Союз Книжкових Республік

До речі, нещодавно викладала книжки серед яких Поланік, Кінг, Бакман, Кундера і не тільки. Мерщій встигніть придбати 📕

Коли дочитуєш сторінку і передчуваєш, що на наступній буде якийсь сюжетний шок:

Нове відео для спонсорів. Розповідаю про прочитану манґу і не тільки 🧘🏻‍♀️ https://youtu.be/tz8UIsrDX-k?si=R0XNNz8A6yINRFPm

Над фіналом однойменного серіалу Гейман не працював через звинувачення в домаганнях, насиллі тощо. А спадкоємці Пратчетта добилися, щоб Ніл не отримував гроші від продажу графічного роману після появи перших звинувачень. Родина Пратчетта попри стримані висловлювання дала ясно зрозуміти, що не бажає мати нічого спільного з Гейманом, але й не поховає історію янгола й демона тільки через співавтора. Таке рішення багато хто вважає справедливим з огляду на те, що більше половини написано Пратчеттом. Сам Гейман з поваги до покійного Террі неодноразово давав зрозуміти, що не збирається руйнувати проєкт, скандалити і добровільно погодив усі юридичні моменти. Водночас багато хто вважає, що ця історія, як і соло-творчість Геймана, не має право на існування, толерування та читання через те, що він все одно причетний до створення. Отже, все одно фанати поділилися на табори. Як ви вважаєте чи варто відокремити саме цей твір від Геймана? ☕️

Історія написання «Добрих передвісників». Книга написана Пратчеттом і Гейманом в 1990 році, зі слів Террі можна зрозуміти, що більше половини написав саме він. «Якщо під час спільного мозкового штурму у вас виникла ідея, то кому вона належить?/……/Більшу частину роману написав я, тому що 1) Ніл працював над новими номерами коміксу, а я міг на деякий час відкласти «Дискосвіт» в бік. 2) Хтось один мав бути редактором щоб складати докупи, доповнювати і скорочувати, і, як сказано вище, ми згодилися, що редактором буду я. Якщо б ми писали графічний роман, а не звичайний, це крісло зайняв би Ніл. 3) Я егоїст і вирішив написати всі найкращі частини, доки Ніл до них не дістався»

Колись мене припинять смішити меми про Камю, але не сьогодні 🚬

Поки читаю паралельно «Мешканку Вайлдфелл-Холу» і «Аґнес Ґрей» Енн Бронте. Якщо в першому випадку ми бачимо загадкову вдову, яка має такі-сякі гроші, то в другому історія про молоду дівчину, що від скрутного сімейного становища наймається гувернанткою. Такі різні героїні, але обидві цікаві. Отак Енн «лежала»в далекому ящику, а виявилася поки шо моєю улюбленою сестрою. До речі, щодо сестер. У моєї молодшої є магазинчик, де вона робить прикраси (брелки на фото її робота). Заходьте ✨

А ось і перша частина :) https://youtu.be/n7XpLxLfr5g?si=-ueCE-1S1-YTI_ek

Колись обіцяла огляд книжкових полиць підписників, так і не зробила…Тож тепер це однозначно! Накидайте своїх бібліотек в коментарі і незабаром на ютубі разом будемо роздивлятися та насолоджуватися 😍✨

Друзі, попереджаю наперед. Цьогоріч пишу диплом на тему «Особливості асертивності у людей з різними літературними вподобаннями». Тож згодом опублікую опитувальники, які буду дуже-дуже вдячна, якщо ви як моя вибірка пройдете. Ваша допомога буде неоціненною 🙏🏼

Учора в книгарні Є побачила такий скарб. Шкода в плівці. Це просто 😍💔

Викладала до речі книжечки, які можете придбати. Там і Кінг, і Токарчук, «Квайдан» збірка японського фольклору та інше. Спішіть 🍵

Зацікавлення у Керуака чудові 🧘🏻‍♀️

Учора забрала «Самотнього мандрівника» Керуака, сьогодні купила «Ромовий щоденник» Томпсона і «Ребекку»Дю Морʼє, до цього писала відгук на «Задуху» Поланіка. Що обʼєднує всіх цих людей і твори на вашу думку? Правильно, перекладач Гєник Бєляков. Якщо він колись це побачить, то знайте, що тепер ваше імʼя у мене асоціюється з крутими книжками 🧘🏻‍♀️

:)

Друг Кінга сказав, що писати оповідання в його випадку це неприбутково, відповідно незрозуміло нащо він витрачає на це час. Вони дискутували, рахуючи скільки з одного оповідання Стівен заробив. Зрештою друг посміявся з нього, спитав чи є пиво, почув «ні» і пішов. Пізніше Кінг надіслав йому примірник збірки оповідань з запискою, де каже, що його заробіток трошки більший за суму, з якої він насміхався в його будиночку біля озера і P.S. – „насправді в холодильнику було ще пиво, і я сам його випив після того як ти пішов. А от щоб ти знав”

До речі, добре, що головний герой не такий однозначний. Це теж підсилює відчуття роздвоєності реальності. Спойлери! Бо здається ніби китаєць на початку винен у тому, що обікрав їх, але чи заслужив він на те, щоб бути скинутим зі скелі? Автор його рятує, але далі підвищує градус і згадує випадок з дитинства Роберта, коли він зустрів пораненого чоловіка в лісі і вислухав історію його життя. Спочатку він розповів про напад і пограбування, здавалося б - треба негайно йому допомогти, хоч він і каже, що приречений. Але далі він розповідає як по суті ґвалтував власну сестру протягом тривалого часу і ось вже Роберт не такий поганий, що залишив його там, не покликав шерифа. Натомість дав напитися води з чобота і пішов геть. Тут багато (відносно того, що їх загалом небагато) персонажів, які викликають огиду: як от той, що каже Роберту про дівчину-вовчицю і зізнається, що в дитинстві з хлопцями ґвалтували корову, подаючи це як норму в їхніх краях. Протягом усієї книжки це відчуття «межі» не покидає

«Сни і поїзди»Деніс Джонсон (видавництво Beagle) Короткий роман про людину, яка майже не намагається осмислити власне життя. Роберт Ґрейньєр працює на залізниці, в лісі, одружується, втрачає дружину й дитину, старіє і просто продовжує жити. У нього немає великої мети чи чіткої життєвої філософії. Критик Девід Улін назвав це книгою стриманості, стислості й обмеженості. Саме так побудована її форма: життя Ґрейнера подане уривками, пропусками, випадковими епізодами. Деякі події займають кілька сторінок, інші одне речення, хоча наслідки можуть бути величезними. Поїзд це метафора, своєрідна машина часу. Разом із залізницею змінюється Америка: вирубуються ліси, зникає фронтир, приходять індустріалізація, автомобілі, нові міста і новий спосіб життя. Джонсон постійно розмиває межу між реальністю, пам'яттю і сном. Привиди, вовки, видіння й дивні збіги виникають у тексті так само буденно, як робота чи погода. І межі між реальним та нереальним поступово зникають. Джонсон може кількома сухими реченнями описати смерть, а потім одним образом зробити сцену майже примарною. При цьому Ґрейньєр зовсім не ідеалізований(в принципові як всі персонажі тут). На початку роману він бере участь у спробі вбивства китайського робітника, якого звинуватили в крадіжці. Потім не кличе на допомогу і не розмовляє з шерифом про раненого чоловіка, якого зустрів і лишив самого(це спогад з дитинства). Мені подобається думка, що це роман не стільки про смерть, скільки про те, як життя поступово стає минулим, навіть поки ти його живеш. Потяги їдуть далі, ліси зникають, люди помирають, пам'ять змішує факти зі снами і світ продовжує рухатися. Нічого не нагадує? Для книжки такого невеликого обсягу Джонсон дивовижно вміщує історію, тему пам'яті, самотності, насильства і старіння. А вона справді кроха, 158 сторінок. Є фільм, в укрдубляжі «Потяг у снах»(2025р). Дуже гарно знятий, по відчуттях він більше схожий на притчу, ніж книга через закадровий голос, який оповідає про життя Роба. У книзі момент усвідомлення героєм власного життя демонструється в передостанній главі, де він стоїть на скелі і дивиться вдалечінь, охоплюючи все своє життя, весь ліс і далі нього. В фільмі натомість він летить літаком, а закадровий голос промовляє «Він нарешті відчув звʼязок з усім цим». Герой проживе дуже довге життя, втративши родину молодим. І він жив як людина-примара між збудованим наново після руйнівної пожежі будинком в лісі, квартирою, між спогадами і реальним життям, сновигаючи туди-сюди як вітер.Якщо прочитали книгу, то екранізацію Клінтона Бентлі теж гляньте обовʼязково, як мінімум заради візуального задоволення