Королівська Правиця

Франческа Альбанезе — італійська "правозахисниця", яка займає посаду спеціальної доповідачки ООН з питань окупованих палестинських територій розповідає неймовірні речі. Бачте, треба припинити постачання Україні зброї,бо це продовжує війну. Але як зупинити війну вона не знає. Ось вам і ціна прогресивних деколонізаторів і борців зі вільну Палестину

Цікаві прихильники в т.зв. "ультраправої" партії "Альтернатива для Німеччини'. Із символікою совка😂😂😂

Що таке неолібералізм? Мабуть, жодне слово в інтернеті не використовують настільки бездумно, як "неолібералізм". Ним буквально називають все підряд. Збільшення видатків на соціалку, ввезення мігрантів, гей-паради, підвищення чи зниження податків. Але це слово означає воно цілком конкретну політику. Неолібералізм — це передусім, економічна доктрина, яка склалася в середині ХХ століття як реакція на тодішні процеси. По-перше, це державне планування совітського типу. Багато "прогресивних" інтелектуалів дуже захоплювалися совком. По-друге, це була післявоєнна держава загального добробуту, яка постійно розширювалася , а також домінування профспілок. Засновники цієї ідеологи — це економісти як ось Фрідріх Гаєк, Людвіг фон Мізес, а пізніше Мілтон Фрідман. Ці люди обстоювали ідею, що вільний ринок і мінімальне втручання держави в економіку — це найкращий шлях розвитку. Себе вони вважали справжніми спадкоємцями класичної ліберальної традиції.  Сьогодні, найближчі до них, певне, лібертаріанці. Хоч неоліберали не відкидали цілком і повністю систему соціального забезпечення. Фрідріх Хаєк захищав традицію як результат культурної еволюції, адже вона формувалася методом спроб і помилок. Це тема для окремого розмови. Але чого саме хотіли ці економісти? 1. Приватизувати державну власність. Адже вони неефективна і породжує корупцію. 2. Дерегулювати ринки. Зменшити бюрократію, перевірки для бізнесу. 3. Запустити вільну торгівлю, зменшити мита і відкрити ринки для іноземного капіталу 4. Зменшити державні податки і видатки 5. Віддати шкільну та медичну сферу на відкуп ринку. У Фрідмана була ідея ваучерів. Коли держава віддає сертифікат на певну суму грошей і родина може вибрати школу. Я думаю,що ви зрозуміли напрям їх думок. Практично ці ідеї почали втілювались урядами Рейгана в США і Тетчер у Британії в 1980-х. У 1989 році економіст Джон Вільямсон сформулював "Вашингтонський консенсус" — набір рекомендацій для країн, що розвиваються, і для постсоціалістичних держав, який фактично став інструкцією для реформ 1990-х. Найбільш показовими приклад із сусідніх держав стала Польща із планом Бальцеровича. Справжні критики та аналітики вказували на зростання економічної нерівності, закриття фабрик (промисловці переносили їх у країни Третього світу), комерціалізація усього і вся тощо. Але це серйозна дискусія, а не примітна пропаганда. Мені, наприклад, не дуже подобається їх розуміння свободи у цих мислителів. Людина із наркотичною залежністю важко назвати по-справжньому вільною. Але хай там як без економічної свободи буде у вас другий совєцкій союз, бідність та злидні. Неолібералізм — це абстрактне зло, а цілком конкретний пакет капіталістичних реформ. Тому, любі друзі, перш ніж когось називати певним лайливим словом бажано дізнаватися його значення. @pravytsa

Без коментарів @pravytsa

Доречі, сьогодні є день народження Котляревського, який був масоном. Ніхто не знає, часом немає теорії змови про те, що "українців вигадали масони"? Ніхто не чув? Якщо ні,то пропоную нашим конспірологам нову ідею...

Нарешті хтось почав говорити правду😂😂😂

Нарешті хтось почав говорити правду😂😂😂

Чоловічі сльози і Традиція Іноді доводиться чути від представників "справжньої маскулінності", що чоловіки не плачуть. Проте дивно вже те, що жодна з великих традицій цього правила не знає. В «Іліаді» Ахілл плаче не раз і не двічі. Плаче від образи, плаче за другом, плаче так, що це чують боги. Нікому з греків не спадає на думку, що з героєм щось не так. Отже, правило, яке ми вважаємо вічним, молодше за нас самих. Священні тексти теж не соромляться. Йосип, відкриваючи братам, хто він, ридає так голосно, що чують по всьому дому фараона. Давид оплакує Авесалома, повторюючи ім'я сина, аж поки Йоав не зупиняє його, бо військо соромиться власної перемоги. Ісус також плакав. Наприклад, це було біля гробу Лазаря, за кілька хвилин до чуда. Тобто плаче Той, хто наперед знає розв'язку. Сльоза тут не заперечує сили, вона її супроводжує. Плакали всі стани, і кожен по-своєму. Воїн плакав над убитим побратимом, і це входило в саме поняття вірності, бо не оплакати означало не цінувати. Священник плакав під час служби, і сльози вважалися дарунком, за який моляться. Ігнатій Лойола вів духовний щоденник із лютого 1544 по лютий 1545 року і фіксував свої сльози майже щодня, іноді з позначкою, у який момент меси вони прийшли. Це був не звіт про слабкість, а про добре виконану роботу. Хлібороб плакав на похороні й на весіллі, бо голосіння було обрядом із власним порядком і навіть мелодією. Скрізь одне й те саме. Плач мав своє місце, свій час і свою форму, і саме тому нікого не бентежив. Традиція не забороняє почуття, вона дає їм русло. Далі русло почало міліти. Ренесанс приніс більше стриманості, середина XVIII століття знову відкрила шлюзи. Коли у 1771 році вийшла «Людина почуття» Генрі Маккензі, роман про героя, який плаче від кожної почутої історії, ним захоплювалися всі, аж до Адама Сміта. Через покоління той самий роман почали вважати смішним, бо двадцять років війн проти Наполеона виховали жорсткішу маскулінність швидше за будь-яку проповідь. Мода на почуття виявилася такою ж мінливою, як усяка мода, і це вже симптом. Там, де є обряд, коливань не буває. Просвітництво прямо сліз не забороняло, культура чутливості була його ж дитям. Але воно взялося міряти людину розумом і користю, і все, що користю не пояснювалося, поступово перевело в розряд прикрас. Раніше сльоза щось означала, бо існував порядок, у якому вона щось означала. Тепер вона стала просто станом нервів, а стан нервів легко оголосити зайвим. Довершила справу остання третина XIX століття з конторами, імперською службою і школами-інтернатами, де хлопчика вчили не подавати знаку. У 1872 році Дарвін спокійно писав, що англійці плачуть рідко, а дикуни рясно, і думка мала успіх. Дисципліна зайняла місце обряду, а це зовсім не те саме. Заборона при цьому ніколи не була суцільною, і винятки підтверджували правило. Черчилль плакав відкрито й часто, сам казав, що завжди був плаксивим і що люди мають до цього звикнути. А Едмунд Маскі 26 лютого 1972 року виступив перед редакцією газети в Манчестері, захищаючи дружину від нападок, журналісти написали, що він плакав, і номінації він не отримав. Сам Маскі до кінця життя наполягав, що то був сніг, який танув на обличчі. Правило, виходить, звучить не «не плач», а «плач з правильного приводу і в правильному місці». Тільки от хто тепер визначає правильне місце, ніхто до пуття не знає. Футболіст після фіналу може ридати перед мільйонами. Той самий чоловік на нараді у вівторок цього дозволити собі не може. Дослідження в трьох десятках країн дають жінкам приблизно від 30 до 60 випадків плачу на рік, а чоловікам від 15 до 17. Різниця помітна вже у дев'ять або десять років, тобто задовго до того, як усе можна списати на гормони. Сьогодні маятник хитається назад, тільки нерівно й без опори. Плакати начебто знову можна, але бажано красиво, коротко і краще перед камерою. Аби зібрати більше вподобайок. @pravysta

Бачте, а наші праваки переживають,що білі німці і німкені занадто толерантні

Трохи контекстного гумору. Понтифік об'являє молитовний намір про турботу про доступ до чистої води. Тим часом наші "традиціоналісти": Припиніть цю екологічну та марксистську маячню

Коли заходить розмова про релігію, ми часто чуємо про неї лише погане: війни, спалені бібліотеки, забобони. Щось із цього — справжні факти, які годі замовчувати. А щось виявляється чистим міфом, сконструйованим марксистською думкою минулого сторіччя. Але майже ніколи ми не чуємо про релігію нічого позитивного — так, ніби прибери її, і нічого не зміниться, хіба покращає. Так думали нові атеїсти, і так само думає багато хто з наших сучасників. Ось чому ми створили цей випуск — щоб показати: насправді релігія це, перш за все, соціальний клей. Те, що уможливлює спільноту і її тривалість. Те, без чого ми жили б у геть іншому світі — і точно не впізнали б Західної культури такою, якою знаємо її сьогодні. Спираючись на численні антропологічні, історичні й етнографічні дослідження, а також на думки трьох філософів — Роджера Скрутона, Аласдера Макінтайра і Клайва Стейплза Льюїса, — ми спробуємо подивитися на релігію саме під цим кутом: як на місток від варварства до цивілізації і культури. Шумер, Каїр, Ісландія, Кесарія — і багато інших місцин. Наша подорож починається просто зараз. І обіцяємо: вона буде дуже захопливою! https://www.youtube.com/watch?v=uqteg4qhdII

Нарешті в Едуард Юрченка з'явився достойний конкурент. Радійте, любі друзі, наша дискусія переходить на новий космічний рівень 😁😁😁 https://youtu.be/1AgXZtUAVxY?si=3_FGjjWdn-hW7qLF

І кожний спочине під своїм виноградом, і кожний — під своєю смоківницею, і не буде того, хто боїться, тому що уста Господа Вседержителя це проказали. Адже всі народи підуть кожний своєю дорогою, а ми підемо в Імені нашого Господа Бога навіки й далі.

— Михея 4:4-5 (в перекладі Р. Турконяка).

У вікні — мама — поправляє фіранки зволохатілі, тато сидить на маленькому стільчику, у грубці шарудить коцюбою. Отам, між цього пожовклого молодого з акацій галуззя мій дім, моя пам’ять. Моя зажура вечоровіє над Дніпром.

— Василь Стус

Любов до дому — це відбиток, який залишає по собі наша первинна прив’язаність до матері; вона залишається на задньому плані нашого життя, нагадуючи нам, що для нас завжди є щось важливіше за наше теперішнє бажання.

— Роджер Скрутон.

Судячи з тону, автор симпатизує цим республікам. Але не я). «Родезійський фронт» — це тема для білих націоналістів, альтернативних правих і симпатиків одного вусатого художника. Я ж класичний європейський правий. Ці держави були расистськими утвореннями, які давали пристойні умови для білих і не дуже пристойні для чорних. Земельне питання було гострим і невирішеним. Класика жанру. Тому не дивно, що в цих умовах серед чорного населення поширювалися ліві та комуністичні ідеї. Вони врешті-решт перемогли. Проте коли соціалісти та комуністи приходять до влади, то там немає життя нікому. Ні чорним, ні білим. Дефіцит піску починається. Чули щось про рай для чорних під назвою «Зімбабве»? От і я не чув. Соціалізм — це прокляття для Африки. Хочуть свободи і демократії, а стають прикриттям для зажерливих автократів. Соціалісти люблять займатися перерозподілом, але не дбають про створення багатства. Вони часто підтримують кооперативну справу. Окей. Це чудово, але цього мало. Вони вважають себе прогресивною частиною людства, але проривних ідей не продукують. Грабувати багатих — це у них найпрогресивніша ідея. Як у католика, у мене є система координат для оцінки певної держави чи політичного руху. Це католицьке соціальне вчення. І дуже складно оцінити позитивно ті держави з нашої дзвіниці. Держава мусить шанувати гідність людської особи і дбати про спільне благо. Той самий ценз був влаштований на користь білих. Чи були гідні умови праці для робітників? Та навряд чи. Один із головних критеріїв оцінки системи — її ставлення до найслабших. І це ще тягнеться із «кровожерливого» Старого Завіту. Бог суворо попереджав стародавніх юдеїв, щоб вони не ображали сиріт та вдів. Бо буде жорстка розплата. Історія повторилася, тільки в нових умовах. Наприклад, згідно з ученням РКЦ, умисна невиплата найманим працівникам зарплати вчасно — це гріх, що волає до Бога. Гріх, який стоїть на одному рівні з убивством. До речі, ті ж католицькі єпископи перебували в опозиції до апартеїду, декого навіть депортували. Культурно ці білі люди належали до реформаторів-кальвіністів, а у них із нами довга історія ворожнечі. Це не додає симпатії до цих «базованих» білих протестантів. Та й акцент на білій шкірі має походження від американських «людей Біблії». Нам розповідають, що найбільш успішні держави — це протестантські. У цьому є частка рації, але не забувайте про те, що «історичний» протестантизм не зміг дати ради Південній Африці. Звісно, там почалися зрушення і є рефлексія на ці теми. І критикувати українського баптиста за гріхи інших протестантів немає сенсу. Чи зрадив Захід Родезію і ПАР? Це не важливо. Бо спочатку білі еліти зрадили самих себе і правдиві цінності Заходу. Мені це чимось нагадує становище українців під час Другої Речі Посполитої. Ми теж були на «негритянських правах» у тій республіці. Є інший критерій територіального націоналізму за Липинським. Але і тут ці режими не проходять перевірку. Держава — для всіх, хто укорінений у цю землю, а не лише для певного етносу, релігії чи раси. До речі, частина чорних ліваків, які боролися проти расистських республік, мала сильний расово-націоналістичний ухил. Націонал-комуністами вони були. «Зімбабве тільки для чорних, усіх білих вигнати чи вбити». Чорні расисти воювали проти білих расистів. Існує інституційний погляд (Робінсон, Аджемоглу, Дуглас Норт). У хороших державах правила гри створюються для всіх громадян, а не для вузької еліти, яка нікого до себе не підпускає. Наприклад, незалежними судами можуть користуватися усі, а не тільки аристократи. Якщо держава розвалилася, то це означає, що в ній було щось не так. Наприклад, я не є фанатом Ромейської імперії, але якщо ваша держава існує 1000 років, значить, у ній щось є. А ті держави еволюційно є невдахами. В одного з наших вітчизняних ідеологів є фраза: «Наша ідеологія не для всіх». Так ось, ідеологія родезійців точно не для мене. P. S. Якщо ви ще не зрозуміли, то автор «Королівської Правиці» — адепт «офіційної науки», яка разом із рептилоїдами і Ватиканом приховує від бідних та нещасних українців ПРАВДУ. @pravytsa

Коротко: "Скептично". Розгорнута відповідь ⬇️⬇️⬇️

Вітаю нашого православного юдео-арійського традиціоналіста і монархіста з Днем Народження! Добре,що ти є

Велика війна рано чи пізно повинна змити з нації глянець політичного популізму. Головний підсумок останніх років нашої боротьби можна сформулювати в одній тезі: маленька радянська армія ніколи не переможе велику радянську армію. Спроба переграти московію на її полі - у лінійних м’ясних штурмах, у сліпому підпорядкуванні статуту, у кількості заліза та людського ресурсу - це свідомий шлях до національного самогубства. Єдине, що досі тримає український фронт і дає нам право на історичне майбутнє, - це стратегічна асиметрія. Наша сила полягає в інтелекті, технологічній гнучкості та здатності адаптуватися швидше за ворога. Проте чергова хвиля кадрових пертурбацій у вищих ешелонах влади знову підсвітила хронічну хворобу нашої державної системи (як і будь-якої системи, насправді). Коли ефективність приноситься в жертву лояльності чи ручному управлінню, - це внутрішній саботаж життєвого потенціалу будь-якої структури. Ультиматуми в стилі «або я, або він», які паралізують роботу, - це прояв тваринного страху старої бюрократичної системи перед невідворотними змінами. Вся історія цього повномасштабного вторгнення є великим літописом того, як український чин пробивав собі дорогу не завдяки, а всупереч інерції державної машини. Згадаймо феномен генерала Залужного: його першочергова заслуга полягала саме в тому, що він не був «совком». Він свідомо відмовився від ролі непогрішимого радянського маршала, довіривши ініціативу низовим командирам, що й дозволило втримати країну в найкритичніші тижні двадцять другого року. Сьогодні найефективніші українські бригади - це не ті, що сліпо копіюють радянські підручники, а ті, які діють як модерні, технологічні, високоадаптивні мілітарні організми. Але яка ціна цих інновацій? Кожен крок уперед, кожну цифрову систему чи новий формат управління нашим офіцерам та волонтерам доводиться вигризати роками, до крові збиваючи руки об залізобетонну стіну військового чиновництва. Сьогодні важливі органи сучасної війни - аналітичні центри, фандрейзингові платформи, ІТ-відділи, підрозділи інформаційного супроводу та обслуговування БПЛА всередині бригад - змушені існувати поза штатом. Вони тримаються на ентузіазмі командирів та порушенні статуту, тому що в заскорузлих «штатках» зразка минулого століття всього цього не передбачено. Пастка лояльності, в яку нас намагаються загнати, є смертельною. Для нації, що веде війну проти переважаючих сил ворога, вибір між інноваціями та сліпою покорою не може стояти в принципі. Лояльність без ефективності - це порожня форма, яка веде до втрати територій і життів. Національний інтерес вимагає очищення від носіїв застарілих доктрин. Українська асиметрія має нарешті перетворитися з партизанського руху окремих патріотів, командирів та волонтерів на державну стратегію. Система або трансформується під диктат модерної війни, або згине, поховавши під своїми уламками державу. Та попри весь опір ретроградів, сила української нації продовжує свій рух. Боротьба триває, і майбутнє належить тим, хто дивиться вперед, а не озирається на минуле.

Підтримую мирні протести проти останніх кадрових перестановок в уряді. Якщо щось працює, інновації і зміни на краще відбуваються і це визнають скептики — не чіпайте. Адже державотворення повинно йти на першому місці. Все інше — другорядне.

Дехто думає, що усунувши воїнів від правління, ми отримаємо цивілізованість і прогрес. Не отримаємо. А ще ми знаємо: Бюрократія — це конструкція, яка зручно відокремлює людину від наслідків її дій. Хтось заперечить: але ж нічого не вдієш з тим, що централізована система неминуче потребує людей, які самі не розплачуються за допущені помилки. Що ж, тоді нам не залишається нічого іншого, крім децентралізації — або, висловлюючись делікатно, локалізації, яка зменшила б кількість тих, хто безкарно приймає рішення. Децентралізація ґрунтується на простому принципі: продукувати лайно на макрорівні простіше, ніж на мікрорівні. Децентралізація зменшує значну структурну асиметрію. Але не хвилюйтеся: якщо не децентралізувати й не розподілити відповідальність, це станеться само собою, тільки в болісніший спосіб. У системах, які не мають механізму ризику власною шкурою, дисбаланс наростає аж до падіння й самовідновлення системи. Якщо, звісно, вдасться уникнути повного її руйнування. Наприклад, у 2008 році банки розвалювалися через нагромадження прихованих і асиметричних ризиків у системі. Банкіри, ці майстри перекидання ризику на інших, заробляли непогані гроші завдяки прихованим і вибухонебезпечним ризикам, застосовуючи академічні моделі, які працюють лише на папері (бо в академічних колах нічого не знають про ризики). Коли настала криза, банкіри раптом згадали про невизначеність (про того самого невидимого й неочікуваного Чорного лебедя від того самого дуже-дуже впертого автора) і зберегли свої прибутки — я називаю це «бізнесом Боба Рубіна».

Насім Талеб. Шкура у грі. Прихова асиметрія життя

Отже, аналіз Claude праці Липинського вивело на книгу Насіма Талеба "Шкура у грі. Прихована асиметрія життя". Суть книги — корінь сучасних політичних та економічних систем полягає у тому,що люди які приймають рішення не несуть відповідальність за наслідки своїх дій. Такі вайби традиційного консерватизму з наголосом на економічній свободі (і відповідності).

"Принцип ризику власною шкурою міцно вплетений в історію: усі полководці й ініціатори війн самі були воїнами, а громадами (з деякими винятками) керували ті, хто сам бере на себе ризик, а не нав’язує його іншим. Видатні особи ризикували — до того ж значно більше, ніж пересічні громадяни. Римський імператор Юліан Відступник, про якого трохи згодом, загинув на полі бою під час нескінченної війни на перському кордоні — коли був правителем! Можна розводити спекуляції щодо Юлія Цезаря, Александра Македонського чи Наполеона, посилаючись на складені істориками легенди, але в цьому випадку все однозначно. Немає кращого історичного підтвердження участі імператора в битві у перших рядах, ніж перський спис у його грудях (Юліан не одягнув захисних латів). Один із попередників Юліана — Валеріан — потрапив у полон на тому самому кордоні; за переказами перський шахиншах Шапур використовував Валеріана як живий ослінчик для ніг, коли сідав на коня. Останнього візантійського імператора Костянтина ХІ Палеолога востаннє бачили, коли він, скинувши пурпурну тогу, приєднався до Йоанна Далмата і свого двоюрідного брата Феофіла Палеолога з мечем у руках: вони стали в бій з турками і прийняли смерть з високо піднятими головами. Легенда розповідає, що Костянтинові запропонували зберегти життя, якщо він здасться в полон. Однак такі домовленості не для гордих правителів. Це не просто вихоплені з контексту історії. Статистичне мислення автора знаходить достатньо доказів того, що менш ніж третина римських імператорів померла у власному ліжку; а оскільки лише одиниць смерть забрала у справді літньому віці, можна припускати, що якби решта прожила довше, їм довелось би загинути або внаслідок замаху, або в бою. Навіть у наші дні монархи будують свою легітимність на суспільній угоді, яка вимагає взяття на себе ризику. Британська королівська сім’я пішла на те, щоб один з її нащадків принц Ендрю під час Фолклендської війни 1982 року ризикував більше, ніж «пересічні люди», виконуючи бойові завдання як пілот гелікоптера. Чому? Тому що статус зобов’язує: за традицією лордами стають ті, хто захищає інших, за особистий ризик отримуючи високе соціальне становище. Не може бути лордом той, хто ним не є за своєю суттю."

Єдина поправка. Якщо у вас постійно у придворних законах вирізають імператорів,то щось з вашою системою не так. @pravytsa