Храм поезії (🖤)

Потяг. Вільний час. Неймовірна збірка Олени Галунець "Радіохвилі" 📻 І перший вірш "ХХІ століття" (який став переможцем Віршометрії 4) для мене колись став майже таким же особливим, як для його Авторки. Коли я його декламував, то прожив кожний рядок 💔❤️. Друзі, якщо у Олени ще залишилась збірка в наявності – рекомендую придбати. Крута авторка, крутий дизайн та ілюстрації! ТГ Олени: https://t.me/virshoplitkarka Інстаграм Олени: https://www.instagram.com/halupoetry?igsh=c2F0azQ4anR5MWpr Дякую @helen_halu за можливості доторкнутись до Мистецтва ❤️🙏

=+= тут зійшло дуже багато сонць жовтогарячі колони щоденних світил і їх так бездушно щодень віншував соціум хоча кожному зірка вбезпечувала надійний тил тут народилося світло оцього дня значить, ти знову нам виборов горизонт ми не зустрічалися скільки? додав, відняв... вираховував довго, поглинаючи перемішаний кисень-азот я ковтаю щоранку промінь, а за ним іще бачу поруч людей-з-болю і людей-стріл що ж, я хочу спалити усе нанівець, приблизно дощенту і готова віддати сонце, аби ми зустрілись @revanta_notenough #revantapoetry

збір триває актуальний до неділі Ви можете ще долучитися просто так або з приємним бонусом 😏 буду вдячний 🥰

Дніпро! Як буду жива та здорова, завтра почитаю отут, і буду рада почути вас 💚

*** ⠀ Давай, я буду тобі Алісою, і замість чорного чи з мелісою я привідкрию стару завісу, чудну завісу Країни Див. і ми тихенько туди заліземо — без документів, готівки, візи; ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене». ти, врешті, сам мене так навчив. ⠀ тепер ти будеш мені Чеширом, дивись у мене, всміхайся широко, як Мефістофель з фальшивим миром, як враз просвітлений Дон Кіхот. ми просто звихнені пасажири моєї здивленої квартири, усе таємне зрадливо виговорить у чорнім небі Чеширський рот. ⠀ тепер знайди мені відчайдушного пребожевільного Капелюшника, він зараз спить десь, та під подушкою у нього схований револьвер. нехай він тягне зболілу душу у нашу дивокраїнну мушлю, ми жодних правил тут не порушимо — немає правил для нас тепер. ⠀ на табуреті шнурком і милом жонглює кролик, його накрило меланхолією. знаєш, милий, мені тут добре, та не завжди. хай Капелюшник візьме чорнила, горня чорнила добавить сили. мені не пишеться, все втомило. ти відведеш мене до води? ⠀ тепер я тобі Алісою, прийми мене (прожени до біса!), я можу бути такою різною (але незмінно твоїм кінцем). ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене» (біжи, Чешире, поки не пізно ще!), за добре схованою завісою нас радо приймуть (з'їдять живцем). тобі відкриються таємниці (Чешир — це просто ляклива киця). назавжди разом (та поодинці нас божевілля наздожене). ⠀ розсипав Кролик чужі зіниці, десь Капелюшнику знов не спиться, нас кличе Голос, вже місяць вицвів. (біжи, Чешире!) прийми мене. Герда Соняш

ще в середині нульових коли я була в старших класах чомусь геть припинили співати птахи наставало іще одне довге донбаське літо та не чулося жодних повискувань серпокрильців у задусі передвечір'я дрібне птаство удосвіта не починало своє чів чів чааай та й голуби перестали гулити на перекладині телеантени власне антени і стали першим поясненням зграйці пенсіонерів місцеві канали так сяк а от супутники чисте зло покоління моїх батьків було налаштоване більш прогресивно і звинуватило ще не загуслий в повітрі мобільний зв'язок потім незчулися як більш не стали кричать молоко бочка із ним приїздила як завжди до гаражів але вже не линуло аж до дев'ятих поверхів гортанне сопранове молоко мо ло ко сметана сиворотка хтозна звідки потім до них ішли покупці ніби всі вони мали удома окремі молочні будильники з голосами молочних зозуль втрати звуків продовжилися пізніше коли в веремії орендних квартир перестали кохатись сусіди всі ті молоді пари що у ліфті вітаються і стають лише так щоб не доторкнутись до моїх сміттєвих пакетів своїми всі ті холостяки зі звабливою звичкою недбало крутити на пальцях брелок від автівки всі ті батьки сімейств що раз на півроку зустрічають своїх посірілих дружин з дітлахами а вже за два тижні саджають їх знову на потяг до пшемишля так от жодних звуків нормального людського сексу іноді все ж здавалося ніби щось в них таке буває але ні надто одноманітні і мляві жіночі вигуки надто різке рипіння радянських меблів надто гнівний крик чоловіка скоріше вони там прасують або перуть може дивляться паралельно якісь новини може їдять щось вчорашнє і розігріте а нещодавно я не почула прильоту пила чай у гостях поки три дрони поспіль вхерачились в нафтобазу даша ти що не чула я думала небо покраялось ні пила чай може в тебе сідає слух та якби ж то таке враження ніби у післяпотопному світі зостануться лиш деренчливі набридливі звуки набирання зливного бачка хропіння клацання мишки бойовики і футбольні матчі розмови про мобілізацію й постмодернізм а тиша тиша стає раптово @zorina_yasno

тітка і небіж долі поєднані богами Старими Новими вовча кров розтікається венами тут дракони палили багаття лоно моє розквітало лютововк та дракон ліжко розпечене золото чайки над нами у морі боги чаїлись у вічності ти нічого не знаєш, мій Джоне, ніч темна і повна жахіття. я клятий бастарде заріжу тебе уночі, Варта не гожа бути Безликим кров валлірійська холоне у нашому ліжку спалена Гавань сірим та білим саваном славить Королеву андалів, ройнарів і перших людей ❤️‍🔥🐉❤️‍🔥🐉❤️‍🔥🐉❤️‍🔥🐉❤️‍🔥    © Джессі Галлівел    @uapoets ❤️‍🔥🐉❤️‍🔥🐉❤️‍🔥🐉❤️‍🔥🐉❤️‍🔥

Бажаємо натхнення, здавати сюди)

обвинувальний вирок — за вірність душі. покарання — довічне скитання пустелею. більше незалатаних дірок у черевиках. відмиваю старанно сукню — марно, вона стає тільки бруднішою щокроку. мій Бог — не ваш Бог. перший не раяв ступати на чисту дорогу, свідомо виключивши можливість обплямати неторкнуту людиною стежку. другий — формально взяв обіцянку дотримання мною звичних правил уважно дивитись під ноги. сором, коли турбота жалюгідно мізерна, лицемірно альтруїстична вміщується в одну обіцянку, і силою вибивається ударом під дих. я порушила її першим необачним кроком на ніжне квіткове поле посеред звичних пісків з койотами. «дівчино, нащо тобі шукати нове сонце, — питає, — коли ти носиш його в животі?» Ваш Бог навмисно не бачить поломки у випромінюванні чи йому не дано побачити зламаний механізм: чим тепліші були обійми світила — тим холодніше ставало іншим.    тому шукатиму.    йтиму наосліп. пиловий диявол ріже очі безжалісно, не хоче, щоб я знайшла ромашки з пелюстками рудого кольору — новий сорт йому не з руки, білий тільки не поспішає дозрівати (барзо швидко топчуть дорослі), лиш встигає зʼєднати у собі дороги заблудших мандрівників,    і р-р-раз — хтось зриває.   знайдене мною нове сонце над пустелею з квітковим полем —   ядерний спалах. він завмер після нетипових молитов однієї ночі до мого Бога. до нашого Бога. я ділюся ним з тобою. і буде сонце таким доти, доки пелюстки нарешті не дозріють кольору твого волосся…                         березень 2024.                  моїй душі, Лілі Квітці @fishechkayana

намистини з коралів летять у провалля — скривавлені ягоди. непостійна розрада нагримати вабить: «стривайте, залякані! лихварі налетять, щоб купити-продати, "панібрати" докучливі». бідолашні не чують, стікають стигматно. позбирати б докупи... одногó переламує, стискує дихання криза (фінансово-жанрова). очевидцям — комедія. «соромно? визнай, у нас розважаються!» на обпалених крилах далеко від люті до світлої звістки. хто пропав у задусі, не схоплять цілюще повітря нізвідки. промовчати, не краяти горло осипле? загибель — завчасна? хоч розчавлена, ягода носить насіння і вибір без шансів: добровільно ступити в байдужу пітьму, чи помститися катові? у несилі не вирости силі та духу, тому намистинки тікатимуть. навесні розростуться у лáнці кирпаті, що вперто повторюють: «навіть сніг не завадить крижини штовхати!» ...до першого ворона. несподівано зійдуть врожаї, бо тільки крізь вади-розрухи несмак дійсності зникне. яскраве частіше буває отруйним. *лáнці (діал.) — ланцюги @poetkapilotka

є вихідні щоб дописати вірша на конкурс

Кипить уха з червоної форелі, Повсюди неймовірний аромат. І стрілки на годиннику завмерли, Хвилини повертаються назад. До острову, де сиплеться відлуння, Де сонце, наче кнопка уві сні, Яку натиснеш - і не буде сумно, І присмаки розквітнуть голосні. Солоні, як безодня океану, Спокусливі, як манго тих широт, Важливі, як день перший і останній, Усміхнені, як одяг назворот. Вари уху під мрії про важливе       Із риби, що на хвилі припливла. Вона і досі під магічним впливом Від острову й принади джерела. Вари уху із додаванням лайму Акордом, що в симфонії замовк. І нею пригости мене негайно, І острів той вже близько - тільки крок. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes

Небо спускалось на землю неспішно: крапля за краплею. Висіло в повітрі тишею, сутінками розграфлене. Кутало своєю сірістю, котилось під ноги килимом, ловило світло, а потім - назад відпускало хвилями. Ховало у собі душі, що впали в холодну воду. З безодні темної, кажуть, назад ніхто не виходив. Чотири секунди, а далі назавжди закриється брама, що золотом зовсім не сяє, а лиш залишає шрами у пам'яті тих, хто зостався на іншому березі Стіксу. Тут наша валюта не ходить, а дим до ранку вже стік весь. Небо. Верталося назад на землю, торкалось її туманом, змочило осінню куртку, насипавши повні кармани холодного листопаду. Небо. Ледь човгаючи ногами, опиниться на зустрічній, покотиться краєм обочини. Вернеться увись до сходу, залишивши червоточину.

принцесо блукай босоніж натерті п'яти торкнуться розпашілого від сорому асфальту (чого він там не бачив) симетричні родимки на стопах ніби сліди розп'яття – одвічної непорушности біблійного футфетишизму як тут не перевзутися рви панчохи неголеними стеблами відбивай принців на півдорозі до шуканої домовини виколюй очі мечем якщо шлях твій прокладено повз вежі а чи багатоповерхівки порослі густими пасмами вогню визнач отруйне яблуко на самий лише нюх до того як тобі його простягнуть кохані руки пропахлі материнським молоком ґрунтів що живлять ті згубні дерева як зведе від бажання щелепи як слина стече по іклах принцесо вгризайся щосили останній недогризок – твій принцеса ружа обсмоктує плід пелюстками ховає шипи під камуфляжну спідницю цілує відображення якоїсь жінки у вікні казарми – кришталеву труну розтрощено нічним вибухом @tsynkovaforma

а ти ходи давай до води ходи до води щовихідних усі твої виходи та приходи має почути вода усі твої викупи та ухода має дізнатись вода вона чула, як по мене прийшла біда як біда стала більша, ніж я сама а біда, відомо, ніколи не приходить одна я усе вдихала дим і видихала слова десь по мені співали птахи десь на мене чекала труна а я все йшла до води, і вода забирала слова вода забирала думки, танув дим і віддалялась труна а я все йшла до води, і вода забирала слова вода забирала думки, танув дим я зоставалась жива, допоки була вода потім не стало води не було куди іти а природа моя така, що коли немає куди іти мені стає непереливки я все жду, коли вернеться вода а поки нема води - мене також нема я вода не шукай мене біля води Мар'я Терція @xtercia

"Гірше війни, – казав один мій хороший друг, – можуть бути лише вірші про війну". І саме тому писати про неї так важко Як віддирати від берців чорну окопну кашу І навіть якщо писати, про що, скажи? Про дощ із уламків неба, гострих, немов ножі? Про відчаю жовті очі, про вкопаний в землю страх, Де дні, як спокута, довгі а тиша як кров густа? Де з фляги життя стікає краплями у пісок І ділиш його надвоє, натроє. І, ще на один ковток Де кришаться куснем хліба постаті й долі тих, Хто пив ніби воду, морок не давши йому пройти Де скільки б не випив – мало, і скільки не спалиш ще Не зменшиться чаша гніву, наповнена ним ущерть І там, де щелепи бою згризатимуть голоси Я хочу в собі сховати все те, що дає нам сил Я хочу іти по стежці затоптаних в землю крихт Де кожна хвилина тиші як шелест лелечих крил Незгоєним нервом тліє і пам'яттю про часи Що будуть боліти завжди як батькові блудний син Й стискаючи шворку долі що змієм на схід летить Писати про кожен подих, допоки світ не затих Про теплі обійми друзів, про посмішки й сльози тих Хто там, де все ніби добре міцно тримає тил Й дивитись як небо обрій натягує як струну Як лис вогняний ховає місяць собі в нору Як пісня давно забута вертає колишню силу І як українське сонце встає на донецьких схилах Федір Рудий

віршів нема, ловіть справжні скарби

Флéгма ватаги давить на скроні, манить у відчай сезонної втоми. Велетні криють тіла непорушні, що мають сховатись у мерзлому ґрунті. Димні орнаменти сіють тривогу, очі вбачають провулки порожні. Розпач, мов лезо, вдаряє проспекти, жадібно п'є страховища мертві...

🏞️ Підгорецький син 🏞️ Схилами милими, ожиновими стежинами крокую роками – родино, скажи-но мені, скаженими зимами мами казки підзамкові  чи випадково не втратив я? Звісно, ні. З веснами танули сни мої вітряні, білий налив на гілці над квітами мама навчала любити – любитиму, мамо, як йтиму додому, завітрений часом, війною, життям жовтожитовим, матінко-нене, зустрінь мене зморшками, чуєш-но, я пам’ятаю про котигорошка, кашу у горщику,  долю потрощену. Храм підгорецький згорів  у дві тисячі шостому – горе це й досі ніяк не дотліє шорстко серед хрестів кам’яних – а це ще було ж до війни! Хочу додому. Втома танцює на ребрах – я не брехатиму, мамо, що стебла, тобою заплетені, крила мої журавлині та серце таке швидкоплинне нині журбою руїнно отруєні. Може, як втома мене переможе, я повернуся, ти вийдеш до мене, матінко-нене, із білої хати під білою хмарою з білим наливом у зморшкуватих долонях, та й відведеш у дитинство назавжди. Там між джерел зачекався на сивих скронях мій Підгорецький замок. *** @worldscrossroads #alldoroga