ПЛАЙ

“Червона Рута: 10 років потому” – здавалося б, чудова ідея із гарантованим профітом. Чудова, але, на жаль, не життєздатна – з огляду на те, скільки води утекло в естрадному Черемоші за той час. Золотий склад “Смерічки” розпався. Яремчук став головним вокалістом (згодом – керівником) ансамблю, а ображений на нього Зінкевич перебрався до луцького “Cвітязя”. Володимир Івасюк загинув “за нез’ясованих обставин” у травні 1979-го. Софія Ротару після смерті свого головного сонграйтера почала позирати ласим поглядом у бік москви. Та попри це у 1981-му всі три головних героїв оригінальної “ЧР” на підписуються на продовження. На відміну від Романа Олексіва, якого в режисерському кріслі замінив Борис Небієрідзе – майбутній шоуранер нині призабутого українського серіалу 2000-х “Роксолана” (той, що з Ольгою Сумською в головній ролі) та всілякого третьосортного телемила для росіян. “10 років потому…” мав би стати прямим продовженням оригінального мюзиклу. Цікаво ж, як все склалося у шахтаря Бориса та гуцулки Оксани. Але сюжету тут немає. Взагалі! Замість нього – набір не пов’язаних між собою кліпів у гірських пейзажах, сшитих спогадами Яремчука та Зінкевича про те, як воно колись було. Спогади абсолютно прісні і, здається, не цікаві навіть самим спікерам, які ніби по команді монотонно читають їх із листочка, говорячи лише те, що “треба”. І то – російською! Слідами не загоєних ран Василь Іванович ще й не втрачає нагоди зверхньо потролити Назарія Назаровича, називаючи його “зовсім юним” на момент приходу до “Cмерічки” (різниця у віці між вокалістами - якихось шість років!). Із Софією Михайлівною все ще гірше. Та взагалі відмовилася ностальгувати на камеру і в кадрі “10РП” лише співає, та й то двічі – русняве “Ожиданіє” і “Край” Мозгового у ще не спотвореному буремними 90-ми диско-аранжуванні. Зараз можна було б припустити, що продюсери просто не потягнули гонорар зірки, але тоді…Невже Ротару не було чого згадати про Івасюка? Не хотіла чи…боялася за кар’єру? Чи не єдине, що вдається “10 років потому…” – це шоукейс пізньої “Cмерічки” 80-х. Як не дивно, після розколу співочого дуету Яремчука-Зінкевича ансамбль досі в хорошій формі і навіть здатний тішити слухачів незлими шлягерами від Павла Дворського та Віктора Морозова. Особливо раджу зацінити сексі-неосоул “Ти - мов сонечко” та баладу “О, панно Інно” на вірші Павла Тичини. Що ж до Назарія Назаровича та Василя Івановича, то вони тут співають радше на правах special guests. Перший репрезентує хітові “Cтожари” під культовий відеоряд із Кримських гір, другий розпиляє над галявиною нині меметичну “Забудь печаль”. Наприкінці обидва все ж зустрічаються на одній сцені, щоб нещиро потиснути руки та вимучено виконати Івасюкову “Червону Руту” під фонограму десятирічної давнини. Тож навіщо було посягати на святе десять років потому? Мій варіант відповіді вам не сподобається. Після трагічної і загадкової смерті Володимира Михайловича партія конче потребувала бодай якогось, – хай навіть халтурного, – пруфу для публіки, що в українській естраді нічого особливо не змінилося. Типу, шо вам не так, ось дивіться – і старі артисти на місці, і нові хороші є, та й пісні теж пишуться, – всьо ж нармальна! Ні, не нормально. Бо без Івасюка все це хоч і продовжувало працювати, але зовсім не так, як раніше. А тепер вгадайте, скільки разів його прізвище згадується за ці 30 хвилин... https://www.youtube.com/watch?v=m_vcKsR9mTc&list=RDm_vcKsR9mTc&start_radio=1