Храм поезії (🖤)

вишневий пиріг румʼяною щічкою вабить, лежить на мереживі в серпанку тонких скатертин, про свóї бажання нікому ні слова, а значить, як схочеш - надкусиш у мʼякості теплих перин. вишневий пиріг - спокуса гурмана на зожі, очима зʼїдаєш, та прагнеш відчути на смак. давно не секрет на що ти, ласунчик, спроможний, зірвавшись з режиму - сам в цьому винен, дурак. вишневий пиріг - солодка гріховна пожива, як миро священне крихти зі столу збирай, та знай, що кожна вишня вродлива кістку лукаву у сóбі несе, зазвичай. 2024

Не звинувачуй себе за маску, не кляни себе, що не щирий, що ховаєш чорну діру у потилиці, тому не повертаєшся спиною. Прометею без ланцюгів, знову стоїш на стіні розпластаний? Хотів вкрасти для інших полум'я? Дивно, що сам не згорів. Маска — уступ, що пов'язує зі світом живих і цілісних. Коли прірва ніжно всміхається, розстелює руки в сторони для знеболюючих обіймів, провалля здається виходом, свободою, що знаходиться на відстані згоди на слабкість і однієї думки, прохолодної, як вітерець у спеку. Відчуваєш біль від опіків? Тоді є шанс на загоєння, бо мертве не болить. І та сама штучна маска — не клітка, а чохол для оголеного серця, яке потребує часу, щоб наростити броню. Хай хижо пульсує урвище, і хай собі темрява шкіриться поки ти тримаєшся за маску, маска тримає тебе — це твої надійні милиці. @lysychkazlisu #лисячівірші

Де гортаються снів сторінки теплим шурхотом стишених весен, і крилом момивільно легким накриває туман, розквітає, немов гіацинт, моє серце крихке і замерзле, проростає до хмар зі шпарин між минулих примар. Де жнивар засіває поля пшеницями важкими і просом, щоб серпневою спекою даль обтинати серпом, насипати достигле і час видноколом спиняти в покосах, оживаю добром. Де околиця квітне бузком, в ароматні заграви світанком розчиняє любов, на стебло – світлу ніжність безсонь, повернуться птахи, бо сезон невгамовно в лісах щебетати, відновляти колишнє гніздо, розливаюсь струмком. Де олівчика грифель м'який намалює на білених стінах, як міжгір'я розхристано спить під сльозами дощів, невагомі лишаю сліди край озер і, як у кінофільмі, на стопкадрі спішу віднайти день в застиглій смолі. 09.04.2025 @olesya13r

Говори. Говори, наче бог, який говорить з гори. Говори про важливе, лише про суть, Говори до дітей, вони саме ростуть, Вони набираються сил, на їхньому боці час Їм дістанеться світ, у якому не буде нас, Наших імен, наших сердець і голосів. Говори про любов, розкажи їм, у чому сіль, Говори про радість, про світло і про красу, Говори, поки в нас іще є трохи часу Говори. Говори, що живими не вийти з цієї гри, Що нікуди не дінешся, гра – така, Коли програєш, треба тримати себе в руках, Треба триматись своїх людей і своїх знамен Вчитись бути щасливим. Нещастя вийде й саме Говори. Говори крізь біль, крізь сльози й печаль Раптом твій голос – єдине, що буде звучать У пустелі, де їм доведеться жити у тиші пісків Говори. Говори зі мною, коли більше немає з ким #марина_пономаренко

Тиждень невпинно рухається до завершення, а це значить, що залишається все менше часу, щоб дозакрити збір. Тому я вкотре прийшла нагадати, наскільки цінні ваші рятівні донати. 10, 20, 50, 100, 200, 500, 1000 грн – будь-яка сума має значення, бо наближає купівлю авто захисникам. Нагадую, вони боронять нас з вами! https://send.monobank.ua/jar/84Ub9bgKFj

Я ллю на себе віск рожевої свічечки. Колись утворюсь скульптурою - лише треба надійного гнотика, із крамниці «усе для майстринь». Най виставлять на продаж, зітруть імʼячко маленькою гумкою. Забери додому, обігрій, запали, не згадуй, покинь. Я колись стану надто пластичною - три долоньки, аби ліпити те, чого забажаєш. Митець завжди правий в своєму концепті. Я для тебе сповідую чесність - здатна собі у формі відмовити та змінити, здатна переродитися вірністю чи набувати безсмертя. Я ллю на себе віск рожевої свічечки (оголеними пальчиками від шкіри) Себто, оголеними лініями звʼязку або ж фронту, що підкрадається вздовж кісток. Я більше не певна, що стане мені на освітлення сили. Я більше не певна, чи зможу сплести голоси серед стихлих стрічок. @mywithmylove

Я знаю — ми будем іще не раз бродити з тобою, слухати ліс притихлий, старих і мудрих сорок, вирізняти гудки азотнотукового заводу, чути постріли на мовчазному полігоні, і, лячна, наслухатиме нас земля. Розгублена між роботою і дозвіллям — вечірньою школою, чергами, перукарнею; дощовою погодою і театром, комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку, ти прийдеш до мене самотня, настрашена і чужа, розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту. І разом з тобою ми заходимося визбирувати роздаровані уста, очі, пам'яті, погляди, губи, плечі, розшукаємо все — до найменшого панігтя, щоб, затиснена в себе як в кулачок, ти ставала цільною й неушкодженою, реставрована для мого охриплого горлового шепоту щастя. Поки ж тебе немає, ти виповнюєшся на мене самого. Чекання, вибираючи мене, обростає гудками, пострілами, криками, заким не стане тобою, лишивши мені велике нащулене вухо — відчути визубрені твої підбори самотні. #Василь_Стус

Продовжу свій #хаотичниймісяць. Розкажу про вірш ввечері. Це близько до теми, про яку хочу розповісти в етюдах про мистецтво. Невидимки Крізь силуети бачу тебе. Я у всіх помічаю дотичні ознаки. Стають невидимками, затьмарюєш особистості постаттю. Ти частина свідомості. Цикла Кребса етап. Відмінності не заважають суцільній зв’язності У зимовій весні На повторі заслухаю жвавості власної співи. Все про тінь та про ліки. Проте вірю, ми робимо це неправильно. Адже дихаємо на двох. Тільки в мороці маються фотосинтезом. А я мрію про спільний розвиток. Та вдихаю твій дим, проростаючи ґанком лозами дикого винограду. Тут згадаю про дім, де звивався парканом він. Як втікала по ньому вночі поки спали всі. А зі справжнього там робили вино. Повернуся у Крим, де бувала я так давно. Хоча близько до теми Львів. Зараз в ньому. Проте маю залежність. Це все ще ти. Я до скону можу проводити аналогії. У тандемі ще опановую синонімічний ряд та критерії спільної морфології. Любий, Варто бути готовим. Бо це тільки початок. І я буду не раз повторювати. 06.04.2025

весняні люди пахнуть сексом і секондом. особливо у ті миті, коли їх пронизують перетяги, чи коли видаються газетярями на великах з XIX століття, яких жене потреба якнайшвидше продати сенсацію. люди березня з підвищеною вологістю: шморгають носами, часто плачуть і часто пітніють, бо затепло або зазимно вдягаються, бо не вміють визначати на око температуру. полютневі люди літають з головами задертими, наче їх окрім птахів і хмар ніщо не цікавить. чи то зорі вишукують від ранку й до полудня, чи й справді землі під ногами не відчувають. люди втеплені всміхаються безпричинно, несвідомими усмішками дитячими або й божевільними, яким хочеться вірити. і лиш я себе питаю і того березня: чом бідний – бо м дурний? чом нещасливий – бо розумний? @snih_n_g #сніг_на_голову

"Словотвір" 🎞🖊 Вірш: Діана Онофріюк Декламація: Lilium Цей вірш став першим із нашої спільноти, що залишив в мені стійкий відбиток. Його хочеться вкотре читати, перечитувати, ділитися. І коли мене питають про улюблений вірш, я також називаю "Словотвір". Тож знімати декламацію для мене було викликом і дуже відповідальною задачею. В голові було одразу декілька можливих варіацій відео, однак ось він, результат. Запрошую до перегляду, а також до каналу авторки! (p.s. в неї дуже багато крутих віршів) — your Lilium 💖 А як вам відео? Діліться враженнями в коментарях 👇

мені у спадок від батька перейшов оцей хист до поезії і мігрені поки у батька із двох опцій залишилися тільки мігрені мені в голову лізуть слова які треба скласти докупи до яких треба прикласти сенс бо як не прикладу ті мігрені тільки посиляться то може вони взаємозалежні? може думки пращурів які вони ніколи не сміли озвучити накопичувалися віками у психосоматичні стоси і ці стоси перейшли у черепну коробку мого батька а потім у мою бо відчуваю як це невисловлення розпирає скроні тисне на очі а потім все розмивається окрім пульсації в голові ніби тисячі язиків відштовхуються від префронтальної кори як від піднебіння і якщо так то мені потрібно озвучити якнайбільше аби це не передалося моїм дітям бо, здається, поезія і мігрені з однієї парафії така от генетична лотерея @crescent_poetry

кільцева лампа сонячне гало плиткий квадратний день нічного ромба мій клишоногий піксельний галоп не робе послухайте ребе я навіть уміла власний оргазм плагіатити послухайте ребе я навіть колись кінчила у шпагаті але ми не лише про тілесність і жінка написана жінкою насправді не має тіла що ви за це віддасте від неї пахло зопрілим яблуком яблуком добрих вістей кільцева лампа прямокутний німб плиткий квадратний день нічного ромба поки вчитеся говорити ні Підтвердіть, що Ви не робот □ @tsynkovaforma

💜 ПЕРЕГЛЯД АНІМЕ "Сталевий алхімік: Братерство" (1-5 серія) о 21:10 на Twitch 🫧 Побачимось! #ПереглядАніме_Аделіс

Нічна атака на Дніпро цього разу була рівно по моєму району. Точніше сказати, за два-три двори від мого будинка у відкриту територію влучив шахед. У нашому домі вилетіло кілька вікон в одному під'їзді, а так ніби ок. У сусідніх будинках ситуація значно гірша. Олена Швець-Васіна — письменниця з Дніпра, яку я знаю особисто. Еліна Заржицька — також письменниця, доволі відома і поза містом, її теж знаю, довіряю їй. Це був контекст. Тепер суть: приєднуся до прохання трохи допомогти пані Олені фінансово, якщо маєте змогу. Картка: 5168745650156596 Заздалегідь дякую.

Квітнуть мальви на маминому ґанку, розквітають і вчать пекуче сонце, піднебіння опалює коханка. Бутафорії існують? Тоді що це? Запах їхній лікує параною, не давай підстав верзти таємне, опиши в поезії піке без бою! Забери фальшиве та нікчемне! І росте якось тривожно їхнє тіло, Може зодчий створює з них попіл? Вже загравами наповнено все зілля, не забув про  них щоденний клопіт. © Сонячна Темінь

🏞️ Підгорецький син 🏞️ Схилами милими, ожиновими стежинами крокую роками – родино, скажи-но мені, скаженими зимами мами казки підзамкові  чи випадково не втратив я? Звісно, ні. З веснами танули сни мої вітряні, білий налив на гілці над квітами мама навчала любити – любитиму, мамо, як йтиму додому, завітрений часом, війною, життям жовтожитовим, матінко-нене, зустрінь мене зморшками, чуєш-но, я пам’ятаю про котигорошка, кашу у горщику,  долю потрощену. Храм підгорецький згорів  у дві тисячі шостому – горе це й досі ніяк не дотліє шорстко серед хрестів кам’яних – а це ще було ж до війни! Хочу додому. Втома танцює на ребрах – я не брехатиму, мамо, що стебла, тобою заплетені, крила мої журавлині та серце таке швидкоплинне нині журбою руїнно отруєні. Може, як втома мене переможе, я повернуся, ти вийдеш до мене, матінко-нене, із білої хати під білою хмарою з білим наливом у зморшкуватих долонях, та й відведеш у дитинство назавжди. Там між джерел зачекався на сивих скронях мій Підгорецький замок. *** @worldscrossroads #alldoroga

Цифровий закодований слід Йотабайтами ліг У стежки перетоптаних вимірів. На Сатурні не падає сніг, Бо на кільцях лиш пил, Тут здаєшся і сам собі крихітним. На Титані у капсулі сну Залишаю пітьму, Потопаю між хмар помаранчевих, Загортаюсь у водень й сульфур, Смуги вітру, пливу В шестикутному сизому мареві. Через темряву довгу зими Википають громи, Надра слухаю радіохвилеві. Скоро весни прийдуть і шторми Розгортають щити Від червоної плями до білої. Тридцять років поспи й охолонь. Атмосфера до скронь Не торкається згустками-парою. Хочу зняти скафандр і шолом, Тепла шкіра долонь Знов нехай дивоквітів торкається. @olesya13r Півфінал конкурсу "Зима близько", тема туру – кіберпанк. Переможний в своїй парі 😁 #репа

По той бік місяця погодившись мовчати, світло місяця тобі вмастити між лопатками зволожити давно зашерхлу тишу побачити, мов біле пір‘я айстри, тобі щось пробивається крізь шкіру це правда ріжеться?  чи то мені здалося? бо ти повернешся, але забракне ночі забракне цупкої тканини закрити вікно  того потягу що мчить нас до смерті цієї весни я ще маю сп'яніти  від гострого холодного повітря від найвідвертішого неба від знань, які отримую, торкаючись твоєї шкіри, вологої від місяця я вже більше не можу так плакати це погано впливає на шкіру довкола очей ми забуваємо одне одного немов дорожні знаки за кермом ми губимо як теки з документами ми ріжемо залізні троси поміж нами манікюрними приборами ми намагаємося вимити зі шкіри світло місяця я так прагну пірнути до цього спітнілого темного дзеркала  і пливти аж допоки не знайду на дні твоє тіло чи слід твого дихання чому ти — моя тінь? як тебе проявити? а що як надрукувати твоє фото на поверхні води для розшуку? ти покажеш мені свою сховану мову? ти навчиш мене правил своєї душі? ти доручиш мені своє тіло, яке щедро даруєш кожному стрічному на розтерзання? ти обернеш до мене зворотний бік місяця?

У підтримку МТБ. Яндере Привіт! Як ти? Тримаєшся? Тобі тихо? Вже випив кави (без цукру, з вершками)? Я сіяла квіти весняні та трішки на літо. Пізніше зайду провідати твою маму. Я знаю, ти пізно заснув, проте їй не дзвонив. Скажу їй, що ти в порядку, але робота, Купа завдань, навантаження, новий колектив. Візьму для неї йогурт безлактозний. На твоєму вікні помітила пляму бруду – Треба помити і випрати штори у спальні. Нагадую ще про хімчистку, бо точно забудеш, Тож забери здане у середу вбрання. Наче все запитала. Вкотре кажу, що скучила, Тому сьогодні ніяких відмов – лише наш вечір. Я приготую, що любиш, вино і музика. Ти маєш забути усіх, що були до мене. Чому це зайнятий? Які ще колеги, друзі? Жодних барів, кіно та прогулянок! Я – твій простір і справи будь-які, Твої читання, думки і слухання! Прийшов? І добре. Сідай, ось на двох вечеря. Смачно? От бачиш, я подбаю про побут, милий. Про все, що торкається твого розуму й серця... Як ні – то квіти сіятиму на твоїй могилі. 26.03.2025 @olesya13r

жінки, що були до мене, із губ моїх, ніби зі сцени, голосять аж горлу край: розквітай. розквітай. розквітай! бо затії твої - бутони. бо слова твої важать тонну. ти - любов. й серед всього розгрому нехай - розквітай. розквітай. розквітай! 💕 https://www.instagram.com/reel/DG7cW1BR2UA/?igsh=eXFtdGQ3anl6cm5m