Kazarin

Дедалі менше “міжнародного”. Дедалі більше ізоляції. Що не дивно.   Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.   Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.   Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.   До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.   А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.   Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі. «Дикий Захід СхідноЇ Європи» https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

У 90-і роки “Клуб веселих і кмітливих” іменував себе “міжнародним” без щонайменшого перебільшення.   У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.   А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.   І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.   Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.   Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.   З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.   Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.   Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.   Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.   Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.   З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.   До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.   Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.   І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.

У Лондоні є Imperial War Museum. Перший поверх – Перша світова. Другий – Друга. Відтак – холодна війна, сучасний світ, а останній поверх присвячено героям британської корони.   Експозиція щодо Першої світової цілком вписується в звичну для нас музейну традицію. Детальна хронологія. Стенди, присвячені найбільшим битвам. Опис різних родів військ. Виставка найхитромудріших способів убивати собі подібних.   Зброя. Танки. Кораблі. Літаки. Битви. Статистика. Все, що ми звикли бачити й у вітчизняних музеях. Логіка великих чисел і глобальних процесів. З тією тільки різницею, що все це – інтерактивно й цікаво.   І коли сходиш на другий поверх – очікуєш на те саме. Тим більше, що саме Британія може про обидві світові війни з однаковим правом говорити: “Ми перемогли”. Країна не розвалювалася на частини – як Австро-Угорщина. Не пірнала в революційний вир – як Російська імперія чи кайзерівська Німеччина. Не була окупована – як більшість континентальних країн Європи.   Британія не пропускала населення острова крізь м’ясорубку концтаборів. Не божеволіла в ультраправій чи ультралівій риториці. Воювала й тоді, коли була в меншості, й тоді, коли у меншості опинився супротивник. Лондон має повне право на лінійну оповідь про Другу світову. В якій буде все те саме, що й на першому поверсі експозиції. Держава. Дипломатія. Військово-промисловий комплекс.   Та вони вчинили зовсім інакше.   Їхня експозиція чільної війни ХХ-го сторіччя починається з моделі звичайного будинку. В якому мешкала пересічна британська родина Алпресів. Голова сім’ї Вільям (робітник залізничного депо), його дружина-домогосподарка Еліс та десятеро їхніх дітей. Двоє синів пройшли фронт: один у авіації, інший у піхоті – від Дюнкерка до Нормандії. Хтось із дочок служив у пожежній охороні. Хтось гасив німецькі “запальнички”. Хтось жив тихо-мирно і працював на фабриці.   Поруч інтерактивна модель. Віртуальна екскурсія кімнатами їхнього будинку. За кілька метрів – типове бомбосховище, що їх мешканці Лондона споруджували у дворах за затвердженими лекалами. Туди можна зайти та послухати звуки авіанальоту – добре знайомі кожному лондонцю, який пережив війну.   У цій залі маршрут пролягає крізь реконструйовані кімнати їхньої оселі. На кухні – продуктовий набір та протигази. У спальні – одяг та постільна білизна. У коридорах – плакати тієї доби, що закликають економити продукти та електроенергію.   Історія Другої світової подана через історію одної-єдиної британської сім’ї. По-суті, екскурсанти мають можливість прожити всі шість років поразок та перемог так, як і ця звичайна родина з лондонського передмістя. І знаєте, це вражає.   Адже ми й досі сперечаємося, як говорити про Другу світову в контексті України. Українці носили шеврони різних армій. Встигали протягом життя неодноразово змінити громадянство. Воювали пліч-о-пліч та брат проти брата. Ті з них, хто переміг – могли й програти. Ті, хто програв, – могли й перемогти. На відміну від британців, у нас немає і не може бути лінійного погляду на події тих років. Просто тому, що війна перемолола території країни. Разом із мешканцями цих територій.   Доля “маленької людини” – може, це й міг би бути універсальний спільний знаменник. Який би втихомирив різноголосся числівників. Перемоги у всіх були різні й не завжди належали тим, хто їх здобував. А ось випробування були у всіх приблизно однакові.   Хтозна, може, колись ми побачимо український меморіал Другої світової, в якому під одним дахом будуть зібрані історії мешканців різних територій. І з’ясується, що доля донецького інженера, херсонського селянина, кримськотатарського агронома, львівського священика та ужгородського містянина мають набагато більше спільного, ніж ми звикли вважати.   Монументальний пафос зручний для імперій. У ньому розчиняються біографії. Глобальне витісняє приватне. Та варто лише придивитися до деталей – і з’явиться шанс збагнути пережите.   Те, що нас усіх споріднює. «Дикий Захід СхідноЇ Європи» https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Казарін вихідного дня   https://nv.ua/ukr/opinion/kazarin-rozpoviv-koli-pochnetsya-tretya-svitova-viyna-50414056.html

Каждый раз, когда читаю, что Путин дал приказ взять Донбасс до *какая-то рандомная дата*, я смотрю на карту и, скажем так, удивляюсь. Обвел на карте: 🟦 синим - границу Донецкой области под нашим контролем, 🟥 красным - границу Донецкой области под контролем РФ, ⬛️ толстым черным - линию фронта, ◼️ тонким черным разграничил оккупированные территории на три части: оккупированное в 2014-15; оккупированное с февраля 2022 по сентябрь 2023; оккупированное с октября 2023 по начало мая 2024. 🔴 Для наглядности зарисовал оккупированное после октября 2023 красным. То есть за 7 месяцев российского наступления оккупированы вот те четыре кусочка возле Кременной, Бахмута, Авдеевки и Марьинки. О каких точных датах захвата всей оставшейся Донецкой области можно говорить, если при гипотетическом сохранении нынешних темпов даже год фиг угадаешь? В общем, всерьез к таким «приказам» относиться сложно.

Система вже визначила переможця. Тепер чекаю від неї повідомлення в лічку

Це мій макбук На ньому я написав «Дикий Захід Східної Європи». На ньому було написано всі тексти останніх п'яти років. Він досі в чудовому стані і тепер може стати вашим. Війна це завжди дорого. Список потреб постійно зростає. Ремонт, колеса, зв'язок самі себе не сплатять. Тому я хочу свій ноут розіграти. Правила дуже прості. Надсилаєте 200 гривень за посиланням. Якщо відправите 400 чи 600 гривень – система вважатиме це за дві, чи, відповідно, за три ставки. А значить ваші шанси стати переможцем – подвояться чи потрояться. Якщо ви відправляєте не з Монобанку – у коментарі до платежу пишіть своє ім'я. Переможця Монобанк обирає самостійно, мені залишиться лише надіслати ноутбук. Якщо потрібно буде, можу його навіть підписати. Тут вже як вирішить його новий власник. А гроші підуть на війну. Ну що, домовились? https://send.monobank.ua/jar/8dztdmoCVK

Цієї суботи буду в Ужгороді. У відрядженні на один день. Бригада відпустила зробити публічну лекцію про те, як наша війна змінює країну та світ Я так розумію, що хтось з хейтерів вирішив цим скористатись. І розмістив мій номер зі згадкою міста та дати в оголошенні на сайті, де геї шукають секс-послуги. Якісь чуваки тепер пишуть і телефонують весь день. Я так розумію, все для того, щоб після лекції зробити якесь потужне викриття про мене. Кароч. Лекція буде Ужгород, Ференца Ракоці 2 Субота (27 квітня), 16.00 Мамкіним заговорщикам передаю привіт. Сподіваюсь, вас рано чи пізно зустріне ТЦК і ми ще побачимось

🇵🇱 Прем'єр Польщі Дональд Туск готовий застосувати правоохоронців та прикордонників для остаточного розблокування кордону Вчора Туск закликав всіх, хто блокує кордон, негайно його розблокувати, незважаючи на причини блокування. В іншому випадку уряд буде вимушений ухвалити рішення для захисту польського кордону і функціонування прикордонних переходів. Туск закликав всіх без винятку громадян не робити нічого, що може хоч якось нашкодити Україні: "Ми не можемо жодним чином завдати шкоди Україні в ситуації, коли вирішується доля війни". Далі Туск висловив сподівання, що до нього прислухаються і прямі заходи примусу щодо протестувальників не знадобляться: "Я не думаю, що хтось порядний у Польщі хоче сьогодні послабити Україну, тому поки я розраховую на розсудливість і відмову від такої форми протесту".  Загострення риторики Туска стає наслідком кількох сприятливих та випрацьованих для нас чинників: ▶️ 1. Уряд України й Польщі веде тривалі прямі переговори для пошуку компромісу, що посилює міждержавне розуміння взаємних проблем, мотивів, ризиків. ▶️ 2. Польський уряд залишився "один в полі". Українська дипломатія, врахувавши помилки минулого, прийняла адекватне рішення не форсувати взаємну агресію з Польщею, а поступово зміщувати транзит на південь через Молдову та Румунію. Паралельно розпочалось будівництво нових переходів та додаткової логістики з Угорщиною та Словаччиною. Тобто, над Польщею нависла більш глобальна проблема — системна переорієнтація українського транзиту. ▶️ 3. Окрім того, що Польща може безповоротно втратити відчутний відсоток заробітку з транзиту Варшава зазнавала іміджевих втрат на європейській арені.  ▶️ 4. Колективний тиск. Уряд Туска підтискала Єврокомісія та стриманий тиск з боку України. Тому не випадково цю заяву Туск виголошував після саміту ЄС, що є свідченням бажання відновлювати імідж польського уряду на європейській арені. ▶️ 5. Місцеві вибори виявились вдалі для уряду Туска, що дозволило перезавантажити вже повну вертикаль влади від місцевих рад до Сейму. Це посилює стабільність хиткого уряду Туска та дозволяє йому бути більш рішучим та менш залежним від інформаційного впливу фермерів. ➡️ Тобто, набір причин, які самі по собі не мали шансу вирішити проблему, станом на зараз об'єднується в єдину систему, що тисне на уряд Туска та змушує його щось вирішувати. Це так само як з "американською допомогою" —ми були в позиції, що жодна окрема дія не могла зрушити питання з мертвої точки, але ланцюжок дій (не завжди публічних) створили достатні (незручні для певних людей) умови, щоб питання почало рухатись. Що ще раз доводить, що на проблему потрібно дивитись як "на виклик", з яким системно потрібно працювати й не впадати в надлишкові емоції. Кому стане легше, якщо демонструючи свої принципові емоції, ми не здобудемо результату? Навіть якщо він буде із солідним запізненням, але буде — це краще за нуль. Resurgam