Pagan folklore

Місяць у народних віруваннях має особливе «королівське» значення. Він у народних піснях досить часто оспівується разом із зорею, але вказується на його більшу владу: «Не гордуй ти мною, як місяць зорою…» [1, с.138]. У народних творах він «ясний», «золотий», скоріше за все, ці епітети тут означають не стільки світло, як царський блиск. Його у народі називають «князь», «княжич», «пан Володимир», «Адам» (означає первісність місяця у світобудові): «...Ой там за горою та за кам’яною … Там пан Володимир коника сідлає…» [1, с.24]. 1. Леонтович М.Д. Хорові твори / Редактор-упорядник Кузик В.В. – К., 2005. – 375

Оповідь мені нагадала про то, як в індуїзмі світ починається заново та скандинавське повір'я про виживших богів після Кінця Світу. Не певен наскільки ся історія "християнська", знавців прошу в коментарі #Міф #Космогонія #Есхатологія Варвари Нової Європи

1. Солдатська російська народна пісня: "Нам постелюшка — мать сыра земля, Одеялышко — ветры буйные, Омываньице — частый дождичек, Утираньице — шелкова трава, Родной батюшко нам — светел месяц, Красно солнышко — родна матушка, Заря белая — молода жена" 2. "Обряд прощания" перед сповіддю: - Человек кланяется на 4 стороны света "свету вольному": "Уж ты, красно-ясно свет-солнышко, Уж ты, млад-светел государь месяц, Вы, часты звезды подвосточныя, Зори утренни, ноци темныя, Дробен дождичек, ветра буйные, Вы простите меня грешную" потом отдельно также кланяется на 4 стороны "матушке земле".

#міфи Зоре, зоржеченкі! Ви всі мої сестри! Сідайте на своїх вороних коней І їдьте до мого супутника (коханця). Тому він не може піти без мене ні спати, ні їсти, ні сісти, ні поговорити. Щоб я догоджала йому в відпочинку, в роботі, в охочі. Щоб я була вдячна і приємна Богові і людям, і цей мій супутник Wisła. Miesięcznik Geograficzno-Etnograficzny. 1903 T.17 z.3 - Wielkopolska Biblioteka Cyfrowa

Зоржички, зоржички, вас троє Одна ранкова, Друга полудня, Третя вечірня. Заберіть від моєї дитини плач, поверніть йому сон Czernik, 1985, с. 123

Зарзе, заржице, три сестри. Ішла Богородиця(Зоря) по морю, золоту піну збирала; Зустрічає її святий Іван: Куди йдеш, мамо? Я збираюся вилікувати свого маленького сина Vrtel-Wierczyński, 1923, с. 60.

Іноді доводиться чути песимістичні історії про те, що ми намагаємося скомпілювати різні оповіді з традиції, які ніяк між собою не пов’язані, в щось одне й структуроване, а от справжня міфологія наших предків назавжди втрачена (і ця міфологія, чомусь, в умах таких людей нібито не мала внутрішніх протиріч). Але, читаючи різні давні твори на кшталт «Рігведи» чи «Теогонії», одразу кидається в очі, що це справжня компіляція різних міфів — причому зібрана реальними язичниками. У них навіть існував окремий суспільний стан людей для цього — поети. На основі цього можемо припустити, що давні люди не бачили проблеми в тому, щоб зібрати локальні міфи в один структурований сюжет. Можливо колись і нам вдасться створити українську «Калевалу».

Міфи про розбійницькі ватаги молодиків Зміст військового побуту „хлопців-молодців” щедрівки подають у дуже шляхетних формах, хоч, чи могли вони бути настільки неагресивні від самого початку, виникають сумніви. Молодці облягають місто і починають торгуватися за викуп, який тут же отримують. У цьому слід вбачати відбиття хіба пізніх форм поводження молодецьких ватаг. Дещо раніший їх різновид подають весняні пісні. Серед них трапляються сюжети²⁴ про дев’ятьох братів-розбійників, вдовиних синів, що, займаючись розбоєм, вбили ненароком і швагра²⁵; і про „вовчиків”, що викрали в матері дочку та понесли ділитися „в густі корчики”²⁶. Саме це, очевидно, було основою більш раннього молодецького побуту. Дещо інакше за цих умов, очевидно, відбувалося й добування дівчат для одруження. Казково- легендарний сюжет „відданиця вужа”, що має загальне балто-слов’янське поширення, інтерпретує наявну в ньому форму укладення шлюбу як викрадення за домовленістю. Серед синхронізуючих атрибутів цього сюжету – знання властивостей заліза та володіння нечіткою інформацією про наявність у чужих краях²⁷ волокон органічного походження. Такий вид шлюбу, схоже, був головним на території проживання балто- слов’янських племен в епоху раннього заліза. 24. Сюжетність одна з притаманних ознак бойової поезії. Сербські юнацькі та гайдуцькі пісні, німецькі саги, литовські дайни, українські думи – всі побудовані на епічній традиції. Спільне джерело походження ініціально-військового фольклору обумовило багато спільного в усіх їхніх трансформаціях. Ініціальні казки, колядки та думи мають навіть однакову побудову: зачин, основний зміст і закінчення. Тобто обов’язковим для усіх є входження в інший, вигаданий світ і такий же ритуальний вихід із нього. 25. Калиновий квіт Полісся. – Луцьк, 1994. – С. 58-60. 26. Іноді учасники ініціальних дійств не лише набували номінації власного тотема, як у поданому випадку, а й надавали окремих його ознак своїй зовнішності. 27. Очевидно, степових, бо чоловік виступає представником тотемного клану вужа, а змії вважалися тотемами лише на цих територіях.

ДЕРЕВО ЯК ОБРАЗ СВІТУ "Питання: стоїть дерево без квітів, а на ньому сидить голуб, а під деревом стоїть корито, і голуб квіти рве, а в корито метає, квітів не применшується, а корито не наповнюється. Відповідь: дерево є земля, квіти - весь світ, голуб - ангел, а корито - труна; світу не применшується, корито - земля - не наповнюється" (Бесіди трьох святителів) Образ дерева, що охоплює собою землю або світ в цілому, присутній не тільки в апокрифах, але також і в слов'янських віруваннях і фольклорі, наприклад у замовлянні з Сумщини: "На морi-окiянi стоїть дуб Мир…", або з нижньогородського замовляння, де описується дуб, що охоплює світ по вертикалі та горизонталі: "У чистому полі стоїть дерево від землі до небес. У того дерева віті від сходу до заходу". Відповідно до рідкісного повір'я з північно-східної Сербії, крона тиса досягає неба, коріння - пекла, а біля його підніжжя струменіє вода і знаходиться вхід у нижній світ. Схожий образ древа-миру, що стоїть посеред землі і простягає свою крону до небес і до краю землі, зустрічаємо в зачинах численних болгарських і македонських пісень: "Израсло ми дърво дафиново / На стреде небо, на стреде земя: / И со вишина небо фтасало, / А со ширина земя покрило…" [Виросло лаврове дерево посеред неба, посеред землі: заввишки до неба дістало, а широтою землю покрило...]. Це дерево корінням може також досягати далеких країв: "Тамо изникнало древо дафиново; / Корен йе фатило Кара влашка земя, / Вис ми йе вишило до вишнего Бога. / Мишки разпушчило све до Румелия…" [Там виросло лаврове дерево, корінь доріс до Чорної Валаської землі, вершина піднялася до Вишнього Бога, гілки розпустило до Румелії]. Дерево до небес, що покриває кроною всю землю/світ, є також у східно- і західнослов'янських загадках та інших пареміях, найчастіше які стосуються верби чи дуба, див. галицьку "Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля" (відгадка - сонце, в інших випадках церква тощо); польську "Stoi dąb/wierzba na środku wsi, do każdej chałupy galązka wisi" [Стоїть дуб/верба посред села, до кожної халупи гілка звиса]. У загадці "Стоїть дуб-стародуб, на тому дубі-стародубі сидить птиця-веретениця, ніхто її не зловить, ні цар, ні цариця, ні червона дівиця" дуб означає Всесвіт. Отже, у деяких контекстах світове дерево репрезентує не тільки початок світу, а й сам світ. #міфологія #традиція

Рожаниці/судениці в хорватському фольклорі:

tanácsolja a hősöknek, vagy a döntő pillanatban utasítja őket, hogy melyik fegyverrel győzzék le az ellenséget. De a tündérek maguk is erős és bátor harcosok. Gyors lovaikkal a csatatérre repülnének, és félelem nélkül előretörnek, mint a vezetők. Az utolsó kifejezetten említett tündérek között vannak a „ Suđenice” nevű tündérek. Szó szerint a nevük „ a sors/ítélet hordozói/bírói ”-t jelenti. Ezek a tündérek az ember sorsát irányítják. A horvát mitológiában „ Suđenice”-nak is nevezik: „ Rođenice”, „ Orisnice”, „ Rojenice ”, „ Rožanice”, „ Sudbenice ”, „ Sudije”, „ Usude”, „ Sudnice”. Ezek a tündérek leggyakrabban tri ászként, de hét tündérként is megjelennek. Általában idős nőkként jelennek meg, míg a tündéreket rendkívül fiatal gyönyörű lányokként ábrázolják. A hagyomány szerint három nappal a gyerek születése után meglátogatják a gyereket és megítélik a sorsát. Ezért sokszor mondják, hogy a nők félnek elaludni a szülés után, mert a „suđenice” fognak jönni és rossz sorsot ítélnek a gyerekének. Az első „ suđenica” az élet (születés) fonalát szövi, a második az élettartamát, a harmadik pedig az életet megszakítja (Dragić, 2016: 225 -226). A neveik: Uris , Upis , Vusud (első három),

Переклад:

радить героям або вказує їм у вирішальний момент, яку зброю використовувати, щоб перемогти ворога. Але самі віли — сильні та хоробрі воїни. Вони вилітають на поле бою на своїх швидких конях і безстрашно наступають, як вожді. Серед останніх прямо згаданих фей — феї під назвою «Суђениці». Буквально їхнє ім'я означає «носії/судді долі/суду». Ці феї керують долею людини. У хорватській міфології їх також називають «Суђениці»: «Рођениці», «Орісниці», «Роєниці», «Рожаниці», «Судбениці», «Судіє», «Усуде», «Судниці». Ці феї найчастіше з'являються у вигляді тріо, але також і семи фей. Зазвичай вони з'являються у вигляді старих жінок, тоді як віл зображують як надзвичайно молодих красивих дівчат. За традицією, через три дні після народження дитини вони відвідують дитину та вирішують її долю. Ось чому часто кажуть, що жінки бояться засинати після пологів, бо прийде «суђениця» і розсудить долю дитини. Перша «суђениця» плете нитку життя (народження), друга — її тривалість, а третя перериває життя (Dragić, 2016: 225-226). Їхні імена: Уріс, Упіс, Вусуд (перші три)

В гуцульському фольклорі: двенадцать невидимих судцiв (т. е. невидимых судей); одиннадцать из них присуждают ребенку — каждый свое, но окончательным будет вердикт двенадцатого, самого старшего из духов судьбы: «…з дитиною стане ся то-то, шо скаже 12-тий, найстарший» (Шухевич 4: 2).

#міфи Сонце і чоловік Жили собі чоловік з жінкою, і було в них двоє дітей — син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись, узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже: «Дайте подорожньому кусень хліба». «Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам». Ось він пішов на поле; жав, жав та й не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже: «Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба». Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде — приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі... Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра. «Де б мені сховати тебе, — каже сестра, — бо, коли прийде Сонце, воно тебе спече». Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з’являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає: «А шати ти де поділо?» — «Повісило на погрібнику», — відповідає Сонце. — «Там у льоху мій брат, — він до цього часу вже спікся!» Побігла туди, дивиться — брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить — за столом сидить Сонце, а на лежанці — Сонцева мати, така губаста... Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже: «Час уже мені сходити, та я втомилося — хіба ти йди замість мене?.. «Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо, і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й шклянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи: «Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!» Вітер давай кричати й дмухати, і надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря і стала кушпелити. Брат злякався і відпустив Вітра. Буря тоді вщухла, і брат пішов собі далі. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крісло, де Сонце спочиває, і стіл з різними наїдками і напоями. Він сів, наївся, напився, ліг одпочив і пішов собі далі. Йде та йде, коли зустрічає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарешті, вирвався і втік. Брат вилаяв його і пішов далі. Приходить на захід сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав і цю драбину. Після того пішов він до Сонцевої хати, скинув із себе шати і питає сестру: «Де Сонце?» — «Спить», — відповідає сестра. — «Ну, то тікаймо!» Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнівалось і хутчій на небо, щоб настав день. Прибігає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обідати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарешті, якось налагодило драбину, вилізло на небо, дивиться, а їсти нічого: все порозливано, порозбивано. Пішло воно далі. Приходить на полудень, — коли й там те ж саме. Пішло воно далі, зустрічає Вітра. «Хто це накоїв таке?» — питає Сонце. — «А це той, що йшов замість вас, — відповідає Вітер, — та ще й мене побив, і Мороза побив». Сонце давай тоді сварити брата. Приходить на захід — коли ніяк злізти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, прилагодила якось драбину, і воно, нарешті, злізло. «Ну й хитрий же, чортів син! — каже. — Накоїв він мені такого, що тепер не з’являтимусь на люди цілий тиждень». Полізло на небо й попросило Вітра, а він як нагнав хмару, як почав періщити дощ, а Мороз як притиснув — стало так зимно, що померзли ягнята... Та вже якась відьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли Українські міфи

Назва «Камінне Село» виникла з однієї такої легенди, що розповідає про те, як колись у лісі було багате село. Одного разу через нього проходив старий в убогому одязі і попросив хліба у господаря багатого двору. Той махнув на нього рукою: «Іди собі, чоловіче, ніколи мені». Але потім дав йому ніби цілу хлібину, яка виявилася каменем. Старий, яким виявився сам Господь, що спустився на землю, вийшов з села, озирнувся і село враз скам'яніло. На одному з каменів, де він відпочивав, залишився величезний слід босої ноги.

#міфи Замасковані боги провідують людей Серед багатьох народів поширені міфи про те як боги маскуючись під простих смертних ходять в гості до людей і перевіряють їх. Через існування таких міфів в наших предків було настільки поширене та міцне поняття гостинності. Ось один з міфів:

"Хроніка Галла Аноніма" є єдиним раннім історичним джерелом, в якому міститься переказ про походження династії Пястів. Згідно з Хронікою, князь полян Попель II влаштував бенкет на честь постриження своїх двох синів. Несподівано без запрошення на бенкет прийшли двоє чужинців, яких не тільки не пустили за стіл, а й відігнали від Гнізно — столиці полян, у якій проводилося свято. Чужоземці вирушили геть із міста і в передмісті випадково зустріли орача князя, який запросив їх у будинок. Оцінивши гостинність господаря, гості сказали йому «Нехай наша парафія буде вам на радість і ви отримаєте від нас надлишок благополуччя, а в потомстві честь і славу». Пяст, як і Попель, також проводив бенкет на честь постригу своїх синів. Гостинний господар запросив мандрівників за стіл і розділив із ними трапезу, хоч і був бідняком. Їжі й пиття не повинно було вистачити з надлишком, але трапилося диво: пиво в барило не закінчувалося, а заколоте порося вистачило, щоб наповнити десять мисок, що також викликало здивування господаря. Усвідомивши диво, Пяст і Жепіха, попередньо порадившись із гостями, вирішили запросити на бенкет князя та всіх його гостей. Коли бенкет почався, чужинці здійснили обряд постригу сина П'яста і дали йому ім'я Земовіт. Змуживши, Земовіт вигнав Попеля і сам став князем полян.

Як Перун б’є (по теперішньому народному віруванню, се св. Ілл’я убиває чорта), то кидає на землю стріли, що називаються перунові стріли (або громові кулі). Се бувають звичайно подовгасті, округляві камінці, що повстають у місцях удару грому зі стопленого піску, або белямніти. Народ вірить, що ті стріли влітають глибоко в землю, але по сімох літах виходять на верх. їх збирають, стружуть і уживають на ліки в деяких хворобах. [Нарис української міфології. Автор Гнатюк Володимир Михайлович]

З Громовиком мусить жити у добрій злагоді хмарник (градівник). Він постить остро (без хліба і без води) кожне громове святце, а особливо перший і другий Святий вечір (перед Різдвом і перед Йорданом). На ті дні мусить він також заніміти і не сміє промовити весь день ні одного слова ні до одної людини, ні до звірини. Аж як на небі заблисне перша зірниця і вже накриють до вечері, виходить хмарник перед хату, кланяється і просить Громовика до вечері отсею примівкою: На свят вечір я виходжу І зву до вечері: Будь ласкав і загости, У мене си розгости. Поклоняюся тобі і всій твої силі, Громам і громовенятам, Тучам і тученятам, Твоїм громовим кулям і пушкам. Твоїм стрілам і всім твоїм сватцям, Нош МИСКИ, НОВІ ЛИЖКИ, Нові глеки у мене на столу На вас, ласкавий пане, царю, ждут: Не погордіт і загостіт! Проговоривши отсі запросини дев’ять разів, може хмарник сідати зі своєю родиною до вечері: Перша ложка кожної страви віддається Громовикові “ідет си тому передному” (Етн. збірник, Т.У, с.67). [Нарис української міфології. Автор Гнатюк Володимир Михайлович] Примітка від мене* Це звернення до якогось біса котрого навіть не можна називати(не факт що Перун, хоча в карпатському та білоруському фольклорі існує злий дух Перун)

тоє дужи cє сподобає. А тибе як зобачит з тим бимбенком, то схо чут тибе злапати, —то ти втічи, і тоє войско зникни". Прийшло вночи, бире він той бимбенок, і іде. Приходит до палацу. Музика грає, гуляют. Він став собі під вікном, де вона сиділа. Як затара банит! Стало дужи ладни войско довколо того палацу, і каждин москаль тримає цвіти в руках. Тії пани всі повибігали: що такого? І тая королівна вибігла, стала в ґанку. Дивится: довколо войско дужи ладни стоїт, і тримає каждин москаль цвіти в руках дужи прикрасні. І дивлятся, що якись стоїт і камандує ними. І тії москалі всі при ступаются до неї, віддают єї тії цвіти, і віншуют єї вісільом. Али дивлятся на него, що він стоїт з бимбенком. І хотіли єго злапати,— али він зник, і войско зникло. А тая королівна дужи cє змартвила і задумаласє, що то такого. І хочи того дізнати. Просит батька, щоби ни брала шлюбу рано, но щоби ще єдну ніч гуляли. І батько по зволив. Прийшло на другий день вечер. Вийшов той кухта за кухню. Слухає: грают, гуляют. А він став та й плачи, і виглядає вовка. Ось ту біжит вовк і повідає: „Ни плач! Возьмеш рано шлюб з тою коро лівно[ю]. На-тобі іструмент такий, що, як заграєш, то стани двайціть і штири музиканти в два ради перед палацом. І повибігают всі з па лацу, —то тії музиканти зникнут, а тебе злапают. Нo як підеш, то щоби-сь се ни вбирав. І як тебе приведут на салю, то тая королівна буде тибе просити, щоб ти єї той iструмент продав. Буде тобі да вати дужи вилику суму гроший за нeго, —то ти ни продавай, іно кажи: як тобі позволит через ніч стояти коло свого ліжка, то даш. І бувай мині здоров! Вже ти мине більши ни будиш бачив, бо тілько я мав покутувати!" І зник від него. Прийшло вночи. Бире той кухта свій іструмент і іде. При ходит під палац, став собі під вікном. Як заграв, — стало двайціть і штири музиканти в два ради, і дужи ладно заграли, так що аж всю тую музику, що в покою, заглушили. Тут повибігали з палацу. Дивлятсє: нима нікого, іно той кухта. Злапали єго. Приводят єго до салі. А королівні дужи сє тоє сподобало, і повідає до него: „Що ти хочиш за той iструмент? Продай мині!" І дає єму сто тисяч, а він повідає: „Ой! я ни продам! Іно як позволити мині, щоб я через ніч стояв коло ясьні-пані ліжка, то дурно дам". Тії обирнули тоє в сміх і позволили єму стояти. Прийшло по тім всім, ідут спати, став він коло ліжка. Стоїт. Прийшла королівна з панною, розібраласє, лягає в ліжко. Панна загасила світло, лягає на другій постелі коло неї, а той кухта стоїт. Та й як стояв, та й зморив єго сон, —так він сів собі, сперся до ліжка, та й заснув. Прийшло рано. Та королівна прибудилася. Дивится на него —пізнає, що такий як той, що до скакував до неї: на твару дилікатний. Придивляєтся лутши, —зоба чила свій перстінь в него на пальци, той, що вона дала. І дивится: чобіт му сє розпоров, і видно той шалік, що вона дала. Допіро, вона встає, прибігає до батька з плачом і повідає батькови, що „то всьо ниправда, що той [маршалок) повідає, жи то він доскакував! бо то ни він, іно той хлопиц!" Приводит батька і показує батькови той перстінь, що дала, і той шалік. І дужи си єго сподобала. До піро, зачали сє єго випитувати, що він за єден. Він повідає: „Ой, я королевич, іно мине батько казав стратити за тоє, що я випустив зилізного вовчка з льоху, котрого батько спулював в стипах. Али мине мати дужи жалувала, дала тому маршалкови дужи багацько гроший, щоб він мене ни стратив, і просила єго, щоб він мине взяв на опіку. А він мине так опустив!“ Допіро посправляли на него, що іно було потрібно, обчистили єго с того попілу, і вона з ним шлюб взяла. А того маршалка прив'язали до коня такого, що ще ніґди ним ни їздили, і пустили в стипи, щоби го розшарпав в кавалки. І вони собі обоє крулювали.

місци. Розібравсє, та й тоз від него зникло, та й він знов журится. А король повідає: „А що? кто доскочив?" А той маршалок повідає: „Я, кажи, доскочив“. Королівна повідає, жи то ни він, а він таки повідає єї батькови, жи таки він. І король дає єму віру. Вона пові дає до батька: „Ну єжелі то він, то нихай мині покажи той перстінь, що я дала". Зараз єго запитали: „Де той перстінь, що вона тобі дала?" Він повідає: „Ой нима, бо як-їм скакав назад, то він мині випав з рук". І таки король ни дає віри (королівні]. Повідає: „Якби то ни він, то би сє ни признавав, а той би се нігде ни подів!" І знов вiсiля, і таки кажи іти за нeго. А той в кухні почув, жи таки вісіля, —та й плачи, жи вже два рази доскочив, і нима ніц с того. Прийшло вже шлюб брати. Вона знов просит батька, щоби єї єще позволив, щоб ще раз скакали. А батько повідає: „Я тобі ще той раз позволю, али вже то раз остатний". Допіро знов ся з'їхали. Вийшла она на галерію, і знов скачут. А той кухта вийшов знов за кухню та й плачи. Дивится: на тоє литит вовк.— „Ей, чого ти плачиш? Стій, ни плач!“ — „Ей, як мині ни плакати, коли я вже два рази скакав і нима нічого з отого? Вона таки за того іде! Али ще скачут". Вовк повідає: „Ней скачут! Іди ще й ти скакати“. Страссє вовк, і став кінь, і [в] крулєвске убранє [вбрав єго]. І повідає вовк до него: „Їдь, добивай свого. І як будиш скакати, то твій пан схочи, щоб ти ни доскочив, то ти втне на по вiтю мізельний палиц. Али як доскочиш, то вона тобі дасть свого шаліка кавальчик, і ти хутко назад втікай. А вона буди дивиласє, де ти сє подієш, али таки ни згляни; а твій пан —то він ни пізнає, жи то ти. А як прийдеш до кухні, то щоби-сь сє пиризув в інак ший чобіт, а палиц тим шаліком щоби-сь завинув“. Допіро виправляє єго, а сам зник від него. Приїхав він до палацу. Як скочит догори — доскочив. Тая дала єму свого шаля. І як він вже летів на долину,— а той маршалок як го рубнув палашом по нозі, та й му мізельний палиц відтяв! Той хутко помижи люди, та не знати де подівсє. Прий шов до кухні, перезувся, завинув собі тим шальом ногу, а той па лищ, що перстінь на ньому, завинув шматком. Та й робит свою роботу. І ніхто ни знає, де він був. І знов питаются: „Хто доско чив?" А той маршалок повідає, що таки - він доскочив. Та й таки [доводится справляти] з ним вісіля, і вже на другий день мают брати шлюб обоє. * Прийшло вечер. Вийшов той королевич за кухню, та й плачи. Біжит вовк: „Чого ти плачиш?“ —„А як жи мині ни плакати? Вже-м три рази доскакував, і нима ніц з того. Бо вже іно биз тую ніч гу ляти мают [вiсiля], та й вже возьми шлюб з тим маршалком". — „Цить, ни плач, вона твоя буди! На-тобі бимбенок. І підеш вночи, як будут гуляти (вісіля]. Ти затарабаниш в той бимбенок, то стани дужи ладни війско, довколо того палацу. І каждин москаль буди мати дужи ладні цвіти, і будут єї з повiншуваньом їх віддавати. То єї

с циганів, чи з мужиків, то я за того піду". І король так зробив: розписав скрізь по попах і по королях, жи „хто іно до мої дочки доскочит конем на другі пьонтра, з якого би ни був народу, то дочка піде за него". Визначив термін, і баль справляє. Прийшов той тер мін. З'їжджаются пани, королі, такі богаті, повбирані. І той марша лок збираєтся. А той вийшов королевич, став собі за кухньо, випла кавсє, подумав собі: „Гей, гей! щоб то мині так можна, то і я би скакав! А я дзісь бідний на що перейшов!" Стоїт бідний, замурдза ний, та й плачи. Ось ту біжит той вовк зилізний, —той, що він єго випустив. Прибігає вовк і повідає: „Як cє маєш?” А він повідає: „Ей, маюся! Бачиш, як тепер через теби бідую? Хтіли мине згубити, али дали мине на опіку, і дали єму гроші за мени. А він як мине запакував, а сам збираєтся до тої королівни скакати". А вовк пові дає: „Стій! Ни бійся! Ти мине вибавив з ниволі, —тепер я тебе вибавлю". Страсся [той вовк, і разом став] такий слічний кінь, як жадного такого ни було. І [в] крулєски убраня вбрав єго, і ви правляє, і так єму повідає: „Їдь жити. І як будут скакати, то жадин ни доскочит. А твій (опікун) —так то буди крепко скакав, али ни доскочит. А ти своєм доскочиш. І поцілуй єї в руку, і назад хутко втікай в тоє місци, щоб тебе ніхто (ни піймав]". І він так зробив. Приїхав до палацу. Зачали скакати. Котрой скочит, то ни можи до скочити! І єго пан, той маршалок, з цілої сили скачи —і ни можи доскочити. А той [кухтик] як скочив своєм конем, — доскочив, по цілував єї в руку, і сам назад! І так втік, так хутко, що ніхто ни зглянув, де ся подів. Али єї дужи (cє] подобав, і ни знати де се ПОдів. Допіро сє роз'їжджают. Питаєся король: „Кто доскочив?” А той маршалок повідає, що „то я!“ Тая королівна повідає, жи то ни він доскочив; а він таки повідає, що то він доскочив. А батько повідає до дочки: „Дай покій! Він би ни казав, як би ни доскочив”. Вже (вона] мусит іти за нeго. І зачинаєся вісіля, з'їжджаютсє. Прийшло на другий день, вже мают брати шлюб, —а вона просит батька, щоби іще раз [ней) ся поз'їжджают і ней скачут: „Ней я сє придивлю, чи він то доскакує". І батько на тоє пристав, розписав знов по тих самих, щоб ся з'їжджали. Поз'їжджалися знов. А той [хлошец] знов вийшов за кухню та й плачи. Біжит вовк.— „А чо[го] ти плачиш?" А він повідає: „Як жи мині ни плакати? Казав-ись, жи тая королівна буде моя жінка, а з нею вже сє мій пан женит! Али іще скачут". Вовк повідає: „Стій, ни журися". Страсся вовк, [і став] такий кінь слічний, ще ладнішший, як перши був. І в крулєвски вбранє вбрав єго і повідає: „Їдь жи! І як тепер скочиш, то вона дасть тобі пер стінь, то ти знов втікай“. Поїхав він. Скачут пани, королі до неї. Той маршалок скачи. Али ніхто ни можи доскочити! А він на своїм кони як скочив, [то] так, жи мало на галерію ни вискочив. Вона дала єму перстінь, і він хутенько помижи люди, і втік знов в своєЇ