Храм поезії (🖤)

Буря в пустелі Голосно, лагідно, пошепки В дюни мінливі занурені. Марно влаштовані пошуки З вітром навшпиньки та бурями. Зникли зі світу буденного, Стали піщаними грудами. Вишиті стежки катренами, Вкриті рядками безлюдними. Подихом, поглядом, подумки, Звуком таємним дельфінячим, Кольором кожної родимки Зв’язані міцно віднині ми. Соком зелених оазисів, Вже наближається марево. Стислими повними фразами Велич Сахари розбавимо. Комами, знаками, числами Спокій одвічний порушимо, Сонце жонглює замріяно Стертими з простору душами. Лине піском у годиннику Час. У пророцтвах між пальцями Спогади, в дюнах розчинені. Нащо туди повертатися? Пахне обіймами теплими, З глуздом борюся в дуелі я. Спалахом, імпульсом, нервами Дотик лунає пустелею. Оксана Мовчан (@sarahwatsonrhymes)

і тут можна підтримати когось учасників з конкурсу віддавши свій голос

віддайте голос на Ланітах Афродіти за найкращий вірш тут роботи

літвечір

ще один запах закарбовано в лімбіці: суміш нот низьких та солодких, пекучий коктейль ніжності та відчуження, ненавмисний букет сподівань, подарованих нам цією весною. гіпокамп не обирає вишуканих означень, прямо асоціюючи тебе - з радістю, спокоєм та теплом рук, не шукаючи способу приховати від мене невідворотність переінакшення нейронної мапи. мигдалевидне тіло формує чуттєву пам'ять, ретельно і добросовісно консервуючи надлишок лагідності в емоційні спогади, підміняючи тисячі кілометрів двома синапсними шляхами: пройшов і зігрівся - настільки просто. медіальна скронева частка підшиває сторінки з деталями інтер'єру в кримінальну справу роману: я не стану нормальною ані з тобою, ані цієї ночі, коли годинники переводять на літній, а сили протиповітряної оборони збивають дев'ять шахедів, проте я кохатиму тебе тут і сьогодні, і лишу по собі лиш те, що сам обереш сховати у довготривалу шухляду, і звісно, трикляті слюняві вірші Мар'я Терція (@xtercia)

Windows Пісок осипався за склом. Годинник завмира. І газават рознісся дзвоном ятаганів. Із неба блискавки. І грім. І дощ. І град. Палає божий храм. І поруч тоне гавань.  З пітьми зростає хрест в оточенні примар, Розп'ятий старець на цвяхах тримає місто. І в оці лівому іскриться діамант, Повіки ж правого тьмяніють аметистом. Німа сторожа смерті та життя - Змарніле тіло в рванім до кісток халаті Немов навмисно на півнеба розвернуло стяг, Бо і для мене вдосталь місця на розп'ятті. Вода в річках від крові стала як вино. Сумний стерв’ятник у золі шукає їжу. А я на це все лиш дивлюся у вікно,  Багрові штори закриваючи щільніше. Пісок та скло мандрують крізь роки. Купці привозять цеглу до Єршалаїма. В повітрі тріск каміння, дзвін сокир, І скоро но’вий храм збудують на руїнах!  Троянди квітнуть у дворах, росте інжир. Мисливець кинув лук і ніж гострить о камінь, А поряд на траві без подиху лежить Убитий милосердям тятиви хромий окапі. Ось хлопець спить і бачить дивний сон: Ту дівчину, те щастя, очі ті зелені... Та щойно у годиннику закінчився пісок -  І мертву бабцю вже закидують землею. Вино вже випито, і храм збудують знов. Та Бог оселиться не в нім, а в бідній хижі, А я на все це лиш дивлюся у вікно, І шпінгалет затягую міцніше. Я бачу світ, що був для когось мрією, та щез. Майбутнє замале завжди, минуле ж - неосяжне. Від нього віє холодом та сирістю печер І тільки смерть нам шлях до нього вкаже. Вона потисне мені руку до кісток.  Я крок вперед зроблю і стану між світами. А до вікна підійде інший хтось І він побачить як я жив І як Вмираю. ... @murkametoff

Я один не розумію важливість Євробачення для України? Хоч перше чи останнє місце, яка може бути різниця?

.     .     . янголи зводять заводи на сході космічного простору – індустріалізація всесвіту, сум виробляється строго по строках, хром, нікель та кобальт качають його у просторе земляне черево. кратні зорі, здається, зовсім не заперечують. я подумав раптово – знав, що не можна, та все ж подумав – це, певно, тому куля здалеку – блакитного кольору. велика депресія не лікується, скільки не куй своє щастя – потрапиш у ров ти невдач, спекуляцій та сумнівів. нас вивчає небесна механіка, сенси пірнають у зоряний пил, захлинаю- чись чи чимдужче хапають планету за комето-стос, хоч ламаються пальці і спроби злічені втримати сателіт на орбіті пост-фабрики, жодного куцого шансу зарадити форсованому виробництву, навіть з крил не витягти рештки кісток– вони всі вже безкрилими застрибують у цей вир, ців'я на зброї теж не видно – варта не відчуває опіків від почуття провини. людства не існує, я лежу під космічними ґратами-тином, мені не судилося поспіхом подиву відсахнутись від брами в цех, де астероїди – це серця самогубців у центрифузі психічних статур. світ затих. заводи працюють. господь повісився на сатурні. @snowithoutw

вже завтра у Вінниці на вас чекає поетичний вечір інтиму

Кожної ночі занурення в вир самознищення. Кожна емоція рубиться навпіл цезурою. Слухаю тіло — чи є щось, що образи вищербить з серця, як куля життя вмить вищербує зуброві? Я був наставником, учнем також довелося і зрештою все ще не знаю, чи зможу одержати най нічию із подіями сивоволосими, котрі мене заганяють, як жадібні вершники, щоб увігнати у груди ту кулю! А груди ті наче мішень, я малюю троянду барвисту там лезом ножа і вона розквітає спорудами з каменю, із барельєфами крику на виступах! Камінь в обличчі, кінцівках; у тілі, всередині наче прокинулись всі їжаки, що на світі є! Я заволаю пізніше, опісля перетину піку, бо як закричу, то сильніше болітиме. Ніж до горлянки, щоб залишки адреналінові біль загасили хоч трохи. Не можна знеболення — будеш залежним від диво-пігулки. А іноді хочеться здатися, щоб закінчилась історія, бути вдоволеним, тобто, не бути хоч якось тут, в колесі цьому, в Сансарі страждання одвічного, виграти гру, програваючи, бути не в якості хлопчика для катування, що сила є бич його! Видих. Скінчилось. Ти вижив. Навіщо ж бо? Адже невдовзі відчуєш у тілі знов виклик цей, оберт черговий Сансари, страждання одвічного, котре із кріплення, схоже, ніколи не виб'ється. @defirtonpoetry

=+= Совість дражнить, кличе на герць тебе спину гнуть додолу не м’язи, але вина і розм’яклий до стану желе хребет поле бою лишає – місію виконав Совість носить вишите кімоно у руках тримає беретту, список і ніж і Диявол навпочіпки, стороною оминає її і молиться ніжно-ніжно Совість палить очима, лишаючи по собі хризантеми і правдою вбитий цвях в домовину всього, що найбільш свербить во імення Святого Духа, Сина й Отця Совість – злодій всих чорних таємних драм їй, щоб знати, не треба свідків і в стінах вух не заткнеться за долар, ні за дирхам ця – занадто кмітлива. можна мені нову?.. @revanta_notenough #revantapoetry

долучіться будь ласка, бо справа хороша, й збірка напевно гарна, в будь-якому разі Веронічка старається, не все далеко виходить в неї з віршами, співає вона краще, як жінка вона чудова та гаряча, вона мене навіть приваблює, хоча вона й старша за мене, але чим старше тим ще краще. Та й звісно, що ще вона крута волонтерка. А вірші звісно то не головне, які є такі вже є, навіть інколи бувають вдалі рядки.

*** вказівник Ганну Степанівну бог пожалів - дав їй сина і внучку ніс мов картоплю торішню темні мішки під очима а зараз у неї кіт біля ніг хмиз на кравчучці і дев'яносто літ за плечима в Ганни Степанівни хата була - квіти на стінах мазаних піч із лежанкою грубка коту - гріти старечі кості та потім війна прийшла - каже - і вузлик собі зав'язує бо вже ні дітей ні хати - в церкві огарки воску і йде вона просто в ніч - ледве ногами рухає і тиша така довкруг мов скачуть чотири вершники і так їй спирає дух літо це - двадцять другого що наче брат-близнюк - згадує - сорок першого і йде вона там де вирви і там де поля обпалені попід блокпости і вопи - куди ж ви бабо поперлись? москву палити синочки - каже Ганна Степанівна і в грудях її гіркне зів'яле серце і котиться сміху хвиля - там ворогом заміновано і кіт їй нявчить під ноги - а щоб ти хвостатий скис та Ганна Степанівна йде у ніч що стікає оловом у поле в яке загнала косу свою смерть мов спис але вона йде - і каже - веди мене коте-мурчику бо шляху не буде в того хто вдома сидіти звик і смерть відстававляє вбік косу свою - важко й змучено і кістяною кистю прикручує вказівник @left_lost_sock

якщо захочете кинути в мене капцем — киньте донат на актуальний збір 🙌 https://send.monobank.ua/jar/87YCY6JTeg збираю на РЕБи для 33 ОМБр (Донецький напрямок), де служить мій друг і співзасновник нинішньої хвилі літературного слему Олександр Кудь ♥️

Ходімо зі мною попереду запах дощу і проміння сонця, що ніжно огортає обіймами живе й неживе на підвіконні твої тюльпани розпускають пелюстки і гинуть за тиждень але ти їх любиш бо вони гарні і до того ж дарують бажане відчуття свіжості хоча б на маленьку вічність у сім веселкових днів ти любиш квіти більше ніж березень або квітень і точно знаєш більше за інших чому вони гинуть віддавши усе, що мали ти шкірою ловиш сонячних зайчиків поки я мовчки дивлюся на тебе і омиваю душу теплими березневими дощами знову співають птахи і вуличні музики знову коти починають вигинати спини і ліниво про щось нявчати діти заливають сміхом раніше порожні вулиці хтось знову жаліється на нестерпну алергію а інші п'ють чай на балконах і нарешті можуть вільно дихати ходімо зі мною скоро цвістимуть твої улюблені вишні а запах бузкового цвіту нагадає молодість п'янку та мінливу як та погода, яку ми досі не можемо передбачити та приборкати ходімо, я знаю стежку де немає твердого каміння де всі кольори веселки стрічками малюють шлях не лякайся нічого ті хмари над нами — лише діряві парасольки чиїхось забутих мрій крізь які сочиться декілька сотень крапель — джерельно прозорих сліз ходімо на мить зі мною туди, де можна обіймати старі дерева ходити босоніж і чути кожен подих густого лісу ти більше не можеш сидіти в цегляній коробці якщо у мене в долонях твоя ледь вагома душа ходімо, вже час і попереду день в якому я досі на тебе чекаю загублена твоя весна @sadlovawrites

Мала честь бути суддею у поетичному конкурсі на тему «інтим», який судили протягом трьох вечорів тривалістю по 3-5 годин, - не мало, правда? Ворогів не нажила, але вгодили, як водиться, не всім, бо щоб суддівство не видавалось пласким й порожнім, дозволила собі трохи іронії, оскільки періодично виникало враження, що деяких поетів посадили на підвал, відібрали паспорти і змусили писати одне й те саме. Слова для бінго-добірки: гарячий шепіт ночі звʼязати мене хоче, як трепетні метелики сплітаємось у вихор ми, у пристрасному танці прокинемось уранці й бажання розгориться, ти бісером, я кицею - не скажемо, що досить та все ж розбіжимося бо тих мурах під шкірою, якою мірять мірою? Всі проходили через секонд-хенд, а потім і через етап самовираження. Так, пошук себе і самовираження - це теж етап, який приходить кожний митець. Потім автор починає себе не лише шукати, а й створювати і береться у своїй творчості за вирішення різних мистецьких завдань, а далі вже все життя шукає істину - власний філософський камінь. Бо істина неосяжна, вона як абсолютний нуль, до якого можна наблизитись, але досягти - неможливо 💋

Очі сьогодні примружує Еос - Ранок холодний і роси важкі. Щастя ілюзія - штучний магніт, Через вікно заглядав новий демон, Сотні думок заплітаючи в сни. Сни кольорові про берег примарний, Мушлі у піні, сапфіри, шпінель - Швидше збирай їх подалі від скель, Щоби кубічна сингонія вправно Зачарувала кохання сліпе. Сліпо до ранку крізь скло і фіранки Перебираєш примари зірок, Віриш в прикмети й у вічність удвох - Разом шляхами й на дно океану, Віриш. Й довірливо робиш ковток. Ковть. Чи отруту, чи зілля - ти мариш: Все досконало, життя, як в кіно. Шафа зачинена й повна кісток. Петлі заміцно на руки - шибарі? Демон здивовано зморщив чоло. Чільне бажання зломило реальність. В небі горить зоряниця пуста. Оберігав рубеліт від страждань. Світ твій недійсний, розбилося сяйво: Скельця рвуть вени і б'ють по очах. @olesya13r

Спогади, спогади – пам'яті потяги. Сестри-сирени співали вам. Сповіді. Болісні роздуми зв'язують поясом. Жала й прогалини зміями повзають. Вектори пошуків. Гавані спокою. Гриму мистецтво між лаврами й попелом. Поклики, поклики – в голосі пострілом. Крики у просторі хорами. Пошепки. Вітром повінчані, силою полум'я. Риком звіриним. Весняною повнею. Ноти затерлися. Падають постаті. Вістрями-списами стиснуті подихи. Враження, враження – наче апокрифи. Сміхом малечі джерела наповнені. Кожне "назавжди" розбірливим почерком. Цвіль на світлинах вирізую з поглядів. Дивляться тінями. Лементом: "Поруч ми".  Часом безжальним. Видінням-епохою. Сину мій, сину мій, маєш ти впоратись. Кременем. Соколом. Чашею повною. Створений всесвітом. Першим апостолом. Берегом. Пристанню. Станеш опорою. Слухаю видихи ритмами порослі. В пам'яті рештою... спогади, спогади. @black_white_house_poetry