кров благословенна

Для тих хто тут сміхуйочки кидає, наступним постом викладу якийсь максимально огидний горор, де чоловікам відрізають геніталії. Відписуйтесь, поки не пізно.

Всіх нас ошелешило термінове голосування за сраний Цивільний кодекс, тому ми беремо картонки і виходимо на протест у Києві. Сьогодні, 28 квітня, 18:30, Майдан Незалежності. Організаторки - Neko Safespace. У них на сторінці є аналіз кодексу, а ось ще - у Фейсбуці Інни Совсун. Розповсюдьте і виходьте.

Фінальні урочистості фестиваля Sunny Bunny я пропустив (вітаю всіх, хто повеселилися!), але добіг подивитися фільм-переможець глядацького голосування «Гарний вечір, гарний день» режисерки Івони Юки з Хорватії. Я б за нього теж голосував, бо це той самий квір-контент про жахи соціалістичного життя, якого так не вистачає. Нещодавно хвалив “Крізь темряву пливу”, а от тепер і на фільм схожого спрямування натрапив. Окрім актуальної теми, він ще і надзвичайно красивий, монохромно стилізований під кіно тих часів, про які розповідає. В центрі історії четверо друзів, які під час Другої світової стають партизанами і отримують статус героїв після її завершення. Але той статус крихкий, бо для соціалістичної Югославії їхній подвиг блякне перед одним жахливим фактом - вони геї. Фільм починається з еротичної сцени (і загалом у ньому багато красивих чоловічих тіл з повним оголенням), пристрасної і гарячої. Такими ми вперше бачимо головних героїв, і от мені сильно хотілося, щоб їхнє кохання спокійно проіснувало до кінця історії. Однак на шляху побудови комунізму це, на жаль, неможливо. У фільмі наче як є антагоніст із людським обличчям, але врешті решт головним злом залишається система, яка перекручує на фарш і бунтарів, і свої ж маленькі гвинтики, варто їм на півкроку відступити від програми партії. Кожен і кожна можуть зрадити, як тільки випаде можливість, довіряти небезпечно, кохати - смертельно. Частина персонажів виживе всупереч, і завершується фільм крапелькою надії - але місця геям у Югославії все одно немає. Хіба що на один гарний вечір. Це один з тих фільмів, які хочеться примусово показувати молодим західним комуністам, які тягають на Прайди транс прапори з портретом Леніна. Не знаю, як працюють їхні довбешки, але непогано було б показати їм реальну ситуацію в соціалістичних країнах. Якщо десь іще вам трапиться це кіно, обов’язково дивіться. #blessedblood_cinema

В останній день Книжкової Країни був ледь не здутий вітром, але все ж сходив на дві події - лекцію від Ольги Саліпи про соцмережі для письменників, і презентацію “Боги мого краю дуже люблять кров” Євгенії Кужавської. Я загалом цікавлюся письменницьким просуванням у соцмережах, бо аудиторія вже є, щось із нею треба робити. Скажу вам таке: на кожній лекції на цю тему говорять щось нове. Кож_на експерт_ка говорить інше, а на практиці взагалі третє спрацьовує. Ніби як зараз сторітеллінг заходить, якісна картинка і звук, а у мене відео на 6 секунд, зняте в гамаку в Карпатах тремтячою рукою, набрало 300К в інсті і 50К в тіктоці. І в цілому короткі відео з текстом на екрані залітають, а інше - ні. Веду ці срані соцмережі багато років собі та іншим по роботі, і досі не маю відповідей. Ну але в першу чергу, звісно ж, треба дописати книжку, щоб просувати себе не просто так. Поки що я відчуваю, що за моїм письменницьким шляхом реально слідкують максимум людей двадцять, і то вони в основному зі мною ще з активістських часів. Якщо це ви, дякую, на вас тримається моя менталка. Бачити, що вам цікавий і цей бік мене, безцінно. А на зустрічі з Євгенією говорили в тому числі про дарк академію як сетинг/жанр, і я собі задумався. Здається, нічого, окрім “Богів”, не читав з цього напрямку. Це обов’язково має бути якийсь старовинний європейський університет, щоб оповідь про студентство зараховувалася в “дарк”? Чи історію про факультет журналістики ДНУ у 2000-х теж можна туди, якщо там є осінь, драма, загадкове вбивство, секта і упирі? (Так-то шуткую, але тим не менш поясніть за жанр, хто розумні). Все, закінчилися фестивалі, далі повертаюся до письма, дійсно сильно надихнувся і відпочив за цей період. Буду вас апдейтити по цифрах, персонажах та продовжувати ділитися рекомендаціями навколо горорних напрямків. А ви пишіть, шо вам ще від мене цікаво. #blessedblood_characters

Третій день “Книжкової Країни” для мене був про письменницькі поради - я сходив на дві події про і для автор_ок, а на другій ще трошки розповідали про ведення бук блогу. Звісно, всі ті поради я вже багато разів чув, але чи я дослухався? Ніт! А треба, тому знову розпишу їх тут для себе і для вас. Най нарешті доповзуть до мого втомленого мозку і там закарбуються. Анастасія Литвиненко, авторка книжки “Материзна” (яку я одразу ж після події придбав), цитувала Рея Бредбері: “Хтось мусить розповісти цю історію, то нехай це буду я”. Всі оповідки про Крістіана і Камілу, з яких почалася робота над романом двадцять років тому, прийшли до мене самі. Це був спосіб впоратися з жалюгідним життям бідної студентки-журналістки в індустріальному місті, якій нічого не світить, окрім сина маминої подруги і конвеєра статей про відкриття нових супермаркетів. Мені хотілося життя, хотілося любовної драми - і водночас хотілося кудись вилити біль від втрати найкращої подруги. Я перечитую тодішні щоденники, and oh my, that girl was suffering. Хто ж іще, як не я, розкаже її історію такою, якою вона хотіла б її бачити? Також Анастасія поділилася цікавим лайфхаком: купити собі щось дуже прекрасне як подарунок на день завершення роботи з текстом. Запакувати, сховати і не торкатися до того самого дня. Для неї це була вишукана каблучка, а я, напевно, пошукаю антикварний кулон або брошку з символами сонця і місяця. Прикраси з цими символами є частиною сюжету “Крові нової згоди” - скажу собі, шо то подарунок від Крістіана, дяка за мою стійкість. На тій же події літературна критикиня Богдана Романцова трохи заспокоїла мою параною щодо майбутніх відгуків на книжку. Хай буде критика, погані рецензії, аби щось прозвучало, - сказала вона. - Спільнота українських критик_инь домовилася між собою не говорити про погані книжки взагалі нічого. А на другій події Юлія Кан найціннішу за день пораду дала: ви маєте бути зі своїми персонаж_ками в одній кімнаті постійно. Залишаючи їх на тиждень, ви розходитесь і втрачаєте зв’язок. Надважливі дисципліна і їхня постійна присутність у вашому житті. Отут я прям ледь не розплакався. Каміло, Крістіане, Олексо, Денисе, Аню, Віро та інші - не сумуйте там, я скоро повернусь. #blessedblood_characters

“Боги мого краю дуже люблять кров” Євгенії Кужанської - поки що найкраща книга, прочитана мною за рік. І, звісно ж, я не міг пропустити екскурсію-Книжкомандри від Readeat, яку проводила сама авторка. В цілому люблю екскурсії Києвом, планую влітку по багатьох пробігтися, бо… ну звісно ж, моя наступна книжка буде про Київ. (сказала людина, яка ще не скоро допише першу) Про наступну я згадую зараз, бо на Книжкомандрах Євгенія сказала таке, що пробудило в мене пристрасть до тієї історії. “Ви не уявляєте, як швидко місто змінює обличчя. Фотографуйте локації, поки вони ще існують”. Місто як жива істота - центральне для моєї другої творчої подорожі поняття. У міста там є персоніфікація, Дух, Soul of the City, якого в перших версіях я прописував гендерно неконформним чоловіком, але… якщо місто швидко змінює обличчя, то його серце не може бути хоч якось фіксованим у реальності. Так що очікуйте від мене небінарного персонажа… так, non-human nonbinary, знову цей жахливий троп, але колись Дух Міста був людиною, і саме через таку внутрішню суть його було обрано на цю роль. Я живу в Києві вже достатньо довго, щоб виплекати в ньому міське фентезі на кшталт Neverwhere Ніла Геймана, but darker. Місто страждатиме, змінюючись через внутрішні та зовнішні загрози. Комусь його треба буде терміново рятувати. Шляхи до Серця пролягатимуть на Подолі, бо там психіатрична лікарня на Кирилівській (так, повноцінний human транс персонаж теж буде), Нижньоюрківська - дім мого померлого театру, колишній офіс Київпрайду, “Жовтень” і численні загадкові заброшки, маленькі бари і кавʼярні з історією. Фінальна мета - проводити по місцях подій екскурсії. Головне - дожить. #blessedblood_characters

У другий день Книжкової Країни я потрапив тільки на одну подію, бо півдня гуляв на Книжкомандрах за романом “Боги мого краю дуже люблять кров” Євгенії Кужавської. Про подорож буде окремий пост, бо я там, звісно ж, багато думав про свої майбутні тексти. А от подія була про те, як ЛГБТІК+ спільнота змінює українську літературу, за участі Ірини Грабовської, Ірини Миколайчук і Ростислава Семківа. Більше говорили про квір літературу і репрезентацію як таку, бо модератор з Ukraine Pride не дуже підготувався і майже ніяких питань учасни_цям не ставив. Але ці прекрасні люди, звісно ж, упоралися і без нього. Турбувало спікер_ок те, що ЛГБТІК-література і видавницва, що її видають, отримують спеціальне тавро, і це може бути злочинною екзотизацією… але на мою думку, на поточний стан речей це навіть добре. Звучала в форматі жарту фраза “На гетеро романтичні лінії не ставлять наліпку, не попереджують “тут йдеться про кохання чоловіка і жінки”. А от я за те, щоб ставили! Я задовбався ловити гетеросекс в кожній книжці, хочу обирати квір історії і знати, як їх відрізнити. Люблю Видавництво “Так” @vydavnytstvotak - у них BL (boys love) і BGL (boy-girl love) є рівноцінними позначками на задній стороні обкладинки. Ми, гетерофоб_ки, маємо повне право на свободу від примусової і прихованої стрейт пропаганди. “Лабораторія” @laboratoryua і “Ще одну сторінку” @onemorepagecomua не ставлять на свої квір історії ніяких позначок - і це наче як теж добре, бо підвищуються шанси, що людина з упередженнями прочитає, не знаючи, і щось у ній зміниться. Але принаймні на любовних романах, фентезі, іншій розважальній жанровій літературі я б ті наліпочки залишав. На своїй книжці попрошу великими літерами написати “всередині - гей секс, лесбійський секс і богохульство”. Праворадикали і так ходитимуть на всі мої презентації (це ж я, зірочка їхня любима!), а от якусь ніжну душу не хотілося б зазря травмувати. Хотілося б зібрати всі душі, які мене і моїх йобнутих персонаж_ок зрозуміють. Більшу частину мого життя квір літератури в Україні не було взагалі. Ми фанфіки роздруковували і тягали їх на пари читати під столом, одна одній передаючи потаємно. Російськомовні переклади Енн Райс і Поппі Брайт були скарбом. Звісно, в останнє десятиліття все сильно змінилося, але я все ще кожному новому виданню радію так, ніби їх досі кіт наплакав. Їх більшає, але квір книжки в книгарнях досі ставлять на одну спеціальну поличку, навіть якщо на них немає ніяких позначок або ілюстрацій з “одностатевим коханням”. Досі існують в європейських містах окремі квір книгарні. От коли в Україні набереться хоча б на одну книгареньку ЛГБТІК-тайтлів, тоді можна буде говорити про кроки до відмови від позитивної сегрегації. Я, конєшно, з розумними досвідченими людьми в дискусію не вступав, але дуже хотілося, тому роблю це тут на свою крихітну аудиторію. Як ви думаєте, треба нам виділяти ЛГБТІК-книжки і ЛГБТІК-видавництва, чи ви за уніфікацію? P.S. Одна сентенція в розмові дуже порадувала: треба писати більше квір книжок. А щоб подолати сегрегацію швидше, має статися один-два великих і грандіозних квір романи, які стануть класикою і зроблять переворот, як “Польові дослідження українського сексу” Оксани Забужко для феміністичного руху і жіночої творчості. Я, каюсь, Забужко не пам'ятаю, але якийсь квір роман пишу. Не грандіозний, напевно, бо все ж таки там секс, упирі і богохульство. Якийсь буде.

Мене зазвичай дуже надихають книжкові події, і додому з них приходжу в настрої “от щас як сяду писати!!” На першому дні Книжкової Країни такий настрій був, але швидко згас - через сраний холод розболілася голова, і тому пишу я тільки цей пост, бо потім забуду. Неконтрольовано витрачав гроші на книжки і мерч художниць, шоб трошки си вспокоїти після проблемок на роботі, так шо в цілому задоволений тим, як все пройшло. Послухав декілька подій - презентацію мітологійно-горорного фентезі “Земля молодих” Катерини Шильпп, дискусію про букток та букстаграм, і розмову про те, як доносити свої тексти до видавництв, від “Своєї полиці”. Трошки з подій думок вам принесу. Катерина розповіла, що робота над текстом “Землі молодих” зайняла 2,5 роки. Мені завжди цікаві терміни - хоча, звісно, порівнювати себе з іншими не можна. У всіх свій шлях і темп. Мій, очевидно, дуже повільний - а якщо рахувати, що я історію про упирів з 2000х пишу, то взагалі ухх… Вже написано багато, тож я не боюся не дописати, але боюся, що зарано почав розповідати про книжку і в якийсь момент втрачу увагу аудиторії. Ну але да, головне - дописати, як мені неодноразово казала Олена Кузьміна 😅 А ще Катерина згадала на презентації, що їй важливо в книжках знайти відповідь на питання “чому зло зле?” Тобто, чому саме антагоніст робить те, що він робить? Я от тут дочитав “Талановитого містера Ріплі” (шикарна історія, розповім детальніше на днях) і можу сказати, що мене якраз приваблюють антагоніст_ки, які роблять щось жахливе просто тому, що можуть. Так, причина і поштовх існують, але для мене вони вторинні, пояснювати вчинки зла не обов’язково взагалі. Напевно, це не дуже ок для жанрової літератури, хаха. У “Крові нової згоди” дії антагоніста поки що не дуже розписані, але можу сказати, що він робитиме те шо робитиме, бо йому… ну, цікаво. Розважається він, якщо можна так сказати. Таких персонаж_ок відчуваю максимально кріповими і люблю. А щодо буктоку з’явилася думка інтересна, яку потім окремо десь розпишу. Бо вона така, зазіхає на черговий кенселинг мене в усі поля. На фестивалі планую бути чотири дні, намагатимусь все цінне тут фіксувати. #blessedblood_characters

Гуляю на Книжковій країні, не дивлюся на баланс на картці (він чомусь знижується...), збираю поради від блогер_ок і письменниць. Пізніше все цікаве розповім!

Історичних квір фільмів, де хтось трагічно помирає, дохріна і більше. Ледь не всі такі. Але точно не всі вони про дослідження народної музики в США та Європі на початку ХХ століття. І завдяки цьому я пережив біль і втому від тропу bury your gays і додивився до кінця “Історію звуку” (The History of Sound, 2025). А ще, звісно, піддивлявся собі до книжки одяг і візуальні образи. Вам трагічний спойлер виношу в перший рядок, бо раптом ви не любитель_ки народної музики. Окрім сцен співів і довгих красивих подорожей лісами штата Мен, “Історія звуку” майже нічим не відрізняється від “Горбатої гори” та інших історичних стрічок про чоловіче кохання. Зустрілися - покохали - смерть - скорбота, таке. Двоє студентів консерваторії, Девід і Лайонел, зустрічаються в барі у 1917 році і швидко закохуються одне в одного. Далі їх очікує буремне життя з численними поневіряннями, але музика поєднує назавжди - навіть коли вони втрачають одне одного в сімейних колізіях і війні. Дуже зігріла мені серденько та деталь, що хлопці швидко зрозуміли взаємний романтичний потяг, стрічка не витрачає час на їхню боротьбу з суспільною і внутрішньою гомофобією. Такі історії сильно важливі, їх не вистачає - трагічних, але в яких ідентичність персонажів не стає на заваді любові. Лише один раз Девід питає Лайонела, чи турбує того гомосексуальний зв’язок. Лайонел відповідає “ні”, та й по всьому. Драма в іншому - навколо турбулентні часи, Девіда забирають на війну в Європу, і хоч той повертається живим і фізично неушкодженим, упоратися з психічною травмою не може. Вони разом займаються етнографічною розвідкою, в подорожі їхнє кохання зростає, але й розбіжності стають помітнішими. Бути парою вони не можуть, бо Девід не здатен бути після того, що пережив. Лайонел любить Девіда свою вічність, і так само на все життя залишається вірним музиці, їхній спільній цінності. Заради нього в тому числі. Вдячний фестивалю Sunny Bunny за знайомство. Знову сподіваюся на широкий прокат, бо на великому екрані, з якісним звуком дивитися таке кіно набагато приємніше, ніж вдома. Перевірено на “Грішниках”. Якщо вам цікаві повільні і сумні квір історії з красивими чоловіками і помірним еротизмом - це теж для вас. І готуйте хустинки. #blessedblood_cinema

...двоє стоять посеред холодного міста, чиє небо зберігає забагато світла. Кожне нічне вікно тут зжерло принаймні десяток зір. В очах одного - "ти дійсно весь цей час чекав на мене?" - криком, що зриває голос. Він не вірить, але жадає ствердної відповіді. Двоє ведуть цей танок занадто довго. Блакитні очі другого - то спогад про небо, яким воно має бути. Прозоре, ніжне. Кохання, страх, подив, вкрадена вічність, вигадані прокляття. Мовчки. Другий бреше, не говорячи нічого. Music: Sleep Token - Even In Arcadia #blessedblood_characters

Коли говорять про квірні книжки від українських видавництв, згадують здебільшого широкий портфель “Видавництва”, а от про "Лабораторію" чув мало. Тому я скупив ледь не все, що у них є, і потроху читаю. Першою спробою став короткий роман “Крізь темряву пливу” Томаша Єндровського, і oh my god ❤️ Напевно, про це мало говорять, бо не всім хочеться їсти скло про соціалістичну Польщу, а мені тільки дай, тому поїхали. “Крізь темряву пливу” розповідає про молодого поляка Людвіка, який раптово закохується в іншого хлопця на колгоспних літніх роботах (ух, совєцькі принципи умовно добровільного рабства!). Януш відповідає на його почуття, от тільки виявляється, що вони по-різному дивляться на соціальний устрій країни, майбутнє і, власне, гомосексуальні стосунки. І спочатку все наче виходить, а потім реальність конфлікту поглядів опиняється на першому плані. Якби цей роман був написаний автором з більш західної країни, ми б побачили досить звичну мелодраматичну історію про внутрішню гомофобію, компульсивну гетеросексуальність і зраду. Але крізь призму соціалістичного блоку виходить зовсім інше. Для тих, хто не застали СРСР і мало чули про нього від близьких, буде надзвичайно цікаво: черги, дефіцити, “знайомства”, таємне прослуховування англомовного радіо, дозвіл від держави на кожен крок. Ті, хто обізнані у тій жахливій історії краще, відчують ностальгічний біль і поплачуть над руїнами можливостей минулого (як це зробив я). А ще після “Крізь темряву пливу” мені ще сильніше хочеться дати в їбало американським танкіз, які ліплять серп і молот на райдужний прапор. Крім того, книжка прекрасно написана. Якщо ви читали Майкла Каннінгема, то вайб схожий - поетично і ніжно у сценах про кохання, жорстко і точно там, де має бути боляче і страшно. Красива мова і метафори, негативні згадки росії в наявності, але небагато. Я зазвичай не рекомендую гей-книжки з таким об’ємом скла, але тут принаймні немає тропа bury your gays, ніхто не хворіє на СНІД і не конфліктує з батьками. Хочеться, їй-богу, більше квірної літератури з сусідніх європейських країн, які теж пережили російську окупацію і перебувають з нами в одному контексті. Підкиньте в коментарях, якщо знаєте такі. А Томаша Єндровського раджу сильно, особливо на холодну погоду. Під дощем оце, радіти-плакати-переживати, все як ми любимо 💔 #blessedblood_books

Літературні читання готичної новели Марії Кравчук «Ceres Infernalis» («Церера Потойбічна»), де weird fiction, біо-хоррор та наукова фантастика сплітаються у химерний сюжет, присвячений загадковому Царству Грибів. 1900 рік. Заміський маєток у Девонширі та подружжя науковців, що усамітнено проводять ботанічні досліди. Мікологічний експеримент пані Церери над штамами екзотичних грибів виходить з-під контролю. І її чоловік проти волі занурюється у жахливі фантасмагорії отрути Ceres Infernalis — виду, якого ніколи не мало існувати в природі. Під час читання новели звучатиме жива музична імпровізація — така ж похмура, болотяно-сира й гіпнотична, як історія про трагедію пані Церери. Вхід вільний з можливістю задонатити комфортну для вас суму. Всі зібрані кошти будуть спрямовані БО «БФ Лелека-Україна» на медичні рюкзаки для Сил Оборони України. Коли: 20 квітня, 18:30 Де: Squat 17b (Терещенківська, 17б)

Я сьогодні працюю, а ви, якщо в Києві, сходіть на готичне читання чудової авторки замість мене (і задонатьте обовʼязково). Марія також готує до видання роман, в якому буде все шо ми любимо + багато гумору. Дуже раджу 🖤

"Наймолодша" (La Petite Dernière/The Little Sister) - маст-сі для квірів з релігійних родин. Фільм з декількома Каннськими нагородами, однак зроблений без фестивального пафосу і використання квірності як сюжетного рушія. Проста історія дорослішання, що могла б статися і з гетеросексуальною дівчиною, яка щиро вірить у Бога. Так, на цьому каналі я розповідаю про темне, але моя книга також про віднайдення себе попри Дамоклів меч віри. І "Наймолодша" має близький мені (і Камілі) вайб, хоча головна героїня зберігає добрі стосунки з рідними. Але, можливо, це тому, що вони ще не знають про її сексуальність. Фатіма - молодша з трьох сестер у родині алжирського походження у Франції. Вона слідує всім правилам ісламу, от тільки вечорами зустрічається з дівчатами, яких знаходить у застосунку для знайомств. Обговорює з ними кунілінгус, фліртує, трахається, а потім знову йде до молитви. Поки не зустрічає справжнє кохання - і тут починається драма, а я закінчую зі спойлерами. Запав мені в душу цей фільм ще і тому, що в ньому сапфічні жінки дійсно трахаються - багато, з різними партнерками, навіть по троє. Але при цьому стрічка не перетворюється на male-gaze еротику. Поп-культура прив'язує розкуту поведінку в основному гомосексуальним чоловікам, тоді як, ну, жінки теж люди і теж люблять секс. Я, на жаль, пропустив свою лесбійську юність, і трошки поплакав над тим, чого не мав - танцями в клубах і поцілунками з незнайомими красунями. Сексу теж могло бути більше; Фатімо, я тобі заздрю. Одним словом, тепле і життєве кіно, якщо десь вам зустрінеться - дивіться обов’язково. На кінофестивалі Sunny Bunny сьогодні був останній його показ. #blessedblood_cinema

“Хронологія води” (The Chronology of Water) - перша режисерська робота Крістен Стюарт. Неприємна, заплутана текстом і монтажем, місцями огидна і абсолютно прекрасна стрічка про письменництво і буття бісексуальною жінкою в часи, коли обидві ролі вважалися богемною примхою. Ніжна, болісна, страшна, повна розбитого, повна різних форм води, від шкільного басейну до нескінченних сліз за знищеною дівчинкою всередині. Героїня десь під кінець історії говорить, що не певна в реальності своїх автобіографічних оповідань. “Чи дійсно це все зі мною сталося?” - каже вона своїм учням на занятті з літератури. “Я не знаю”, - відповідає сама собі. Але жахливі події, про які розповідає “Хронологія води”, дійсно сталися, адже фільм є екранізацією одноіменних мемуарів американської письменниці Лідії Юкнавич. Ми бачимо Лідію спочатку зовсім маленькою, і світ розкривається перед очима дитини, але зовсім не постає лагідним до неї. Лідія отримує той досвід, з якого створюються найкращі, найтрагічніші книжки. Її перше опубліковане оповідання виграє важливу літературну нагороду. До цього вона доживає якимось дивом, бо - знову ж таки - все написане правда. Всі знущання, самота, втрати, кров, алкоголь і нескінченна вода, втечі і повернення. Письмо для неї порятунок. Цей фільм трошки врятував мене, нагадавши: навіть якщо з тобою сталося забагато, життя все одно може бути повним і теплим. Минуле ніколи не відпустить, але зараз - теперішнє. Юкнавич не перекладали українською, на відміну від її колег-сучасників, того ж Чака Поланіка (кхе-кхе мізогінія), але я обов’язково куплю і прочитаю оригінал. Дуже цікаво, як в тексті виглядає прийом монтажу, який я раніше ніде не бачив. У ключових сценах секунди ніби перемішуються, відрізки життя змінюють один одного - так не має бути, це моторошно і незрозуміло (і, можливо, через це люди виходили з зали, ну або через сцени мастурбації). Але красиво до нестями. Я, звісно, не кіноексперт, але назвав би “Хронологію води” шедевром. Я одночасно ніби побував у найпрестижнішому музеї сучасного мистецтва і посидів на вписці з подружкою, яка неясно як дожила до своїх років, розпиваючи на двох пакет “Ізабелли”. У кожної з нас є страшні секрети і привиди за спиною, сьогодні вони спільні і ми говоримо, зцілюючись. Дуже хотів би, щоб цей фільм завезли до українських кінотеатрів. #blessedblood_cinema

🌊“Наші дружини на дні морському”, Джулія Армфілд Про моє ставлення до великої води ви багато прочитаєте у “Крові нової згоди”. В тих містах, про які я пишу, немає виходу до моря, але є (майже) нескінченний дощ і ріка, що ховає мертві секрети. Через страшне холодне море я закохався в Стокгольм і Ліндквіста колись, а потім в “Маяк” Віталія Дуленка. Звісно ж, не міг я пропустити історію про дружину, що повернулася з океанської експедиції трошки іншою. Це один з найкращих горорів, що я читав. Він повільний і моторошний, де страх росте не стільки з украй неприємних тілесних змін науковиці Лії, скільки з болю очікування, ізоляції та самотності. Мірі, друга оповідачка і дружина Лії, чекає її на твердій землі місяцями замість тижнів, починає божеволіти від невідомості. Мені це, на жаль, знайомо - і я переживав разом із Мірі кожну її жахливу невпевненість. Дивлячись на повернення дружини, її новий стан, я слідував за Мірі в знайомій рутині щоденного жаху, до до якого вона поступово звикала. Армфілд (і команда видавництва “Ще одну сторінку” @onemorepagecomua) витончено передає переплетіння світлих побутових спогадів і сюр-реальності, і від контрасту стає ще страшніше. Насправді не всі сприймають цю книжку як жахастик - я бачив багато відгуків, де боді-горор сприймався як метафора. Але написані ці елементи настільки якісно і стильно, що неможливо не повірити в правдивість подій. Таке буває. Десь поруч із нами якась дружина так і не завершила свою подорож під товщу води, але досі намагається жити посеред людей. Ви, скоріше за все, прочитали “Наші дружини на дні морському”, коли це ще була популярна новинка. А я, напевно, чекав собі правильного моменту, де ми раптово зустрілися в книгарні на Подолі, і я нарешті поринув у ту велику воду. А на ділі вона давно мала стати моєю - колись я написав віршик, дуже схожий атмосферою на цю історію. #blessedblood_books

На вихідних подав заявку на поетичну сцену літературного фестивалю в Хмельницькому. Нашо? По-перше, я ніколи не був у Хмельницькому. По-друге, треба вже не тільки розповідати про те, що я щось там пишу, а і десь це показувати. Навіть якщо це і не роман поки що, а старенькі вірші. Надіслав їм верлібрів - один про війну, один про живі будинки. Там тільки два можна було подати, я довго обирав, але врешті решт вирішив, що римовані тексти зараз не модно. Але вам покажу той, що зайняв у відборі четверте місце. __________________________________ як розучитись ненавидіти міста просто за те, що ніким я у них не став, що вміють жити в той час, як війна десь там? спіймала паніка ціль для своїх атак і розганяє мій пульс від нуля до ста на перший погляд тут загадка непроста - як виріс в мирній країні критичний стан? це місто сяє з Геловіна до Різдва я був би радий знайти хоч якісь слова, щоб пояснити, як болісно виживав поміж приємних розмов, побутових справ "як ти?" - питають. і як їм відповісти? "вулиці не мої, не мої мости. в мене все добре, от тільки шкребуть коти де було серце. там місце для пустоти" "в мене все добре". бо правда їх розіб'є люди щасливих міст не збагнуть моє місто, що болем під ребрами постає зранене, темне, холодне яке вже є (с) 2022, Копенгаген-Київ. #blessedblood_poetry

Контроверсійно для цього каналу перед Великоднем ми не говоритимемо про Бога, а от воскресіння згадаємо. Раптово натрапив на таку Kiki Rockwell, що співає про сапфічних вампірок, і вважаю, що вам це терміново треба. А хоча ніт, трошки Бога все-таки занесу. Як завжди - задумайтесь, наскільки кріпово і гарно це звучить, якщо дописати в контекст упирство. Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове. 2-е до коринтян 4:10 #blessedblood_characters #blessedblood_music

- Просто люби мене, бійся мене, роби що я скажу - і я стану твоїм рабом. Ні, це цитата не з якогось сучасного дарк роману… хоча персонажа, якому вона належить, цілком можна було б назвати shadow daddy по модерних рамках. Цитаті і персонажу цього літа виповниться сорок, а я, як майже ровесник, трясу собі дідівським ціпком і кажу - нині так не роблять!! Колись так робили, а тепер діти, що на подібних фільмах росли, пишуть темне роментезі. Зазначену вище фразу Джарет, Король Гоблінів, звісно ж казав особисто мені, коли я вперше подивився “Лабіринт” у дитинстві. І як тільки я почув її - була то перша ніч якогось року, що починався на 19.. - моя доля була остаточно вирішена. Я не виросту нормальною дівчинкою, я буду вигадувати собі темних коханців і писати про них страшні казки. В наш час “Лабіринт” назвали б дохуя проблематичним. Джарет - дорослий (і, скоріше за все безсмертний) фейрі, Сара - підлітка, що зачитується фентезі і обожнює театр. Вона дізналася про Короля Гоблінів з п’єси, в якій виконує головну роль. І врешті решт саме п’єса допомагає їй його перемогти. Сара потрапляє до фантастичного світу Лабіринту, бо спересердя попросила гоблінів забрати її молодшого брата, з яким змушена сидіти проти волі. Дитина дійсно зникає, і Сара йде на пошуки. Джарет, між тим, зачарований її сміливістю, починає висловлювати певні пропозиції, що майорять червоними прапорцями. Але це казка, тому все для дівчини закінчиться добре. Навіть якщо лиходія грає Девід Боуї в елегантних лосинах (if you know you know 😏), його фінал очевидний. Моя ж доля, повторюсь, була визначена цим фільмом. “Лабіринт” - візуально дивна і прекрасна, сюрреалістична, саркастична історія, де все зроблено руками, все живе і справжнє. Як в іншій класиці темного фентезі 80-х, до якої нерідко був долучений Джим Генсон і його ляльки, - “Легенда”, “Нескінченна історія”, “Темний кристал”, “Віллоу”, “Принцеса наречена” тощо. Мій перший великий текст у його часовій лінії 2000-х більше нагадує “Баффі”, а от 1900-ті мені хочеться бачити схожими на ті загадкові світи, повні можливостей і темряви. Якщо ви якимось чином (наприклад, через юний вік) пропустили епоху, занурюйтесь. Ви почнете розуміти відсилки і великодки в тих же Stranger Things та іншій поп-культурі останніх десятиліть. Починайте з “Лабіринту”, ось я вам знайшов безкоштовний варіант без озвучки - а далі вам захочеться переглянути й інші. Можливо, це щось змінить і в вас. How you turn my world, you precious thing You starve and near exhaust me Everything I've done, I've done for you I move the stars for no one You've run so long, you've run so far Your eyes can be so cruel Just as I can be so cruel Oh, I do believe in you Yes, I do Live without your sunlight Love without your heartbeat I, I can't live within you I can't live within you I, I can't live within you #blessedblood_cinema