Храм поезії (🖤)

Лісунка для украдених дітей: Батьки їх прокляли ще до річниці, Пухнастого міцелію візьме Й плете спец маскування — по спідничці. Поглянеш наче гриб, а підійдеш, Здивуєшся та з облизнем в торбині Бродитимеш із блудом поміж меж — Забави це дитячі, хоч і дивні. І батько їх не сварить — Лісовик, Не злий, але погратися охочий, То крикне на весь голос, він так звик Й цикадою між трав дзвінкоголосить. Ночами павутину він ще тче І ловить в неї зорі на світанку, В шапчину назбирає, аж ущерть, Щоб висипати в трави — обіцяв їм. Та й мати лісова також навчить Звірину та рослини поважати. Життя, як найсолодшу для всіх мить, Цінити в найдрібніших діамантах. Ps: У спорах непомітних доглядати... @Raramina #раміна

Вхопи її за капелюху! Швидче! Бо пудра розповзається бліда, Маскує у шляхетність красий відчай Відтінками пісочних сповідань. Віспини – круглі пластирі на скронях – Подряпини приховують грибні, Обірваними стрічками у жовтні Чіпляються за кінчики брехні. Я побачив її серед хащів у лісі величному. Аманіта мускарія – мускус оманливих спор. Мускарин в поведінці, в очах – ореоли чутливості. Мус зі смутком. Смугаста кутикула. Ніж. Мухомор. Мушу, мушу поранити здобич безгрішну – знедолити. Нерухома зворушлива постать – грибниця свята. Затягнула у пастку міцелієм, звабила поглядом. Гостре лезо навскіс – і в обіймах навіки відтак. Вхопи її, вдягни в червону сукню! Серпанком танго. Розчинився ґрунт. Провалююсь, лише краси відлуння У голій правді, саморідній. В ню. Гірка на смак. До тіла доторкнувся. Нове створіння невиразних барв У танці зла тенетником отруйним Сплітає чорний траурний рукав. Оксана Мовчан Вірш на 3й тур ВМ7. P.s. Завданням було написати грибний вірш за однією з чотирьох картин. Я обрала картину Валентини Мартинюк «Ню». @sarahwatsonrhymes #мовчан

Дякую всім, хто підписав петицію родичів зниклих безвісти і полонених. Якщо раптом ще є бажаючі, ось посилання на неї. https://petition.president.gov.ua/petition/236068?fbclid=IwY2xjawGPjBRleHRuA2FlbQIxMQABHZ0Pxf_YGmzyyOPKEIUocruX2VuSNZuRiPVH6IUUcuUdhTNsMqU3AbtBGg_aem_wGj19B45DqvLO_Ve-DwO2g&sfnsn=mo

Молоко і вода розлилúся по вулиці млявій. Цокотять чобітки, проганяють думки дурнуваті. Відпускати минуле ще вчора не думала навіть, А сьогодні дорогу до серця берусь торувати. Одягалась даремно у мамині мрії про щастя. Чепурилася татовим "треба", ридаючи ридма. То ж не дивно, що розум зі мною давно попрощався, І природно, що імпульси тіла збивалися з ритму. Заборони, режими і правила так остогидли! Розбиваю їх, наче підбори — бруківку холодну. Доконало щодня промовляти даремну молитву. Наостанку скидаю з плечей я грубезну колоду... Військкомат відчиняє масивні обшарпані двері. Відчуваю: змінила життя доленосна війна ця. Приєднаюсь до строю героїв сучасних і древніх. Чи не вперше окрилена щастям. Мені вісімнадцять. @sashkonehrych #негрич

秋 плаче самотня ерху — слів не лишилось зовсім. бачу, як блискавиця б'ється в замки зіниць... ех, розпростерши руки, впасти б у траворосся, стати б сузір'ям, видимим виключно восени . впасти б отак, щоб в поля сон обірвався раптом; щоб затремтіли краплі в стеблах зім'ятих трав. те, що в мені спалило все, чого-небудь варте, десь на твоїх долонях вкотре вже догора... . пухом тополь самотніх, жовтим кленовим листям зранку пірнуть за обрій зграї старих стрижів. я помічаю кожен люмінісцентний відблиск, як покидають небо ті, хто уже пожив . затанцювали іскри, ніби рвонули струни. ехо те, або ерху — в попіл щезає звук. тільки трясеться колос, мнуться стеблинки гулом. більше немає рук. @murkametoff #мурка

Halloween night Цукерки? Смерть? Чи, можливо, сімейні мелодрами? В переддень Геловіну вісім яскравих персонажів готові боротися за вашу увагу та визнання. Тож пропонуємо разом поспостерігати за взаємодією героїв із різних моторошних всесвітів. Бу! Готові? Емілі Х Вікторія Мортіша Х Гомес Мевіс Х Дракула Джейкоб Х Едвард #вірші #дуель

Вітраж, однак, теплішає на взір – жовтіють кецики між зелені троїсто. Здригає тілом трохи змерзле місто, молочний мряк чогось раптово згірк... Однак, вітраж тепліє лиш на взір – на кожне око холод гострить вістря. Студені пальці горнуться до шиб – вхопити б затишку бодай найменшу дрібку. До лиць осяйних ластиться жарівка, а я і вітер у стрімкий порив вкладаємо останки сліз і сил – впадаємо в осінні дощоріки. Так ширшає мій погляд, як рівчак; вихапує порфірний шалик миттю з грудей гарячих. В тій несамовиті носив його б по вицвілих світах – нехай когось зігрів би, як вітраж чи скельця яблук червоняві биті. Та вся барвінь живе до часу й вже осьо брунатіє, чорнішає і меркне. Різьбить до крові вітер шкіру вперше – прикметно це між безлічі прикмет, не вгледить штуки в тім анальфабет. Лише на взір холодні пальці – теплі. @snih_n_g #мері

я би побудував тобі місто  щоб м‘яка бігова доріжка починалась біля твого будинка       і не закінчувалась  щоб вона тягнулася блідо-червоною пуповиною       і живила тебе нескінченними джоулями енергії  щоб ти викинула свої кляті антидепресанти  щоб фонтани співали       і місто співало            і ти співала  щоб водоспади не турбували шумом крапель,       бо вода ставала легкою парою,             долітаючи до нагрітих каменів  щоб ти лежала на круглих теплих каменях        і ставала легкою  щоб ти дивилася на крони величезних рожевих дерев  щоб дерева світилися        і хмари світилися             і ти світилася  я би побудував тобі місто з тридцятьма гілками метро  щоб тобі було зручно їхати в гості до твоїх тридцяти друзів,        і у твої тридцять улюблених ботанічних садів,             де білі польові квіти                  і доріжки з камінців через маленькі круглі озера  але ж ти любиш свої три непрацюючі гілки       і два скуйовджені ботсади    я би побудував тобі місто за високим парканом       міцністю в тисячі мегапаскаль  щоб заховати тебе від лихих очей і ворогів  щоб жоден мерзотник не торкнувся тебе       без твоєї активної згоди  щоб ти не носила ні кастет,       ні газовий балончик,            ані страх, що потім скажуть: "сама винна!"  але ж ти хочеш бачити світ       через величезні кварцові склопакети            і щоби світ бачив тебе    я би побудував тобі місто під землею  щоб ніколи не лунала в ньому повітряна тривога  тільки звук повітряних поцілунків       гучністю в нуль децибел,            які б ми посилали одне одному                 з різних берегів підземної річки  щоб не турбував тебе ані дощ,       ані палюче сонце,            ані смерть, що падає з неба  ми б лежали в печері і дивилися,       як на стелі формуються кристали  але ж ти любиш небо  Господи, як же ти любиш небо Олександра Хопта / @buryanpoetry #хопта

У тероборонців, що працюють на Курському напрямку, згоріло авто, підбите ворожим дроном. На щастя, хлопці всі живі — обійшлося "всього лише контузіями". Але машина потрібна нова й дуже терміново. Збираю 10 000 грн на нове авто🫙 Кидайте скільки можете, ваші 2 грн надзвичайно потрібні. Загальна сума — 350к, тож можете також відкривати дружні банки. Заздалегідь усім спасибі за кожну копієчку і за поширення ❤️‍🩹

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки, Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал. Потрібно було кущ знайти, який різноманітні, Прості або зі смужками, суцвіття випускав. Із кольорових квіточок робили потім зілля, Щоби волосся підлітка отримало тих барв. Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли На двох один важливий день, коли їх час настав. Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок, Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій. Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива, Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій. А інша більше мовчазна та витримку залізну Постійно мала й як вода у повний штиль була. В дорогу вони рушили не рано і не пізно, Та щось були напружені як ні одна струна. В думках перебирали все, якими ж кольорами Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб. Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами, Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав. І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили, І по ковточку випили, а далі диво лиш, Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі, Вже обрамляли контури двох вражених облич. Бо що б не улаштоване було для нас спочатку, Все буде відфільтроване крізь дії та думки, І написати власну ми картину щастя здатні, Під настрій підбираючи відтінки залюбки. Вірш на конкурс Віршометрія, з яким пройшла у півфінал. @literospletinnia #приходченко #вм

чи можу я щось вимагати від жінки, в якої прекрасне - все? заходить в кімнату посеред тихої ночі, мов вода, розтікаючись в невіді. у легкому тумані ховається сад, до котрого не кожен потрапити здатен. складаю навпомацки фрукти у кошик: горішні й долішні яблука, грушки, персики. запитаю в неї, чи не померзне врожай з настанням зими, і припаду до нього цілунками. на ранок же застану сад в тобі, гіллям на тілі моєму, змучений і щасливий. @stavozero #ліщук

Збери собі із рудого листя лисицю Збери її з іржавих дротів і полум'я свічки Буде із ким біситися і свариться Буде у кого кутатися в лютому-січні Буде кому світитися у безнадійній темряві Буде кому обживати твоє закинуте серце Глянь, як багато листя опало з дерева Мабуть, десяток лисиць із нього збереться @maryna_txt #пономаренко

Я була нещасливою у великих містах і у маленьких містах, я через всі ці вулиці несла свій біль. Ходила довгою дорогою, записувала лінією друкованою у телефоні все, що зі мною ставалося. Я бувала в інстаграмі радісною і в житті радісною. А бувала в інстаграмі радісною, а в житті пригніченою. Я мала звичку звинувачувати. Я зичила у знайомих книги та не читала їх роками, але зрештою читала. Я була чутлива до чужої думки, хоча здебільшого робила вигляд, що не чутлива. Я чинила опір там, де було потрібно, і там, де було не потрібно. Я відмовлялася від солодкого, але булки з повидлом і заварний крем займають надто багато місця у моєму серці — відмовитися не вдається. Я жила вдома і далеко від дому, колись я навіть жила біля моря. Я дослідила, що час лікує, нехай не повністю, та лікує. Я хочу вміти писати тексти і говорити в них не про себе, але приходить чергове слово, я придивляюсь — це знову «я». @gromovayapoetry #громова

Теорія відносності: хтось комусь мізки виносить, що той недостатньо [тут має бути ваш прикметник] Хтось недостатньо…, бо не може дістати: зірку з неба перлину з океану монету з-під ліжка скалку з ока зубами до ліктя гроші на нове авто до стандарту чиїхось очікувань Теорія від-    безсилля носити насилля             носності Теорія до-    вести, що я кращий сусіда             носності          Ідея фікс – наблизитися до злизаної моделі досконалості  до сконалості Теорія абсурду: абсорбувати в собі негатив, щоб на тижні на першого-ліпшого висипати — нагадати людині, що він чи вона не відповідає чиїмось уявленням не до ста тньо… Не 10 із 10   Відносність – це гра у тіні: хто кого більше затьмарить Заздрість викручує руки досягненням Після десятого чорнильного проникнення яду оточення — точиш нагостро характер  і вже, як раніше, не сяєш Пластинки і трубочки твоєї паперової моделі світу прогинаються під чужі ефемерні стан дар ти Ти більше не впізнає ту людину у дзеркалі  Взяти спонжик і змити міцелярною водою усі надумані ідеали? Іде! Але …хто тут безгрішний? Хай вийде — я можу своїх позичити — в твій депозит самоцінності Серед рейтингів і най-най-най- дуже легко згубити себе — і тобі вже здається, що ти недостатньо: розумний старанний сміливий талановитий донатиш  батько/мати громадянин Ти недостатньо робиш. Що би ти не робив. Завжди. Недостатньо. Та хто встановлює межу достатнього? Чи це просто черговий привід, аби між сторонами розпалити спори? Споришіють слова-бур’яни на городі насадженої свідомості Не існує ніякого “достатньо” Теорія відносності: нема абсолютної величини  як і істини @tysha_poems #тиша

тут така справа, в мене сьогодні день народження 🎂 хочу побути нахабною і замовити у вас подарунок: розкажіть сьогодні, будь ласка, хоча б одній людині про мою творчість, про мої вірші або підпишіться на мою інсту, якщо ви ще ні (інста: g.krukk) усіх люблю ♥️

ДУМА ПРО ТИСЯЧУ День цей в граніті історія висіче, не припиняя від щастя ридать: ось тобі, націє, Вовина Тисяча — Манна Небесна й Земна Благодать! Слава незламності західних донорів, слава потужним скілам Єрмака! щедрі турботливі двадцять п'ять доларів Вовина нам простягає рука! Й тішаться люди з багатства вселенського, а вечорами, як стихнуть свята, Вова знімає перуку Зеленського й бубликом косу назад запліта... Юрко КОСМИНА #поезія

Ню най далі гризуться всілякого роду різноземельці, най далі в теоріях змови втопатиме істина, я знаю напевно: світ створено у твоїх перстах, і мовою доторків зведено нашу дійсність щоразу задарма втрачаючи стійкість духу сплітаю твій образ попри шалену погрішність пробач простаку: хай багато що може Юпітер, бикові ніхто не боронить бажати ним стати най далі кишать засторогами східці у щастя най далі спіткатиме нас не одне кінцесвіття сплітати твій образ в колір слонової кістки єдине табу і єдине прийнятне мистецтво * Картина "Ню" В. Мартинюк, 2023 23.09.24 @zapyskyneofitky #неофітка

Таємничий світ Ніч розтягує ковдру, де вихолодають зірки, Дим спустошує гнізда, бо осінь іржею зреклася Посерпневої зелені – ліс тепер неговіркий: Таємниці грибниць злито венами гіфів у хащі. Під брунатні мости проростатиме врунами сон, Нетривкий у відгомоні перегорілого зела. Таїна різнотрав'я – спинятися кожен сезон Й воскресати у веснах ізнову. Чи це не безсмертя? На колодах і брусах не видно на спилах років, Де історія кола змотала в петлю лемніскати. Залишають відбитки минулих життів слимаки – Важко слід хоч який у секретному світі лишати. Виринає з туманів заквітчання пнів – одяглись, Під грибними шапками сопуть, відчуваючи холод. Все циклічне – тим вічне. Так є, буде так, як колись. Ловить світ – ловить хвіст безупинно хмільний Уроборос. @olesya13r Вірш написано на 3 тур 7 сезону Віршометрії. Сезон грибний. Завдання: написати за картиною (Дубова М.), назва має збігатися з назвою картини, слід згадати хоча би один з кольорів, присутніх на картині. Набрав 36 балів, 2 місце в турі. #репа

Відлік лунає гучно, наче гомін богів на Олімпі скільки в тобі лишилося голосу для розмов про гріхи і про вірність? скільки лишилося часу для життя і для смерті також? ми помираємо рано ховають завжди пізніше, ми помираємо завжди кілька разів на декаду де ми були до цього і куди подалися з радістю і бідою? я твоя помилка і остання на світі воля, навіть через роки через час і сторіччя віри я - твоє каяття і твоя спокута не зав'язуй мені ані слів, ані руки і я напишу канони за якими ти будеш жити і лікувати відліки та хвороби, рани і сподівання. я не боюся утоми я боюся лиш тіні та втрат роками смерті боюся й безпам'ятства, відліку на кривавих книжках по аркушах по рогівках очей, які вже не бачать. я напишу канони по яких рахувати кохання й людей, що чомусь не повернуться, відлік лунає гучно наче гомін богів на Олімпі Скільки в тобі лишилося? Скільки? скільки? @in_gal_night #волкодав

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова