принц оф псі Ψ

Цей текст для тих, хто виріс між казкою Золотий ключик або пригоди Буратіно і голосом Олександра Вертинського, який лунав десь поруч із дорослими розмовами на кухні, їх кришталевими келихами і чимось, що тоді ще не мало чіткої назви для нас. А саме дорослим життям. Якщо це не про вас — сміливо гортайте далі. Або залишайтесь, якщо вам цікаво розібратись, чому ваші батьки або дуже сумні по життю, або підозріло веселі. Олександр Вертинський зздобув, можна сказати, шалену популярність завдяки сценічному образу П'єро у далеких 1915–1917 роках. Його маска — білий грим, намальоване обличчя з чорними сльозами — дозволяла йому приховати соромʼязливість і бути достатньо чесним, щоб не грати радість. Водночас вона давала можливість перевтілюватися та емоційно впливати на глядача виконуючи свої твори. У ті часи краса була в сумі, тріщинах і занепаді. Тому напевно цей образ так добре ліг в епоху. Він став символом того, що клоун може і не смішити, а нагадувати, що сміх — це тонка плівка, яка відділяє нас від порожнечі. Вчитуючись в його історію виглядає що таким і було його життя. Замість того щоби робити вигляд що все добре, здається створена ним самим маска за часом до нього і приросла. Якщо спростити Юнга до рівня здорового цинізму: Персона (маска) — це той, за кого тебе тебе вважають інші. Зручна версія тебе, яка не створює зайвих питань. Персона і тінь — не дві випадкові частини. Це два полюси одного процесу. Нам справді потрібна опорна Персона — як спосіб бути зрозумілими світу, як інструкція “як зі мною можна”. Але разом із цим вона автоматично створює тінь — усе те, що не вписується, не підходить, псує враження і тому витісняється. Чим створює нам багато незручностей і фізіологічних проблем. Читаючи про Вертинського я раптом пригадала, що я дуже не легко переношу свій власний або чийсь з оточуючих смуток і сум. З роками я навчилась це витримувати, але задоволення цей сум не приносив мені ніколи. І подумала, можливо це і є моя тінь? Життя, як зазвичай, не особливо питає наш, що нам підходить. Тому мій коханий чоловік і моя найближча подруга — обидва ще ті Пʼєро по життю. природно сумні, іронічні, з цією тихою глибиною в якій щоби замовчати, не треба багато причин. А я навпаки, той ще Буратіно. Рухлива, весела, з гумором навіть там, де якийсь капець. «Скажить но як його зовуть бу-татара та та таааа! ра… тата ра тата та!» весела така частина) Я не памʼятала та мій чоловік нагадав мені монолог з Золотого ключика де Пʼєро виходив і перед глядачами повторював такі слова: Добридень, мене звуть Пьєро… Зараз ми розіграємо перед вами комедію під назвою «Дівчинка з блакитними косами, або тридцять три запотиличники». Мене будуть лупцювати палкою, давати ляпаси і таке інше. Це дуже смішна комедія… В цей момент це перестає бути просто дитячим текстом! Тепер стає видно, як формується в психіці Персона і Тінь. Мені не було куди причепитися цій «комедії» з ляпасів і підзатильників, а меланхолійна Мальвіна теж для мене бешкетника — пройшла повз. А от для моїх близьких це стало природно: бути сумним і водночас смішним. Так само природно вони мали труднощі з тим що просто для мене — бути веселим без причин. Адже це пішло в Тінь. Тінь і Персона взагалі влаштовані дуже просто. Якщо у нашої Персони (той за кого мене вважають) є правила, як треба поводитись, то автоматично в неї є правила, як поводитись не можна. І всі ці «не можна» йдуть в Тінь. Аж поки не захопить і вирветься в самий незручний момент. Можливо у цій історії ви впізнаєте щось своє. Або трохи краще зрозумієте, чому хтось поруч такий бісячо сумний, або навпаки підозріло веселий. Це прийняття дає простір не виправляти один одного, а витримувати і давати прийняття. мій онлайн про екзистенції

«Навіщо мені ці екзистенції, я ж не психолог?» — спитаєте ви. А я відповім. Тому що кожному знайоме відчуття, коли всі справи зроблені, а всередині — ніби пустий під’їзд із лампочкою, що мерехтить. Коли живеш поруч з коханою людиною, але торкаєшся її так, наче між вами скло. Коли відчуваєш самотність не через відсутності когось, а через звичку вже нікого не чекати. Усе є, життя триває — але щось гальмує рух. Двигун працює, та не тягне так, як раніше. Протягом багатьох років ми перетворюємо складну психологію на прості, життєві навички. І Екзистенції — це одна з тем, яка пояснює наші стани без важких термінів. На цьому курсі ви зможете перекласти внутрішні переживання на зрозумілу (навіть собі) мову, навчитесь розбиратись у власних конфліктах і аналізувати, що відбувається з іншими, коли щось йде не так. Найближчий старт цієї суботи, 28/02, а програму модулів можна подивитись за посиланням: https://bdgpeople.com/pro-ekzistencii-online/

Мій 2016. Рік, у якому багато чого було вперше. Вперше — відпочинок у місцях, куди ми з радістю повертались ще багато років. Вперше — країни, що цілком було достатньо побачити і один раз. Вперше — великі групи в Києві. Маленькі, майже камерні інтенсиви на Кіпрі, що переросли у довгі навчальні подорожі до Шрі-Ланки, Італії, Франції, безкінечної і спокійної Албанії. А згодом — ціле літо з трьома групами одна за одною в Хорватії, з перервами на відпочинок і неймовірне життя. Ще на початку 2016-го мені це здавалось нереальним. Та весь цей географічний розмах нестримних подорожей сьогодні вже не дуже актуальний, адже ми благополучно переїхали в онлайн 🤣 Що тут сказати: який час, такі й цінності, сенси — і таке от ʼспокійнеʼ життя. Ми проводили зустрічі, вечірки, творчі вечори та відзначали свята разом. Авжеж, ми фантазували про те, що років через десять усе стане ще масштабнішим. Бо інакше ж як? Як же ми помилялися… З іншого боку, скажи нам тоді, що все буде так як зараз — чи не втратили б ми сенс (й здоровий глузд) уже тоді? Чи змогли б жити з думкою, що колись доведеться знаходити його в простих речах? Щастя — штука дуже компактна. Воно легко вміщується в базовий набір: світло, тепла їжа, кохана людина, тваринка і працюючий інтернет. Сенс життя не обирається раз і назавжди. Він складається з того, що нас оточує і постійно змінюється. Іноді навіть кілька разів на день. Франкл, власне, про це і писав: сенс не вигадують — його знаходять. Немає ситуацій без сенсу. Як і немає людини, для якої не знайшлося б своєї справи. Мені, до речі, подобається робота і тепер. У маленьких групах ми говоримо про те, як, маючи за плечима всі здобутки, знову і знову знаходити свій сенс. Бо цілющим може бути лише те, що справді доречне. Саме в цей момент. посилання на онлайн ✨

Готуйтеся до паркінгів, метро та інших безпечних місць Ворог запланував для удару по Києву сотні Шахедів, балістику, аеробалістику та крилаті ракети

Як змінилася архітектура нашого навчання? Навчання майже ніколи не є початковим запитом. Люди звертаються до нас із тим, що їм не подобається щось у власному житті. І це, як правило, цілком конкретні речі. стосунки будь-які (у сім’ї, на роботі, з партнером), відсутність бажаної кількості грошей, робота, що не приносить задоволення, підкріплена страхом починати щось нове, або нерозуміння, чим займатись взагалі. Звісно, це узагальнення. Але більшість запитів виглядають саме так. Мій основний курс, який я вела дуже довго, був про ефективну комунікацію. Вважаю його дуже вдалим, але він, як і все в цьому світі, підходить не всім. Аналізуючи нашу роботу минулого року, ми зрозуміли, що у всіх людей є певні страхи. І не просто якісь маленькі, а досить глибинні, екзистенційні страхи. Такі, як страх смерті, самотності чи недосконалості взагалі. Багато хто з вас чув про мої курси «НЛП-Практик» та «Майстер НЛП». На них ми працюємо з будь-якою проблемою, яку можемо помічати на рівні поведінки. І навіть глибше — на рівні переконань та цінностей. Всі мої учні знають — за будь-якою поведінкою є відповідне переконання чи цінність, які підтримують її. Ми успішно вирішуємо майже кожен запит… окрім страхів, що лежать на глибині. Що відбувається з людиною, яка не усвідомлює екзистенційних страхів? Такі переживання беруть гору над переконаннями та цінностями і фактично зупиняють рух уперед по життєвому шляху. Чули про шлях героя, який кожен із нас має пройти? Так от — пройти його неможливо, якщо глибинний страх лишається в тіні й повністю охоплює людину. Ці страхи настільки глибоко, що без підтримки їх не знайти. І водночас саме вони знайомлять нас із нашими тіньовими сторонами. Тож коли ми уникаємо тіні, ми уникаємо і розвитку — і зустрічі зі своїми страхами також. Це знайомство має бути повільним і усвідомленим. Саме таку можливість ми тепер пропонуємо на курсі про Екзистенції. Тож давайте почнемо рік зі знайомства з собою і рухатимемося до цілісного сприйняття світу і себе. посилання на онлайн ✨

Не знаю, чим ви займаєтесь у ці святкові вечори, коли ще залишилось олів’є, качка, а може й ікра на бутери… А мені раптом знову захотілось дослідити своє коріння, своє походження. Я вже колись цим займалась, дещо знаю про своїх предків. Але нещодавно, дивлячись фільм, почула прізвище моєї прабабусі — Пікерсгіль. Я знала, що вона була шотландкою. І завдяки цікавості одного з Пікерзгілів у нас є велике родинне дерево, за яким можна простежити всю родину. Але ж тепер є ШІ, тож учора ми з ним добряче покопалися. І не лише в цьому прізвищі, а й у моєму — Принц. І далі в історії чоловіка моєї прабабусі на прізвище Болотов. Це дівоче прізвище моєї мами. Мені це все дуже цікаво. Знайшовши герб Пікерзгілів, я підтвердила, що мій прадід Болотов працював художником на кіностудії Довженка. Його прізвище згадується в титрах фільму «Макар Нечай» 1941 року. Дізналася, що мій дід Принц, за кличкою «Іспанець», яку йому дали через його дуже виражений темперамент і за те, що грав у київському «Динамо» в 50-ті роки, був югославом — сербом чи хорватом. А я ж думала, чому мені так подобається ця мова. А його дружина, моя бабуся, була чемпіонкою СРСР з плавання теж у 50-ті роки і все життя працювала тренером з плавання у «Динамо». Якось так вийшло, що більшість моєї родини пов’язана з «Динамо». А я ні. Хоча дитинство провела в басейні серед плавців, плавчинею я стала хіба що на пляжі влітку. З перервою на шопінг і смачний обід. Проте мене гріє вся ця історія. Я переконана, що цікавитись своїм корінням дуже корисно. Так ми знайомимось з собою не просто як з «Я», а як із частиною роду. І отримуємо додаткову опору. Неважливо, чи знали ми цих людей, чи маємо лише їхні фото — це наші частинки, що тихо формують нас. Вивчати себе, дізнаватися хто ми є — завжди цікаво і корисно. Чим більше ми знаємо себе, тим ми сильніші і менше піддаємося чужому впливу чи нав’язаним ідеалам. Це як стояти на березі й спокійно спостерігати, як хвилі проходять повз, не збиваючи з ніг. Люблю психологію за те, що дає нам купу інструментів, щоб пізнавати інших і себе. А забирає натомість можливість перебувати в ілюзіях про це. Із пізнанням себе все просто: більше знаєш — краще спиш. посилання на онлайн

що каже котик про новий рік новий рік — як новий лоток. це шанс почати спочатку. реорганізувати побут, думки (…і за бажання навіть лайно. «getting shit done» як кажуть в англомявних колег). я хочу побажати вам в новому 2026 році бути сміливими. сильними. невпинними. лізьте всюди, куди хочеться лізти. волайте — раптом вийде спів. пробуйте. ризикуйте. штовхайте, штовхайтесь, ворушіть лапами, допомагайте хвостом. деріть дивани, шкрябайте двері, відривайте шпалери — але ні за що не обмежуйте себе в творчості та способах виразити себе. бажаю вам безкрайнього натхнення, міцного здоровʼя та необмеженого ресурсу — на всіх та на все. щасливих свят. щиро ваш, мотиваційний котоспікер Стефан Неймовірнович курс про Екзистенції тут

Ну що ж, час писати підсумки року. З чого б почати? Це вже другий рік, який не втомлюється дивувати мене неочікуваними сюжетами та людськими вчинками. Війна залишається спільним, незмінним фоном, тому я зараз не про неї. Останні два роки дались мені непросто. Позаминулий почався з важкої хвороби мами, яка зрештою її й забрала. Цього року всі близькі, на щастя, живі і більш-менш здорові. Та остаточно померло моє бажання працювати у тому нещадному режимі, який ми з командою тримали майже двадцять років. Звісно, ми відпочивали, як і всі люди. Але, мабуть, критична маса втоми таки накопичилася. Тому ми з кісою обрали інший шлях: на Сицилії, серед спокою та краси, створили новий онлайн-курс про Екзистенції. Він вийшов надзвичайно глибоким і цікавим. І тепер його ведемо разом. Ми вже випустили першу групу, завершуємо другу, а результат не просто тішить — він заспокоює. Психологія захоплює мене дедалі більше — тож це не вигорання, а новий рівень роботи і її смаку. Можливо, ми з командою, заплющивши очі, зробили крок прямісінько в іншу якість сприйняття життя, зокрема навчання. А такі переходи, як відомо, рідко минають без зміни аудиторії. І я з захопленням спостерігаю, як формується нова. Тому поки ми рухаємося вперед, ніби у фільмі без монтажу: повільно, впевнено і без спроб прискорити сцену. Без ривків, зайвих жестів та очікування дива — того самого, що трапляється лише у фільмах з Ровеном Аткінсоном, де герою стабільно щастить… але лише протягом однієї години 49 хвилин. У житті ми просто робимо свою справу якомога якісніше. Спираючись на підтримку і поважаючи тих, хто поруч. Всім бажаю любові в серці та розуму в голові. Веселих або спокійних свят — залежно від темпераменту.

нявнявняв, мяумяумяу, джинглбелз, щедрик-щедрик-щедрівочка! люба двонога фанбаза! на всіх котячих мовах та доступних октавах вітаю вас зі світлим святом Різдва! святкуйте, кохайте, їжте від пуза та памʼятайте, що Різдво — це про доброту, родину, щирість та щедрість. тому відсипте своїм котикам додаткову святкову порцію та не забувайте дбати про інших людей (і тварин), навіть якщо вони вам геть незнайомі. сійте добром, не будьте жлобом, добро вертається, життя посміхається з любовʼю, вартовий вашої високоморальності, Стефан Надзвичайний

Чому зручні люди найчастіше самотні? Ми стаємо зручними непомітно. Не від надлишку любові, а від страху. Ми боїмось конфлікту, самотності і втратити любов. В голові крутиться переконання «Якщо я буду поводитися добре, мене любитимуть». Так ми впадаємо в дитячу позицію, де любов умовна і її потрібно «заслужити» зручністю. Ми підтримуємо ілюзію, що люблять хороших, і водночас у реальності знищуємо себе. Любов — не те що можна заслужити. Нас або люблять, або ні. Але ж, погодьтеся, завжди є спокуса вважати, що це і є найбезпечніший маршрут: бути тихим, «зручним», не висовуватися. Нас можуть не помітити — зате й не побʼють. Так спрацьовує інстинкт самозбереження: догоджати всім і залишатися для всіх хорошим. Питання в іншому: чи може хтось полюбити вас як особистість, якщо за всім цим «хорошим» вас майже немає? Відповідь, звісно, негативна, адже, як не крути, ви самі себе не любите. Я колись давно зрозуміла: чим більше я люблю себе й обираю себе, тим більше мене люблять. Така от егоїстична схема любові. Проста і робоча. Робити те, що справді подобається, займатися тим, що цікаво, обирати те, що хочеш — не читаючи думок інших людей. І тут виявляється кумедна несподіванка: раптом ти подобаєшся іншим. І твоя справа теж. Коли ж ми намагаємося робити те, що від нас очікують, виникають дві проблеми. По-перше, легко помилитися: люди самі часто не знають, чого хочуть. Вгадати майже неможливо. По-друге, список «вимагачів» (родичі, друзі, клієнти) — нескінченний. Як догодити всім? Ніяк. Тому краще догодити хоча б собі. Зазвичай своїм учням та клієнтам, які мають нав'язливе бажання бути для всіх хорошими, я даю одне завдання: завжди відповідати «Ні». Це допомагає зрозуміти, що люди або спокійно сприймають відмову, або просто звикають до вашого нового «Я». Після відмови можна передумати і погодитись, якщо ви справді цього хочете. Та часто відмова стає нормою. Можна навіть навчитися відмовляти настільки красиво, що людина вам ще й подякує за це. Ваше життя належить лише вам, тож вам і вирішувати, для кого його жити. На мою думку, логічніше жити його для себе. Цінувати життя інших ми починаємо рівно тоді, коли усвідомлюємо і цінуємо власне. курс про Ексзистенції 💙

Як невеликі моменти радості впливають на психіку більше, ніж великі успіхи Можу впевнено сказати, що більшість моїх клієнтів та учнів останніх пʼяти років можна назвати успішними. Вони мають усе, що нам пропонує як "щастя" будь-який глянцевий журнал. Але чи відчувають вони від цього радість та цілісність? Ні. Тому і приходять до мене. Більшість із них на початку нашої роботи прагнуть ще більших успіхів або влади, щиро сподіваючись, що наступна вершина нарешті дасть їм спокій і задоволення. Як ви можете здогадатися, радості за тією вершиною нема. І треба вчитися отримувати задоволення від зовсім інших речей, на які раніше навіть не звертали увагу, бо думали, що це дрібниці. Саме з дрібниць складається наше життя. А наше щасливе життя — з приємних дрібниць. Щоб наповнити життя цими дрібницями, треба змінити фокус уваги. Чим ми і займаємось. Нещодавно моя клієнтка, керівниця великого проєкту з відповідним рівнем стресу, раптом відчула справжню радість… від того, що зібрала тумбу. Так, звичайну домашню тумбу. Після років «не на часі» дозволила собі купити, дозволила собі зібрати — і бам, всередині щось ожило. Вона згадала, що в дитинстві обожнювала збирати речі руками. Ось де сховався справжній ресурс. Це прекрасно, коли є велика мета або великий проєкт. Але без дрібних радощів вони перетворюються на безкінечний марафон, де ти біжиш-біжиш, а відчуття життя — нуль. Тому необхідно дозволяти собі відновлюватись саме через такі дрібниці, які повертають нас до автентичних відчуттів. Зараз для мене, а, можливо, і для багатьох, настав час насолоди від підготовки до новорічних свят і Різдва. Час, коли ми обираємо подарунки та прикрашаємо оселю. Це дуже приємний процес, який дає нам величезний ресурс для відчуття себе щасливими та цілісними. Тож дозволяйте собі ці дрібниці, які наповнюють нас радістю та роблять цілісними. Посилання на онлайн про Екзистенції 🧿

Довго думала, як назвати стан, у якому ми з близькими живемо вже тривалий час. І нарешті знайшла. Лімінальний простір. Це коли наше «зараз» нагадує коридор між двома дверима. А ми посередині. Намагаємось не втратити рівновагу. Ми всі зараз у цьому дивному часі. Не зовсім «після», але вже й не «до». Антропологи називають це лімінальним простором — перехідний період, коли стара реальність втрачена, а нова ще не сформувалася. Що таке лімінальність? Лімінальність (від лат. limen — поріг) — це стан між статусами, ідентичностями, епохами. У ритуалах це момент, коли людина тимчасово позбавлена звичних соціальних міток і перебуває в режимі «чистої можливості». Пандемія, війна, кліматичні зміни, технологічні прориви — усе це створило колективний лімінальний простір. Ми відчуваємо це на різних рівнях: · Втрата звичних орієнтирів: професії зникають, соціальні норми змінюються, майбутнє вже не виглядає лінійним продовженням минулого · Чутливість і невизначеність: звичні стратегії планування рідко працюють, доводиться постійно адаптуватись до нового · Парадоксальні емоції: тривога й надія одночасно, втома від змін і піднесення від нових можливостей У лімінальному просторі загострюється відчуття часу. Дні можуть здаватися однотонними, а роки — пролітати. Майбутнє розмивається, а минуле інколи здається чужим життям. Я переживаю це саме так. Тому й веду курс про екзистенції — вважаю, що саме вони, такі фундаментальні, можуть бути опорою, коли все інше хитке. Через них легше зрозуміти себе. Що робити в такому коридорі? Точно не бігти. · експериментувати з новими способами мислення · переосмислювати свої та колективні цінності · вчитись жити з невизначеністю, не намагаючись її приборкати · знаходити красу у самому русі між «було» і «буде» Креативність і розчарування тут ходять парою. Мало хто здатен витримати лімінальність. Всім хочеться перечекати чи пришвидшити її. Проте в ній народжується все найадекватніше й нове. А як ви відчуваєте цей «коридорний» час? Чи знаходите в ньому можливості для особистого чи творчого переосмислення? посилання на курс 💙

Досліджуючи книгу Юнг і Таро хочу поговорити про вибір. Закоханість — не тільки про метелики, а ще й про вибір, який здатен перевернути життя. Більшість із нас хочаб раз в житті переживали цей стан. Дехто переживає його зараз. Таке насичене відчуття, коли всередині все звучить голосніше, ніж здоровий глузд. Добре, коли ми дозволяємо собі зануритись у це почуття й одночасно знаємо, що вибір усе одно наш, із усією його відповідальністю. Але частіше нам складно зробити вибір саме між відповідальністю і бажанням. Іноді це найскладніший вибір. Припустимо ми не хочемо обирати когось одного. Так ми попадаємо в трикутники. Всім відомий трикутник: мати, юнак і дівчина. «Мамою» може бути і реальна мама, і жінка, яка фактично виконує її роль. Цей сценарій зустрічає на своєму «шляху героя» майже кожен чоловік. І дуже мало хто робить цей вибір легко і швидко. Бо вибір справді складний. Обереш матір — втратиш дівчину. Обереш дівчину — втратиш маму. Ось чому багато героїв цього трикутника сидять в них роками, а страждають там усі троє. Чоловіки гальмують свій шлях героя, а жінки (обидві) ображаються, бо кожна хоче бути єдиною і головною. Втім цей важкий вибір усе одно доведеться зробити. Так само доведеться зробити будь-який інший вибір, у якому ми когось чи щось втрачаємо — яким би важливим воно не було. Всіх не втримаєш. Хтось сам піде. За кожним рішенням, так само як і за небажанням вирішувати, стоять відповідальність і наслідки. Часто здається, що якщо не обирати, то й нічого не станеться. Але це ілюзія — наслідки все одно прийдуть. Хочеться бути хорошим для всіх, щоб усі схвалювали твій вибір. Але так майже не буває. І з цим треба змиритися — як із тим, що одна людина не може танцювати одразу в двох залах. Хоч би як хотілося.

Коли здається, що ти в порядку, але руху немає Буває так: ти ходиш на роботу, спілкуєшся з друзями, смієшся з жартів, плануєш відпочинок. Зовні все гаразд. Ти сам себе в цьому переконуєш. А всередині — тиша. Ніби життя поставили на паузу. Функціонуєш, але не живеш. Нічого не хочеться, нічого не дратує, але й не радує. Це стан внутрішньої паузи — коли руху нема, а фасад ідеального порядку тримається впевнено. Розгляньмо це з точки зору мого улюбленого Таро. Аркан Повішений показує людину, підвішену за ногу, яка висить униз головою. Ракурс, м’яко кажучи, сумнівний — та й бути в підвішеному стані теж. Але варто перевернути карту, і та сама фігура виглядає так, ніби танцює. Ось така ілюзія — знайома всім. Чому ми так наполегливо доводимо собі, що «все ок»? Бо ця ілюзія — найзручніший костюм. У ньому не видно втоми, що накопичилася роками. Не видно страху зробити неправильний вибір, не відповідати очікуванням, показати свою вразливість. Перший і найважливіший крок — сміливість сказати собі: «Так, я застряг. Руху нема». І це найскладніше. Без цього можна провисіти дуже довго. Бо саме усвідомлення запускає зміни. У момент, коли ми визнаємо правду, фасад «нормальності» починає тріщати. І тоді несвідоме, яке довго мовчало, нарешті отримує голос. Воно починає говорити через сни, тривогу, несподівані бажання — або через той самий застій у кар’єрі чи стосунках. Що чекає по той бік цього визнання? Ось головні дари: 1. Розуміння вектора. Коли ми зупиняємось і дивимось у свою «порожнечу» чесно, з неї починають проявлятись контури майбутнього. Ми раптом починаємо розрізняти, що справді важливо, а що було лише фоном. 2. Пробудження інтуїції. Коли голос розуму, який усе доводив і пояснював, нарешті стихає — з’являється тихий внутрішній компас. І він досить точно підказує, куди рухатися далі. 3. Повернення енергії. Вся енергія, яка йшла на підтримання фасаду, звільняється. Вона повертається у вигляді інтересу до життя і можливості зробити перший — навіть зовсім маленький — крок. Тож пропоную вам припинити доводити, що все в порядку, коли це не так. Натомість подивіться у свою тишу. Саме там народжується наступний крок. онлайн курс про Екзистенції

Слово, яке неможливо пояснити Ми ліпимо його до всього — від пристрасті до звички, від батьківської турботи до обожнювання кота. Іноді вимовляємо його машинально. Іноді — не наважуємось сказати. Найзагадковіша сила, яку всі відчували — і ніхто не зміг описати. Що таке любов? Любов — це переживання зв’язку між двома істотами, коли одна раптом стає важливою для іншої. І це взаємно. Ви розумієте це в момент, коли всередині з’являється відгук, який неможливо пояснити користю — бажанням не бути самотнім, полегшити життя чи просто звичкою. Його можна пояснити лише одним: сам факт присутності цієї людини має сенс. Аби не сплутати із захопленням, розберемось: Захоплення — швидке й спрямоване на вас. Вам шалено цікаво, хочеться бути поруч, бо людина захоплює, викликає емоції, дає енергію. Все кричить: «подивись на мене». А коли стимул зникає — почуття згасає. Любов спрямована на простір між вами. Там менше хвиль і більше тиші. Вам усе ще цікаво пізнавати людину, але вже не заради власної значущості — просто тому, що сам цей зв’язок має сенс. Любов живиться присутністю, а не новизною. Любов — це щоденний вибір залишатися поруч, навіть коли хочеться піти, побачивши недоліки. Це коли після сварки ви плачете, смієтесь, пробачаєте — і все одно готуєте один одному каву. Коли втомлений партнер заходить додому, а ти, хоч сам ледве стоїш, ставиш чайник і просто слухаєш. Без порад. Без моралі. Просто щоб бути поруч. Любов — це Дія. Окрім «я тебе люблю» перед сном — купити квітку просто так. Терпіння, коли партнеру зле і радість, коли у нього щось виходить. Ризик бути неправильно почутим або травмованим. І вразливість. Звісно, любов — це і біль. Але це той біль, який ми готові проживати, бо приємного все одно більше. Чи всі здатні любити? Ні. Бо любити — означає бути зрілим і витримувати складні емоції. Тобто мати купу навичок, здобутих за роки навчань і терапії. А всім хочеться, щоб воно якось саме. Хочеться прийняття — не вміючи приймати. Поваги — не навчившись поважати. На це йдуть роки постійного саморозвитку. Навчитись любити можна, але це робота. І вона того варта. Бо зрештою, любов — це єдина річ, що має справжню силу. посилання на курс про Екзистенції

Чому боятись — це добре (або як страх рятує нас від оніміння) Клієнти часто мене питають: — як позбутися страху? Ми всі хочемо знайти ту магічну кнопку «вимк», щоб перестати тремтіти, хвилюватися, сумніватися. Нам здається, що життя без страху — це чиста свобода. Але ні. Відсутність страху — це не свобода. Це оніміння. І я запрошую вас подивитися на це ближче. Уявіть собі будь-який механізм. Він не відчуває болю й не знає тривоги. І саме тому не може відчути, коли його шестерні зношуються, коли бракує мастила, коли він на межі поломки. Він просто працює — доки не зламається остаточно. Людина без страху — подібний механізм. Вона не може відчути, коли виснажується, коли її ресурси вичерпані, коли потрібна зупинка. Її «поломка» — це емоційне вигорання, втрата зв’язку з собою, спроби жити на межі можливостей, не відчуваючи сигналів тривоги. Страх — це найчутливіший маяк нашої психіки. Він показує межу між звичним і новим, між комфортом і тим, що здатне нас змінити. Якщо вам страшно виступити з промовою — це означає, що вам не байдуже. Те, що ви говорите, і те, як вас почують, для вас має значення — і саме тому з’являється тремтіння. Якщо страшно зблизитись з кимось — це не про холодність, а про те, що ви справді можете бути пораненими. А отже — живими. Страх нагадує нам, що всередині ще є чутливість. Є місце, яке здатне боліти. Є цінності, за які страшно. Є бажання, від яких тремтить живіт. Боїться той, хто ще не перестав жити. Саме тому страх — це паливо для змін. «Механізми» не бояться, тому залишаються незмінними. Люди — навпаки. Через страх, через цей дрібний внутрішній опір ми робимо перший крок. Ми ростемо, вчимося, знаходимо в собі сили, про які навіть не здогадувались. Тож дозвольте собі боятись. І зробіть маленький крок уперед — не тоді, коли страх зникне, а просто разом із ним. Я з дитинства звикла робити кроки зі страхом. Для мене він — важлива частина, яка допомагає. Боюсь — і роблю. Живий не той, хто не тремтить, а той, хто йде далі, навіть коли йому страшно. посилання на онлайн 🏄‍♂️

сидите в листопадовій меланхолії під мінорні духові тривожних сирен? чи візуалізуєте гламурну хвою в мандаринах, вперто ганяючи в голові джинглбелз? що б ви не робили — зупиніться на мить, бо я по два рази не нявкаю не нявкаю за півлистопада та грудень варто пройти онлайн «про екзистенції». оскільки ви, шкіряні, не здатні вирішити екзистенційну кризу за допомогою пакета та коробки — просто повірте, це найкраще що ви можете для себе зробити напередодні свят. погодьтесь, краще насолоджуватися вогнями гірлянд, ніж вперитись очима в червоний ліхтарик і думати «бляха від сандалика, це ж метафора мого життя, що я взагалі роблю і шо буде далі…?» розуміння себе та хоробрість знаходити відповіді на такі глибинні питання — це теж свого роду різдво. просто воно ваше власне. ментальне. важливе (в цих умовах особливо!) тому годі пиритись в почорніле листя — відведіть погляд, жмацніть на посилання та порвіть ту скруту на дрантя! посилання на курс ви можете, я вірю! 🐾

Вітаю, мої неідеальні друзі — усіх, хто хоча б раз клеїв себе докупи скотчем упевненості та кавою замість терапії. Ми витрачаємо роки, а іноді й усе життя, на спроби виглядати цілісними. Цілісними, як гладкий камінь з берега моря, з якого хвилі змили всі нерівності. Ми зводимо фасад впевненості, щоб приховати тріщини сумнівів. Штукатуримо рани усмішками «у мене все добре» і заклеюємо страхи афірмаціями про самовдосконалення. Але ось парадокс — усе справжнє, що живе й дихає, складається саме з тріщин. Розколина в скелі — це шлях для води і коріння. Без неї не виросте жодна рослина. Тріщина в кераміці, яку японці латають золотом, — не недолік, а слід історії. Без цього шраму це просто посудина. Так само і наші власні «золоті тріщини» — це досвід, біль і моменти слабкості. Ті самі, коли хочеться купити столик в IKEA і полетіти на ньому дахом. Або хоча б у Таїланд. Справжнє життя починається в ту мить, коли ми перестаємо вибачатися за свої людські риси. За слабкість, що дозволяє нам просити допомоги і бути чуйними. За сором, який нагадує, що нам не байдуже, що ми створені для зв’язку. За сумніви — бо вони свідчать про те, що ми думаємо, а не рухаємось на автопілоті. За невиліковну травму, яка сформувала нашу глибоку чутливість. І за безсилля — яке навчило відпускати контроль і довіряти життю. Ми боїмося, що ці тріщини зроблять нас менш привабливими, менш гідними любові. Але зазвичай усе навпаки. Коли ми перестаємо заклеювати їх фальшивими усмішками, ми стаємо справжніми. А справжність має дивну властивість — вона притягує. Вона дозволяє іншим зітхнути з полегшенням і сказати: «І я такий. І я не один». Наша «недосконалість» — це й є наша людяність. Мова, якою говорить наша природа. Те, що робить нас цікавими, трохи смішними і здатними на справжню близькість. Перестаньте вибачатися за те, що ви — жива людина з непростою історією. Погляньте на свої тріщини не з соромом, а з цікавістю. Можливо, саме через них у ваше серце проникає світло, любов — або, в погані дні, переїдання і алкоголь. Саме вони роблять нас тими, ким ми є — не ідеальними, а справжніми. А справжнє, як відомо, завжди красивіше за бездоганне. 🌝 запрошую доєднатись до мого онлайн курсу про Екзистенції — детальніше програму можна почитати за посиланням.