Храм поезії (🖤)

не думати про нього, не думати про нього, не думати про... стір визначено, шляхи викручено, на повну мов руки лампочкою в під'їзді зажди, а ми хіба не?.. ні. три години поспіль стелили постіль ростили навички когнітивні кажеш, знак дається взнаки, і наш мозок - система ящірки стоять самотні сніговики тануть під сонцем правди. напризволяще кинуті даблрайми каменем у глибокі води за нами рядки в сокирки. принаймні, хтось резистентний до такої погоди і у когось замість прямих - ламані клавіші - снігозамінник інтервали - прямі електроди до серця відключи мене від серверу винних може тоді міжрядкове превентивно тихо зітреться @viknapoetry #єва_верле #верле

Любиш літературу? Пишеш сам чи фанат творчости інших? Тоді цей вечір – для тебе! Літературний квартирник "В гостях у слова" це про поетичне слово, прозові абзаци, голосні оплески та вайбові посиденьки в затишному колі однодумців. 📆 Коли? 29 березня (субота) 🕒 О котрій? 16:00 💌 Квиток? Вільний донат від 100 грн на ремонт авто для 3 загону «Помста» 1 ПКШР 📍 Місце? Vcentri Hub Вулиця Володимирська, 51Б Деталі можеш дізнатися тут. 🔥 Не проґав шанс стати частиною цього літературного дива!

Господь поголив голову. Бороду не чіпав - не цілуватися ж з Юдою. Сподівається. Роззувся. Походив по воді. Брудна, холодна. Ліг у спальник. Мовчить. Сповідається. Перед загиблими апостолами-мучениками. Запалив цигарку – не помножилися. Зловив десятьох бліх - знову цілу ніч чуватиме. Ніхто не довідається. Вранці був приліт. Живий. Відчув себе богом. Господь - не атеїст - вірить в себе. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

буває так, що голос обернений до сонця ллється в мені сипле радістю першого поцілунку, наче першого снігу бо все, що вперше дотикається до вічності Хтось схожий на тебе витягає мене з темряви малію від кожного неба в тобі, від кожного дотику тепла-тепла твоя рука піднімається у височінь Хтось схожий на мене вчиться знімати луску й простягати себе вразливу з усіма гранями, виточками й рубцями ось, візьми @novakain_poetry #оля_новак #новакаїн

З нагоди Національного тижня поезії від Українського інституту книги долучаюся до онлайн-фестивалю читання поезії «Пісня тисячі голосів». Це читання в соцмережах, в якому беруть участь талановиті та яскраві поети та поетки сучасності. Я читатиму в п'ятницю ввечері о 19.00 в прямому етері в інстаграм на моїй сторінці https://www.instagram.com/olesya13r?igsh=ZGt4a2JobmJ6cXQ3 21 березня – День поезії. Тому я обрала його, щоб анонсувати вихід моєї книги "Віршолегіт безмежжя". Наразі книга в процесі друку, але скоро її можна буде купити на сайті видавництва "ТВОРИ". Якщо Ви хочете почути якийсь з моїх віршів, що припав до душі, залишайте назву або рядок в коментарях. Я зачитаю. Також відповім на питання, поговоримо. Лінк на розклад читань: http://bit.ly/4iuTugr Чекаю!

Балада про Завію, доньку Марени У хащі зимовій, просякнутій холодом, Завія із парубком сніжністю мовила. Серця їхні місяць іскристою повнею Осліплював ніжно. Було надто солодко. "Красуне, несила прощатися, змилуйся!", – Лісник молодий умовляв наполегливо. І вилось між ними невидиме плетиво, Як разом блукали долинами-схилами. Та мати дівчини страшенно обурилась, Коли новину про стосунки дізналася. Жбурляла у хлопця загострені палиці. Покинула дім свій Завія зажурливо. І парі прийшлось від Марени скриватися, Бескиди сумлінно ховали закоханих, І сонце не жалило променеохрою. Та щастя горіло в юнацькій зухвалості. Минули роки і дитинка з'явилася. Світилась домівка від сміху та радості. Та мати Завії зуміла пробратися, Хоч плутали довго стежки круто-звивисті. Зненацька на вході загримали дзвоники. Марена веліла дочці, щоб верталася: "Потрібно триматись відлюдної сталості! Заводити сина хіба я дозволила?" Та тільки Завія її не послухала: "Невже неможливо розстатись по-доброму?" Укрилася разом з найближчими ковдрою – Вони відлетіли зі сніжними мухами. @literospletinnia #приходченко #aльмор

коли в нас проростав міцелій співзалежності, повітря пахло грозою і порохом. так починаються війни з собою — без попередження. не знаю, чого варта дорога назустріч, та мені квитки вже обійшлися задорого. наш будиночок мрії знесло буревієм, а я, повторюючи за Дороті, дивилася у вікно. висота зʼїдала минуле. ти добре знаєш, у нас його і не було ніколи. я все вигадала, впавши головою на твої коліна, впавши у власних очах, впавши із хмар у чахлу реальність. кажуть, що час летить, але для мене дні кульгають на милицях. кажуть, що час лікує. тоді я у нього в немилості — так і не знайшла штормових попереджень для ураганів у душі. годинник показує шість, я гострю ніж/ність: раптом вітер за вікном вщухне, і ти прийдеш повечеряти. тоді клятий міцелій трохи відпустить горло, і я впущу — ти промок під дощем, я не в силах вдавати із себе черству. на ранок нові питання проростуть з мого рота, вишикуються в чергу. попросила б сказати, що все буде добре, та сама ж хотіла, щоб ти був зі мною чесним. вересень 2024, Іра і попса пролюбоф @poetkapilotka #квазар

По колу в па‌рку заблукавши у думка‌х, В ніч найтемнішу за останні 20 років, Рахую кожен рух і роблю зайві кроки, Немає сенсу в них, як в сплячих ліхтарях. На небо  споглядаю, наче це Не моя зрілість - я вернувсь в дитинство, І темінь тихо пропонує - упоїсь цим, Не дякуй, що молодшає лице. Чумацький шлях освітить виднокіл. Зірки рясніють, мов важкі коралі На шиях у дівчат, які у барі Сп‘яніюсь в смутку, аби ти радів. Та щось сьогодні не до кабаків, Цей антураж просякнув парафіном. Погріюсь поспіхом, дам чайові сумлінно, Барме‌н очима проведе без зайвих слів. Накину капюшона. Мерзне ніс. Заклякла батарея у мобілці. Я розумію - це мені не сниться, Адже колись таке вже переніс. Ось підступає мряка до воріт. Нема зв‘язку між нами й  передмісті. Хтось радіо ввімкне послухать пісню, Когось врятує телефонний дріт. Знічев‘я вже втомився від ходи І відчуваю, що трясеться кволе тіло. Як сталось так, що ме‌ні пощастило Цю темінь проживати два рази? Ольга Ритик #оля_ритик

мене качає від цього ритму — кульгавим сніг пече. початку мало для рівня гри, ми по факту ніби чем- піони слова в червоних стрічках — до біса зв'язані, і фонетично пливем в узбіччя кривими фразами. і синтаксичні зупинки в скрипі трамваїв ріжуть сни на "я" і "ти". ніби крил колібрі, чекає рішень сніг, щоб перейти через колії, не розбивши світ в друзки‌. зійшлись мости, але ми — ніколи, і в горищах — прусаки. мене зтинає, як шкірку яблука, часовий ланцет хоч навсікая забуде як зника, ти живий. і сцен життя з кіото ніхто не згадує, лиш тумана плащ. в місцях, де води ламають пагоди, ніхто не плаче. @viknapoetry #верле

Хлопці зараз на Сумському напрямку. 2є в госпіталь попали((( це з останніх апдейтів. Прошу підтримати збір. Зараз актуалізуюсь, чи є нові потреби, бо важко все. https://send.monobank.ua/jar/4wejYijn6X

Прийшла за столик — резервом зігнали Сіла на сидіння — для інвалідів піднялась Впала на одиноку лавку у парку — Дєвушка, я вам не помішаю? — втішають Лягла на свою постіль Як млинець на таріль — Думок заметіль Лише з тобою мені палко Те треба й алко Відчуваю втому до краю Зима пригощає Груди синіх снів Петлями звисають Чекають свистунів З полярного сяйва Напитись льоду скла Зима як земля — Пласка Розрізають мрію Нашими серцями Змерзлися спільними кінцями Тепер мерехтять Між нами Зв’язки галунами Проникнення Бліде, як лице Зима не мине Взяла у кільце Над чорною короною Моляться Спекотні небеса З величчю бетономішалки Оповила кроною Задушлива коса Завертілася Куполом у небі В розкосих очах ворони Лінії життя гілок Вп’ялися в тіло Ганглії клітин Ошпарені горілкою Світять ядучими вітринами Гори замислились У жвавості зависли ми Шукаючи руками Ще не довго, дєтка Айсбергами марять Стають льодовиками І я стаю, як на краю На краю дивану @ankolesan #анґа_зелена #ліброзорій

*** ⠀ Давай, я буду тобі Алісою, і замість чорного чи з мелісою я привідкрию стару завісу, чудну завісу Країни Див. і ми тихенько туди заліземо — без документів, готівки, візи; ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене». ти, врешті, сам мене так навчив. ⠀ тепер ти будеш мені Чеширом, дивись у мене, всміхайся широко, як Мефістофель з фальшивим миром, як враз просвітлений Дон Кіхот. ми просто звихнені пасажири моєї здивленої квартири, усе таємне зрадливо виговорить у чорнім небі Чеширський рот. ⠀ тепер знайди мені відчайдушного пребожевільного Капелюшника, він зараз спить десь, та під подушкою у нього схований револьвер. нехай він тягне зболілу душу у нашу дивокраїнну мушлю, ми жодних правил тут не порушимо — немає правил для нас тепер. ⠀ на табуреті шнурком і милом жонглює кролик, його накрило меланхолією. знаєш, милий, мені тут добре, та не завжди. хай Капелюшник візьме чорнила, горня чорнила добавить сили. мені не пишеться, все втомило. ти відведеш мене до води? ⠀ тепер я тобі Алісою, прийми мене (прожени до біса!), я можу бути такою різною (але незмінно твоїм кінцем). ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене» (біжи, Чешире, поки не пізно ще!), за добре схованою завісою нас радо приймуть (з'їдять живцем). тобі відкриються таємниці (Чешир — це просто ляклива киця). назавжди разом (та поодинці нас божевілля наздожене). ⠀ розсипав Кролик чужі зіниці, десь Капелюшнику знов не спиться, нас кличе Голос, вже місяць вицвів. (біжи, Чешире!) прийми мене. © Герда Соняш

це не те щоби родимки дрібні крихти що лишаються на фользі коли доїси шоколадку як ти чиниш із ними засипаєш до рота закашлюючись злизуєш чи викидаєш разом із обгорткою я виловлюю пальцем наслиненим якого відтак обсмоктую це не те щоби родимки дрібки землі розпорошеної вибухом тривожно завмерлі там де на тілі нема укриття як вони чинять зі мною яку пам’ять вселяють у мене про скороминущу хіть квітки чи тисячолітню байдужість кісток смерть єдина хто може зробити вибір за нас якщо тільки її не випередити я обираю пересаджувати квіти знаючи що не всі виживуть і чекати допоки ти доїси шоколадку @bozhkoistyping #божко

«ТАКСІ» 1к Сьогодні я дивлюсь на все інакше На дивовижний світ, на цю красу Нічого не болить і зникнув кашель В останнє я цигарку запалю Легкий вітерець і теплий вечір Мене в дорогу тихо проводжає Музика й слова - єдині речі Які з собою візьму я до раю Приспів: Вези, вези, вези мене Таксі Туди де буде тиша й вічний спокій Вези вези вези, а дощ на склі З душі змиває всі невдалі кроки 2к Нарешті я відкинув всі думки Нарешті вже ніщо душу не хвилює Всі проблеми геть, за скло, туди! А мовчазний водій вперед прямує А мені там будуть раді всі Вони так давно мене чекають Музика й слова звучать в Таксі Які з собою я везу до Раю Netuteshniy

• Юзівка 2013

*Прим автора: Так, вам не здалось. Частина від мого імені стоїть поряд з частиною від мого ж імені. Річ у тім, що я маю два кардинально різних стиля написання, зазвичай вони поєднуються в один, але тут я розділився на дві свої крайнощі.

[Лодик] Сніг у світлі гірлянд, неначе конфеті сиплеться на площі Нову реальність зварюють іскрами салютів Знизу пронісся трамвай стуком різдвяних дзвіночків Обіймаючи ведмедика, вкриваюсь по вушка Навіть бабайка під ліжком принишк цієї святкової ночі Міські пейзажі стають, як на тих малюнках: Живограй в небесах на фоні темних масляних контурів На годиннику гриміли війни та революції Вулиця змінювалась, хмарочоси збирались у стосики Скоро мине і почнеться знову історія людства Вже 2359-й, години йшли сотні років *** [Гнильно-Могильний] Вечоріло, зі стадіону за вікнами більше не чутно дитячий сміх Квіти ліанами обвивали покинутий світ на лоджії Більше не чутно диспетчера, динамік кашляє і хрипить Забльовані соціальні ліфти застрягли між поверхами Графіті бризками розчленованого щастя стікали зі стін *** Очі у дворах загоралися парами сигнальних вогнів Пробки, ніби гангрени розповзалися по артеріях міста Сусіди з щенячою радістю в очицях виносять все з вітрин Розум евакуювався з ротів тросами зі повислої слинки Рибалки на набережній застигли в очікуванні... Путúн Під вагою ножів у спині вони вже не встануть з бруківки *** В глазку видно, як в сусідські двері стукало щось кошмарне Резі, язви, шанкри, нариви, метастази, що квітнуть Навіть такими словами не описати всю мерзенність почвари Замість лиця десятками миготіли спотворені обличчя Кістки стирчали з під шинелі, зірка на кашкеті сяяла багряним Сусід підійшов до дверей і відкрив... Налякані дітки в паніці полізли на шафу Щоб сховатись від червоних хвиль... Які, змиваючи все з полиць, топили хату Глянь на пожарища і рівно три рази кліпни Чорнота, полум'я, чорнота, пол....Бачиш... Як в очах з'являється георгіївська стрічка? Месія, що зможе всім допомогти – що знову? «Хто був нічим, той стане усім», – що знову?! «Нема на них Сталіна!», – Ви там Серйозно?! Якщо Сталін буде на них, то буде на кожного... ©Лодик Ніким 12.03.2025

Ти ще такий живий, ніби теплий звір. Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втрат або осмислених, тож безнадійних, дій. Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять. Не засинай так швидко, а краще сядь і дослухайся в ніч, поки інші сплять: може ти втратиш теперішній фокус часу й подій, та залишишся той самий. В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім, рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів, світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім, чи принаймні вісім. Ти ще такий цілий, як горіх чи плід. Що тебе надіб’є, чим відгородить від краю, де ти король, чарівник і воїн? Знаєш, якщо приходиш туди один, обов’язково чекає на тебе невтомний кінь, а якщо не сам, то буде у тебе син, або, може, двоє. Поки ти ще не взнав нездоланний страх, поки ніхто не помер в тебе на руках, поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі, подушку м’яту, заїду на губі: все що в тобі – залишиться у тобі, Інше – поза. Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу. #бабкіна

буває так, що голос обернений до сонця ллється в мені сипле радістю першого поцілунку, наче першого снігу бо все, що вперше дотикається до вічності Хтось схожий на тебе витягає мене з темряви малію від кожного неба в тобі, від кожного дотику тепла-тепла твоя рука піднімається у височінь Хтось схожий на мене вчиться знімати луску й простягати себе вразливу з усіма гранями, виточками й рубцями ось, візьми @novakain_poetry #новакаїн

Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. ©️ Ліна Костенко