Притулок сирен

| край | Місто любові фарбує жовтим стіни твоїх неприсутніх зʼявлень, світ відливає по вінця – повним трапитись хоче нам. З ночі, далей, марень, схололих зізнань, півміри – вийди назовні із тіні й станься тепло-живим – аж до болю у тілі: спраглим / присутнім / чужим / незнаним. Плескає відчаю в чаші час нам і пророкує прийдешнє. Ворон змірює лапами білий аркуш, стати якому судилось чорним. Ти розгортаєшся в хвилях ночі, спалахом, спогадом, світлом свічки: ґнотик згинається втроє й тоне в ніжно-гарячих рідинах світу. Я споглядаю за ним, як свідок, і залишаюся тут, як камінь – біле майбутнє у шатах пишних вже прочиняє ворота | краю |.

[ Мʼятежного пориву крові дай, всевладний, всюдисущий вітре: сонця вклади в долоні тихі промені – сповна зазнати щастя й легкості дозволь нам. ] Сягни своїм невидимим плечем до дна зіниці, віджени прийдешність: гримить солоне небо прадощем, ступає тілом перший подих – теплий. Стікають краплі сумнівів – торкнись рукою усесильною до часу: спини його, приборкай і зломи, мов вовчу тінь, що надить пащу до памʼяті майбутніх недовір, отруює прощанням срібну чашу. Спізнай її сповна, спізнай її, відмір! Надпий – діткнись надщербленого краю узвишшям губ, спини й спинися – ти, заблуканий у снах, спинися і спини, допоки ще тривають блакитні хмари за повіками й роса: спини цей світ – не дай йому прокинутись, не дай-бо.

Користуючись нагодою Дня поезії хочу порадити вам талановиту поетесу, за якою я сама слідкую і намагаюсь читати кожен її вірш. А це, взагалі-то, окрема відзнака, бо із сучасників я читаю тільки Катерину Калитко і її — Марину Горбатюк 🥹 Заходьте на сторінки Марини і насолоджуйтеся поезією: 💌Телеграм: Притулок сирен та Рефлекс рефлексій 📝Інстаграм: maryna_horbatyuk Окрім віршів, Марина також займається активною діяльністю, проводить книжкові клуби, інколи ділиться відгуками на цікаві і маловідомі книги (записала з її порад декілька в бажанки) і пише літературні статті. Ось, наприклад, публікації Марини на Читомо про Сому Морґенштерна та про Йозефа Рота. Коротше, раджу від всього серця ❤️

| злоба | У серці нового дня, що встиг народитись щойно, росте і вгортається в силу час, основа якому – злоба: цей час, що приречено в світ несе поповнення списків втрати, врізається в досвід, якого ми воліли б ніколи не… Мати стоїть, помережана жахом, і стискаючи крик, шепоче звертання, яким не докличе. Їй – імʼя застигає в горлі. Час, що стинає своїм мечем червоні пелюстки маку – всипає долівку дрібним дощем зі слів, що померли, мабуть. Скрадається брунькою памʼять з-під кори твого мозку, певне, – облущує панцир смертей на світ, що весь умістився в жмені. Жовтень ʼ25 – березень ʼ26

| a farewell to night | Пухкі трояндові поля пролягають між тіл, тугих, наче мʼяз, шипами електричного струму пронизують шкіру – на відстані подиху торкаєшся ландшафтів ключиць, пестиш рогівкою ока синьо-чорні клітинки простору, здаєш оборону: солдатик до солдатика, гвинтівка до гвинтівки – долі. До ранку. І навіть якби назовні закінчився світ, або ж небо зайнялося жовтим чи сірим – долі. До ранку. Кишеньковий янгол регоче в обличчя, міцно натягує струни – і ти смієшся, стискаючи ранок в долонях.

| бог степовий | опівдні в тобі промовлятиме бог степовий що виріс з піщинки й підземних застояних сховищ узявся на світ і в тисячі чорних відмерлих слідів розшукав біле світло кінця незграбних родовищ планети до тебе крізь тебе у тебе він йде щоб вирвати з серця відмерлі зівʼялі шипи бурʼяни́стих троянд і вкласти між згоїн зéрня спітнілого з болю народження дня крізь тебе у тебе до тебе він йде щоби видерти з темряви час якого бракує і в тебе вкладає в твої ж бо легені слова якими б долати смертей кігтисті обійми й цілунки твоя встеляється воля боже над землями що поглинають життя й назад повертають з сонцем розпечені труни забиті цвяхи цей степ вже звиває вовком з обличчям скривавленим боже світів але ж не таких приношень ти прагнув напевне й ніколи вже їх із надр ґрунтови́х не повернеш ми всі вже тут близько і поряд а ти до мене крізь мене повз мене минаєш заблуканий боже степів твій час нескінченно спливає ключицями тулубом скронями лий на мене свій погляд кривавий вгризається іклами в серце життя основа якому смерті опівдні в тобі промовлятиме бог з очима твоїх померлий 24–26.02.26

Ви маєте бути тут, якщо плануєте бути 7 березня у Чернівцях🤌 Поетичні читання Павла Коробчука та Марини Горбатюк Хороша прикмета — зустрічати весну поезією, тож: 🗓️Коли: 7 березня, 17:00 📍Де: у Деревʼяній залі Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка (вул. Ольги Кобилянської 47) «Павло писав поезію, коли я ще навіть не вміла говорити. Вперше читала його вірші в студентські роки, але тоді й подумати не могла, що колись будемо виступати на одній сцені. Для мене дуже цінно, що в Чернівцях поволі відроджується традиція поетичних заходів, зокрема й із немісцевими поет(к)ами», – коментує Марина.     Вхід вільний. Інформаційні партнери події –  «Шпальта», «С4», «Суспільне Чернівці». Учасники: Павло Коробчук – письменник, військовослужбовець, комунікаційник, журналіст, музикант, волонтер. Офіцер Національної гвардії України. Член Українського PEN-клубу. Номінант на здобуття Шевченківської премії (2025, поетична збірка «Навій»). Марина Горбатюк (нар. 22 червня 2001 р., м. Чернівці) – українська поетка, комунікаційниця, аспірантка кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича, модераторка літературних подій. Стипендіатка Президентської стипендії для молодих письменників (2024). Авторка поетичної збірки «Книга мовчань» («Букрек», 2022), співавторка антологій «Присутність»(«Видавництво 21», 2021) та «Стежки війни, стежки любові» («Фоліо», 2024). І підписуйтесь на канал Марини «Притулок сирен».

| чорнота чорнот | Будинки-архіви, розмоклі кружальця на стелях, балкони-ґратівні, балкони з очима померлих: вилизують мокрі сніги блакитні прожилки – і нерви звиваються зміями в óці, шукаючи виходу. В нетрях слизьких пошрамованих вулиць блукають наосліп, навпомац заблукані звірі з міжзимʼя, стискають у кігтях прийдешнє: і світ пошматований виє, мов звір, на всевишню повню, і повня байдуже стирає з дороги життя міліметри. Світ розливає у чаші по вінця – повно болю відмірює кожному. Плéскає з нáдміром, плеще в білі долоні, змережані чорним. Доки ж смерть забиратиме тих, хто їй ще не належить? Ніжне буття – поза ним-бо немає втрати, Ніжні у шию впиваються вістря – і крутять. Шкіриться темною пащею хижа страшна почвара: й знову тебе оминає, заціпивши зуби. 18.02.26

📝«Я пишу про час. Про пошук себе у собі та в світі. Можливо, навіть про любов. Про ту, якій ніколи не вдається тривати вічно, але яка не припиняється із втратою людини, яку любиш». 🪷Марина Горбатюк – 24-річна поетка з Чернівців, філологиня, аспірантка філологічного факультету ЧНУ. Вона викладає креативне письмо, організовує літературні заходи, працює з видавництвами та формує навколо себе спільноту молодих митців у місті. 🖋«Письмо можна напрацювати. Це начитаність, надивленість і постійна робота. Але якщо людина не здатна побачити світ під іншим кутом, їй буде складно в поезії. Бо писати лише про зелені листочки й блакитне небо не так цікаво, як побачити зелене небо й блакитні листочки. Література живиться метафорою». 📖«Шпальта» поговорила з Мариною про її поетичну кар’єру, тему війни та любови у віршах, а також розвиток літературного й культурного середовища у Чернівцях. Читайте інтерв’ю за посиланням

Архівне з 2022. UA / DE (переклад німецькою Каті Бруннер) / UA / Тонкі нитки відстаней натягуються і обриваються, залишаючи позаду близьких незнайомців або незнайомих близьких, відтак заплющуєш очі, розплющуєш, заплющуєш. Простір зовсім інакший, наче минули епохи й світи. А ти: ТИ – дощ, ти вода, ти подоба води (вдаряється крапля залізна об камінь – і пусто, і пусто від тиші єси). Отрута і сік стікають із кутиків скривлених губ, вповзають під одяг, мов змії, стискаючи тепле ніщо між пустої нудьги: до ранку лишається темрява ночі і присмак заліза – ти ґудзик, пришитий до тіла-матерії міста, що тягнеться вниз. Per aspera до пекла. Ab ovo. Холодні гранітні будівлі із дерева й ґрунту – звідсіль насідають птахи. Камера. Кадр. Ти ще не ти. Тоді згадуєш Ікара. Просиш за нього в його померлого бога, мовляв, вбережи, захисти, не убий. Але бог затуляє вуха тілами тих, хто впав, обпаливши крила, засліплює очі глиною з ребер. Мовчить милосердно. Мовчить. Око звикає до зміни ландшафтів. До брудних вікон і заплутаних думок. До холоду літніх ночей. До відсутності. До наявності. До світла і темряви. Тоді усвідомлюєш, що звикнути можна насправді до всього. Навіть до найгіршого. Передчуття втрат – лише впевненість у тому, що вони будуть. Залишається чекати на Ґодо-бога. Але без Естраґона. І навіть без Володимира. Наодинці з мотузкою, яку залишили на дереві. Ти? *** / DE / Dünne Fäden der Distanz werden gezogen und reißen ab, hinterlassen nahestehende Unbekannte oder unbekannte Nahestehende, du machst die Augen zu, machst sie auf, machst sie zu. Der Raum hat sich komplett verändert, als vergingen Epochen und Welten. Und du: DU bist Regen, du bist Wasser, du scheinst Wasser zu sein (der eiserne Tropfen schlägt auf den Stein – und es ward leer so leer vor Stille). Giftige Säfte laufen aus den Ecken verzogener Lippen, kriechen wie Schlangen unter die Kleidung, würgen das warme Nichts in leerer Langeweile: bis zum morgen bleibt die Dunkelheit der Nacht und der Beigeschmack von Eisen – du bist ein Knopf, genäht an den Körper, die Materie der Stadt, die es nach unten zieht. Per aspera in die Hölle. Ab ovo. Kalte Granithäuser aus Holz und Erde – in Scharen stürzen Vögel von da herab. Kamera. Klick. Du bist noch nicht du. Dann denkst du an Ikarus. Du betest für ihn bei seinem toten Gott, sowas wie,töte nicht, sondern bewahre und schütze ihn. Аber der Gott hält sich die Ohren zu mit den Körpern jener, die sich die Flügel verbrannten und fielen, er verdeckt die Augen mit Lehm von den Rippen. Er schweigt barmherzig. Er schweigt. Das Auge gewöhnt sich an die Wechsel in der Landschaft. An schmutzige Fenster und verwirrte Gedanken. An kalte Sommernächte. An die Abwesenheit. Ans Dasein. An Licht und Dunkel. Dir wird bewusst, dass man sich tatsächlich an alles gewöhnt. Selbst an das Schrecklichste. Die Vorahnung von Verlusten ist einzig die Gewissheit, dass sie kommen. Es bleibt nur auf Godot zu warten. Aber ohne Estragon. Und sogar ohne Wladimir. Allein mit dem Strick, den sie am Baum zurückließen. Du? 25.07–31.07.22 *** Залишаю голосове зі своєю начиткою вірша в німецькому перекладі) Вибачєйте за slavic акцент, але що маємо

На прóстих брудних манжетах застояні плями. Тонко натягнута нитка дерми. Удари стинають. Довго хитається куля темна у товщі води. Повторна полуда наївних знаків приходить у дім зі сходу, стискає у кігтях серце, вкриває усе-світ, сонце, моє мертвородно-тепле, зрізає багрянородно. Стеблом огортає руки – і вʼяже так терпко й стигло обличчя і очі – рухи наївні й пусті. Незримі відлуння торкають шкіру, мережать її повздовжно зсередини – точно й тихо подроблений камінь. Ношу, мов майстер, що точить твердість, збиваючи пальці в мʼякоть, і мітить собою скелі – на вістрях кутів. І тягне сліди тютюнових марень в обличчя німого Бога, що мусить зʼявитись з нього ж, за образом майстра. Довга ця сповнена втрат дорога – у сірих прозорих спальнях заховані чорні тіні між плямами вікон, темні, із ранами крил на спинах. Приходять у сни вітально, нашіптують поле мріянь, вливаються в очі краплі, наповнюють аж по вінця – і тонеш у морі ночі, у світлі прийдешніх сходів небесного тіла-сонця, що спалює простір, трощить вугільні обвалля в ребрах і низки ниток у скронях. Та гра ще триває. Терпнеш, чекаючи свого ходу. 22.03–07.04.24

Адміністраторка каналу зловила гіперфокус на прозі, що трапляється стабільно раз на рік і триває близько місяця. Коли саме закінчиться – невідомо. Але знаки будуть, помітите за появою нових віршів. Актуальна ситуація наразі: Кілька днів тому було внесено фінальні правки в минулорічну новелу «In-between» про Місто мертвих (дякую моїм чудовим бетарідерам за рекомендації та обережну критику). Нарешті я відчула цей текст нехай і не найкращим, на який теоретично здатна (сльози перфекціоністки), але цікавим і завершеним. Нині працюю над оповіданням (тримаю кулачки, щоб повістю) «Австрійський льох». Аліна на прізвисько Афіна буде розслідувати давню таємну історію, приховану або й поховану за товстими стінами ЧНУ. Я вирішила, що нам мало текстів в естетиці даркакадемії на чернівецькому ґрунті – час виправляти. Ну і тримайте початок цієї історії як бонус за те, що ви класні:

Ми не можемо достеменно знати мотивацію вбивці. Так само ми не можемо збагнути, що саме відчуває жертва в момент смерті. Ці кілька секунд, можливо, більш наповнені, аніж усе її життя доти, бо саме вони стануть останнім, що вона бачитиме й запамʼятає перед тим, як назавжди зникнути. Я не хотів виправдати першого чи применшити трагедію другої – ні. Для мене усі герої є радше полем дослідження й занурення в темні глибини людської психіки: ми живемо у світі монстрів, монстри ходять серед нас, вони мають людське обличчя. Часом достатньо всього лише потягнути за ниточку – і величезний клубок темряви заведе вас у лабіринт, вихід з якого або зробить сильнішим, або вбʼє. Та все це метафори. До зустрічі на сторінках нових історій, мої любі читачі!

| вибування | Встеляється хрестиком, гладдю, долом земля, що наймення їй сталося – тьма. Злітає з долонь тонкокрила й довга пірʼїна прощання, в якому слова уллються у ріки, увíйдуть в болото драглисте, мов слина у роті мерця. Долають небесні хиткі перепони долину мовчання – і вічна рука вкладає у вухо відлуння планетне; якби ж хто дозволив торкнутися й нам розбухлого жару ядра, а чи серця – зринути сонячним птахом, життям, народженим днем, що віднаджує чорні випуклі тіні північних жахіть. Згортається коло в клубочок, мов котик, і пеститься вухом, і шкрябає – і обхоплює плечі кільцем твердосплавним, жбурляє у невідь, в зневіру, у жах: котиться куля загравою. Темінь очі змикає натомлені – час. 05.02.26

Ми ж не мусимо більше любити нікого Ян Гуцул | вічність | Там, де язик ночі встрягає в шпаринах, – родиться день, і сонце багряним гачком торкається краю – якби ж віднадити мар усіх, ти – чи зміг би ти вийти? Від краю до краю тягнеться нитка: родиться ніч – сонце вкладає між хмар, торкаючись ніздрями снів. Та якби знищити зброю пітьми, щоб більше ніколи вона не спіткала – чи зміг би ти вийти назовні? Там, де сон розтікається в горлі, мов мед, і співи небесні вливаються в сни – там родиться день. 29–31.01.26

Світ вигинається змієм злим, тягне язик до верхівʼя, з ночі хоче цілунком приспати. Спи серед розмоклих, огрублих – вовчих тьмяно-блакитних зіниць. Тече цівка майбутнього тілом. Трощі вже передбачено – спробуй ще, доки триває минуле. Доки сон твій ховаю в долонях – і він вислизає із них червоним птахом без пірʼя і дзьоба. Тьми стане на кожного, спи ж ще – доки зблуканий часом, розбитий, мов глек опустілий, стаєшся повним. Скільки ж до мене тривав твій шлях – скільки перонів, вокзалів, років ти не знаходив дорогу в снах? Чи прокидався, спізнавши кроки. січень ʼ26

Розчиняєш себе у структурі землі, і єднаєшся з нею в цíле.  Напуваєшся досвідом, силою – ти є породженням волі сильних.  2024

На цьому каналі рідко зʼявляються книжки інших авторів, але нині особлива людина з його особливими текстами. Вже кілька тижнів триває передзамовлення нової поетичної збірки Федора Рудого. Я не знаю, звідки в ньому береться стільки світла, але щоразу повертаюсь до його текстів, коли огортає морок. А щоб поетичні книжки видавались – їх треба купувати й читати. Так працює ринок. Тому купуйте і читайте, будь ласка. І говоріть про них🤍 Передзамовлення: https://books333.com.ua/product/position/ Коментар Рудого: «Я довго відкладав роботу над нею, бо здавалося, що не час, що не вистачає деяких потрібних пазлів. Та минулої весни-літа вдалося дописати кілька важливих текстів і скласти їх тематично у цілісну історію. Також спробував пригадати, що у колишньому житті був художником, і у Краматорську, за допомогою банки волонтерської кави, лайнера та пензля з'явилися ілюстрації до збірки. Люблю їх і тішуся, що таки повернувся до малювання. Хоч і намучився з тим усим ночами».

Ну або майже. Прийдете?)

Завершилась епоха «Собаки (притульної)», почалась епоха «Притулку сирен». Насправді вже 2 роки в моєму ноутбуці живе документ з робочою назвою «Притулок сирен». Поетична збірка, яка колись, можливо, побачить світ. А можливо, ні, бо життя непередбачуване й дивне. Увесь цей час книга створювалась на ваших очах. Усі вірші з неї є й тут. Тепер тут буде ще й анотація. Оприявлюю. Оприсутнюю. Дякую, що залишаєтесь зі мною і з моїми текстами🫶🏻 *** Це поетична книга, ліричний щоденник і результат сублімації подій та станів, у вирі яких опиняється лірична героїня. Їй доводиться створювати власну мову з роздроблених скелець, крок за кроком складати мозаїку значень – аж доки не зʼявиться цілісний у власній хаотичності світ, що здатний здолати чорні діри мовчання. Крик новонародження заповнює порожнини навіть у найгучнішій тиші. «Притулок сирен» засвідчує перемогу життя над смертю, адже людина існує доти, доки здатна засвідчити своє існування голосом. До збірки увійшли вірші, написані впродовж 2022–2025 років.