Андрій Іллєнко || офіційний канал ✙

Президент Польщі Навроцький вирішив вшанувати памʼять поляків, загиблих на Волині у 1943 році, приїхавши в село Радруж на кордоні з Львівською областю України. Станом на 1939 рік із 2590 мешканців села 2420 становили українці. У 1947 році польська комуністична влада примусово депортувала усіх українців села Радруж на щойно приєднані до Польщі колишні німецькі території на Заході ПНР в рамках геноцидальної операції «Вісла». На території Радружа існував памʼятник на могилах бійців УПА, загиблих у боях із підрозділами НКВД. Памʼятник знищено і досі не відновлено. Пане Навроцький, ви точно готові до розмови про геноцид?

Огидні події у Львові, які зараз смакує ворожа пропаганда — мають присмак 1919 року. Рік, коли з одного боку українська армія була як ніколи близька до перемоги. Але з іншого — Україну розривала внутрішня війна всіх проти всіх та анархічний, антидержавний хаос. І замість перемоги, збереження державності, вільного та заможного життя українці отримали поразку, окупацію, морок на десятиліття, смерть мільйонів у Голодоморах та у лавах окупаційних армій за чужі інтереси. У цій війні програє той, у кого першого рухне тил. Або новий 1917 рік у них, або новий 1919 рік у нас. Безкарність породжує хаос.

Як НРК батальйону «Свобода» заїжджають туди, куди інші вже не доїжджають На нашому YouTube-каналі вийшов новий випуск подкасту «Діагноз — Свобода», гостями якого стали «Мозг» і «Директор» з підрозділу НРК батальйону «Свобода». Бійці розповіли, як довезли їжу пілотам БПЛА, у яких лишалася остання пляшка води, як вивозили бабусю з опіками з-під Білицького, і як витягували власний підбитий НРК силами інших роботів. Також обговорили чи замінить ШІ пілота, а робот — піхотинця, що краще — гусениці чи колеса, і навіщо підрозділу німецький НРК за 200 000 євро. Повний випуск уже на каналі — https://youtu.be/X2G7-dCzgRg Разом до перемоги! Слава Україні Батальйон «Свобода» у соціальних мережах: 🔸Мерч🔸TikTok 🔸Instagram 🔸Facebook🔸YouTube🔸Сайт

Напишу вночі, щоб ніхто не прочитав) Мені одному здається, що всі ці лякалки «ми вас не пустимо в ЄС з Бандерою/зерном/поки не віддасте дронові технології Навроцькому» і т.д. — щось не дуже сильно лякають? Поки йде війна, нас і так ні в який ЄС не візьмуть. А коли до предметної розмови дійде, щось мені здається, нам такі умови виставлять (особливо наші сусіди) — по економіці, аграрці, внутрішній політиці, гуманітарній політиці, щоб задовольнити кожного польського фермера і усіх політичних фріків з сусідніх та не дуже країн — що ми ще сильно задумаємося, чи варто нам кудись вступати. Війна показала, що ефективне безпекове, технологічне та економічне партнерство з більшістю європейських можливе і необхідне — і воно нікуди не дінеться. А задовольняти вимоги кожного придурка, щоб у результаті отримати не ясно що — не думаю, що це нам буде потрібно. У будь якому разі поживемо-побачимо. Поки є актуальніші питання.

Поки українці розбирають завали та рахують загиблих після чергової пекельної ночі — на думку канцелярії президента Польщі нам саме час ознайомитися із новою заявою про те, як Україна «ескалює» відносини з Польщею. Тепер новим рівнем «ескалації» став закон про національний Пантеон. Все це звучить як якесь абсолютне, абсурдне божевілля — але «невдячність» та «антипольськість» українців зайшла так далеко, що польському президенту терпіти вже немає сил. «Краще бути московською ганчіркою, ніж бандерівським памперсом» — не витримав і сказав вголос нове політичне мотто польської політичної еліти (принаймні її значної частини) колишній премʼєр Польщі Лєшєк Міллєр. Не будемо розкручувати потенційно дуже смішну тему про те, що найбільш гучні польські «патріоти» чомусь всі з німецькими прізвищами, бо німці точно тут ні до чого. Що ж, Міллєр обрав бути московською ганчіркою, хоча ніхто не змушував його бути бандерівським памперсом. Не вперше в польській історії. Думаю, божевілля не спинити. Польщу Міллєра та Навроцького не турбує Бандера і УПА. Не було би їх, були би Хмельницький з Кривоносом та Гонта із Залізняком. Їх турбує те, що Україна не в ролі жертви, не в ролі другорядного героя, не в пошуках схвалення ззовні. Україна вже ніколи не буде «підопічним» польських чи будь яких інших «адвокатів». Ми не відходили від формули «пробачаємо і просимо пробачення». Ми не обирали сваритися. Наша рука досі готова до потиску. Але вічно висіти в повітрі вона теж не буде. Українці обирають бомбити Москву, а не ставати московськими ганчірками, як обирає Міллєр. А от куди приведуть поляків їхні нинішні керманичі — велике питання. І як би це не було неприємно нам, але це перш за все проблема самої Польщі. Напевно, і цей шлях треба дійти до точки, коли протверезіння нарешті станеться. Але щоб не було запізно.

Слава Генералу Шухевичу! Слава Українській Повстанській Армії! Наша земля — наші Герої! «Ми, усі – вояки УПА і всі підпільники зокрема, і я – свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, – ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити». (с) Роман Шухевич Ми є тією генерацією, яка виросла на плечах гігантів. Завершимо справу Шухевича!

Сьогодні день народження у мого дядька Михайла. Михайло Герасимович — видатний митець, постійний гість фронту, старійшина клану Іллєнків. Вітайте Михайла Іллєнка, він заслужив.

Вітаю появу погруддя Івана Мазепи у Києво-Печерській Лаврі. Хоча б з тієї причини, що він значною мірою її побудував. Взагалі Мазепа — унікальна фігура нашої історії. І не лише через його останній політичний акт — повстання проти Московщини. Хоча за це ми його поважаємо найбільше. 22 роки посеред геополітичної бурі та внутрішнього розбрату правити Гетьманщиною — таке під силу лише вождю із залізною рукою та макіавеллістським розумом. І не просто правити, а розбудовувати, створювати інституції, виростити політичну, культурну та інтелектуальну еліту, закласти державну інерцію — на якій ми досі існуємо. Мазепа — перша українська медійна зірка європейського маштабу. По смерті взагалі став символом європейського романтизму. Про якого ще українця поему написав Байрон, наприклад? Без Мазепи як реального державника і Мазепи як міфу — сучасної України не було би. Тому з поверненням додому, до стольного Києва, ясновельможний пане Гетьмане! P.S. І на Бесарабці не дарма ми Леніна валили — очищали місце для Івана Степановича.

Так вийшло, що я перший Іллєнко від часів свого діда Герасима, який не обрав основною сферою своїх занять творчість та мистецтво. До речі, мені в дитинстві постійно казали, що я найбільше схожий саме на діда Герасима. Як і у нього, частиною моєї біографії стала армія та війна. Ніколи не жалкував і не жалкую, що вибрав політичну боротьбу (і вже як чотири роки і невідомо ще скільки — військову службу). З дитинства я вважав, що найважливіше — це політична та військова боротьба. Але всі ці роки я не переставав спостерігати, рефлексувати, фіксувати. У безсонні ночі в донбаських підвалах та під час ротацій я час від часу робив нотатки — спочатку фрагментарні та розрізнені, але які поступово почали складатися в історію. Під час відпустки у Києві минулого року я показав ці нотатки своєму брату Пилипу і після порції аргументованої критики та пропозицій він сказав, що з цього може вийти сценарій фільму. Я не опирався. Тим більше, ми домовились, що будемо співавторами сценарію — а це дає одразу три переваги. По-перше, якщо вам не сподобається і ви любите Пилипа — валіть все на мене. І навпаки. По-друге, якщо служба та війнонька не дадуть ретельно попрацювати над редактурою — то брат підстрахує. А по-третє, це буде перший творчий проект нового покоління братів Іллєнків — і це хоч і вкрай відповідально, але водночас амбітно. Та і час настав, дорослі вже хлопчики обоє. Отже, брат зробив з моїх нотатків проект для конкурсу Українського культурного фонду під назвою «Без подій» (назву треба було терміново придумати «на вчора», прямо як в армії, потім придумаємо іншу) і на моє приємне здивування — проект пройшов відбір і тепер ми з Пилипом маємо доробити сценарій. А там, дай Боже і дійде до екранізації — але поки я на службі, то знімати точно буде Пилип самостійно, я хіба буду робити дистанційний підказ. Але то вже наступний етап, не будемо поки забігати наперед. Деталей історії поки розповідати не буду — але обіцяю, що це буде відверто, із заходом у непроговорені та некомфортні теми, без примітивного моралізаторства та набридлих штампів. Зручно не буде точно, але сподіваюсь — буде правдиво про природу людини, війни та особистого вибору.

Розчулений і вдячний за ваші привітання з нагоди мого дня народження. Всіх обіймаю і тисну руку. Хто має бажання і змогу — прошу закинути донат на підтримку поранених бійців батальйону «Свобода» (в коментарях посилання). P.S. за фото дякую пану Барсуку, дуже точно вловив атмосферу підвалів Донбасу.

Пророцтво здійснюється. Крим стає безлюдним. Абсолютно непридатним для життя. Вже зникло паливо, отже зараз ляже вся логістика і торгівля. Далі не стане продуктів у магазинах. Потім під великим питанням робота критичної інфраструктури. Про курортний сезон, роботу та гроші взагалі навіть смішно говорити. Далі буде ставати все гірше і гірше. Тобто все краще і краще) І так буде до тих пір, поки Крим не повернеться у рідну гавань, до України, до Києва. А доти — лише відрізана від світу сіра зона війни, кризи та безвиході.

Ображений не ясно на що білий орел летить назад до Польщі. А ми так і запишемо — другий раз (після Сагайдачного) українці палили Москву вже самостійно, без поляків.

Оголошено про 100-денний період, протягом якого військовослужбовці, які пішли у СЗЧ до 12 червня цього року — можуть повернутися на службу за скороченою процедурою. Це добре, бо раніше таке повернення було можливим лише через рішення суду, на практиці тривало багато місяців і потребувало активного бюрократичного супроводу з боку підрозділу, до якого виявив бажання повернутися військовослужбовець. Але є одне нововведення (якого не було раніше) — і його логіку зрозуміти складно. А саме — якщо боєць пішов у СЗЧ із частини ЗСУ, то він може повернутися лише у ЗСУ. У частини НГУ чи ДПСУ йому шлях закритий. І навпаки. Бойові підрозділи НГУ починаючи з 2014 року воюють на фронті — як піхотні фронтові бригади, мають свої спецпідрозділи, безпілотні підрозділи, штурмові частини і так далі. Їх функціонал та задачі нічим не відрізняються від відповідних підрозділів ЗСУ. Два корпуси НГУ («Хартія» та «Азов») тримають визначені корпусні райони оборони, як і корпуси ЗСУ. На фронті взагалі не існує цього поділу на ЗСУ і НГУ. Підрозділи НГУ часто оперативно підпорядковані корпусам і бригадам ЗСУ, підрозділи ЗСУ — бригадам і корпусам НГУ. У нашому батальйоні «Свобода» більшість бійців, які поверталися із СЗЧ — раніше служили саме у ЗСУ. Тому є пропозиція — відійти від логіки «відомств» у цьому питанні та дати змогу усім бойовим частинам бути в рівних умовах у питанні повернення бійців із СЗЧ.

Москва похорошела

Сьогодні 16 років від дня смерті мого батька, Юрія Іллєнка. Він прожив насичене життя, сповнене творчості, щастя і боротьби. Він залишив по собі великий спадок, перш за свої фільми, але не лише. Памʼятаю свої останні розмови з батьком, коли він вже готувався до переходу за Межу. Назавжди зі мною лишиться його абсолютний спокій і самурайське, стоїчне прийняття смерті. Згадайте сьогодні Юрія Іллєнка. Він заслужив на незле, тихе слово.

Минулого разу Успенський собор московити руйнували у 1941 році. Тоді це були «радянські підпільники» (терористи з НКВД). Мотив і тоді і зараз один — ненависть орди до Києва, знищення культури та ідентичності.

Мої скромні пропозиції до плану армійських реформ: 1. Скасуйте 90% службових розслідувань. Спростіть на 90% ті, які залишаться — і взагалі заберіть цей паперовий маразм з бойових батальйонів і рот, які в принципі цим не мають займатися. 2. Спростіть процедуру списання втраченого в бою майна так, щоб вона не затягувалась на роки. 98% паперів, які там фігурують — порожня маячня, яка існує бо якийсь полковник совєцького генштабу придумав так робити в умовному 1951 році, і всі досі так роблять. 3. Скасуйте 90% усіх журналів — вони не мають жодного сенсу і ведуться лише на випадок, якщо приїде якась комісія. 4. За чотири роки в армії я не чув жодної іншої думки про все вище перераховане (від солдата до генерала) — що це маразм, який давно треба скасувати і забути. Також дозвольте перехід з тилових частин у бойові без дозволу командира. Реформи підтримую, вірю що все вдасться.

Жодного бажання немає знову реагувати на чергову бздуру наших польських сусідів, але вони не зупиняються. Цього разу драматичний сюжет «гонорові польські автобуси не поїдуть бандерівськими вулицями Вінниці», вимоги перейменувати вулиці та назви підрозділів, ще там щось — оберти лише ростуть. У всього цьому новому витку істерики показовим є один момент. Вулиці Бандери, Шухевича, УПА тощо на Заході України існують ще з початку 90-х. Памʼятники теж. У Києві проспект Бандери існує з 2016 року. Та сама вулиця Бандери у Вінниці — з 2022 року. Навіть якщо на секунду прийняти збочену точку зору, що назви вулиць та памʼятники в Україні чомусь повинні хвилювати когось в іноземній державі — вся ця «шокуюча» для частини польського політикуму та суспільства символіка зʼявилася не сьогодні та не вчора, а часто існує вже десятки років. Чому ж така істерика саме зараз? Виглядає все це як спроба домахатися буквально на рівному місці, навіть не шукаючи якогось вагомого формального приводу. Я правильно розумію: українці повинні стати на коліна, довго вибачатись, потім ще раз вибачатись, потім перейменувати усі вулиці та демонтувати усі памʼятники, які не подобаються полякам, бути готовими у будь-який момент продовжити цей процес, бо явно Бандерою і УПА справа не обмежиться, потім перейменувати назви військових частин (добре, що поки нам милостиво дозволяють їх не розпускати, бо хто ж тоді прикриватиме комфортне існування занурених в історію та вічно ображених українцями поляків), бути дуже вдячними та чемно чекати, коли після цього всього нам запропонують частково і факультативно долучитися до Европейської Унії, але так, щоб не постраждав жоден польський фермер? Але мені здається, ставка деяких іноземних політиків на те, що «Україна слабка і тому давайте ми її зараз поставмо в стійло» не спрацює. Трошки все не так, трошки все складніше. І та частина польської політичної еліти, яке вирішила влаштувати зараз це «історичну» істерику — мала би краще знати історію самої Польщі, особливо до чогось призводить сліпа шовіністична зверхність та відверта дурість перед обличчям реальної загрози, яка знаходиться північніше і східніше Києва.

Украінскіє пагромщікі снєслі памʼятник Булгакову. Насітєлі велікой культури знесли Лукʼянівку. Не переплутайте.

Булгаков відкрито, системно, послідовно зневажав українців, українську мову, ідею української незалежності. У цьому плані він нічого нового не придумав — це було до нього і це є зараз, називається «русскій мір». А якщо точніше — звичайний московитський шовінізм. Це зрозуміло кожному, хто мав хоч поверхневе знайомство з його творчістю («Бєлая Гвардія», «Я убіл», «Кієв-город» і т.д.). Заперечувати це може лише той, хто: 1. Нічого з вище переліченого не читав. 2. Знаходиться у тотальному запереченні очевидного і просто на чорне говорить біле. 3. Погоджується з ідеями Булгакова. 4. Всі три попередніх пункти одночасно. Водночас, ніхто не «забороняє» читати Булгакова. По-перше, це неможливо. По-друге, недоцільно. Для кращого розуміння предмета читати можна кого завгодно, хоч Адольфа Гітлера, хоч Сталіна, хоч Булгакова. Я от читав усіх цих трьох і нічого страшного зі мною не сталося. Але читати і публічно вшановувати — це абсолютно не одне і те ж. Памʼятник — це публічне вшанування. Це немає жодного стосунку до приватних оцінок і смаків, це елемент політики памʼяті. І ніяким боком, під жодним соусом українофоб Булгаков не може бути частиною української політики памʼяті. Бо це просто смішно — настільки це абсурдно. Але досі треба пояснювати очевидне. До речі, памʼятник Булгакову було встановлено за кошти Дениса Баса (заступник мера Києва Черновецького, та сама «молода команда»). Він ще років 15 тому звалив у Москву, де й досі живе і займається будівельним бізнесом. До того він та його колеги з молодої команди активно займалися «будівельним бізнесом» у Києві, перетворивши рогульську хаотичну забудову та знищення історичних памʼяток Києва на корупційну машину. Знищував Київ — а потім звалив у Москву. Цікаво, що це середовище вирішило поставити памʼятник саме Булгакову.