Богдан Кротевич

В ситуації з росіянином Трухановим найбільше бісить те, що всі все давно знали — і все одно так довго тягнули з рішенням. Уявіть, скільки інформації він міг передати ворогу за цей час, скільки всього саботувати. І тепер тільки роблять вигляд, що «все по процедурі». Чесно, не розумію, чому він досі не в підвалах СБУ. Далі, коли «раптово» почнуть спливати історії про кумівство, порушення та корупцію на найвищих військових рівнях, усі знову дивуватимуться — наче ніхто раніше не бачив і не попереджав.

Багато тексту вам на наніч. В тг одним повідомленням не вміщається, тож реєструйтесь в твіттері. 🫶 https://x.com/BohdanKrotevych/status/1975658631493525755

Повертаючись до ситуації з хлопцем, який застряг у Стамбулі і вже два роки не може потрапити на Батьківщину. Хочу відмітити, що ДПСУ у системі МВС знає закони та Конституцію України набагато краще, ніж МЗС. А саме: для прикордонників свідоцтво про народження — це документ, який підтверджує громадянство, а от для МЗС — чомусь ні. Саме тому вони (консульства) не дають офіційних відмов, не дозволяють навіть сфотографувати їх, бо тоді на представників МЗС можна було б подати до суду за порушення законів і Конституції України. ДПСУ ж прямо пише: приїжджайте на кордон — все зробимо, все перевіримо згідно із законом. Але! МВС не може допомогти громадянам дістатися до кордону. Єдині, хто може і, бл*ть, мусить це зробити — це МЗС, видавши свій довбаний лист на повернення. Втім, МЗС не визнає свідоцтво про народження в Україні як документ, що засвідчує громадянство.Хоч лист на повернення, це ж навіть не паспорт, але всі бояться брати на себе відповідальність - яка є їх прямим обов'язком. Тож не ображайтеся, панове — ви мене знаєте: треба суд — буде суд. Треба ЄСПЛ — буде ЄСПЛ. Я людина вперта.

"Багато моїх друзів-однолітків, що добре розуміють ситуацію та налаштованих проукраїнськи, опинилися у такому ж самому становищі як і я. Комусь з них пощастило більше - поїхали з батьками, хтось зміг виїхати за допомогою близьких родичів, а решта залишилась фактично без документів та можливості їх отримання. "

Вчора мені написали за ще один випадок. Прямо зараз спілкуюсь з дівчиною. За її згодою викладаю частину її звернення до держ установ України, та частину моєї з нею переписки. І "електрону" сука відповідь "з повагою" блять консульства МЗС в одній з країн. Скільки ж сука в мені ненависті, ви не уявляєте.

Десь 15% від документів, що є в нього на руках. Перекладаю іншими словами: «Привіт, ми — представництво, ми відправили на компетентні органи». «Привіт, ми — МЗС, ми відправили на ДМС». «Привіт, ми — Міністерство єдності, але ми теж відправили на ДМС». А ДМС відповідає: «Бази даних немає, повну перевірку провести не можемо — окуповані території». Усі державні органи в підсумку кажуть одне й те саме: «Вибачайте, ось вам номери організацій, можете вирішувати через суд. Як вирішите — дайте знати». Тим часом ГО: «Привіт, ми допомагаємо». А через деякий час — тиша. Або стандартне: «Ми звернулися куди слід, очікуємо відповідь». І так по колу — усі «працюють», усі «допомагають», а реально не рухається нічого. Але є базовий принцип, який чомусь усі забули: за презумпцією добросовісності, людина не повинна доводити, що вона українець. Якщо держава вважає, що він бреше — це держава має довести брехню, а не навпаки.

(На скріні моє питання цьому малому вчора і його відповідь) Цікавий факт: ми відпускаємо за кордон тих, хто не хоче жити в Україні. А тих, хто мріє повернутися на Батьківщину й воювати за неї — ми відштовхуємо. Це ганебний абсурд. І від цього щиро бридко на серці.

Частина 2 А людина, яка вам допомагає, пише цей текст — і не розуміє, куди зникла елементарна емпатія чиновників. Здавалося б, це завдання для славнозвісного Міністерства єдності, повернень чи соціальної політики чи яке воно було. Але мабуть і того міністра більше зацікавленості в схемах на житлових комплексах. Тож доводиться робити це самому, не без допомоги декількох небайдужих людей.Хотілося б, щоб все працювало не через публічні скандали. Уявлялося інакше: ми повернули хлопця, написали пост, похвалили МЗС, Мінсоц, міграційну службу — усі молодці, але виявили проблему й сіли її вирішувати. Але ні — вони змушують ненавидіти. І це найгірше. Бо складається враження, що державі повністю байдуже до українців на окупованих територіях. Особливо до тих, хто хоче повернутися на підконтрольну Україні територію. Подивіться на новини: СБУ та Нацполіція викрили посадовця МЗС, який за гроші «легалізовував» росіян у країнах ЄС, оформлював їм українські паспорти, щоб ті могли вільно пересуватись Європою. Тобто для громадян держави-агресора знаходяться «механізми» і навіть паспорти, а для своїх — дітей та молодих людей з окупованих територій — механізму досі не існує. Це не просто цинізм, це зрада й зневага до тих, хто тримається за віру в державу. Тепер конкретика. Якщо ви українець, народжений у незалежній Україні, але паспорт отримали в окупованій — досі не існує процедури вашого повернення. Імовірність, що дані про вас або ваших рідних є в Єдиному демографічному реєстрі, мінімальна ( а це обов’язкова умова отримання листа на повернення). Бо він працює лише з 2012 року. Записи вносились, якщо оформлювали біометричні документи. На окупованих територіях цього не робили. Але рішення просте. Посадити за один стіл МЗС, Мінсоц, ДМС, Мін’юст. Призначити відповідального. Дати кілька днів дедлайну. Створити відкритий механізм ідентифікації громадян. Це реально й нескладно. Можна направити представників міграційної служби в кілька консульств. Можна поєднати бази даних Мін’юсту й ДМС. Можна передбачити обов’язкову перевірку СБУ та ДПС. Все це можна й потрібно зробити. Бо страшно уявляти, скільки дітей і молодих людей зараз не мають змоги повернутися додому лише через байдужість системи. Іноді я думаю звернутись у МЗС Польщі, аби з їх допомогою провести цього хлопця до українського кордону. Можливо, так і буде. Але хочеться, щоб десятки тисяч тих, хто залишився вірним Україні, отримали не лише шанс, а й повну підтримку та супровід від своєї держави. Подивимось, що з цього вийде. Дякую за увагу.

Частина 1 Уявіть: ви народилися у 2003 році — в Криму, Донецьку чи Луганську. Ваші батьки — українці, громадянство у вас українське. У 2014 році ваш дім окупували. Вам тоді було лише 12 років, але ви зберегли любов до своєї держави. Попри те, що оточення здебільшого проросійське і попри те, що навіть батьки могли поділяти проросійські настрої, ви народилися в незалежній Україні й зуміли зберегти це відчуття. У 14 років вам видали російський паспорт — без вибору. Добре, що Україна не визнає цей документ. І ось, коли вам виповнилось 18, ви нарешті здобули право самостійно пересуватись територією окупанта та виїжджати за кордон. Ви це робите, бо вас уже розшукують, наприклад, за надання українським військовим інформації про пересування ворога. І жага до свободи веде вас уперед. Ви пам’ятаєте статтю 33 Конституції України: «Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну». Тому ви звертаєтесь до українського консульства в третій країні. Але там до вас ставляться як до прокаженого. Ваше свідоцтво про народження нікого не цікавить. Родичам на підконтрольній Україні території ніхто не телефонує. Усі говорять про якусь «процедуру ідентифікації», але по факту її не існує. Документів (навіть письмової відмови) ви не отримуєте. У кращому разі кажуть, що ви «не пройшли перевірку». У гіршому — просто перестають брати слухавку. Ви в розпачі, але не здаєтесь. Грошей майже немає, житло й роботу вам надає правозахисна організація… країни-агресора. Це трагікомічно. Ви не знаєте, як діяти, бо інструкцій немає. Стукаєте в усі двері. Хтось обіцяє допомогти — але все лишається в форматі «спробуємо, а там буде видно». У якийсь момент на ваш запит просто в звичайній соцмережі відповідає людина, яка має знайомих котрі «мають знати механізм в’їзду». Але механізм цей — «будь-яким чином дістатися до українського кордону». Це майже нереально. Йде вже другий рік ваших спроб повернутися додому. Ви збираєте останні кошти та летите до Молдови. Там — вибори, і вам відмовляють у перебуванні через російський паспорт (закордонний у вас теж російський). Вас депортують у третю країну. Звідти — нова спроба: летите до Стамбула. Там друзі цієї людини (по-суті, просто чужі вам люди, але такі ж українці) допомагають із житлом, і ви знову звертаєтесь у консульство. Але процедура та сама: запити у різні служби, частина з яких взагалі не має стосунку до ідентифікації вас як громадянина. Відповідь — «даних немає, повної перевірки провести не можемо, бо території окуповані». І ви знову в глухому куті. Починається третій рік ваших спроб. Ви вже думаєте: якби вступили в російську армію й здалися в полон українським військовим, то, можливо, потрапили б додому швидше. Людина, яка допомагає вам, оббиває пороги чиновників. Частина байдужа. Частина — без команди й пальцем не поворухне. Частина щиро хоче допомогти, але не має механізмів. У консульстві в Стамбулі все ж більше добросовісності, ніж у попередніх (консульство України в Вірменії в більшості – просто ганебні покидьки) , але й там — «свої моменти». Тим часом у вас лишається місяць легального перебування в Туреччині. Далі — ще 120 днів «очікування» поза її межами. Де, як, за який кошт? Ви почуваєтесь кинутим і нікому не потрібним. Було дві історії у «третій країні»: батьки неповнолітніх дітей зверталися до Вас, щоб дізнатися, куди йти і як проходять процедури, бо в них така ж ситуація. Люди чекали, чекали, і зрештою просто здавалися. Вони подавали на громадянство «третьої країни», бо країна, в якій вони народилися — Україна, — не могла їх ідентифікувати. Ви тільки уявіть абсурдність цього.

Є дуже важлива тема, яку я намагався вирішити на різних рівнях, щоб ситуація була виграшною для всіх: одні могли б сказати — «ось які ми молодці», інші отримали б не просто бажане, а те, на що мають повне конституційне право від народження. Але, на жаль, сталось не так, як гадалось. Я знову злий, як собака. І саме тому попрошу вас приділити кілька хвилин вашого дорогоцінного часу й уважно прочитати те, що буде написано далі.

тим масштабнішою вона буде."

«Такі кадрові рішення Головнокомандувача пов'язані з упущеннями двох командирів в управлінні військами. Наслідками неефективного керівництва у їхніх смугах відповідальності стали, найголовніше, втрати особового складу та втрата територій на Запорізькому й Новопавлівському напрямках», — зазначили у Генштабі. Знаєте, мені насправді щастить, що мій графік забитий різними проєктами — і приватними, і соціально вагомими. Через це в мене зазвичай мало часу рефлексувати над тим тотальним мороком, який відбувається. Але я людина, яка не може пройти повз такі новини, бо вони викликають у мене відчуття оксюморону. Спробую пояснити що я маю на увазі. Одразу відзначу: оцінку цим двом командирам корпусів (яких, до речі, пан Головнокомандувач сам особисто і призначив) я давати не буду. Розгляну ситуацію як таку, яка абсолютно повинна існувати у будь-якій структурі, особливо в Збройних Силах, особливо під час війни – звільнення за неефективність. Коли я прочитав цю новину, мені стало цікаво: як проводиться оцінка «неефективного керівництва, втрат особового складу та територій»? Логіка підказує: взяли цифри, порівняли, зробили висновки – звільнили. І воно ніби так, але й не зовсім. Бо якщо оцінювати підрозділи виключно за втратами, то можна згадати приклад: у одному з штурмових підрозділів за місяць втрат було більше, ніж у одної бригади за два роки. А за результатами – ця бригада має більші досягнення при меншій забезпеченості. У випадку корпусів смішно навіть говорити: комкори фактично командували не своїми корпусами, а зведеними підрозділами, як і ОТУ чи ТГр, у складі яких був мікс з різних бригад, полків і батальйонів, та ще й з «оперативним підпорядкуванням». А це означає, що частини виконують задачі лише або коли хочуть, або після дзвінка покровителя. Додайте до цього повний хаос із системою є-балів — і отримаєте катастрофу управління. Але ж ця вся ситуація створена не комкорами, а в тому числі системою розподілу мобілізаційного ресурсу. Навчальні центри мають задачу поповнювати штурмові підрозділи, тоді як на фронті знайти бригаду з укомплектованістю 50+% — нереальна рідкість (якщо такі взагалі існують). Я це все веду до того, що в оцінці системи управління головне умови та вихідні дані. Якщо б ці комкори отримали власні підрозділи, могли б самостійно маневрувати ними у своїй смузі оборони, якщо б їх забезпечили ресурсом і людьми і вони все одно провалили б напрямок — тоді так, варто знімати. Але спостерігаючи, як реально розподіляється ресурс, після хвалебних постів у фейсбуці та коментарів в інтерв’ю — у мене є сумнів, що нині доцільно звинувачувати лише цих комкорів. Тим паче, якщо це робить людина, яка й створила такі, військовою мовою, «неблагоприятні» умови. Висновок такий: якщо за втрату територій, людей та неефективне керівництво знімають з посад, то чи не виникає у вас відчуття, що хтось інший явно «засидівся» на своїй? Чи порахувати свої втрати, своє неефективне керівництво — «недоцільно»? Очевидно, більшість призначень робляться з особистої «симпатії», м’яко кажучи. А коли починається повний пиздець — шукають цапа-відбувайла. Схема проста: деякі погоджуються стати «винними» в обмін на гарантії, що далі у них все буде добре. І ось тут головне питання: якщо ці комкори реально привели до втрат особового складу та територій через неефективне керівництво — ЯКОГО ХУЯ вони продовжують службу на інших посадах, а не опиняються на лаві підсудних?! Чи життя солдата вже остаточно нікому нахуй не важливе? Тож, як на мене, якщо вже починаєте знімати — то притягуйте до відповідальності. Якщо ні — це лише домовленості та генеральська порука. І ще одне. Якщо у вас вертикальна система з тотальним контролем зверху — то відповідальність має нести і голова цієї вертикалі. Бо не можна одночасно імітувати децентралізацію, не давати людям повноважень, але залишати на них усю відповідальність. Це не просто несправедливість — це прямий шлях до катастрофи. А підсумок завжди буде один: станеться масштабна трагедія, і всі волатимуть «як так сталось». Шкода лише, що цієі трагедії можна було б уникнути. Але чим довше все це тягнеться — тим масштабні

Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям. Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України. Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення. Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі. Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода. Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому. “Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко

Дуже важливий збір на загін розвідки 12 БрСпП «Азов». Розігрується цінний для мене ніж. Вся інфа тут.

Ви знаєте, насправді я не дуже люблю структури, які дублюють обов’язки інших структур. Але водночас незалежність або різна підпорядкованість тих чи інших підрозділів може давати певний баланс. Для цього в Україні існує три гілки влади: Законодавча (Верховна Рада), Виконавча (Президент, Кабмін тощо), Судова (тут усе ясно). І в теорії, як задумувалось, в Україні — як і в більшості демократичних держав — повинен існувати принцип стримувань і противаг (checks and balances). Це означає, що гілки влади мають взаємно контролювати одна одну, щоб не допустити концентрації влади в одних руках. І от сьогодні я думаю, що законодавча гілка влади (до речі, нагадаю — саме та, яку обрав народ України, як завжди не розібравшись, хто є хто) показала, що не розуміє, в якій країні вона живе. Ви, звісно, забудете це за кілька днів, але все одно прикро. Особливо прикро через те, що це відбувається під час війни. Але коли я переглядав відео з ВР де ці аплодуючі самі собі депутати, чомусь так сильно радіють, я згадав одну прекрасну фразу Падме Амідалі «So this is how liberty dies... with thunderous applause.» Але в цій історії я хочу наголосити ось на чому: Нинішнього Генерального прокурора я не берусь оцінювати, але нагадати йому, що в його підпорядкуванні є такий орган, як ДБР, я можу. А тепер історія з життя. Спілкуюсь я якось з одним зі слідчих ДБР. На той момент суд уже визнав неправомірність дій ДБР щодо невнесення відомостей в ЄРДР за моєю заявою. І цей слідчий показує мені папірець. На аркуші без шапки, підпису чи номера справи надруковано перелік проваджень. Слідчий показує мені його і, виправдовуючись, каже: — От, ми таке подаємо нашому "першому". А ось тут — він показує на великий хрестик у кутку аркуша — ставлять або плюс, або мінус. Якщо мінус — то не рухаємось, якщо плюс — то можна. Ось така “тіньова документація” у керівника ДБР Сухачова, за діяльністю якого, між іншим, має здійснювати нагляд та контроль Генеральна прокуратура. Але там все «схвачено». Я взагалі не хочу, щоб думали, ніби я захищаю співробітників та керівництво НАБУ та САП. Щоб оцінити ефективність їх діяльності, треба серйозно зануритись у документи, рішення судів і статистику. Але якби Генеральна прокуратура виконувала свої обов’язки належним чином, то, можливо, і САП, і НАБУ не були б потрібні. І саме тому я впевнений що під контролем Генпрокуратури НАБУ і САП краще працювати точно не стануть. Окремо про ситуацію з арештами в НАБУ. Я вважаю, що керівник НАБУ мав би подати у відставку, якби мав хоч краплю гідності, коли в його підпорядкуванні служили й почували себе комфортно відверті агенти РФ. І я зазначу: за заявою СБУ, керівництво НАБУ було поінформоване про одного зі співробітників, але не вжило заходів, попри відповідальність забезпечувати безпеку та прозорість своєї інституції. Але в нас, схоже, ніхто в таких органах не вміє брати на себе відповідальність. І, можливо, якби ці всі керівники думали не лише про свою "дупу" в теплому кріслі, а про інституцію, державу та закон, в Україні було б трішки більше справедливості й верховенства права. "Влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно." — Лорд Актон

Хтось вважає, що воювати мають усі. Хтось переконаний, що кожен може бути корисним на своєму місці, незалежно від того, чи тримає він у руках зброю. Хтось каже, що красти — це погано, а хтось вважає — що це нормально. Деякі люди вважають нормою вживати легкі наркотики, інші ж заявлять що це не правильно. Проте для вирішення «правоти» в цивілізованому світі створили закон. І так, тут можна дискутувати про вибірковість і подвійні стандарти, але мене завжди бісило одне: щойно арештовують когось за порушення закону — відразу з’являються ті, хто маніпулює емоцією, мовляв, «краще б убивць ловили». Так, убивць ловити потрібно. Але водночас, якщо ми хочемо правової держави, в Україні має з’явитися справжнє верховенство права. Злочин є злочином. Підозра — це ще не доведена вина. Якщо людина невинна — у неї має бути можливість довести це в суді. Так, і суд, і слідчі органи можуть бути корумпованими, можуть фабрикувати справи. Але тоді потрібно боротися з цим системно, а не виправдовувати одне порушення іншим. Я завжди знав, що моя діяльність у тій чи іншій формі привертає до мене увагу. Ті, хто мене не люблять, шукатимуть помилки чи порушення закону з мого боку. І це як існує світ. Люди, які мене знають, не раз були свідками моєї критики на адресу як окремих політичних сил, так і генералів, систем, силових структур. Прикладом є ситуація з ДБР: коли я бачу порушення закону, я дію в межах правового поля — подаю апеляції, вимагаю, щоби суд змусив слідчі органи діяти згідно із законом (і суд змусив). Але тут є важливий момент. Якщо ти публічно говориш про верховенство права, вимагаєш покарання за порушення закону — ти маєш бути готовий до того, що ті самі правила можуть бути застосовані й до тебе. Не можна обурюватися самому факту підозри лише тому, що ти займаєш «правильну позицію» або зробив багато доброго. Якщо ти порушив закон — до тебе мають бути такі самі запитання, як і до всіх інших. Це й називається послідовність. У тій конкретній ситуації я був учасником подій. Я чітко знаю, що порушення були — як з боку фігуранта мого звернення, так і з боку слідчих органів ( бо я мав на руках чіткі накази які порушували нормативні документи, котрі передав в дбр). В інших випадках, коли йдеться лише про підозру, варто чітко з’ясувати: чи відповідає вона діям особи, якій цю підозру вручили. Якщо так — має бути відповідальність. Якщо людина зробила багато правильних речей, це може вплинути лише на пом’якшення покарання, у межах, визначених судом. Якщо ж людина доводить законність своїх дій, на мою думку це лише додає поваги до неї та укріплює її репутацію. Все інше — анархія й маніпуляції.