Kazarin

Цієї суботи буду в Ужгороді. У відрядженні на один день. Бригада відпустила зробити публічну лекцію про те, як наша війна змінює країну та світ Я так розумію, що хтось з хейтерів вирішив цим скористатись. І розмістив мій номер зі згадкою міста та дати в оголошенні на сайті, де геї шукають секс-послуги. Якісь чуваки тепер пишуть і телефонують весь день. Я так розумію, все для того, щоб після лекції зробити якесь потужне викриття про мене. Кароч. Лекція буде Ужгород, Ференца Ракоці 2 Субота (27 квітня), 16.00 Мамкіним заговорщикам передаю привіт. Сподіваюсь, вас рано чи пізно зустріне ТЦК і ми ще побачимось

🇵🇱 Прем'єр Польщі Дональд Туск готовий застосувати правоохоронців та прикордонників для остаточного розблокування кордону Вчора Туск закликав всіх, хто блокує кордон, негайно його розблокувати, незважаючи на причини блокування. В іншому випадку уряд буде вимушений ухвалити рішення для захисту польського кордону і функціонування прикордонних переходів. Туск закликав всіх без винятку громадян не робити нічого, що може хоч якось нашкодити Україні: "Ми не можемо жодним чином завдати шкоди Україні в ситуації, коли вирішується доля війни". Далі Туск висловив сподівання, що до нього прислухаються і прямі заходи примусу щодо протестувальників не знадобляться: "Я не думаю, що хтось порядний у Польщі хоче сьогодні послабити Україну, тому поки я розраховую на розсудливість і відмову від такої форми протесту".  Загострення риторики Туска стає наслідком кількох сприятливих та випрацьованих для нас чинників: ▶️ 1. Уряд України й Польщі веде тривалі прямі переговори для пошуку компромісу, що посилює міждержавне розуміння взаємних проблем, мотивів, ризиків. ▶️ 2. Польський уряд залишився "один в полі". Українська дипломатія, врахувавши помилки минулого, прийняла адекватне рішення не форсувати взаємну агресію з Польщею, а поступово зміщувати транзит на південь через Молдову та Румунію. Паралельно розпочалось будівництво нових переходів та додаткової логістики з Угорщиною та Словаччиною. Тобто, над Польщею нависла більш глобальна проблема — системна переорієнтація українського транзиту. ▶️ 3. Окрім того, що Польща може безповоротно втратити відчутний відсоток заробітку з транзиту Варшава зазнавала іміджевих втрат на європейській арені.  ▶️ 4. Колективний тиск. Уряд Туска підтискала Єврокомісія та стриманий тиск з боку України. Тому не випадково цю заяву Туск виголошував після саміту ЄС, що є свідченням бажання відновлювати імідж польського уряду на європейській арені. ▶️ 5. Місцеві вибори виявились вдалі для уряду Туска, що дозволило перезавантажити вже повну вертикаль влади від місцевих рад до Сейму. Це посилює стабільність хиткого уряду Туска та дозволяє йому бути більш рішучим та менш залежним від інформаційного впливу фермерів. ➡️ Тобто, набір причин, які самі по собі не мали шансу вирішити проблему, станом на зараз об'єднується в єдину систему, що тисне на уряд Туска та змушує його щось вирішувати. Це так само як з "американською допомогою" —ми були в позиції, що жодна окрема дія не могла зрушити питання з мертвої точки, але ланцюжок дій (не завжди публічних) створили достатні (незручні для певних людей) умови, щоб питання почало рухатись. Що ще раз доводить, що на проблему потрібно дивитись як "на виклик", з яким системно потрібно працювати й не впадати в надлишкові емоції. Кому стане легше, якщо демонструючи свої принципові емоції, ми не здобудемо результату? Навіть якщо він буде із солідним запізненням, але буде — це краще за нуль. Resurgam

Існує багато визначень зла. Узагальнює їх те, що зло – це привласнення колективного блага.   Кишеньковий злодій викрадає не гаманця – він викрадає суспільну безпеку. Привласнює її, і тим скорочує спільне на користь приватного. У цьому сенсі немає різниці між ним і тим, хто сідає п’яний за кермо.   Корупція, монополії, хабарі – це ж ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за все доводиться доплачувати конкретному мені. І весь розрахунок будується на тому, що збитки – вони на всіх і потроху, а бонус – комусь конкретному й великий.   А тому будь-яке зло починається з привласнення колективного блага. Зі знищення спільного капіталу. З приватизації того, що належить усім.   Якість держави саме й визначається тим, скільки в ній “спільних благ”. Чисті парки та безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Ефективні адміністративні послуги.   Будь-який викинутий повз урну недопалок – вирахування зі спільної суми. А обиватель, який ставить гараж на дитячому майданчику, у цьому сенсі подібний до монополіста, який продає послугу втричі дорожче, знищуючи конкурентів за допомогою адмінресурсу.   До того ж викрадення спільного ще полюбляють пояснювати альтруїзмом. “Заради дітей”. “Заради сім’ї”. Формула самовиправдання завжди однакова – злодій приховує свою відповідальність за мотивами турботи про близьких.   Ентропія держави починається тієї миті, коли кількість тих, хто приватизує спільне благо, перевищує кількість тих, хто його створює. Саме це співвідношення і є частина того, що називають колективною етикою. Якщо перемагає логіка “дерибану” – країна котиться під укіс. Якщо перемагає етика інвестування – держава стає точкою росту.   За великим рахунком, саме в цьому й полягає один з чільних викликів сучасної України.   По один бік – ті, хто живуть як раніше. У парадигмі доїдання спільного. У логіці приватизації колективного. Вони не сприймають за щось своє ані країну, ані державу. За своє вони визнають тільки й винятково власні сім’ї. І готові інвестувати тільки в них, відбираючи в усіх інших.   Усі вони обкрадають тих, хто опинився по інший бік. Хто сплачує податки. Хто намагається жити за правилами. І хто прагне змінювати ці правила, якщо вони прописані на користь першого табору.   Ці другі можуть служити в армії чи викладати у школах. Можуть створювати робочі місця або писати код. Вони можуть працювати на держслужбі чи бути митцями. Але їх вирізняє те, що їхній світ не закінчується на порозі персональних квартир. У їхньому світі існує щось спільне – те, що не належить їм особисто – і вони готові в це вкладати. Навіть якщо хтось інший не полишає спроб це привласнити.   Ми переможемо тоді, коли других буде більше. І програємо, якщо погодимося виправдовувати підлість інтересами родини. Власної родини. «Дикий Захід СхідноЇ Європи» https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Мені здається, що піти до армії навесні 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го.   Два роки тому ми не думали про майбутнє. Воно не відчувалося – зате було суцільне тут і зараз. Панував момент емоційного перелому – і кожен стикався з персональною реакцією на стрес. У когось "біжи", у когось "завмри", у когось – "бий". Останніх було так багато, що армія зросла втричі без особливих зусиль. І на цьому трималася наступні два роки.   Але добровольці – це завжди вичерпний ресурс. У той момент, коли він стоншується, держава повинна переходити від політики відкритих дверей до політики "батога та пряника". Тому нинішній закон про мобілізацію мав стати "законом про відповідальність" – для тих, хто заднім числом хоче переписати соціальний контракт із державою, викресливши звідти пункт про захист країни. А заразом закон мав стати тестом на здатність політиків ухвалювати непопулярні рішення. Результат на столі.   Приблизно половина українців вважають цей рівень мобілізації "занадто високим" або "оптимальним". Лише кожен третій вважає його "недостатнім". За ідеєю в умовах війни закон про мобілізацію мав іти рейками "державної необхідності" і не залежати від суспільних настроїв. Але натомість політики відправили його рейками "політичної доцільності".   У результаті ухвалення закону перетворилося на фестиваль популізму. Документ вихолостили та його фінальним бенефіціаром стала не армія, а ті, хто хоче від неї сховатися. Кримінальну відповідальність змінили штрафи, примусові заходи – прибрали чи пом'якшили, доступ ТЦК до актуальних баз даних – обмежили. У минулому наявність політичної волі дозволяла проводити через парламент навіть найменш популярні закони – на кшталт ринку землі чи медканабісу. Очевидно, цього разу політичної волі не було.   І немає нічого дивного, що із закону прибрали пункт про демобілізацію. Щоб повернути додому тих, хто на початку війни стояв у чергах до ТЦК, потрібно, щоб аналогічні черги стояли туди і сьогодні. А нинішня редакція закону цього не гарантує.   Невоююча частина суспільства завмерла у дивовижному шпагаті, коли гасло "ні капітуляції" доповнюється вимогою "ні мобілізації". Два роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. Але оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.   Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам. Четверті запевняють, що народжені тримати "економічний фронт", якого, як відомо, не існує. В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Всі ці вимоги – різновид благання.   Насправді ж будь-які спроби звинуватити систему – не більше ніж психологічний прийом. Людям зручно почуватися жертвою, оскільки жертва завжди заслуговує на співчуття. А тому вони ховають своє небажання йти до армії під нагромадженнями скарг. Хоча насправді єдині жертви ситуації – це не ті, хто бояться вбратися в піксель, а ті, хто не може його зняти через низькі темпи мобілізації.   Втім, до цього ж списку хитрощів можна віднести і всі розмови про те, що війна – справа добровольців. Подібний підхід хороший для війни низької інтенсивності і не підходить для повномасштабного вторгнення. З іншого боку, мотивація – явище мінливе. Мотивовані люди також можуть вигоріти. Немотивовані – можуть втягнутися та знайти себе в армії. Державі потрібно бути безпристрасним арбітром у непопулярних процесах. Але, за іронією долі, вона сьогодні працює не на тих, хто її захищає, а на тих, хто її захищати не хоче.   В результаті народжується дивне дводумство, коли ЗСУ мають найбільшу довіру в країні, а територіальні центри комплектування – чи не найменшу. Хоча ТЦК є структурою ЗСУ, складаються з тих же військових і покликані бути лише вхідними дверима в армію.

Усі обурення "вуличними облавами" – лише наслідок того, що ТЦК не має актуальних баз даних та інструментів примусу, щоб цивілізовано відправляти людей до армії. Але готовий битися об заклад, що озброювати військкомати сучасними методами мобілізації обиватель не захоче.   Невеликий мисленнєвий експеримент. Уявіть, що основою для відстрочки запропоновано зробити норму, за якою люди віддають країні третину свого щомісячного заробітку. Якщо більшість співгромадян підтримає цю ідею, це означає, що люди готові платити за свої страхи. Якщо більшість не підтримає – це означає, що вони просто не готові виходити із зони комфорту.   Ще одна з проблем мобілізації в тому, що суспільство не має успішної рольової моделі військового.   Образ військовослужбовця для людей – це втомлена людина у пікселі, яка їде з вокзалу чи на вокзал. Образ солдата – це людина у фейсбуці, яка збирає гроші на свій підрозділ або пише некролог на загиблого товариша. Образ ветерана – це людина на протезі, яку списали з армії за інвалідністю.   Суспільство не має позитивних рольових моделей комбатанта. Немає перед очима тих, хто віддав батьківщині всі борги – і тепер насолоджується життям у тилу разом із дружиною та дітьми. Люди не бачать тих, хто міг би повернутися до рідного міста і гордо розповідати про власний бойовий досвід та досвід своїх побратимів. Єдиний доступний тилу опис військової біографії зводиться до фраз "пішов і загинув", "пішов і повернувся без ноги", "пішов і тепер безстроково воює".   У такій ситуації досить складно очікувати, що мобілізація на третій рік повномасштабної війни закриватиме потреби фронту. Тому що у людей на шальках терезів досить зрозумілий вибір. Ось реальність тилу – з усіма її перевагами. А ось реальність мобілізації – з усіма "тяготами" та "бідами", яка, до того ж, виглядає як квиток в один кінець.   Доки людям дано у відчуттях лише неуспішні рольові моделі патріотизму – вони будуть у коментарях "молитися" і "пишатися". І одночасно продовжать залишати гнівні смайлики під будь-якими новинами про те, що армії потрібне поповнення.   Якщо держава не створює систему пряників для тих, хто її захищає – це вбиває мотивацію тих, хто готовий надягнути піксель. Якщо держава не створює систему "батогів" для тих, хто сподівається від армії "пропетляти" – це вбиває мотивацію тих, хто вже встиг вбратися в піксель.   А тому мені й здається, що піти до армії 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го. Два роки тому черги в ТЦК дарували відчуття ліктя, шок від вторгнення вимагав дій, а термін "ухилянт" навіть не встигли вигадати. Ті ж, хто йде в армію сьогодні, пливуть проти течії, почуваються самітниками і є винятком із загального правила.   Іронія в тому, що якщо ми програємо війну – до армії підуть усі. Просто це буде окупаційна армія.

Казарін вихідного дня https://www.pravda.com.ua/articles/2024/04/14/7451005/

Serg Marco: Цікаво як вирішує наше інфополе вплив ворожої пропаганди. Зараз той етап на фронті, що можна сказати що наступ росіян видохся. Вони ще окремим механізованими ротами ще щось стараються зробити, але порівнювати з зимою вже не можна. І їх швиряють вперед тільки тому, що знають що в нас мало людей в окопах. І поки це так, вони стараються максимально використовувати окно можливостей. Статистика показує, що росіяне зараз несуть дуже сильні втрати по техніці та особовому складу. Але продовжують йти вперед. Тобто вони розуміють, що як тільки окоп, який повинно захищати 10 бійців ЗСУ, а не 2-3 як зараз, буде на постійній ротації обороняти хоча б 7, то в їх атаках вже не буде сенсу і буде повтор весни 2023 року, коли одразу після штурмів вони пішли в глуху оборону накопичуючі сили на наступний раунд. Зараз для них раунд продовжується. Так, ціною дуже розйобаних підрозділів, великої втрати техніки, але продовжується. З того що я знаю по перехопленням - в них дуже складна ситуація. Але вони підчистили своїх блогерів-правдорубів, запустили в фейсбук ботів які сиплять маніпуляції на тему мобілізації та нелегітимності президента (і такіх ботів лайкають абсолютно реальні люди), і подивіться як змінився інфопростір? Не у бійців, в нас то якраз все плюс мінус так же, а саме у цивільних, чий світоогляд по війні нерозривний від телеграм-каналів та фейсбуку. Я розумію чого повільно йде набір у ЗСУ. Легше погоджуватись захищати свою країну коли твоя армія перемагає, а не коли вона в постійній обороні з недостатньою кількістю особового складу. Але з пропагандою теж щось треба робити. P.S. Тільки б не вирішили назначити чергового псевдорозвідника-інфоцигана з піздежом про 2-3 тижні, за якого подінням морального стану ми розплачуємось і сьогодні.

Там їбуть Трипільську ТЕС за те, шо вони заявляли про те, що захищені на 100 відсотків, а виявилося що не на 100, і от їх знищили москалі, і тепер вони виходить в цьому винуваті. Але виявляється, ніхто цього і не заявляв. Все як завжди, "вчені перемогли рак" лише у заголовку журналістів, і вони про це не заявляли. Там прямо написано, що 100% - це 100% робіт по захисту від непрямих атак і падіння уламків ракет. В умовах, коли у нас список критичних підприємств такий, що вже хочеться побачити список некритичних, бо він на двох листочках поміститься, енергетики виконують подвіг героїзма, повністю співставний з військовим подвігом героїзма, але з мінімальною увагою до їх роботи, зневагою оточуючих і набагато меншими виплатами співробітникам, які лізуть серед ночі на розйобані стовпи налагоджувати хоч шось. Коли в нагороду за це їх ще й починають хейтити за те, шо вони погано відбивали лопатою ракети - ну, це дно.

Про все, що не було видно у світлі імперських софітів, які висвічували одну лише російську культуру. Про все, що було приречено існувати в тіні – чи в підпіллі.   Ми навряд чи досягнемо мети, якщо закликатимемо до кенселінгу чужого культурного пласта. Подібний підхід йтиме врозріз із повоєнним західним консенсусом. Але ми маємо право вимагати не підмінювати розмову про російські воєнні злочини дискусією про Толстого та Чехова.   Ми не зможемо продати ідею бойкоту російської культури. Але ми маємо наполягати на деколоніальній оптиці при погляді на неї. І кожен її культурний артефакт має вивчатися як пам'ятка імперії та приклад її офіційного дискурсу – зокрема про підкорені народи.   Ми не можемо завадити Заходу говорити про європейську природу російської культури – але це не повинно бути для них приводом ігнорувати антиєвропейський характер російської держави.   Право не судити про Чайковського по російському солдатові невідривно пов'язане з обов'язком не судити про Росію за Чайковським.   Зрештою, Росію представляє не її культура. Її репрезентують Буча та Маріуполь.   Як би на цій підміні не наполягала Москва.

Проблема російської культури в тому, що розмова про неї ніколи не стає розмовою про культуру. Натомість вона приречена перетворюватися на дискусію про політику. Авторство цього переродження належить самій Москві, яка позбавила свою культуру політичної нейтральності. Вона перетворила її на пакетний товар, але цей товар на різні ринки постачається в різній комплектації.   В цьому полягає головна причина україно-європейських "труднощів перекладу". Париж і Київ, Стокгольм і Львів мають дуже різний досвід взаємодії з російською культурою. Слова однакові – а контекст відрізняється. Тому те, що ми сприймаємо закономірним, для багатьох на Заході видається надмірним. А те, що ми зчитуємо як культурний колабораціонізм, навряд чи інтерпретується так само у дружніх столицях.   Головне завдання російської культури на території імперії – бути прапором. Назви міст, пам'ятники на п'єдесталах, топоніміка вулиць – все це покликане маркувати простір. Імперська культура ієрархічна, а тому працює табель про ранги: "центральні" постаті мають столичну "московсько-пітерську" прописку, а "другорядні" – якусь ще. 2014 рік запустив в Україні процес ревізії – і ми стали свідками декомунізації. 2022 рік посилив гостроту – і в країні набрала обертів культурна деколонізація. І ні, це не боротьба з історією. Україна проходить той самий шлях, який до неї проходили десятки колишніх колоній у момент набуття суверенітету. Право надавати імена – один із проявів влади. Тому Москва так гостро реагує на появу в Україні нових назв. Тому так наполегливо відмовляється називати українські міста – новими іменами. Нічого дивного, що минулої зими російська армія воювала в "Артемівську", а ракети в російських новинах прилітають у "Дніпропетровськ".   Україна збільшує культурну дистанцію – замінюючи топоніміку та коригуючи шкільні програми. Займається культурною емансипацією – відправляючи пам'ятники до музеїв та проводячи ребрендинг армії. Воює за ідентичність – прибираючи імперські символи та перейменовуючи станції метро. Якщо Москва хотіла загальмувати цей процес, їй треба було не розпочинати війну. Але коли ти забираєш у своєї культури політичну нейтральність, перетворюєш її на пакетний товар і продаєш у зв'язці з лояльністю до імперії та прийняттям російської версії історії – не варто чекати, що це купуватимуть у країні, на яку ти напав.   А втім, саме з цієї ж причини українська оптика погляду на російську культуру не завжди співпадатиме із західною.   Коли йдеться про сучасних письменників та артистів, то їхню біографію припустимо вимірювати поглядами. Прижиттєвий культурний внесок легко перекидається прижиттєвим людожерством. Той, хто сьогодні виступає адвокатом Путіна та Кремля, передбачувано позбавляється європейських гастролей та американських віз. Але коли йдеться про класиків – все набагато складніше.   В Україні велика спокуса оголосити сучасну російську політику прямою спадкоємицею російської культури. Провести пряму лінію із "золотого століття" російської літератури – до Бучі. Зі "срібного віку" – до Маріуполя. Ми маємо право на власні емоції, але, найімовірніше, нам навряд чи вдасться продати нашу позицію дружнім столицям. З тієї простої причини, що після Другої світової війни в Європі не готові купувати есенціалізм.   Есенціалізм стверджує, що деяким сутностям характерний незмінний набір аспектів. Що явища непорушні, а їхні характеристики – стабільні. Під час Другої світової було заведено пояснювати злочини Третього Рейху природою німецької культури. Але вся подальша європейська дискусія закінчилася тим, що від цієї концепції було вирішено відмовитись.   Післявоєнний консенсус звівся до того, що у злочинах винні сучасники злочину. Тому Лені Ріфеншталь несе відповідальність за Третій Рейх – на період якого припав розквіт її кар'єри. А Ріхард Вагнер, який помер за п'ятдесят років до перемоги нацистів – ні. Тому сьогодні публічний перегляд фільмів Ріфеншталь може розцінюватися як політичний жест. А прослуховування циклу опер "Кільце Нібелунга" залишається культурним перфомансом, а не політичною прокламацією.