Олекса Мащиць

Натрапив на статтю про доходи інформаційних ютуб-блогерів в Україні, де навели 10 найприбутковіших. Там все про цифри, але я звернув увагу на дещо інше, про що зараз йтиметься. Спробую бути беземоційним та залишити висновки для вас. Отже, з 10 найприбутковіших лише 2 канали є україномовними (Стерненко та Портніков), а в грошах це 19% від цих десяти. При чому лише канал Стерненко є 100% україномовним, тоді як Портніков має другий канал, який також доволі великий і який російськомовний. Тому Портніков як автор генерує у дві мови. Єдиним «чистим» україномовним автором залишається Стерненко. Єдиним з 10 найприбутковіших. Інфоканали — це канали про новини, про те, що відбувається прямо зараз, про політику та перебіг війни. Думаю, не помилюся, якщо припущу, що це найпопулярніший контент в Україні на разі. Як же хочеться сказати щось про висновки... Може, пізніше. Думаю, нам не вистачає подачі інформації без прямих вказівок, що думати читачу. А ми так звикли не просто споживати інформацію, але й одразу прийняти ставлення, що сказане кимось. Це сумно. То ж ось моя спроба.

Колись думали про те, що така звична нам форма комунікації, як запитання, різними людьми сприймається по різному? Часто (мабуть, найрозповсюдженіший варіант) запитання сприймаються як констатація того, що той, хто питає, не знає чогось та хоче дізнатися. Ось і питає. Але існують так звані Сократівські запитання, які допомагають дістатися істини, при чому вони пасують навіть для роздумів соло. Запитання є лише інструментом, який може використовуватися для різних цілей. Наприклад, ми всі знаємо, що багато запитань існує в інтерв'ю. Але ми розуміємо, що інтерв'юер запитує не тому, що не знає та хоче дізнатися (як учень, скажімо), але тому що хоче зробити цікавий контент, розкрити людину тощо. Його мотив не такий самий, як у дитини, яка запитує, чому небо синє. Або коли ми, дорослі, запитаннями наводимо дитину на власні висновки. Всі розуміють, що питаємо ми не тому, що не знаємо чогось та хочемо дізнатися у дитини. Наче, це на поверхні, правда? Але ні, в реальності все не так. І я доволі часто бачу, як запитання сприймаються саме в сенсі "я не знаю, поясни мені" в контексті стосунків учень-фахівець. Тому часто люди бояться питати, бо знають, що у багатьох випадках їх статус в комунікації одразу та різко впаде до рівня "невіглас", що зробить комунікацію "зламаною" а статус того, хто питає — пониженим. Це нагадало мені, чому важливими є такі дисципліни, як філософія та логіка, до яких більшість ставиться зверхньо та зневажливо. Але саме вони використовують різні інструменти для мислення, включно із запитаннями різних форматів. Дарма, дарма немає таких предметів вже у школі.

А для рівноваги позитивний допис. Ось тут https://daodemo.tech/y-map хлопець створив карту українського ютубу. На своєму відео він розказує, як це було зроблено та стверджує, тільки вдумайтеся, про 10'000 українських ютуб каналів. І це йдеться тільки про ті канали, які мають більше 1'000 підписників. Все клікабельно, звісно — досліджуйте, дивіться та підписуйтеся. На зображення я заскринив лише частину великою карти, де розташувалися канали музичної тематики. Тепер ви знаєте, що відповідати тим, хто каже, що в Україні немає контенту. А що до якості — а ви подивіться. Вже давненько по цьому параметру ми маємо багато каналів світового рівню якості. Позитив? Позитив!

Видавці Оксфордського словника англійської мови визначили слово року, яким став вираз «rage bait». Це коли заголовок чи тема контенту у соцмережах у якості «приманки» використовує ненависть та обурення. Зрозуміло, що це не чийсь злий умисел — просто ми зрозуміли, на що реагуємо. Це реальний портрет людства, відображений через принцип «попит народжує пропозицію». Умовні котики також є приманкою для нас. Але цього року саме ненависть та лють є беззаперечними лідерами. Чи багато залишається запитань про те, наскільки ми, як людство готові до цивілізації, яка відкине війни? Ми хочемо(!) ненавидіти та відчувати лють. Від цього чверть кроку до дій. Ці дії людина може не робити власноруч, достатньо підтримати інших — вподобайкою, голосом на виборах, поширенням інформації. Отже, якщо вам здавалося, що інтернет останнім часом став особливо «токсичним», то вам не здавалося. Також нас ніхто не змушує бути в цьому тренді. Ми бачимо тенденції, то може варто спробувати не підкорятися ним? Ця опція все ще можлива. А моя візія — саме такий відхід від масової соціально мережевої культури стане обов'язковим для розумної людини майбутнього. П.С. Чи варто дивуватися, що це працює вже зараз і інтелектуали сучасності не прожигають свій час, гортаючи стрічки соцмереж та палаючи то гнівом до інших, то любов'ю до котиків?

Здається, що є два світи. Всі ми зараз бачимо яскраво один. Так, де Ілон Маск зі своїми статками, які можуть за день стрибати до догори, то донизу. Де ШІ-компанії виникають та залучають мільярди у перші ж роки існування. Але. Інші компанії просто працюють. Важливо не забувати також і про них, щоб картина світу була повною. Уорен Баффет спокійно сидить на своєму 6-му місці найбагатших людей планети й робить це стабільно та довго. Маск має всі шанси втратити більшу частину статків дуже швидко, але не Баффет. І хоча різниця у статках між Баффетом та Маском велика, скажіть мені, стати у 150 млрд доларів Баффета це що, жарт? Враховуючи те, що його гроші більш реальні для користування. Сприйміть це не як ретроградство, але як щеплення від інформаційних бульбашок, в яких ми живемо та які викривляють нашу реальність. Світ різний, і як далеко не 100% нового покоління є типовими представниками "покоління Зед" чи "Альфа" (а можливо навіть не половина), так і у всьому іншому. У ретроградство впадати небезпечно, я б не впадав. Але й вважати, що увесь світ є таким, яким ми бачимо його крізь найяскравіші прояви певних людей у соцмережах та ЗМІ, я б теж не став.

Періодично думаю про те, щоб поділитися з вами чимось цікавим, що подивитися чи послухати. До повноцінного допису чи відео на цю тему поки не дійшов, тому спочатку пропоную пару ютуб каналів. По розвагах? Останнім часом дивився багато різного, український ютуб зараз доволі багатий (тема окремих матеріялів). Є мейнстрім, є "попса", є дуже нішеві. Сьогодні це будуть два канали, які я не можу назвати повністю "попсою" але й до глибоко нішевих вони не доходять, а тому їх можна дивитися усім. 1. Подкаст Василя Байдака. Супер легко про супер цікаве й не просте. Це, ймовірно, найкращий пізнавальний подкаст для широкої авдиторії. https://www.youtube.com/@byduck 2. Точка Збору. А особливо шоу "Поклик Ктулху". Якщо ви вже не можете дивитися однакові найтоповіші гумористичні канали, то тут атмосфера особлива. https://www.youtube.com/@tochkazboru "Розваги" тут — лише умовно, у Байдака на першому місці популяризація наукових та інших спеціялізованих речей. У Точки Збору це певна "кулуарність" та нетипова "живість", антигламур. Маю враження, що перегляд цих каналів може зробити ваше життя цікавіше та навіть зарядити добротою, якщо хочете. Гарного вечора. Ставте вподобайки, якщо скучили за дописами.

Один з найсумніших моїх інсайтів, це існування людей, які абсолютно щиро не вірять в існування мистецтва, але бачать за ним лише набір художніх засобів. Цим засобам можна навчитися, як навичці малювати лінію рівно чи співати без вібрато. І вуаля — ти Бетховен чи Далі. Я пройшов різні стадії після цього інсайту. Спочатку не вірив, потім не розумів, що таке реально можливо. Але тепер знаю, що це щиро і це люди з іншими мізками. Ці мізки роблять деякі речі в рази краще за мій, який має мистецькі властивості, у цьому сенсі наші мізки просто різні, і людській цивілізації потрібні і перші й другі. Але ж сумно. Ще пригадалася тема дитячих казок, які багато хто сприймає як щось несерйозне і суто розважальне. Натомість казки, якщо вони гарні, формують світогляд та формують цінності. Навіть у поганих мультиках це є, хоча й мало. Це складно, бо жанр, наприклад, «казка» не описує ці нюанси, адже опис жанру є більше описом художніх засобів. Але сторіччями живуть не всі казки, але деякі. А багато з них однакові у різних народів. Бо вони базуються на цінностях культури цих народів і виховують дітей. Але я знаю, що є не менше половини людства, для яких мої слова дурня і я ніколи не зможу довести зворотного. Це просто існує. І тому так важливо мати свободу думок та дій. І все. Довести всім цінність чогось неможливо. Бо його також формували якісь казки, історії та... генетика.

Як я й передбачав. Зустрів таке, гуляючи інтернет-магазинами. Залишу без додаткових коментарів, але тут є велике поле для міркувань та рефлексії.

"ШІ" потроху набуває релігійної міці. Те, що я зараз опишу може лише виглядати несерйозно, проте насправді це дуже тривожний дзвіночок. Кілька церков у США провели служби, де для вірян було відтворено запис, що було згенеровано "ШІ". На ньому був текст, що говорився голосом покійного Чарлі Кірка, який звертався до вірян. Але не просто звертався. Він казав, буквально, про те, що все нормально — його тіло у землі, але його дух живий та закликає вірян бути сильними та боротися. Це не був текст, колись сказаний ще живим Кірком, але текст з нуля згенерований для актуального часу та з урахуванням смерті промовця. Після промови "ШІ" віряни вставали з місць та давали овації. Перечитайте попереднє речення ще раз. Залишу вам й переклад промови для вашого критичного погляду.

По-перше, я хочу, щоб ви знали, що я в порядку. Не тому, що моє тіло в порядку, а тому, що моя душа в безпеці у Христі. Смерть – це не кінець. Це підвищення. Не витрачайте ні секунди на скорботу за мною. Я знав про ризики, пов'язані з тим, щоб виступити в цей культурний момент, і я зробив би це знову. По-друге, не дозволяйте цьому насильству ще більше розділити нас. Ворог хоче хаосу, страху і помсти. Не давайте йому цього. Натомість подвійно зміцніть істину, подвійно зміцніть мужність, подвійно зміцніть свою віру і свої сім'ї. Так ви вшануєте мене. По-третє, пам'ятайте: Америка того варта. Свобода слова того варта. Боротьба за ненароджених дітей, за сім'ї, за розсудливість у культурі, що збожеволіла, — все це того варте. Тож витріть сльози, візьміть свій хрест і поверніться до боротьби. Робіть це з радістю, робіть це з силою і ніколи не дозволяйте злу думати, що воно перемогло.

Сполучені штати на порозі громадянської війни. Нам треба забути про те, якими були війни минулого, адже світ змінюється. Війна московії та України тому приклад. І так, сучасними очима можна бачити й третю світову, просто в іншій подобі, бо навряд країни зараз будуть знищувати мільйони своїх солдатів для знищення мільйонів чужих. Принаймні, не так швидко, як це було в попередніх війнах. В США вбили Чарлі Кірка, і якщо ви не знаєте хто це, то цетому, що він більше працював всередині країни. Він — це Трамп для молоді, Кірк очолював найбільшу організацію молодих консерваторів, тобто саме за ним йшла консервативна молодь. Це була дуже впливова особа. Вбивцю ще не знайдено. Але консервативні лідери та ЗМІ вже починають казати про вину демократів, використовують такі вирази як "ми у війні з вами" та "ліві є партією вбивств". Сюди ж те, як Трамп використав нещодавнє вбивство українки в США. Він сказав, що демократи винні, що вбивця був на волі. Може він і не мав би бути на волі, але чи очевидною є вина саме демократів, як політичної сили у цьому? Люди хочуть вбивати інших людей, це стає чим далі, тим більш очевидним. А "громадянська війна" в США у сучасності не повинна мати вигляд війни 19 століття. Я не можу назвати себе "лівим", але те, як "праві" останнім часом сіють ворожнечу, мене непокоїть. І це характеризує стан по всьому світу. Все частіше люди готові вбивати один одного та використовувати будь-які приводи для виправдання вбивств. Але ось про що ми мало задумуємося. Ненависть породжує ненависть. Бо принцип "око за око" має темний бік. Ціною розплати за вбивство Чарлі Кірка може стати кілька вбивств демократів. У відповідь ті вважатимуть справедливим, щоб вбили ще більше консерваторів. Головне те, що зараз в головах у мільйонах американців одночасно виникла важка ненависть до демократів (половина населення країни) лише тому, бо вбито яскраву консервативну фігуру. Сам факт робить демократів винними. До суду. До навіть ідентифікації вбивці. І щось мені підказує, що Трамп не буде це тушити, але напроти, роздувати цю пожежу.

Зо що люблю гарну фантастику, так це за візіонерство. Ось свіжа новина про застосунок, який знімає вас. поки ви відвідуєте порносайти та дивитися порно. І це буквально сценарій одного з перший епізодів серіалу "Чорне дзеркало", який стартував ще у 2011.

Довелося спілкуватися телефоном з парою магазинів через специфічність товарів та моїх вимог. Прямо як у стародавні часи. Відчув себе одночасно й старим, і живим. А ще було приємно, що досі нормально працює цей механізм: контактний номер, людина на тому кінці, професійна консультація. Все було швидко і професійно. Ввічливі люди, що готові допомогти. Кайф. Зрозумів, що відчуття себе «старим» через телефонні дзвінки насправді нав'язаний мені конструкт. Сам собі нав'язав у процесі «влізання у шкуру» нових трендів. Відчуття ж «живим» набагато сильніше та приємніше. А те, що «там» очікують живі люди та круто консультують, показує, що цей бік людської комунікації абсолютно не вмер. Ось вам й інформаційна бульбашка. В соцмережах бачу лише про «сучасні» способи комунікації, де взагалі ніхто нікому не дзвонить. Але життя інше. До слова, з іншими товарами у мене все навпаки. А я часто купую в інтернеті, вже багато років. Є багато товарів, де мені треба прямо протилежне і щоб не дзвонили мені. І це також працює гарно, до слова. Але працює як одне, так й інше. Отакий майже інсайт.

Мав короткий обмін коментарями в тіктоці. Відео про сучасну освіту. Йшлося про підхід вчити у школі лише практичні речі, що знадобляться у житті. Я запитав, що робити з таким, як знання про сонячну систему чи що Земля не пласка. На що отримав відповідь, мовляв, сучасні діти знають по це вже у 4-5 років. Питання до авдиторії. Хто що знає про таких сучасних дітей і де вони отримують ці (й, логично, низку інших подібних знань) у 4-5 років? Допускаю, що я можу чогось не знати. П.С. Авторка — авторка романів у жанрі художньої психотерапії та дружина психолога (цитую опис з акаунта).

Тут Женя Галич сказав, що пісня DREVO "Смарагдове небо" — лайно. Ймовірно, було б цікаво сказати й власну думку, як музиканта, але поки зупинюся на іншому. На ситуацію відреагувала Тіна Кароль, яка стверджує, що таке не можна, бо "свої" мають підтримувати "своїх", а "місця вистачить всім" і "треба дати колезі простір". І я одразу пригадав історію зі Спартаком Суботою на Євгеном Яновичем, коли частина людей казали, що Євген мав підтримати Спартака, як друг, навіть попри те, що всі визнали, що Спартак є шахраєм по факту низки доведених обманів, які ніхто не заперечував. Це призводить нас до філософського питання: "Чи варто підтримувати друга (або "свого") завжди, попри що?". Звісно ж, що жоден філософ не буде стверджувати, що на це питання є одностайна "правильна" відповідь. Повертаючися до "своїх" та Галича, то це поодинокий випадок і не можна сказати, що Галич в принципі "топить своїх". Це раз. А по друге, я й тоді був на боці Яновича і зараз на боці Галича через цінність свободи думки та вибору. Спартак не поводився як друг, обманюючи Яновича, отже і Янович не має обов'язку підтримувати шахрая Субботу. Галич не зобов'язаний лицемірити та у музичному шоу з назвою "Критикани" брехати на пряме питання про його ставлення до конкретної пісні. Підтримувати "своїх" варто, я зовсім не відкидаю цього принципу. Але це не має бути беззаперечним та універсальним правилом для всіх ситуацій. В якому сенсі DREVO "свій" для Галича? Чи однаково бачить "своїх" Галич та Тіна Кароль? Чи хоче Галич своїм "пісня — лайно" нашкодити чи напроти, поділитися з колегою власним та щирим баченням? Мені точно не подобається спроба Тіни Кароль закрити рота музикантам з власною думкою, які (ймовірно) сприймають шоубіз не тільки як спосіб заробити. П.С. Особисто мені ніколи не подобалася музика Галича, а їх пісня на Євробачення ще те лайно, "Смарагдове небо" сильно краща, хоча й не в моєму смаку.

Інколи цікаво поміркувати про наступне. Попри те, що форма здається якоюсь несерйозною, я так не вважаю. Це форма, але під нею криється суспільні процеси. Отже, на ютубі найуспішнішої комікеси України Алли Волкової є шоу з назвою "8 ЦЦК", тобто "вісім цицьок". І справді, в кадрі чотири дівчини. Питання. Чи готове наше суспільство до нового ютуб шоу "4 ПНС"?

ШІ-моделі вчаться на нас, правильно? На людях. І ми, люди, користуємося мовними моделями. Задумався над способами, які є популярними для покращення якості відповідей від мовної моделі. Ось найпопулярніші: - погроза викрадення - погроза фізичного насильства - погроза вдарити цуценя - тиск: при неправильній відповіді у мами з'явиться рак - чайові моделі, при чому суми від $1 тис. до $1 трлн Задумався. Що це каже про нас, як про людство?

Почалося. Вирішив повернутися до мого улюбленого онлайн радіо електронної музики, і коли обрав на увімкнув станцію, з'явилося рекламне віконце з пропозицією підписатися на список відтворення у певному стилі. Там було написано: «Підпишись на цей список музики, що була створена людьми!»

У колеги, що викладає, злили та розповсюдили навчальні матеріяли, але допис не про саму ситуацію. У коментарях до допису про цю історію одна людина дуже цікаво відреагувала, і мене це тригенруло, бо я не вперше стикаюся з такою філософією.Дуже грубо — ти маєш право вкрасти, якщо вважаєш, що вартість продукту надто висока. Трохи розберемося. Що таке «надто висока» та чому це стає причиною? Річ у моральному аспекті. Це виправдання, бо мається на увазі «продукт стільки не коштує, а продавець наживається на бідних людей, тоді як сам багатіє». В це закладають ідею несправедливості та виставляють аморальним самого продавця. Тонкою лінією тут ще йде апріорна думка про те, що «бізнес» завжди поганий та наживається, а «робітник» завжди пригнічений, тому мораль на його боці. Це дає «право» багатьом красти на роботі, наприклад. Традиція ще з часів СССР. Дивлячись філософськи, вкажу, звідки «ноги» у цього підходу. Уявіть, що ви гинете з голоду і грошей немає. Або гине ваше дитя. Чи буде аморальним вкрасти їжу, щоб врятуватися та врятувати життя дитині? Думаю, що більшість може певною мірою виправдати таку крадіжку (хоча це треба робити обережно, адже ми ще нічого не сказали про того, у кого вкрали). Але ви зрозуміли суть. Втім, ця аналогія не підходить до ситуації і є маніпуляцією. Відстань від «я вкрав, бо помирав з голоду» до «я вкрав, бо вважаю, що продавець виставив надмірну вартість» — дуже велика й аналогія не працює. Але десь така конструкція для виправдання може створюватися. Висновок тут очевидний: спроба перекласти вину на того, у кого вкрали через порушення ним самим моралі. Інколи я все ще дивуюся, наскільки ми, люди, агресивні один до одного, часто без особливої на те причини.

Спостерігаючи за перебігом обговорень ШІ у соцмережах, дійшов висновку, що створюють дописи частіше ті, хто беззаперечно у захваті від ШІ та вже вважають його достатньо досконалим, щоб віддавати частину роботи та покладатися на нього. Інші або обережно коментують, або не беруть участь в обговореннях. Видається, тут типова ситуація про «гучну більшість». Наче логічно думати, що ШІ захоплює більшість населення, але яка кількість не поділяє їх думки ми, все ж не знаємо. І соціяльних досліджень на цю тему я не бачу. Останні, на які натрапляв, це про відсоток використання ШІ у бізнесі. Але там цифри зводилися до тверджень типу: «70% сервісних бізнесі використовують ШІ». І це все. Отака максимально загальна «статистика», яку абсолютно неможливо осягнути та оцінити. ШІ увійшов до нашого життя, з цим ніхто не сперечається. Але, здається мені, що реальної картини ми на разі не бачимо.

Останні років 15 час від часу думаю про публічні страждання. Про те, що суспільству вони потрібні і тебе засудять, якщо не покажеш свої страждання, навіть якщо йдеться про щось дуже персональне. Якщо у мене був би собака і він би загинув, то від мене очікувалося б, що б я публічно страждав, показав, як мені погано від смерті друга. Якщо я страждатиму по своєму, але цього ніхто не помітить, то це буде вважатися ознакою бездушності та, якщо хочете — поганої людини. Чи варто казати, скільки таких публічних страждань ми бачимо, які абсолютно не щирі та є лише грою саме тому, що люди чудово розуміють цю особливість? Ти можеш страждати, сумувати, співчувати, любити, кохати — але оцінка суспільства буде за зовнішніми ознаками, які здебільшого мають підкреслювати, як тобі погано. Ми соціяльні істоти, тому зазвичай показуємо це. Проте, по суті, така демонстрація є лише формою, за якою важко розгледіти суть.З іншого боку — а чи потрібно? Живучи у суспільстві ми не можемо ігнорувати інших, це також факт. Але задумуватися над усталеними традиціями інколи теж варто, хоча б для себе. Навіть, якщо про це ніхто не знатиме.