив би Перун нищити своїх дітей? І може мав рацію пан Мирослав? Вчитель скульптури з художки, рідновір. Завдяки йому ми знали всіх слов'янських богів. Кожного разу, як він казав «сьогодні свято Макоші, ліпимо її», ми з дитячою зверхністю закочували очі, а потім дивилися один на одного з прихованими посмішками, і ліпили. На кожен Новий Рік ліпили дідухи, а не ялинки. Настали часи для молитви Перуну. І вже летять вогняні пташки, які запустила ще княгиня Ольга до прийняття християнства... @lysychkazlisu #лисичка

Бабушка Таня здає дівчатам кімнату і ковдри в клітинку, і в печалях сердечних втішає їх завше: «Хіба він був тобі чоловік, а чи батько дитини? Ні? То знайшла чого плакати. Буде хтось кращий» Бабушка прокидається з сонцем о п‘ятій ранку. Бабушка Таня колись була зовсім руда і досі має вогник у серці і ніжні дівочі веснянки. Бабушка Таня фарбує нігті і срібне волосся. Бабушка завжди красива виходить в люди. Бабушка Таня питає про хлопців: «А він за тобою?» Це, мабуть, означає: «чи він тебе любить», просто бабусі зазвичай про любов не говорять. Бабусі говорять про дощ, що спраглу землю голубить, про яблука, що наливаються соком і обтяжують гілку, про воду криничну, солодку й холодну, аж зціплює зуби. В серванті у неї завжди стояли бузкові тарілки, а віднедавна - ще фотографія дідуся і фуражка, дідусь-бо служив у північному флоті. «Мій Геннадій, - говорить вона, - що б у руки не взяв, все виходило; і любили його геть усі - в хорі і на роботі; ліс любив його, віддавав йому кращі гриби просто так; і земля дарувала йому урожай, а берези - свій сік; його руки любили ті книги, що він переплітав. Він був кращим за всіх, мій Геннадій був кращим за всіх» Бабушка Таня не носить спідниці, а тільки штани. Бабушка посміхається часто і мружить очі: «Дєдушка завжди хотів, щоб були сини, а народилося дві сіроокі дочки» Бабушка ходить щодня далеко у ліс або на озера. Бабушка ліпить найкращі пельмені у світі. Бабушка любить блакитний, бузковий, рожевий. Чорний не любить. Каже чорного не носити. instagram.com/buryanpoetry #хопта

* Кажуть, що біль — немов камінь. Та страшніший за сам біль — це спроба сховати його всередині, наче втиснути крик у зціплені зуби. Найгостріше ранить не того, хто ридає, а того, хто мовчить, хто не кляне Бога — а благословляє, стискає молитви в серці. Хто не бажає зла — а бере всесвіт, ламаний, мов тріснутий стовбур, і не спалює його до тріску, а несе, обвуглений, в собі — і вірить у диво. Хто просто вірить... Так, іноді гілки все одно дряпають горло — навіть тих, хто мовчить. І сльози навертаються, мов грішники, — у ту останню мить, коли вже не лишається часу на брехню. Кажуть: на війні немає невіруючих. Я не була там. Я просто слухаю свого чоловіка. Він ще має посадити дерево. @Khvyliastyi_notatnyk #лихогляд

Голосуйте правильно, пам'ятайте як я для вас стараюсь

Леді та джентльмени! Перша дуель півфіналу #підзнакомсови до Вашої уваги: Nota bene vs Джессі Галлівел Завдання: "стихійна" поезія. Обрати одну зі стихій китайського гороскопу (Дерево, Вогонь, Земля, Метал чи Вода) та написати вірш про неї / від її імені чи будь-яким іншим чином втілити обрану стихію в поезії. Робота 1 Робота 2

Голосування триватиме: до 26 червня Щоб проголосувати — просто напишіть у коментарях під дописом, яка робота вам сподобалась більше. Роботи опубліковано у відповідності до порядку здачі учасниками протистояння. Також ви можете допомогти своєму фавориту отримати більше балів: Звичайний коментар із голосом за фаворита — +1 бал Розгорнутий коментар із голосом за фаворита — +2 бали Розгорнутий коментар до обох робіт із голосом за фаворита — +3 бали

Підтримати наші майбутні ініціативи💰 #вірші #дуель

Починати з нуля, майже з мінуса, Від мінливості настрій карміниться, У каміні емоцій сумісними Виявляються радість і біль. Хай спочине журба в колах макових, Чи у висі знесеться з кульбабками, Серед зелені червня блукатиму, Трохи травня лишивши в собі. А з ним юності, розсипу спалахів, Що збагачують речі усталені. Нехай шириться першими шпальтами Квітолика земля далебі. @literospletinnia #приходченко

Скоро планую зробити цікавий розіграш в підтримку збору, тому сподіваюсь на вашу небайдужість 🙌 *якщо в когось є якісь цікаві речі які можете надати для розіграшу напишіть мені @ola_poetry

дзвінко сипляться спогадів гільзи на землю липневу липку сп'яніння приходить, як завжди, пізно, стриги у дредах шепочуть: "визнай, тебе загнали у кут" як віднайти полегшення, коли навколо псевдо полеглих врізаються в шкіру рунами? фантомним болем коріння відрубані окреслюють внутрішнє пекло буде нелегко вирватись із вогняного оточення, коли так любити хочеться, а чин наказує бити, коли замість квітів в тобі проростають ножі життя надиктовує правила, війна настукує ритм бий чи біжи — третього не передбачено помстити їх імена — єдине, що має значення, пронести болючу пам'ять в затертому рюкзаці. побачити правду можна лиш в заляпаний кров'ю приціл. синці під очима — сліди надто довгої ночі синці на фалангах — пам'ять про літні вишколи як траси Донбасу, нерівний нервовий почерк, стріляє у невідомість листами і віршами ми з покоління і племені, на яке забагато навішали, а ми сприйняли це за спорягу. у грудях еллінська гордість, в очах безумство варягів. а волю придумали самі й нарізали з неї стягів. щоби на зламі епох озватись лунко, як постріл дзвінко сипляться нам до ніг гільзи помсти за тих, кого любимо ми @virshok #карич

*** Дитячі мрії посипані блискітками і завжди осяйні. Морозний край Антарктиди променíв у моїй уяві міріадами кристалів з малесенькими веселками на пломбірно білому снігу. Наскільки бажана, настільки недосяжна. Моя Антарктида. Земля, де найяскравіше сонце і найпалкіша мрія про terra incognita прогрівають до самих кісток навіть серед уявного морозу. *** У твоїх розповідях ми гуляли по Луганську, час від часу торкаючись плечима, наче перевіряючи зв'язок, коли треба було когось обійти і ніколи (ніколи!) не розходилися у різні боки. Ти жартував, що це у нашому житті все складно і умовно, а от Луганськ за поліаморію. Тому він може не обирати, а у його серці одразу три граційні жінки, які сплітають руки над водою на знак взаємної прихильності. І ніякі трикутники «Дружби» їх не лякають. Удосвіта у полі за містом ти «показав», що тільки тут світанкові промені прогрівають до самого серця. *** Ми вже не торкаємося плечима і стоїмо по різні боки життя. Але інколи, згадуючи тебе, відчуваю на своїх плечах приязні промені нашої дружби і безумовного прийняття. А Луганськ припав для мене мрійливими блискітками. Наскільки бажаний, настільки недосяжний. Твій Луганськ. Тепер твій Луганськ — моя Антарктида.

​Бог як невдалий стартапер Спочатку був PowerPoint. І Бог сказав: «Хай буде світло» — але не встиг дочекатися дизайнера. Користувацький досвід залишився на рівні Windows Vista, а техпідтримка — це пророки, які регулярно не читають звернення. План був амбітний: універсум як фріміум-модель, життя — як open-world, людство — як бета-версія зі смертю в умовах використання. Але баги почали сипатися одразу. ● Проблеми з диханням у новонароджених ● Клімат на рандомі із загрозою парникового ефекту ● Клієнтські сервіси із закладкою совісті — нестабільні ● Інтерфейс любові — неінтуїтивний ● І, блін, цей вічний цикл насильства — через халатність під час прописки коду. Ангелам щодня приходять нові техзавдання: налаштувати дощ у Трускавці, прибрати депресію з ДНК, вичистити молитви-спам (особливо ті, що з Caps Lock’ом). Один навіть отримав важливий таск: «Оптимізувати Близький Схід до рівня мирного діалогу» — і згорів через дві хвилини. У Пеклі — оверсабскрайб на грішників. У Раю — downsizing через нестачу моралі. Апостол Петро проводить інтерв’ю, але не знає, що таке diversity. Від Іллі забрали вогняну колісницю — бо занадто дорогий транспорт. Авраама скоротили через недостатню жертовність до спільного діла, а Мойсей ще й працює за сумісництвом на доставці: «якщо не прибуде за сорок років – вам піца у подарунок». А тим часом Бог готував нову презентацію. Перед інвесторами. Всевидючими. Вічними. Нервово клацає слайди. — Це… людство. Наш флагман. Понад 8 мільярдів юзерів, низький retention, але висока залученість до страждання. Вбудовані механізми віри, сорому й самознищення. А головне — вони думають, що це їхній вибір. Інвестори переглядають цифри. Один ставить питання: — А де тут монетизація? Інший: — Чому смертність усе ще 100%? — Ви запускали реліз без тестування. — Ваша затія не підтримує багатоплатформність. — Ви назвали це «планом спасіння»? Це ж маркетингова дичина! Врешті, лунає вердикт: “Needs restructuring.” Бог кліпає — як розробник, який щойно втратив доступ до свого ж репозиторію. Потім на землі будують ще один храм. Люди співають гімни, встановлюють donation box, моляться за стабільність. Хоча ніхто не знає, чи dev ще оновлює код, чи просто спостерігає за цим багованим інтерфейсом і з стільникової мережі гуглить: «як закрити свій проєкт із мінімальними репутаційними втратами». Кудлатий #кудлатий

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова

Привіт❤️ Дякую, що ви досі тут. Ситуація така, що останні півроку я ледве вивозила це життя і не мала сил на поезію і цей канал. Але! Я вірю у кращі часи і маю плани на майбутнє. А в майбутньому каналу я б хотіла бачити багато взаємодії між вами і мною. Бо взаємодія і спілкування, і, власне, люди, - це найцінніше, що тут є. Тому: 1) Я буду знову проводити опитування (дуже люблю опитування хехе), і деякі будуть впливати на контент (а деякі просто будуть веселі хехе-2). Наприклад, я вирішила не писати огляди на всі прочитані книги-2025, а писати тільки на те, що ви оберете. 2) Ми з моїм татом уже давно плануємо запустити цікавий міні-конкурс, і в якийсь момент це трапиться) Зараз я пишу свою першу прозову книгу і я б дуже хотіла її дописати. Можливо, буду показувати якісь шматочки тут. Але на поезію я теж ще маю плани, не хочу зовсім покидати її, тому і це має бути тут теж. А ще я взяла два довгих суддівства🙈 і, можливо, на каналі будуть суддівські етери. Тому - stay tuned. Дуже часто постити не буду, не хвилюйтесь, якщо ви раптом хвилювалися, бо занадто частий контент це точно не про мене😅 Я думала і про те, що ТГ, можливо, скоро закриють, і чого тоді писати на каналі. У мене деякі друзі вже пішли з ТГ, і я теж думаю про це. Але поки ще більшість поетичного двіжу тут, тож нехай ФСБ-шники читають нашу поезію. Однак, я ймовірно дублюватиму контент в інсту. Якщо ви ще там мене не додали, додавайтесь https://www.instagram.com/buryanpoetry Я вдячна поетичним спілкам і цьому каналу зокрема. Познайомилась завдяки цьому з чарівними людьми, які чомусь люблять таку непопулярну в суспільстві річ, як поезія😁

​Черга до нарколога вона прийшла просто по печатку вона казала «я не наркоманка, я — бухгалтер» і крутила пальцями ключі від своєї порожнечі я прийшов розбитий як ліхтар на Левандівці вже за каденції Садового і попри те, як мені хуйово не було задивлявся в її стрижку в стилі піксі в голові — тест на марихуану в носі соплі, що стікають у хоани ми стояли в черзі вона була двадцята, я — двадцять перший вона читала інструкцію до «Ново-паситу» я продовжував, як пес, ротом дихати вона спитала — «тебе теж від любові перекосило?» а мені перекусити би нервово стискаю монету із ликом Володимира Великого вона сказала — «красивий був він я між іншим теж хрестилася двічі. один раз — від кохання, другий — від себе» ми обмінялися сканами з «Дії» там було написано: після дев’ятої — не шукайте його після зради — вона вдягає нове пальто лікар нарколог вийшов як демон з кабінету в руці — печатка, борода, як у Джареда Лєто він подивився на нас і сказав: «ви знову разом? скільки можна робити під моїм кабінетом психтіндердейти?» вона зайшла, а я лишився в коридорі, слухаючи, як із її голосу наче в Голокост випадають псалми через п’ять хвилин вона вийшла і простягла мені руку з печаткою на ній було написано: «придатна до вживання» я не зміг сказати ні слова, тільки поцілував її палець, на якому були залишки червоної фарби і запах любові, що пройшла сертифікацію Кудлатий #кудлатий

Моя книга "Віршолегіт безмежжя" ще є в наявності на сайті видавництва ТВОРИ. Також Ви можете лишити там відгук, за що я буду щиро вдячна. Кошти від продажу книги передаються на благодійність https://shop.tvoru.com.ua/books/item/8

Втеча Щоб спланувати втечу, спершу вигадай ліс, Стовбури сосен, бурхливу річку, обірваний міст. Вигадай очерет, в очереті захований пліт, Вигадай співи птахів... згодом псів, що беруть твій слід, Хруст бурелому, невірно зроблений крок, Як відпустивши псів, сурмить у ріжок Сивий мисливець, як мерехтять уночі Леза і смолоскипи. У тріскоті приймачів Губиться писк комах, зойки сичів і сов, Безліч речей непрочитаних, гомін забутих мов. Вигадай ліс як ліки від забуття. Ліс, де опиниться той, хто пройшов пів земного життя. Вигадай ліс як спасіння від самоти. Ліс, що не має межі, як життя, що не має мети. Там, де чекають тебе на галявині серед дерев Сокіл і віл, і вогнегривий лев. Коля Кулініч

пані сідає в куточок,            накриває голову двома руками і ридає…           повз проходять серйозні чоловіки           у серйозних обличчях, у них серйозний рот і серйозні зуби.             у них серйозні спини і серйозні руки. навіть їх вигнутий хребет занадто серйозний,              та вони проходять повз. пані підіймає голову і все ще ридає.            крізь сльози вона бачить небо, що погойдується у кристалічних частинках спогадів, це ж небо вона бачила, коли такий же серйозний чоловік називав її донею,           це ж небо вона бачила, коли інший серйозний чоловік називав її своєю.            це ж небо вона бачила, коли останній зрадив їй. чи робив він це із таким же серйозним обличчям? із серйозним ротом                            і серйозним язиком… вона бачить його серйозну спину, і дві руки коханки, що впиваються у ту спину, воліла б цього не знати… а тепер має сама набути тої клятої серйозності, натягнути її на обличчя доки… небо все ще блакитне?                 небо все ще блакитне. пані сідає в куточок               накриває голову обома руками і плаче…                (А тоді, м’яка жіноча тінь обвиває її стан і пестить лагідно шовкове волосся. Пані засинає) @vykokhana #викохана