Янович

Буде не так, як ми бажаємо, а так як має бути. Учорашні обстріли і спостереження за реакцією різних груп людей, особливо приватних спільнот, підштовхнуло мене написати цей текст. Більше 30 загиблих в Києві. Багато дописів співчуття. Паралельно хтось почав висловлювати слова підтримки бізнесам, які постраждали. Але чиясь думка була категоричною: бізнеси - це не люди. Заробляють. Все відновлять. Чого їм дарувати нашу емпатію? А хтось ще додавав: «Не треба було все в одному місці тримать!» Звісно, знайшлись і ті, хто нагадав про щоденні жертви серед військових. Стабільні жахливі обстріли у Запоріжжі. Деякі не забули написати про Херсон, про який забувають інші. І це все в контексті більшої уваги до обстрілів Києва. Наприклад, ми вчора вирішили не публікувати випуск розважального шоу. Але деякі наші глядачі обурились. Бо ніби для нас щоденні загиблі в інших точках країни та на фронті не такі важливі, як кияни. Кожен в інтернетах розповідав свою мораль. Хтось апелюючи до емоцій, хтось послуговуючись логікою та холодним розумом. Але всі ці розмови, фактично, були про ПРАВИЛЬНІСТЬ проживання горя. Великого і часто неосяжного. Мене наприклад, вже перед сном розніс на друзки ролик Михайла Висоцького, науковця, що втратив з родиною будинок. Хоча, я бачив коментарі: «Лишився живий здоровий, ноги і руки на місці, тому чого жалітися?» І хочу сказати від себе, що Я НЕ ЗНАЮ, як правильно переживати такі дні. Як правильно реагувати, аби не зачепити почуттів якоїсь людини. І переконаний, що насправді ніхто не знає цієї формули. Можливо, тому що її не існує. Єдине, що я намагаюся робити - це зрозуміти іншу людину. І спробувати допустити, що вона так пише не аби самоствердитися/провчити/зігнати емоцій/довести, що розумніша, а тому що їй болить. І вона не знає, як правильно від цього позбутися. Не може світ навколо робити все так, як ми вигадали у своїй голові, на жаль. Буде не так, як ми бажаємо, а так як має бути. Всіх обіймаю 🫂