Храм поезії (🖤)

Брудним черевиком розчавлюю чрева. Просякнуті куривом нутрощі гетто З'їдають ядушливі смороди стерва. Лише у чернетках накреслюють червень. У шкірах прожитих ховається етнос. Дві тисячі двісті двадцять четвертий. У папках поховані коди відроджень – Позначені спамом "порочні чатботи". Хто чинить супротив, стинають у жорнах Протектори часу, чипований кожний. Пологи в підвалі – початок свободи. Сталеві протектори стоптують простір. Останнього вільного стану титани. Манкурти у куртках з емблемою карми Крокують в неонових кубах реклами. Систему компаній ламають – незламну. Їх більш не існує у всесвіті даних.  З обличчям бінарним керують програми. Стираючи з пам'яті змісти створіння, Полюють на людство з поміткою "вірю", З поміткою "вірність", хто відданий інь/ян. У зародку з думкою "I am the winner". У стадії розвитку — загнані звірі. Будується хмарного сховища вирій. У тінях залізних прокинеться тіло. Мисливці під наглядом Ока повсюди. Безшумно шмигають pro.вірусні стріли. Мутація кави світанок зігріла. Без опію шиємо рани – ми Люди. Дві тисячі двісті двадцять... останній. 01.02.2025, ЮІ #кіберпанк #соборпоезії #колибали

*** двадцять четверте лютого сталося вчора. я відтоді не пам’ятаю нічого. і хоча досі здригаюсь, коли світає — я нічого не пам’ятаю. нічого не пам’ятаю. я забула, як це — прислухатися до сирени. бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене. бачити, як дитинство перетікає у старість. все це зовсім, на щастя, не запам’яталось. ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом. перші розтрощені будинки і перші втрати. я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість. не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились. не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло. не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом. як містами їхали танки з кривавими написами. не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть, ненависть і лють, а іноді — ще тривогу. і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги. коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому — пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго. коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе — я не забуду жодної ночі, жодної хвилини. я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті. пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто. пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме. я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої. поки наші міста відроджуватимуться із попелу, я не забуду жодного крику, жодного погляду. я не забуду жодного дня цієї весни. я не забуду жодного дня цієї війни. двадцять четверте лютого сталося вчора. я з того ранку не забуваю нічого. Таня Власова #віршівійни #таняпише

Термін придатності світу вийшов. Надія стікає марними краплями на долівку. Людина винайшла ніж, який ріже навіть наріжний камінь. І ліку лікам немає. Щоправда, вони – плацебо. Можна поставити хрест на сенсах, Бо, віднедавна, небесний цензор Не допускає до друку нових оповідок про гомо сапієнс. Сучасний соціум – Це три тоталітарні слони, Що стоять на черепасі ненависті. Демократичний устрій сконав І більше сніг не тане. Гра на майже відсутні корисні копалини. Не родять гіацинти. Замість домівок - коробки із цинку. Для кругозору кожному громадянину видано стандартний циркуль. *** Надія стікає марними краплями на долівку. Останній бунтар підробив папери - Скоро виліт. Він десь пів року кружляв містом - Повсюди правопохоронні органи. Шматок зимового неба в кишені. Думки глянцеві, попри все. Зупинили, бо в руці глясе. «Зглянься, мій добрий сер!.. Я маю дозвіл на ерзац-каву». Янгол смерті відчепився, Наш герой йому всміхнувся наостанок І почав дедалі швидше рухатись у бік космодрами. Перевірка документів… Каучукові секунди… Все вийшло! Та покидати Землю неочікувано сумно. *** Вічність упаковано в мить. Корабель проходить крізь обгортку Всесвіту. Карамель думок курсує мозком, витікаючи з очей. Канонада невідомих кольорів б'є по зіницях. Шматок зимового неба в кишені Та насінина - Надія розміром у декілька кубічних міліметрів. Пального мало, тож я маю якнайшвидше Знайти той ґрунт, що матиме гостинні обійми. Я тікаю? Ні, я повернусь. Повернусь обов'язково. Цивілізація відродиться, як тільки виросте культура. А допоки я молитимусь на паросток. Мені не зрозуміти Фауста - Хижа мить упіймала в золотаві тенета. Вона поволі видаляє спогади. *** Скільки часу я провів на самоті? Не підкаже спантеличений годинник. Я відчуваю, що під шкірою шкребуться терміти. Якщо не витягну, то біль охопить цілий світ. Здер епітелій. Зривати м'язи - страшно. Гори воно у пеклі! Точно, здається залишався десь один сірник - Кину цього "світлячка" в бак із пальн... Марк Лафер, Іскра життя, півфінал МТБ @bilshenichogo #марк_лафер

🔥 Полум’яне пророцтво 🔥 Старець входив тихо в передмістя, Шепотів нечутно та пророчив, Що іде жахливе потойбіччя – Полум’я червленого відтінка. Шепотів, що скоро всі загинуть, Що не стане зранку сонцесвітла, Зорепромінь згасне, чорний місяць Буде сяйву неба на заваді. Віщував той старець тільки голод, Білий голод, кістяне страждання, Говорив, що тільки покаяння Принесе спасіння та надію. Та ходили люди і сміялись, Не шукали знаки та прикмети, Не хотіли чути грім старечий, Ніби вівці, що паслися в полі. На світанку зник старезний вісник, Зникла з ним луна його прокльонів, Зникли з ним жахи та довгі тіні, Піднялося сонце, як раніше. Люди посміхалися, як вчора, Не боялись геть пророкування, До посух та повеней готові, Не готові лиш себе змінити. Тільки плакав хлопчик невимовно, Тільки пси за містом гучно вили, Тільки вівці бекали тужливо Та пилюка небом клуботала. Тільки донька волопаса знала, Вірила у чорне передвістя, Бігла з міста вниз до очерету, Говорила всім, що треба грати, Говорила танцювати швидко, Говорила йти з долини пішки, Говорила кинути будинки, Говорила вірити та жити. Дівчинку не слухали містяни, Йшла вона босоніж до загати, Там плела з трави та очерету Довгий човен і спускала в річку. Підіймались в небо злі сузір’я, Розгоралось небо чорним виром, Наповнялись ріки сірим брудом, Замість трав здіймались гострі жала, Зуби лез іржавіли без крові, Трави жовкли, падала пшениця, Люди завмирали, ніби мертві. Так запізно стало звідти бігти. Тільки хлопчик більше не боявся, Брав долоню доньки волопаса, Йшов із нею в жовті очерети, Човен витягав у довгу воду. Прокляті за спинами кричали Та молитви правили до неба, Тільки пусто стало у молитвах, Їх не чуло спорожніле небо. Боги прогнівилися чи духи, Демони наслали ті видіння, Чи навала ворога чекала, Чи хвороби чатували хижі? Всі жінки, всі хлопці та всі чада, Всі старі та юні, та собаки, Всі тварини, вівці та корови Згинути могли у тій заграві. Вниз рікою плив маленький човен, Глечик з медом, ламанець та сливи, Льон та вовна, довга опачина, От і все, що мали брат з сестрою, Що пливли в човні по чорній річці, По кривавій та бурхливій річці. Обіймались міцно брат з сестрою, Промовляли пісню ледве чутно. На долонях річки – дві дитини, Розгорталась полум’ям заграва Та лунала невимовна пісня Про забутий рай і про надію. *** Загата – гребля, запруда; Ламанець – прісний круглий хліб; Опачина – правило, весло; *** Вірш для конкурсу Собору поезії, ліро-епос за мотивами назв книг Мартіна. Його я не читала, але спиралася на назву «Пісня льоду і полум'я». Вийшла епіко-розповідна балада з шумерським вайбом. *** #збірка_Казки_тисячі_світів ***

Нік: Марися Невидимки Хлопчик, замість якого я народилася, Не фарбує волосся, не палить, лягає рівно в десятій, Заповнював прописи без помилок і без жодного примусу, Мамі зовсім неважко було його колисати. Хлопчик, чиє я зайняла ліжечко з ґратками, В лоба пальцями тицяє - чого добилась ти? Йому личить піджак, моє прізвище і краватка На обкладинці Форбса «Тридцять до тридцяти». Хлопчик, що я проти нього - китайська репліка (про підробку свідчать усі /фенотипні, первинні/ ознаки) Моя Римська імперія - мозок дбайливо виплекав І пустив поміж звивин ховатись довічним сталкером. Хлопчик, який програв мені в дурня народження, Виграє з нищівним рахунком кожну подальшу партію. Помиляються тільки живі. Невидимки з уяви - не можуть, Отже, завжди в руці тримають козирні карти. #поезія

Квітнуть мальви на маминому ґанку, розквітають і вчать пекуче сонце, піднебіння опалює коханка. Бутафорії існують? Тоді що це? Запах їхній лікує параною, не давай підстав верзти таємне, опиши в поезії піке без бою! Забери фальшиве та нікчемне! І росте якось тривожно їхнє тіло, Може зодчий створює з них попіл? Вже загравами наповнено все зілля, не забув про  них щоденний клопіт. © Сонячна Темінь

Фінальний вірш написаний на поетичний конкурс Зима близько. Завдання: Написати ліро-епос за назвами книг Д. Мартіна. ЛЕГЕНДА Коли зійшлися в битві лід з вогнем, Кришились скелі, пролилися ріки крові. Земля чорніла від круків — бенкет Триває вічність, а кістки зотліли в порох. Лиш сніг колючий, наче сто ножів, Вітри зими ганяють по чужій планеті. Доносить ехо відгомін та спів, Що будить привидів, та спогади роздерті. Садок, під вишнею накритий стіл І голос рідний, від якого тане серце. Летять пелюстки білі, захотів Вітрисько запах уловити на планеті мерзлій. Серед братів він звався вітром змін: Зібрав льодову армію та вірних друзів. На штурм пригноблений народ повів, Щоб мертвий край розцвів, за шелест хвиль, за кручі. У стиглу землю кидали зерно: Любов, надію й віру, засівали зміни. Жорстоку владу змило аж на дно Глибоких урвищ. Клімат відновився, різний. Пейзажі сонячні й багато літ Світанки змінюють чарівні, теплі ночі. Вітри несуть пелюсток пінний цвіт, Співа дідусь онучці цю легенду вкотре. Сказання чути у піснях братів, Такий знайомий підвишневий спів... Малюнон з Pinterest.

Поділюся ще тут історією того, як це було ♥️ Ми з @oljanovak вчора зробили презентацію «Контурних карт» і це було неймовірно і неповторно. Маю багато тепла після вчорашнього вечора і ділюся з ним з вами ♥️

Коли не відчуваєш, стаєш простором, плиткою у ванній — тріснутою, але ще красивою. Кишенею з дріб’язком, нашитою на блакитному плащі. Стаєш плечиками з дерева, що загинуло на силуетах Карпат, стаєш силуетом, який не може дійти до притрушеної вершини. Її затуляють сумніви, які зʼявляються нізвідки, як синці на чутливій шкірі. Коли не відчуваєш, приходить хтось не в полі твого зору. Каже: «Ми все полагодимо. Лю-blue». Вішає тебе на плечиках, розправляє твоє блакиття, викидає АТБ-чеки й льодяники, додає пухнастість хмар, а вони все стікають у ванну, не тримаються на гладкості тканини, з якої ти зіткана. Він мовчить з тобою про все, а ти не бачиш, які мʼякі його руки, які крихкі його рухи, не цінуєш. І тоді він іде, щоб ти знайшла того, з ким відчуватимеш. © Олена Галунець 🛁 @virshoplitkarka #олена_галунець

Так склалися зірки, що в сніжно-квітневий день народилася я. З різних причин, святкового настрою немає. Тому запрошую відсвяткувати донатами: Банка 1 – Оксані Приходченко за відновлення будинку Банка 2 – збір Вероніки Мовчан на Сумський напрямок Банка 3 – збір подруги на Харківський напрямок На випадок, якщо хтось бажає підкинути гривників на щастя, здоров'я, натхнення : 4441114414711976

поетичний конкурс Зима близько вітаю, наші переможці: 1 місце — Андрій Мальва 2 місце — Оксана Приходченко 3 місце — Олеся Репа результати вірші судили Ліля, Онофріюк та Квазар #конкурс #поезія #вірші #храм

Буду вболівати за Рому, Настю та Дима, цікаво, що вони напишуть

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

що більше фіалок розквітне на щоках, дитино, то мудріша ти будеш приклади мушлі до вух і дослухайся до хвиль мого нестабільного "нас.." і кривої посмішки не бійся, якби NASA дослідили всесвіт мене, вони б теж не збагнули, як тре- «ба, а коли прийде ма- ніакальна фаза?» * фразою ферзевий фланг не пробити навскіс не прокрастись – зоре, я виловлю. в залі схвально говорять про мита на ввіз психотравм у мозок дитини. мій зайчик, якісь вони всі промиті, я бачу: ти линеш до мене крізь дим. * а ти бачиш, як я пробиваю груди? бачиш, іду на дитячий майданчик? зарити в пісочниці серце – не важко, мантри від слова до слова блукають, немов між кінцевими станціями. від музичної до балетної школи, від червоного поля особистих кордонів до сліз на сторінках зошита. не злись і не йди ніколи від мене, доню. лиши папірця собі. у сльозах – концентрат любові. #вірші

Лауреат міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара 2025 року в номінації "Поезія"! 🤗🍒 Для мене це стало несподіванкою – і от відбулась урочиста церемонія вручення 3 квітня 2025 року, у День народження Олеся Терентійовича Гончара. Щиро вдячний усім, хто підтримував мене, хто критикував, насолоджувався творами і надихав на створення нових поезій! Дякую меценатам Тетяні Куштевській та Дітеру Карренбергу! Дякую за підтримку і прекрасні слова Дмитру Чистяку, Олександру Балабко, Галині Дацюк. Дякую за натхненні виступи цьогорічним лауреатам і лауреату 2022 року Віталію Білозору! Рукопис збірки поезій "Сік вишні" увібрав у себе концентрат багаторічної праці, результат багатостороннього творчого розвитку, який відзначили Журі Премії. "Прагніть задумів глибоких!" Олесь Гончар – саме так написано в моєму Дипломі. Тому буду й надалі працювати, писати, надихати... і я певен, цей рукопис побачить світ у вигляді хорошої збірки! Тішуся талантам і радий за тих, чиї твори було також відзначено: У номінації «Велика проза» – Іван Бережний (м.Київ) за роман «Портер чи Айріш Стаут» (Київ). У номінації «Мала проза» – Владислав Петренко (м.Харків) за добірку оповідань «Екран» (Харків) У номінації «Поезія» – Максим Чурков (м.Дніпро) за збірку поезій «Сік вишні» (Дніпро) та Вікторія Краснікова (Київ – Варшава) за збірку поезій «Слізно до саду». У номінації «Публіцистика» – Марія Максим’як (м.Вінниця) за добірку «Щоденник війни». Додаю прекрасні фото з урочистого вручення нагород у Національному музеї літератури України! Фотографка: Марія (Теплий сніг)

|дніпроріз| крізь шпарини бліді моноліту невидної ночі протяги долі до смерті на вухо шепочуть і світло життя пропадає в безодні космічних охоплених ляком зіниць переможені стіни дрижать в житловому кварталі вогні прорізають пітьму щохвилини щодалі дивись тут обійми завалів так міцно тримають що з димом здіймаються душі у вись повибивані очі лишають розбиті зіниці на обрисах схожих на рідних (чи свій це?) спиняється погляд скляний та розбитий розібрати не можна бо треба іще розібрати що було тут колись обірвалось і впало стало сірим і чорним від пилу й запалу дивись посиніло у світлі пожежних машин побіліло в прожекторах і ліхтарях і тепер червоніє загрозою втрати посівальник прийшов зі смертельним і проклятим збіжжям наостанок засіяв смертями за звичкою ближніх бо вірить: скільки віднімеш від /іншого/ тіла стільки додаси сили /власній/ душі залізобетонна плита як дамоклів меч зверху тримається за волосінь арматури але долю тут вершить кожен хто верне машини й завали і ближніх рятує дивись крізь шпарини бліді моноліту невидної ночі протяги долі до смерті на вухо шепочуть а світло життя виринає з безодні космічних і повних надії зіниць 14.01.2023 Дніпро Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

Сьогодні у мене невеличкий день народження.🌊🤍 З цієї нагоди я відкриваю невеличку-накопичку, це (конверт від PrivatBank) 💫Моя мета зібрати 3000 грн за 3 дні. Далі я розподілю цю суму на три актуальні збори для наших ЗСУ: @dadisart (РЕБ, супутні потреби), @veroveroverover (антени), @muzahuyuza (пікап). Номер невеличкої-накопички: 5168752138072460 Посилання на конверт (невеличкої-накопички): https://www.privat24.ua/send/gmbc4 Якщо у когось виникне бажання і можливість  мінімально підтримати мою творчість, залишаю номер своєї особистої картки: 5457082528849206 Буду дуже вдячна за вашу підтримку! Підтримаймо наші ЗСУ! 🙌🏻

* Виплакатися неможливо, коли ти потрапив під зливу. Зліва невщухний шириться шторм, справа — нестишений біль, що б’є крізь шолом. Шурхотом шквал поривів привів до віри — Тобі повірив я, Боже, знов. Ось я стою на колінах, що заніміли та проростають молитвосном. Молот вдаряє цвях, що випинається з-поміж прийнятних норм. Та інструмент зламався, а я не здався, бо усвідомив: зі мною Бог. © Оксана Лихогляд 13.02.2025 - 22.02.2025

Мій останній вірш Коли я вмру Ти відчуєш мій подих у дотиках вітру Цей сум я ніколи не витру Омиє мжичкою твою вже звичну сірість Як цей дощ Мої останні сльози, барви площ Окроплять, прополощать душі Що й досі не відмились від брехні Так потускнів Сьогодні світ, та знаєш, не помітять Коли помре один загублений, магнітом Так вабить ця вода стрибнути вниз Це озеро печалі — мій маршрут. Я тут...й ніде...і скрізь... Втомився щось доводити, казати Розкрили пащі ґрати, не здолати Мені ніколи їх Хоч не за мною гріх А як і був, то ненавмисний Та на мені клеймо тепер "нечистий" Пожав плодів... І жар ножів зустрів В дорозі, бо не в змозі я боротись Надіюсь, ця вода і злива вмили Хоч трішки грішний світ І щось в тобі Нехай на мить, та забринить Бо цей кришталь... ця злива... і ця ти... Мене убили У краплях суму й озері печалі Твої ножі із болю і зі сталі Фатальний ніж — це мій останній вірш Коли я вмру Колись таки помру А може вже давно або тепер Я вмер Поглянь, як озера свічадо забринить За мить В твоїх очах. © Іван Добруцький 22.10.2024 #вірш

Прокидаюсь на іншій планеті та в іншому тілі, Підсвідомість минулих життів гупа оскаженіло В скронях, в грудях: це серце чи метафізична машина, Що примусить чинити усе і шукати причину... Роблю вдих. Де кордони моралі чи власні границі? В цьому досл/віді я діджитальний чи справжній мисливець, Мужній воїн, провісник ачи провідник таємничий? Чи приймуть за свого чи я вічний вигнанець-чужинець? Роблю крок. Мене кличуть в обійми співочі дерева. Мене вабить самотність та спокій брунатно-свинцевий, Що розлився у води озер, розчинив атмосферу, Проростає крізь хмари й дротами пронизує стелі. Тут нема ні опор ані стін, простір дихає воднем, Проникає під вії в думки вітерцем прохолодним. Що було, що тепер, що настане нове, що в повторах – Знаю в наносекудних відрізках розмірено й точно. Мені років багато, тіла мої падали й тліли. Мандрівник позачасся, відроджую те, що губилось. Назавжди залишаюся променем синього світла У далекій туманності сну віртуального світу. @olesya13r Півфінал. Кіберпанк