Літо купує книжки

Кажуть, книжки самі нас обирають. Здається, це справді так. 5 років тому одна людина з нашої команди зайшла в книгарню-кав’ярню Старого Лева на вулиці Сковороди в Києві, і попросила книгаря Андрія порадити щось із Пратчетта. Той порадив «Поштову лихоманку» (Going Postal) у прекрасному перекладі Олександра Михельсона. Як то буває з книжками, покупка потрапила на полицю, де й чекала свого часу... Я прочитав це і аж розчулився...💛

Видавництво «Смолоскип» затопило П’ять годин приміщення заливало окропом, відповідно й підвал, де зберігались книжки. Сьогодні з 13:00 небайдужих просять допомогти: підняти все, що можна врятувати — на вищі поверхи. Місце збору: вул. Межигірська, 21. З собою мати рукавиці, взуття, яке не промокне, і налобний ліхтарик. Також видавництво можна підтримати фінансово: https://send.monobank.ua/jar/2CMkYtnAcz Номер картки банки: 4874100039325983 Або переказом за реквізитами: Міжнародний Благодійний фонд «Смолоскип» IBAN: UA403003350000000026008105121 UAH в АТ «Райффайзен банк» Призначення: БЛАГОДІЙНИЙ ВНЕСОК НА ДІЯЛЬНІСТЬ ФОНДУ in book we trust

Я маю лише утеплені гумові чоботи, але їду зараз із ними в Смолоскип

​​Я не надто встигав перемикатися між таймлайнами у цій історії і, мабуть, тому й виникло трошки таке відчуття, наче знічев'я підглядаю за кимось, хто гортає тік-ток.  Вжух! і якісь доісторичні часи, вжух! і ХІХ століття в Англії, вжух! і радянські 70-ті на Донбасі, вжух! і початок 90-х, вжух! і Помаранчева Революція, вжух! і початки окупації Донецька. Буквально пару секунд, здебільшого візуальні, вайбові образи — і зміна декорацій. Древній валлійський бог-коваль, про якого забули всі, крім одного-єдиного затятого грішника, якого Джон Г'юз бере з собою на корабель, коли вирушає цивілізувати багатий на вугілля і залізну руду Донбас. Так чужий бог опиняється там, де колись постане Україна, в місцях, де виявиться більш, ніж достатньо, гріхів для пожирання... Цікаво, як він там зараз поживає? Жирує, мабуть, і з того жиру біситься.

Fancon несеться, фантастичні історії для військових несуть теж :)

​​Космічні подорожі та пригоди глибоко хвилювали мене з дитинства.  Завдяки оповіданням, які друкувалися в совєцькому журналі "Юний тєхнік", я ще на початку 90-х років познайомився з Стівеном Кінгом, Гаррі Гарісоном, Робертом Шеклі, Едмонтом Гемілтоном та іншими класиками Sci-Fi. Згодом сільська бібліотека відкрила мені доступ до ширшого кола вигаданих світів, створених Айзеком Азімовим та Реєм Бредбері, Кліффордом Сімаком та Робертом Гайнлайном. Тридцять років тому я також читав книги Кіра Буличова та братів Стругацьких, але за це вже вибачте-пробачте. На гроші з першої стипендії (1999 рік, в касі університету мені видали приблизно 9 грн) я купив на базарі в Кам'янці-Подільському "Дюну" Френка Герберта і так захопився цією космічною оперою, що навіть зробив по ній доповідь для одногрупників на парі з філософії. Це був єдиний предмет за п'ять років студентства, іспит за який я отримав майже автоматом. Майже, бо встиг ще побалакати з викладачкою про Декарта та Сковороду, перш ніж мене зливалися і відправили оддихати. Є лише дві манґи, які мені подобаються найбільше — Vinland Saga і "Блукальці". Цікаво, що обидві вигадані і намальовані Макото Юкімурою. Мабуть мені просто подобається стиль малюнків цього автора, його спосіб розказувати історії, те, як тонко йому вдається показувати переживання персонажів, ну і вибір тем, звісно. Обидві — з моїх улюблених: космос та вікінги. Чи відгукнеться у мені щось тоді, коли одного разу хтось напише про вікінгів у космосі? Побачимо :) Макото Юкімура робить для мене у "Блукальцях" так само, Крістофер Нолан зробив у "Інтерстелларі", або як Павло Остріков у "Ти - космос" — дає відчути самотність і загубленість людини (і всього людства) у безкінечному просторі Всесвіту — але не страшним, а направду романтичним.  Космічні баталії "Зоряних війн" це, звісно, добре, але ви спробуйте просто чесно та совісно виконувати свою роботу, збираючи космічні уламки на орбіті Землі, переводячи міжзоряної фурою радіоактивні відходи або несучись крізь вакуум до Юпітера з дослідницькою місією... Макото Юкімура показує людині людину дуже зблизька — в обмеженому просторі космічних кораблів і безмежному — під час виходів у відкритий космос, де торкається зокрема і питання відповідальності, в широкому сенсі — за дітей, коханих, власне майбутнє і долю цілого світу... Дивовижна, чудова манґа, а мо' й взагалі — улюблена 🖤

​​Коли під час відпустки я був в селі у батьків, то зі мною трапилася випадкова розмова з найближчим другом дитинства — із тих людей, знаєте, з котрими запускаєш кораблики в струмки після зливи, ганяєш на велосипеді аж до піщаного кар'єру за селом, годинами висиджуєш на черешнях у червні, обмінюєшся зображеннями автівок з жуйок Turbo, взимку спускаєшся з гірок на санчатах та лижах, запускаєш повітряного змія, шукаєш порожні пляшки, щоб обміняти їх у магазині на морозиво і загалом проживаєш життя значно щасливіше, ніж те, що спіткає нас через тридцять із лишком років... Він мій одноліток і зараз опікується пасікою, збирає лікарські рослини та повторює у розмовах — один за одним — наративи руснявої пропаганди: про "людоловів" з ТЦК та безнадійність нашої боротьби, про владу, якій "це все вигідно" і навіть про "випадковість" атак ворожими дорогами по наших цивільних об'єктах. Десь на останній темі я раптом пригадую, як дивився колись серіал Black Mirror і подумки собі відзначаю, що вартує його передивитися щоби вибрати усі ті епізоди, які нагадують нашу реальність... Але позаяк мені шкода на це часу, то читаю книжки. Тим більше, що новий роман Артема Чапая "Т-щастя" виглядає наче одна з тих історій, які показувало "Чорне Дзеркало".  Віктор живе в глушині з собакою, де уникає людей, займається спортом, насолоджується фізичною працею та всіма іншими тілесними проявами, які тільки може втілити — від сауни до мастурбації. Світ, у якому живе цей колишній військовий не надто привітний до представників сторони, яка програла війну і тепер потерпає від окупації. В такому контексті цей роман для українців можна вважати направду апокаліптичним. Пітьма, яка наступала зі сходу, поглинула нашу країну і тепер суне далі, відгризаваючи все більші шматки від цивілізованого світу. Віктор багато часу присвячує думкам про свою дружину та донечку і навіть зустрічається з їхніми образами під час занурень у віртуальний світ "Т-щастя". Ця технологія розвинулася з FPV-дронів, але поширилася далеко за межі лише військових потреб.  Наш герой обмежує себе лише годиною цих приємних занурень на добу, але зізнається, що це залежність і йому дуже хочеться перебувати у такому чуттєвому небутті якомога довше.  Ця антиутопічна технологія здолала вже багатьох, але Віктор тримається, хапаючись за реальність завдяки фокусу на тілесних вправах та переживаннях. Я намагаюся поділитися своїми враженнями від книги так максимально обтічно, бо вважаю, що вона заслуговує індивідуального прочитання та розуміння. А потенційне майбутнє, яке наважується запропонувати автор, хоч і дає нам якісь крихти надії, але вони буквально лічені. І тільки любов, тільки тепло тут безсумнівні та до болю справжні — щемкість почуттів у Чапая здатна перетиснути горлянку найцинічнішого читача...

Я не буду забирати ваш одяг чи мотоцикл, але мені дуже потрібні від вас книжки... Ба навіть не мені, а іншим військовим — з усіх куточків України — тим, хто тримає лінію фронту, хто збиває "шахеди", хто лікується або проходить реабілітацію після поранень, тим, хто воює з 2014 року і тим, хто приєднався до війська щойно, тим, хто веде журнал з обліку журналів і тим, хто відпочиває на ППД після суботнього прибирання, тим, хто везе, хто заряджає і тим, хто стріляє, тим, хто готує і годує, тим, хто рятує, надаючи першу допомогу, тим, хто запускає дрони і заправляє техніку, тим, хто винаходить, хто програмує, і тим, хто повернувся з полону. Усім, кому книжки допомагають триматися і відпочивати. Чекатиму на вас на Книжковому Арсеналі на стенді B 1.2 — від сьогодні і вечора неділі. Приходьте 💙

Це інтерв'ю з Максом Кідруком досконало адекватне та цікаве. Всі вже подивилася, звісно, але мені хочеться собі його тут зберегти 😁

​​Сполучені Штати Америки в 1967 році зав'язли у В'єтнамі по самі яйця, військовий контингент складає вже понад півмільйона вояків і справи йдуть таким чином, щоб потрібно мобілізувати ще сотні тисяч бійців. Армія Північного В'єтнаму, якій протистоять американські війська, до зубів озброєна росіянами та китайцями, готується завдати масованого і підступного удару в той самий час, коли у США ширяться антивоєнні протести, на яких американці починають називати власних військових "убивцями"... В такій атмосфері у одному з нью-йоркських барів зависає Джон Доног'ю на прізвисько "Чік", який у свої двадцять шість встиг уже і в морській піхоті послужити і попрацювати моряком, але на війну у той час мобілізують здебільшого молодь, практично вчорашніх школярів.  Розмова у барі відбувається довкола антивоєнних протестів і тих їхніх друзів, які змушені захищати інтереси Америки у В'єтнамі в жахливих умовах. Щоби уявити собі про що йдеться, достатньо подивитися легендарний фільм "Апокаліпсис сьогодні". Діючих військових часто цікавить відповідь на афористичне запитання про те, як виглядає Рай, адже у В'єтнамі вони вже побували... Ті, хто зібралися в нью-йоркському барі не лише вважають себе патріотами, вони щиро переймаються психологічним станом "наших хлопців", які воюють і обставини складються так, що саме Чіку доведеться втілювати ідею власника бару на прізвисько Полковник, гаряче підтриману всією компанією. Ця ідея дуже зрозуміла і проста: потрібно поїхати у В'єтнам і привезти всім хлопцям з району нью-йорксього пива... Місія покладається на Чіка, як на того, хто має паспорт моряка і може влаштуватися мастильником на вантажний корабель, котрий скоро вирушає прямісінько у В'єтнам. Цікаво, що це реальна історія, яка почалася в 1967 році і триває до наших днів, адже ті з вояків, хто вижив і повернувся, продовжують якось жити з усіма своїми травмами та досвідом, які нікому й ніколи не варто було б отримувати. Лишень уявіть, що Чік подався з повним наплічником пива на інший кінець планети лише для того, щоби підтримати, надихнути, продемонструвати дружбу та відданість тим, хто просто виконував свій обов'язок, часто жертвуючи не лише здоров'ям, але й життям. Попри те, що більшість подій відбуваються максимально наближено до світу Пекла, це добра, світла і часто весела книжка, в якій Чіку щастить не менш часто, ніж він потрапляє в різноманітні халепи... Завдяки цим пригодам і з'явилася книга "Найвеличніший пивний забіг. Спогади про дружбу, відданість та війну", авторами якої стали Джон "Чік" Доног'ю та Дж. Т. Моллой. Це також важлива книга для сучасних українців, яким страшенно хочеться уявити себе в "хатинці" і вже нарешті забути про ту війну, на яку вони "нікого не посилали".  У такі темні часи нам конче потрібно підтримувати світло одне в одному, допомагати своїм, скидатися на русоріз, триматися самим і допомагати фронту.

​​Я не знаю, чому я за понад сорок год життя побував у Харкові лише один раз — п'ятнадцять років тому — і лише на залізничному вокзалі, у процесі повернення з якоїсь із подорожей, можливо, навіть, — через Дикі Землі з Байкалу. Мав бути й інший раз — вже повноцінний, якраз десь перед повномасштабним вторгненням, але того разу аж так не склалося що я досі про це шкодую... А ще, здається, Влад Нед —автор роману "Кінотеатр "Космос" — трішки за мене молодший і дарма, що теж міленіал, ці кілька років різниці запаковані різним досвідом. От хоча б мультфільми: я вже не бачив "Гей, Арнольде!", бо навчався в універі і жив у гуртожитку, де дивився артгаузне кіно, читав Мілана Кундеру і купував кожне число журналу "Футбол". Коли в Україні нарешті почали робити класну озвучку для нових фільмів, я жив у Кам'янці-Подільському, і ходив на фільми в кінотеатр "Юність". Не можу пригадати жодної конкретної назви, але пам'ятаю, що добру половину тих сеансів я проспав. "Кінотеатр "Космос" має дуже сподобатися харків'янам, або таким громадянам, як Максим Щербина, котрий виростав на Кічкасі в Запоріжжі — такому ж хрестоматійному "спальнику", як харківська Північна Салтівка. Роман читається легко, в міру ностальгійно, але особисто мене пройняв лише химерний наркотичний потік думок перед кінцем книги ну і сам фінал, звісно.

1580 книг задонатили для передачі військовим через "Книгу на фронт" відвідувачі, видавці і книгарні на Книжковій країні, юхууу! 💛💙 Попри дощ, град, буревій і лютий холод. Ви як собі хочете, а я вважаю, що цей допис — про любов 💚

Після цього до мене на точку "Книга на фронт" підійшов і сам Ілларіон Павлюк, але все обійшлося... 😅

"Книжкова країна" вже завтра 💚 Це точно, бо я щойно з ВДНГ, там усі наші улюблені котики з видавців та книгарень вже розпаковують книжки (а на стенді КСД навіть пробували мені щось продати) і сподіваються, що українці впевнено рухаються до вершини серед найбільш читаючих націй. Не можу сказати за всіх, але щодо військових — я роблю все можливе і трохи неможливого, щоби воно так і було колись. Давайте приходьте по книжки. Купуйте їх собі. Купуйте військовим, бо дуже вже треба. І приходьте обійматися (здається, буде прохолодно). Точки збору "Книга на фронт" будуть в павільйоні #1, десь на центральній площі, а також на стендах Megogo, Yakaboo та Bookchef. (але купуйте у всіх — людинам зі сфери культури теж треба за шось жити) P.S. фото ілюстративне, навряд чи цього разу я наважуся бути в футболці

Я навіть пам'ятаю, де і коли я читав цей захопливий серіал, який наразі більше ніхто й ніде не може прочитати: у книгарні-кав'ярні Старого Лева на Прорізній, навесні або влітку 2019 року на сайті Заборони. Вже немає ні тієї книгарні, ні Заборони, ані, навіть, жодного піратського "дзеркала" цього тексту десь у мережі... Надзвичайний художній репортаж "Маніяк поміж нами" Дмитра Фіоніка існує зараз лише у автора на ноуті вдома, доки сам він — у війську. В серіалі "Тиха Нава", який з 1 квітня можна подивитися на Netflix, я раптом впізнав деякі деталі з того надзвичайного матеріалу. Шкода, звісно, що я можу залишити тут посилання лише на статтю про те, як Дмитро Фіонік робив цю феноменальну історію. А "Тиху Наву" подивіться, якщо таке любите. Воно того варте.

​​Позаяк їздити у відпустку за кордон я маю право, але не маю на це ресурсів, то минулого року я аж двічі їздив в Ужгород. Моя держава не хоче давати мені більш адекватне грошове забезпечення, тому я безсовісно користуватися тим іншим, що можу намутити. Наприклад, додатковими днями до п'ятнадцяти днів відпустки, якщо розпочинати її з такого далекого від столиці міста, як Ужгород. Як писав Джек Керуак, доки не почали бити, ти бери, що дають. Банди Шолтеса (мені трохи дискомфортно писати це кирилицею, коли навіть на обкладинці зазначено Bandy Sholtes) я, здається, читав ще з ЖЖ, туманно пригадую якісь прикольні міські історії з його фейсбука та й у наступну відпустку, якщо доживу, знову подамся тудою ж, тому й почав читати "Ужгородські історії" одразу після виходу книги. Як казав Іван Федоров, в того, хто читає, голова не болить. Такі вигадані, а може і справжні цитати, якими автор прикрасив кожну з своїх історій, весь час викликали у мене когнітивний, але прикольний дисонанс, бо у більшості випадків мені не вдавалося допетрати, міг щось таке сказати Сенека, Ганді або Вуді Аллен, чи не міг. Щодо останнього, то я не певен, що його автор згадував в книжці, може бути, що я сам його сюди приплів. Зараз у нашому поплавленому культурою кенселингу світі мало хто з авторів не боїться писати так відверто, тому це в пригодах Банди мені теж сподобалося. Я не надто можу зрозуміти все те, що пов'язане з вживанням алкоголю та химерії, до яких вдавався автор в змінених станах свідомості, бо давно відмовився від таких досвідів, але стратегію спілкування Банди з жебраками збираюся якось випробувати на практиці.  Може навіть найближчим часом і в Ужгороді, де прохачі грошей чатують буквально за кожним поворотом. Бо як говорив Цицерон, homo homini lupus est, а зомбі зомбі зомбі.

Виглядає на те, що у 2026 році я витрачаю на книжки вдвічі менше грошин, ніж у попередні роки: з 10% від усіх витрат опустився до 5%... Спасибі державі! 💰