Нотатки орієнталіста. Orientalist notes

Інформативний випуск «Телебачення Торонто» про українських військових, які були у складі миротворчого контингенту в Боснії. В якості запрошеного спікера – Катерина Шимкевич, кандидатка історичних наук та експеркта «Аналітичного центру балканських досліджень». У випуску детально розбирають багато цікавих фактів, свідчень та пізніших «міфів» про ці подїї. А також частково дають відповідь на питання, чому такі сміливі дії українських миротворців у порятунку цивільних боснійців майже не висвітлювались в Україні? Відповідь досить реалістична: 1. У 2000-х роках українська влада не акцентувала на цих подіях увагу через позицію Росії, яка не визнає геноцид у Сребрениці; 2. Світове співтовариство не дуже прагне згадувати про ганебний для себе час та власні вчинки («пасивні заяви про глибоке занепокоєння»), які призвели до збільшення жертв серед цивільних; #Боснія #Балкани #відео https://www.youtube.com/watch?v=Fdq901xxKOA&ab_channel=%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%D0%A2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE

Політика СРСР на деколонізованому «Сході» в 1960-1980-х роках: неоколоніалізм, теорія «соціалістичної орієнтації» чи постколоніальний підхід? ✍️Поки ще не повернувся до роботи, ділюсь статтею, яку ми підготували у співавторстві з Олександром Ковальковим, сходознавцем, доктором історичних наук та моїм хорошим другом. Стаття історіографічна й присвячена концепціям, які використовували в часи «холодної війни» для тлумачення політики СРСР щодо держав Азії та Африки після формального здобуття ними незалежності. Зокрема, йдеться й про ті ідеї, з допомогою яких радянська влада обґрунтовувала власну експансію та боротьбу за сфери впливу на Глобальному півдні. Оскільки класична колоніальна теорія нерозривно пов’язувала такі поняття, як «капіталізм» і «колоніалізм», на СРСР та його відносини із залежними від неї державами чи регіонами цей дискурс не поширювався. СРСР використовувала деколоніальні ідеї як інструмент культурного, ідеологічного, політичного й військового протистояння в «холодній війні». І справа тут не лише у підтримці революційних рухів в колоніях «західних» держав. Радянська влада вибудовувала стійку систему політичної домінації й контролю у країнах Азії та Африки, нарощувала свою фактичну присутність, формувала у ключових сферах життєдіяльності цих держав прошарок лояльної для себе еліти: чиновників, військових, митців, промислової інтелігенції, тощо. Це цілком відповідає універсальним колоніальним практикам, але з іншою ідеологічною основою. І цей напрямок досі використовується сучасною Росією. У цьому контексті наводимо кілька реальних прикладів, як сучасні африканські політики в своїх інтерв'ю підтримують російське вторгнення, аргументуючи свою позицію відпочинком в «Артеку» чи навчанням в Києві у 1960-80-х роках. У цьому ж контексті ми розглядаємо теорію «країн соціалістичної орієнтації», яких в СРСР чітко протиставляли «соціалістичним країнам» (на «заході» такої різниці просто не існувало). З допомогою теорії «соціалістичної орієнтації» СРСР обґрунтовував свою «співпрацю» з державами у яких: 1. При владі формально перебували «марксистсько-ленінські» партії, що декларували свій «соціалістичний курс»; 2. Країнами, що формально дотримувались «немарксистських» теорій соціалізму, але мали «дружній курс» до СРСР - зокрема, надавали підтримку у голосуванні в міжнародних організаціях, тощо. СРСР визнавала ці країни такими, що «рухаються у напрямку соціалізму» та прийдуть до нього колись у майбутньому - звісно під мудрим керівництвом СРСР. 📌Щоб не переказувати зміст, запрошую читати за посиланням: https://journals.cusu.in.ua/index.php/history/article/view/692 #стаття #текст #колоніалізм #постколоніалізм

Майже "хрестоматійний" портрет Іслам ІІІ Ґерея на коні, роботи Бальтазара Монкорне (1600-1668), французького художника, гравера та ілюстратора. Майстер прославився популярною серією гравюр «Королівські портрети», у якій зобразив десятки найвидатніших володарів і діячів XVII століття. Уважно придивіться до титулатури Іслама Ґерея, там є цікава деталь. #мистецтво #Крим #кримські_татари

На кілька тижнів занурився у написання нової науково-популярної статті, яка незабаром має вийти друком. Строки були стислі для моєї "амбітної" ідеї, тож майже не писав нічого на канал. Поки стаття не вийшла, тримайте цікавий епізод про те, як Богдан Хмельницький з сином Тимошем святкували Великдень у Бахчисараї у 1648 році: ✍️Восени 1648 р. Богдан Хмельницький разом з козацькою делегацією та сином Тимошем прибули в Крим, щоб переконати Іслама Ґерея надати їм військову й політичну підтримку. Козаків поселили неподалік Хансараю, в помешканні заможного бахчисарайського вірменина. Так сталось, що на ці дні припало ще й свято Великодня. Після тривалих аудієнцій у хана, в неділю козаки почали святкувати одразу дві події - Великдень та свої дипломатичні успіхи. Супроводжувалось це святкування гучними пострілами з козацьких самопалів у повітря. Іслам Ґерей почув цей шум навіть зі свого палацу, тож запитав з якого приводу цей галас? На що отримав відповідь, що у козаків своє свято - "Байрам Великий". Дізнавшись про причини такої радості, з поваги до християнського звичаю він надіслав козакам ще "три куффи вина, пять биковъ и пятнадцать баранов, що Хмельницкий одобравши, велел козакам своимъ пити, гуляти и частейше з мушкетовъ палити…". Подальщі події ви чудово знаєте - розпочалось козацьке повстання, яке згодом переросте у Козацьку революції. Більше цікавих сюжетів буде після виходу статті😊 #текст #Крим #кримські_татари #Бахчисарай

Нарешті вийшла моя стаття, присвячена кримськотатарським кисетам в колекції Національного музею історії України. За консультації і допомогу щиро дякую моїй подрузі Есмі Аджієвій, голові ГО "Алєм". На прикладі невеликої, але репрезентативної колекції, ми хотіли показати, як за тривалий час свого побутування в Криму у якості “гаманця”, “кишені”, “торбинки” для грошей, дрібних речей і тютюну, кисети набули ширшого соціального і культурного контексту, ставши помітним аксесуаром традиційного вбрання, нагородою у кінних змаганнях і боротьбі "куреш", індикатором соціального статусу, а також важливою частиною звичаїв та обрядів кримських татар, зокрема весілля. Окрім цього, увага приділена класифікації та атрибуції кисетів за їх формою, розмірами та призначенням. У ширшому контексті ця група предметів привертає увагу до проблеми долі культурної спадщини кримських татар та обставин формування музейних зібрань, які неможливо досліджувати у відриві від долі кримськотатарського народу. Тож велика увага у статті приділена обставин походження кисетів, більшість з яких потрапили в Київ вже після депортації кримських татар. В результаті багатьох політичних причин (зокрема й цензурі та конструюванню негативного образу кримських татар в СРСР), подібні колекції позбавлялись атрибуції та локальних назв кримськотатарською мовою. Багато цікавих матеріалів про побутування кисетів в культурі кримських татар не увійшли у статтю (через обʼєм), але вони обов'язково будуть розкриті у наступному перевиданні каталогу "Спадщина. Miras. The Heritage" в майбутньому. #Крим #кримські_татари #стаття https://oriental-world.org.ua/index.php/journal/article/view/776

Барви повсякденного життя у Стамбулі, в роботах Ворвіка Гобла (1862-1943), британського художника й ілюстратора. Ілюстрації до роботи "Константинополь", Олександра Мілінгена. Якщо вам його стиль видається знайомим – ви не помилились, адже Гобл ілюстрував багатодитячих книг з європейськими та азійськими казками, а також знаменитий роман «Війна світів», Герберта Веллса. Теплі та яскраві сюжети стали візитівкою художника, завдякисплеску популярності кольорових книжкових видань на початку 20 століття. З 1911 року саме ілюстрації до «східних казок» (індійських, японських, аравійських),тревелогів та енциклопедій стали окремим напрямком його професійної творчості. Читачу все більше хотілось уявляти той далекий і екзотичний світ, який описували укнигах, казках та ілюстрованих журналах. Тож роботи у художника завжди було багато. ІлюстраціїГобла вплинули на естетику британських книжкових видань початку століття й великою мірою стали прикладом для мистецького наслідування. #мистецтво#книга #казки #Стамбул

🖼️Образи Криму, у роботах Олексія Бекетова (1862-1941), відомого українського художника, благодійника та архітектора. Теплі кольори «півдня» виконані в орієнтальному стилі. Картини з колекції Харківського художнього музею (ілюстрації з їх сайту). ✍️Олексій Бекетов був одружений на художниці Ганні Алчевській, яка походила з відомої родини меценатів, підприємців і банкірів. Його стараннями було спроектовано й споруджено десятки публічних та житлових споруд у Харкові та інших містах. За останні кілька років ці будівлі, на жаль, посійно страждають від російських обстрілів. В Криму Бекетов жив і працював як архітектор та художник. У його роботах переважно пейзажі й архітектурні пам’ятки (з акцентом на ханську добу та мавританський стиль), які Бекетов прагнув зобразити як «гармонійне продовження ландшафту» (с). #мистецтво #Крим #живопис #музей

Продовжуємо постійну рубрику "коти у японському мистецтві": 🖼"Кіт та золоті рибки", від Хідетоші Міто, сучасного японського художника, дизайнера та засновника студії "Mitografico". #мистецтво #Японія #кіт

Трохи неймовірних виробів кримськотатарських "куюмджилар", на виставці #Miras_Спадщина в Скарбниці НМІУ (фото зі сторінки музею). Чекатиму завтра о 14.00 на екскурсі. #мистецтво #музей #Крим #кримські_татари

До теми культурного контексту ювелірної традиції кримських татар. Є чудова кримськотатарська казка «Куюмджи», тобто «Філігранник» («куюм» кримськотатарською - «філігань»). Її записала в околицях Бахчисарая у 1930-х роках Марія Кустова, відома дослідниця й співробітниця «Бахчисарайського музею». У казці багато глибоких смислів і красивих метафор. Вона вчить простих і зрозумілих речей: потрібно звертати увагу не лише на зовнішність, а й на внутрішній світ людини; захоплюватись власним покликанням; цінувати талант; шанувати загальнолюдські цінності. Казка нагадує, що людина може здобути «вічність» завдяки результатам своєї праці. А ще, розповідає звідки походять знамениті бахчисарайські ювеліри, які віками славляться майстерним володінням технкою філіграні. З точки зору дослідника ця казка також дуже багата на матеріал для роздумів... Короткий переказ сюжету: В одному з сіл неподалік Бахчисараю мешкало багато молодих і красивих людей. Але серед них проживав також хлопець, який вирізнявся дуже негарною зовнішністю. Жителі сторонились його та не любили, хоча їм дуже подобалось як він чудово грає на зурні. Часто жителі просили хлопця грати мелодії, але змушували ховатись у кущах, щоб не бачити його обличчя. Звали цього хлопця досить іронічно - Куюмджи (буквально Філігранник): «Хто дав йому таке ім’я – ніхто й не скаже. Може, посміялась людина – хотіла, щоб ще гірше жилося хлопцю…» - зазначається у казці. Одного разу Куюмджи помітив на березі річки пожовклий дубовий листочок, який був скручений та змарнілий. Зовнішньої оболонки у листочка вже не було, залишилась лише внутрішня «сіточка». Ця сіточка, тоненька як нитка, вразила й зачарувала хлопця своєю витонченістю та делікатним візерунком, який завжди ховався у цього листочка в середині. Зрозумів хлопець, що в поганому тілі цього листочка була схована його прекрасна душа. Тоді Куюмджи відкрив своє серце (буквально – авт.) й почав плести з нього тонку нитку, створюючи з неї неймовірний візерунок. Його одразу побачили жителі міста, які захопились витонченістю та красою сплетеного орнаменту. Найгарніша дівчина підійшла до Куюмджи та попросила сплести для себе кільце. Коли хлопець зробив це, вона одразу вдягнула його на палець та стала дуже негарною, адже плетіння проявило її погану внутрішню сутність. Дівчина швидко скинула кільце з пальця й знову стала гарною, але ніхто вже їй не вірив. Куюмджи продовжив плести з серця візерунки, створивши з них неймовірний орнамент, який проявив його справжню красу та вразив усіх жителів навколишніх місць. Поклавши цей орнамент, він ліг біля нього та помер. З тих пір жителі Бахчисарая стали називати вишукані орнаменти з золотих ниток ім’ям Куюмджи. І тепер, якщо хтось хотів побачити найпрекрасніші візерунки, їм необхідно було вирушити у Бахчисарай, щоб подивитись на майстерну роботу філігранників (куюмджилар), які створюють неймовірні орнаменти із золотої та срібної нитки. Вироби цих майстрів і сьогодні нагадують про талановитого хлопця Куюмджи, душа якого світиться у кожній золотій нитці. П.С. Приходьте завтра на кураторську екскурсію, поговоимо про ювелірне мистецтво кримських татар. Побачите "наживо" багато виробів у техніці філіграні. #мистецтво #виставка #Крим #кримські_татари #орьнек

Запрошую на кураторську екскурсію «Ювелірне мистецтво кримських татар», у просторі виставки «Miras. Спадщина», до Дня ювелірів України. 21 червня, о 14.00; Здавна кримськотатарське традиційне вбрання гармонійно доповнювали ювелірними прикрасами, виготовленням яких займалися ювеліри куюмджилар та алтинлдилар. Їх майстерні здебільшого зосереджувалися у великих ремісничо-торгівельних центрахна зразок Бахчисараю, Карасуба­зара, Кафи, Акмесджиту. Високий рівень роботи, досвід та стала традиція зробили крим­ських ювелірів відомими далеко за межамипівострова. Ювелірні вироби й інші аксесуари традиційного вбрання в усі часи відігравали важливу роль у житті кримськотатарського народу. Окрім фінансової вартості та неймовірної краси, ці предмети мали ще й іншу цінність - соціальну, адже були частиною культурних відносин. З їх допомогою можна було нелише пережити скрутні часи, але й дізнатись багато важливих деталей про сімейне становище, релігійну приналежність, регіон проживання й навіть внутрішній світїх власників. Навіть сьогодні, як і кілька століть тому, кримські татари продовжують зберігати багато глибоких культурних сенсів ювелірного мистецтво, аокремі майстри не припиняють працювати над створенням цих неймовірних витворів мистецтва. На екскурсії ви зможете наживо оглянути одну з найяскравіших оригінальних колекцій кримськотатарського ювелірного мистецтва, дізнаєтесь багато цікавого про особливості роботи кримськотатарських ювелірів, а також відкриєте для себе знання про культурне й соціальне значення ювелірних виробів в давнину та сьогодні. #анонс #музей #Miras #Крим #кримські_татари https://facebook.com/events/s/%D0%BA%D1%83%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81%D1%96%D1%8F-%D0%B2%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%BE/1065941488793958/

Розмірковував про інтерпретацію війни в Україні як зіткнення Заходу і Сходу. Такий підхід часто озвучують представники російського дискурсу, де війну подають як конфлікт між США/Ізраїлем (умовний Захід) і Палестиною, Іраном та іншими країнами Сходу. У цьому ж ключі розглядається і протистояння Україна/ЄС (зокрема країни НАТО, навіть Угорщина у таких інтерпретаціях трактується як «уральський» східний родич тому вони і проросійські) проти Росії, КНДР та глобально — Китаю. У цьому контексті доречно згадати єгипетського філософа Хасана Ханафі, який ще у 1980-х роках розвивав концепцію «оксиденталізму» (ʿIlm al-istiġrāb) — дзеркальної відповіді на західний орієнталізм. Його логіка була простою: якщо Захід протягом двох століть описує Схід, проектуючи на нього власні ієрархії, то чому Схід не може описати Захід із власних ціннісних позицій? Своєрідні інтелектуальні попередники такого підходу наявні у слов’янофілів, іберійських «периферійних» модерністів, теософів та інтегральних традиціоналістів — скрізь, де Європу намагалися вписати в ширший, незахідний космос значень. В українському контексті ця перспектива має ще виразніший потенціал. Від ранньомодерної інтелектуальної спадщини до сучасності українська культура інтуїтивно трактує Московію/Росію як «Схід». Натомість російський імперський дискурс систематично позначав українські території як «западнорусские земли», вибудовуючи власну модель внутрішнього оксиденталізму. У цій моделі Україна постає як уявний «молодший» Захід — об’єкт, на який проєктуються амбіції метрополії. Таким чином, Україна була водночас включена до символічного поля європейського Заходу й позбавлена у ньому суб’єктності. Подібні інтерпретації демонструють, як критичний погляд на ідеологічні наративи дозволяє виявити глибші механізми культурного домінування. Попри численні декларації, «чистий» оксиденталізм і досі залишається радше інтелектуальною вимогою, ніж опрацьованою методологічною парадигмою на зразок орієнталізму. Масштабної та системної рефлексії про «глобальний Захід» очима незахідних або малих культур майже не існує. Тим більшою є цінність подібних спроб, що з’являються поза межами академічного мейнстриму. Так, Мірча Еліаде у нарисі Religious Symbolism and the Pre-modern Man’s Angst зауважував: патологічна одержимість Заходу історіографією з погляду архаїчного суспільства виглядала б як «перегляд життя перед смертю» — симптом цивілізаційної кризи. А сучасний австралійський мислитель Тайсон Юнкапорта, представник корінного народу із клану Апалеч (Apalech Clan), що мешкає в північному Квінсленді, у книзі Sand Talk. How Indigenous Thinking Can Save the World (2019) демонструє, як аборигенні «піщані оповіді» — синтез малюнка, пісні й жесту — формують знання, яке є глибоко локальним, ситуативним і пов’язаним із конкретним членом спільноти на певному етапі життя. Це знання не підлягає редукції до універсальних схем і не може бути транслюване поза контекстом. Юнкапорта критикує західний редукціонізм за його схильність до спрощення складної реальності задля її інструменталізації та натомість пропонує концепцію множинних взаємопов’язаних істин. Подібні «зустрічні описи» підважують універсалістські претензії Заходу та нагадують, що жодна культура не має монополії на пояснення світу. Оксиденталізм у цьому сенсі не є відплатою чи засудженням Європи, а радше спробою вивести її з інтелектуальної самотності, побачити її в дзеркалі інших традицій. Для України, що водночас переживає процес деколонізації та чинить опір повномасштабній агресії, ця перспектива особливо продуктивна. Вона дає змогу деконструювати нав’язані російські ієрархії, повернути голос повноправного суб’єкта та відновити геокультурний баланс у царині ідей. Більше того, саме український досвід — на перетині Заходу та Сходу, під тиском багатовікових імперських проєкцій — створює сприятливі умови для переосмислення не лише свого місця у світі, але й самої європейської мови опису, подібно до того, як це роблять Еліаде чи Юнкапорта у своїх контекстах.

Зараз читаю українське видання подорожей барона фон Кампенгаузена, який наприкінці XVIII ст. проїхав майже всю Україну від півночі аж до Криму. Ці подорожні записки створені в кращих канонах орієнтального тревелогу доби Просвітництва – з типажами, екзотикою та колоніальними сюжетами. Трохи детальніше зроблю на нього огляд пізніше, але поки поділюсь кількома цікавими та яскравими сюжетами про українські терени, як своєрідну контактну зону (фронтир), де ще сильно відчуваються сліди прикордоння між державами (Гетьманщиною, Річчю Посполитою та Кримським ханатом), культурами та способами життя: Про грецьку й вірменську громаду колишнього полкового міста Ніжин, яке довгий час було важливим центром торгівлі: «…Ніжин – це миле і дуже густонаселене місто з розвиненою торгівлею, що перебуває в руках греків та вірмен… Вони продають багато вина, консервованих фруктів… грецьке мило і велику кількість виробів зі шкіри і шовку, які вони привозять з Греції та Азії… У цьому місті виготовляють особливо чудові парфуми, які незгірші за парфуми з Монпальє, різноманітні солодощі та фруктові лікери, які збагачують жителів…»; Про нащадків козацької старшини у Подніпров’ї: «…Їх вбрання, особливо у знатних і заможних, є сумішшю польських і татарських строїв (дуже логічно🤔 – авт.). Велике панство тут дуже пишається своїми прізвищами і серед них вважається, що до найдавніших родин належать тільки ті, в яких був або гетьман, або воєначальник або головний суддя. До таких родин належать Апостоли, Кочубеї, Кулябки, Безбородьки, Скоропадські, тощо. Ці поважні родини походять від печенізьких татар, які колись займали частину цього краю і чиє ім’я досі носить одне з міст (мабуть він має на увазі Черкаси? – авт.)…». Про Кременчук, як центр транзитної торгівлі. А ще місто, куди доставляли каракатиць з Егейського моря: «…Його назва походить від татарського слова «кременчок», яке означає «дуже безлюдний». Він розташований на лівому березі Дніпра… Плід, який росіяни називають терен, і який прикрашає береги цієї річки… називається татарською «кагамлик». У цьому місті немає нічого примітного, хоча воно досить густонаселене і веде велику транзитну торгівлю з Білорусією та Кримом. Купці є дуже заможними і серед них багато вірмен, греків і трохи євреїв. Головними товарами є вироби з дерева, які надходять з Білорусії, линва, дьоготь, смола, сап’ян, смола, пек і залізо, які відправляються до Таврії, звідки привозять турецькі тканини, шкіру, сап’ян, солодощі, грецькі вина і фрукти. Торгівля процвітає завдяки Дніпру… Окрім вищезгаданих товарів, крамниці заповнені фініками, родзинками, різними сортами тютюну, мила, і нарешті, рибою, яку називають каракатиця. Вона водиться в Егейському морі, де її збивають з морських скель і потім привозять сюди… Греки часто її привозять, їдять з червоним солодким соусом і вважають її вишуканою стравою...»; Про Судакське вино в м. Кременчук: «Тут вперше з’являється молдавське вино. Воно дуже легке і по кількох роках витримки нагадує мозельське вино. Виноград, який росте поблизу Судака в Криму, схожий на молоде бургундське, але його не можна пересадити… (сюди – авт.)»; Про дикорослий шафран біля Єлисаветграда (суч. Кропивницький): «Навесні біля Єлисаветграда, на берегах Інгулу, росте справжній шафран з квітками у біло-фіолетову смужку. Необізнані жителі заходять так далеко, що діти з коріння цієї корисної трави роблять собі іграшки, а якщо когось запитати, як називається ця рослина, то зазвичай її називають «василькі»…»; Про те, що мандрівник побачив в Криму, зроблю окремий допис. #текст #чтиво #тревелог #книга

На чудовому й дружньому каналі "Історія без міфів" вийшов новий випуск, присвячений Криму. https://youtu.be/oX9eRuyQH7M?si=3YioTRepej9nyw89 Цього разу інтерв'ю з Арсеном Жумаділовим, у якому значна частина розмови обертається навколо формування національної ідентичності кримськотатарського народу й процесу самоусвідомлення себе єдиною (зокрема політичною) спільнотою протягом ХІХ - початку ХХ століть. У цьому контексті важливу роль спікер традиційно відводить Ісмаїлу Гаспринському та кільком поколінням його учнів (зокрема Номану Челебіджіхану), які намагались вибудувати власний (кримськотатарський) фундамент у тогочасній "загальнотюркській" та "мусульманській" ідентичності. Прозвучало влучне порівняння ролі Гаспринського з українськими діячами доби національного відродження ХІХ ст. Але я би порівнював Гаспринського мабуть не з Шевченком, а все ж з Драгомановим. Частина випуску також присвячена сучасному контексту окупації Криму: чим живе кримськотатарська громада в окупації, як намагається зберігати ідентичність та єдність в умовах російського тиску. Щиро кажучи мені ця тема близька, адже коли сьогодні говорять про "культурні втрати" України в Криму, то переважно мають на увазі статистику пошкоджених пам'ятьк культури. В той же час жива культура теж несе втрати, які порахувати важко без об'єктивного контролю "на місці". Останнє завжди викликає багато дискусій, але не говорити про це зовсім ми також не маємо права. Адже, як нагадує нам мудрий кримськотатарський вислів: ✍"Друг говорить різко, а ворог лагідно" ("Dost keskin aytır, duşman - yımşaq"). П.С. Підписуйтесь на канал "Історія без міфів" та нехай квітне український ютюб🙂 #Крим #інтеркю #відео #кримські_татари https://t.me/historywithoutmyths

🎤Запрошую на онлайн лекцію про культурну спадщину кримських татар. Останнім часом слово "культура" переважно асоціюється з її зовнішніми проявами. Ми ж будемо говорити про змістовні сенси кримськотатарської культури та її нематеріальний контекст. ✍️На лекції ви відкриєте для себе неочевидні, але цінні шари кримськотатарської культури. Це запрошення подивитися на багатовікові традиції крізь призму сучасності — з повагою, зацікавленням і відкритим серцем 💛 📝Про що поговоримо: • хто такі кримські татари та чому вони — корінний народ України; • який соціальний та культурний сенс мають національний костюм, прикраси та традиційний орнамент; • культура гостинності: етикет, їжа та кавова традиція; • як жива культурна спадщина дає змогу зберігати ідентичність та єдність кримськотатарського народу. ⚡Лекція відбудеться онлайн 30 червня о 19:00. Доступ до відеозапису — 90 днів. Реєструйтеся та дізнавайтеся багато більше про корінний народ України. Деталі: https://cultosvita.webflow.io/item/crimean-tatars

✍️Спогади про депортацію кримських татар є дуже "незручними" у сучасній російській "політиці пам’яті". З-поміж іншого, вони не вписуються у популярний міф про "дружбу народів" в СРСР, а також віру в "суворого, але справедливого вождя", у діях якого ніби є жорстока, але прагматична логіка й послідовність. Пам’ять про 18 травня також йде в розріз з сучасною російською "святково-карнавальною" атмосферою "9 травня", нагадуючи про те, що за сучасним політичним образом "борця з фашистами" в Криму приховують тих офіцеів НКВД, кого заселили в будинки депортованих. Тих самих депортованих, кого ще рік тому в радянській пресі гордо називали не "зрадниками", а "героями". Кожного року в травні з російського медійного простору в Крим намагаються "приносити" нові ідейні сенси, мета яких - інтегрувати жертв радянського режиму в сучасну російську "травневу" політичну повістку. А також розмити пам'ять про депортацію серед молодших поколінь, які знають про ці події вже з розповідей. Одним з таких російських міфів є образ "спільної перемоги над нацизмом народів СРСР в Криму, радість якої не має затьмарити прикрий епізод депортації (с)" (так, це цитата!). Ілюструють такі посили навіть зображенням кримськотатарської національної та радянської символік (один з прикладів у коментарі), що є очевидним історичним анахонізмом. Ще й доволі цинічним, адже за національну символіку кримських татар в радянський час репресували (тамґа на синьому прапорі була затверджена на І Курултаї в 1917 р.). Важливо, що все більше людей сприймає депортацію 18 травня 1944 року саме як акт геноциду, а не "стихійне лихо" чи "прикрий епізод, який треба забути й жити далі" (також цитата). Пам'ять про депортацію - це також один зі способів не втрачати свою ідентичність та не вписуватись у чужий наратив, з допомогою якого намагаються формувати "загальнокримську" чи "загальнотатарську" ідентичності сьогодні. #роздуми #текст #кримські_татари #Крим

📝В травні передивлявся відому радянську пропагандистську газету «Красный Крым» (згодом «Крымская Правда») за 1940-і роки. Натрапив на статтю про героїзм кримських татар у лавах Червоної армії та партизанських загонів в Криму. Вип. 29, за 2 липня 1943 р. Вже менше ніж за рік цих людей разом з сім’ями депортують до Центральної Азії та звинуватять у «зраді» - зокрема й на сторінках цієї ж самої газети. Промовиста ілюстрація того, що пропаганда завжди має прикладний характер та здатна надавати власний контекст будь яким подіям і вчинкам, не залежно від їх реального значення. В своїй "роботі" пропаганда завжди є ситуативною, а ще - дуже любить коротку пам'ять у своїх "споживачів". Далі трохи спостережень про цьогорічні нові/старі російські "травневі" наративи в Криму та чергові спроби інтегрувати пам'ять про геноцид кримських татар в російську політичну концепцію "9 травня", "спільну перемогу" та "безсметний полк"👇:

Вечірнє: 🖼️"Сцена з каїрського життя на терасі будинку і загальна панорама міста" (1881), Івана Айвазовського. Картина з колекції Національного музею "Київська картинна галерея". Детальніше про походження картини на сторінці музею: #музей #Каїр #Єгипет #мистецтво https://www.facebook.com/share/p/1KvMpXfQTN/?mibextid=wwXIfr

✍️Стаття про те, як міграційна криза, яку спричинила Білорусь на кордоні з Польщею, створила великі проблеми одному з найдавніших осередків польських татар у Крушинянах. За словами автора, цей регіон став "зоною особливого контролю", куди обмежили доступ туристам та відвідувачам. Для місцевої татарської спільнотии сімейний бізнес та туризм багато років є основним джерелом доходів. А мечеть та культурний центр - осередком для збереження ідентичності. Зараз у цих прикордонних місцях будують велику стіну та "окопуются", адже Білорусь масово переправляє сюди мігрантів з Близького Сходу та Північної Африки. У статті наводять слова Дженнети Богданович, власниці відомого ресторану "Татарська юрта" в Крушинянах та активної культурної діячки місцевого осередку польських татар. Вона зазначає, що наслідком міграційної кризи стала "ізоляція та фактичний занепад...". Автор статті підкреслює вразливість польських татар у Крушинянах, які опинились на кордоні майбутньої "залізної завіси". Це призводить до відтоку людей із нечисельної громади, які боїться невідворотного наближення великої війни. Колись вже публікував новину про те, що під час спроби перетину кордону один з мігрантів загинув (потонув у річці). Його поховали за мусульманським обрядом на давньому "міразі" (цвинтарі) польських татар у Крушинянах. Зауважив, що за кілька років таких поховань стало більше десяти. #текст #стаття #татари_липки #новини https://www.globalissues.org/news/2025/05/27/39975?fbclid=IwQ0xDSwKjrq9leHRuA2FlbQIxMQABHjS3Xto46tjNLmbCRaLHSdwExH_hiMSxwAcJultd8NyD4axvmHQZBTBZTySq_aem_azK2R6l20YdwQ-n-bktATQ