Храм поезії (🖤)

я жінка яка любить жінку лесбійка біля мене завжди стоїть чоловік який любить іншого чоловіка він затуляє мені рота своєю великою долонею або коли я говорю він кричить і мене перекрикує «ви взялись нізвідки, ваша історія не така відома не така помітна взагалі ми перші боролись за права» і таке інше не сумно а гнівно бути першою літерою та жінкою ніби невидимою тільки тому що я жінка @krasyulya

⚡️ Це буде щось дуже нереально круте. Для тих, хто бачив гостю наступного 74го випуску ПЕС на сцені – це не новина. А от тим, хто познайомиться із Нілою Ревчук вперше я щиро заздрю. Бо її тексти справжні, яскраві, влучні. Приготуйтеся осісти «на берегах Ніл(и)» цієї п'ятниці о 20:00. Ми давно планували цей етер. Від того він ще очікуваніший. Для мене і для вас! 💪 Цей стрім, як і усі інші – благодійний. Збираємо кошти на повнопривідний позашляховик для роти розвідки 21 ОМБр (Сумський напрямок). Авто необхідне для виконання бойових завдань, підвозу технічного приладдя, пересування особового складу тощо. Ви чудово знаєте, що автівки і досі залишаються нагальною потребою на фронті. Долучіться донатом – подякуйте нам за етер! 💰 Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf Картка банки: 4441 1111 2953 1913 Paypal: veronikamovchann@gmail.com В коментарях: «на авто для 21 ОМБр» 🤝 Просимо вас не забувати про лайки, коментарі та репости! 💙 Разом переможемо! 💛

Анастасія перебирає насіння В чорному небі - далекі соняхи Бог зими накриває нас інієм Бог зими заходить у світ босоніж Сніг латає найглибші вирви Молодик вигинається хижим пазурем Відлетіла би на зиму у вирій Якби не каміння за пазухою Те каміння й насіння - усе, що лишилося, Що зібрала на згарищі й вийшло забрати Серце її мовби проткнуте шилом І не виймеш - щоб не вмерти від крововтрати І каміння вимащує шкіру сажею І насіння тримає пам'ять її обпечену Бог зими нічого не скаже Сіє сніг. Направляє підводні течії Настя думає: "Хай би тим, хто моє понищив, Це каміння впало на голови" Настя провалюється у ніч, глибше і нижче Ніч, як вода, розходиться колами Бог зими палить цигарку "Ще Довго," - думає він з утомою Потім іде і засіває соняхом згарище ...каміння вростає у стіни нового дому Марина Пономаренко #пономаренко

🌱 Виходять 🌱 Виходить перший із тіні – долоні з долину розміром, такий простий ростом з гору, мохова борода, кремезні плечі, зиркає з-під соснових брів, ніби створив мій світ, і тепер слідкує: – А чим ти жив? Воду лив де сухо? Молився від рання небу? Слухав поранене серце? Виходить друга із хати, крита хата драницею, обличчя – брунатне сушене яблуко, спина – покручена яблуня, несе в оберемку зелені груші, жовту пшеницю, блакитні сливи, сині зливи, усіляке щастя: – Бери та йди до землі, дитино викохана, земля покаже. Виходить третій – ой, матінко! – із землі виходить малюк, худий і змарнілий, дивиться очницями, несе листик капусти: – Бери сі, ділюся, тільки не їж його, тільки не ріж мене, лиш пам'ятай, де лежимо вже майже сто років. Виходить стрункий, однострій – модна «угорка», планшет, галіфе, цигаркою зорі запалює, воронами розлітається, сміється гучно: - Поліг, як жив – швидко, червоне світання застав, проспав чумну заграву коричневу! За мене випий наливки з дощу й талого снігу, та не захлеснися – крижана водиця. Виходить остання – просила пам'ятати її молодою, білява, ніби німкеня, сіроока, як фінка, вся – українка, красива – плакати хочеться, проте сміюся. – Співай, онуче, як разом співали, співай до останнього подиху, та й потім продовжуй, лірнику майбутніх часів, незабутий нащадку світла. @worldscrossroads #alldoroga

Випити біль легше великим ковтком, нерозбавленим віскі. Лід застрягає у горлі каменем, вістрями слів, адамовим яблуком. Кажуть, тепер ти схожа на хлопця. Навіть звук гучніше і нижче, вкриваєшся шерстю по-вовчи, по-чоловічому. Бритвою би зтесати, витягти — не дається. Гірше лишитись собою, чи непотрібною? Ковтаєш кубики болю, трансплантуєш у серце. Воно починає битись, стискає скроні. Зграя, зрештою, пишатиметься тобою. @snigpoetry #сніг_на_голову #тата_пі

книга рекордів Гіннеса ще по 0,5 твого улюбленого Гіннеса? випити стільки за вечір – дійсно рекорд (який можеш собі дозволити). вистачить грошей оплатити рахунок? ти ж добре знаєш, що живеш у кредит довіри: до світу, оточення, себе. сьогодні в меню неймовірні закуски! найдешевше – черговий раз просто вгризтися у власну вразливість. заїдати проблеми – дуже по-дорослому. смачного! обгортка залишається привабливою, змінюється начинка, тепер замість солодощів – солод. затичка, що не дає почути внутрішній голос (він давно мовчить). як тепер докричатися – не до інших, бодай до себе? незрозуміла потреба не дає спокою, будить посеред ночі, розʼїдає зсередини, пече під шкірою, як універсальна вакцина від усіх хвороб. шкода, що ти антиваксер. шкода, що в особистій книзі рекордів, як у зошиті смерті, поразки несуться одна за одною швидко, як гамма-випромінювання. на останній сторінці – ода щирості. всі чомусь так хочуть її, так віддано моляться, збиваючи коліна і зриваючи голоси у звертаннях до байдужого ідола. а ти ставиш на ньому хрест і топиш, топиш, топиш у гіркому забутті. князь Володимир аплодував би стоячи! нарешті в підручниках з історії знайшлася хоч одна особистість, з якою маєш спільні риси. гуляв сторінками меню, розумних книжок, своєї історії – знайшов в собі хоч щось, чим можеш пишатися? подумай, а поки… ще по 0,5 твого улюбленого Гіннеса? щоб точно до(б/п)ити рекорд (його вилучать з реєстру з етичних міркувань). kvazartsevam #квазар

Грудень Я досі впевнена, що сніг - цукор, його можна їсти, чайними ложками вишкрібати з суглобів старого, хворого на артрит саду, можна зліпити з хрумкого, білого тіста справжню Снігуроньку, чи, принаймні, снігову бабу. А ввечері мене болить горло, кашель судомить груди, термометр під пахвою, ртуті не вистачає, тоді я тихенько плачу, і застуда зненацька минає, коли ти мовчки цілуєш мене в чоло, і поїш малиновим надто солодким чаєм." "Осінь. Я підросла на шість з половиною сантиметрів, я вмію посміхатися куточками губ, як ти, і рахувати до ста. Чому навіть у сірому, зношеному своєму светрі ти така невловимо чарівна, затишна і проста? Я вже зовсім доросла, я вмію чистити яблука і навшпиньках зазирати в сервант, що карамельками лоскоче погляд і на кінчику язика тане, ти кажеш, що мені личить шкільна форма і рожевий ранець, а я найбільше люблю білий ошатний бант". "Спека. Цвітуть рубінами маки, з вишень бризкає сік, вітер розвіває волосся, сонце змащує плечі вершковим маслом, ми зовсім як сестри, я трохи вищенька, а твоїй красі, мамо, ніколи не зів'янути з часом. Я бігаю на город, ношу тобі в жменях для страв пахучий кріп, крихітний зелений перець, огірки, часник, смородинове листя, ароматне, мов найдорожчий парфум від Діор. А ввечері ми читаємо "Маленького принца", кілька казок, посаджених в записник, хороший роман чи натхненну п'єсу, де кожен зустрічний сон - неодмінно актор." "Щастя. Ти будиш мене поцілунком у теплу щоку, відгортаєш з очей неслухняне пасмо, плачеш, я плачу теж. Це - мов свіжа пульсуюча рана, рубець якої гоїтиметься в майбутнє. Моя душа, тиха й пастельна, мов беж благословенна тобою сьогодні вдягнé білосніжу весільну сукню." Знаєш, ці миті могли б бути нашими, я б складала їх у красиву коробку, поряд з першим поцілунком і зовсім дитячим шрамом. Я б носила квіти не до твого надгробку, а додому якби ти почекала, поки я виросту, мамо. Кароліна Бундаш #бундаш

в кишені біля серця, на споді випаленої землі мене собі вигадай сонячну і забирай хоч на край світу. щоб не зійти з розуму, сьогодні знову невідомо куди, аби тільки разом, там, де ти моя поміркованість та безбашеність, і я твоя пам'ять, настільки глибока, що не потребує жодної знімки на згадку, і я твоя віра, безмежна та непохитна, хоч ніколи не знала, що на ці крихкі плечі можна покластись — вибери мене і розвідай, як наступну точку на мапі. на березі річки, якої немає, на межі столичних околиць, на схилах п'яного Кайзервальду, під охороною кар'єрів та териконів, під зоряним небом вітру північно-східного цілуй мене, ніби нікого немає навколо, суть бо не в переліку місць, а в недостатності лексикону для опису спокою, коли ми поряд і цей день не останній — наважся і втілюй зі мною все, що маєш тільки в уяві. близькість не виміряти статусом, не умістити в статути, радість не ескалувати, все, що потрібно — це бути тут, і потім стане так само довірливо, пристрастно, впевнено — я за тебе заріжу весь світ, в цьому, напевно, найбільша проблема, ще одна здійснена мрія, звичайний подих з одного келиху, ти моя ностальгія, я твоя муза, що сталася в тему — тримаємо міцно (ми просто друзі), мені приємно. @xtercia #терція

Зима настала, а це значить, що конкурс "Плейлист" повертається! ⛄️ Набір віршів для зимового альбому декламацій триватиме до 20 грудня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. ❄️Читайте всі відповіді на запитання щодо конкурсу за посиланням 👉 тиць сюди Успіхів, ваша Віршопліткарка 🎅 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

Навчи мене писати, Поетко. Я — маслина серед оливкових садо-віршо... Поки вечірня тиша прохолодою цілує шию, навчи мене ритму. Приручи мої тексти. Вони дикими бджолами рояться поміж дужок. Через сітківку ока розлітаються по закутках твого тіла, ховаються на внутрішніх частинах стегон, лоскочуть твою чуттєвість, гортають фантазії, як книгу з картинками, і діляться медом... Спробуй —  губи вже солодкі? Коми, немов язики, доводять до ...крапок. Рук своїх не лякайся: змінюй слова та дихай. Випий келих моєї уяви, але не дай собі захмеліти. Бо ж ти ще маєш навчити мене римувати на стогони, ти ж ще маєш навчити мене дотримуватись ритму до останнього абзацу. Виділи усі мої помилки сухим червоним, Поетко. Давай закінчимо разом цей текст писати? @herbarium_Xandra #ксандрик

Пеклом обпалена тінь – переправа: Маєш у роті монету, не стій. Трішки поспав у могилі, кістки Мали вже спокій, бо серед живих Тільки найближчі донині чекали. Срібні колони впираються в небо Там, де на заході теплиться ніч, Води отруйні розхлюпує Стікс. Не пощастить тобі: ти – не Ахілл! П'яти твої вже вразливі. Священні Течії дев'ять разів обтікали Царство померлих. Клянися мерщій! Як Македонський – програєш цей бій, Мусиш одразу зложити мечі. Слово порушиш – чекатиме кара: Будеш вигнанцем, лежатимеш мертвим, Хоч ти не в сонмі небесних богів. Річко ненависті темних віків, Ти у полотнах, в "Безумстві хребтів", Скільки Харон перевіз на пожертву? Судять посмертно, зростай колосками, Тишу розбий на шматки між пісків, Воїне світла на зламі світів, Ти не страждатимеш вже – супокій Очі закрив тобі. Жди переправи. 13.10.2024 @olesya13r Вірш переможний у півфіналі, пройшов у фінал конкурсу "Білий кролик",  півфінальне завдання: написати про воду. #репа

Є одна заповідь людяності, втрачена через нехтування тією до міри, нині не окупної: "Не вбий дракона" ©️ Хтось спостережливий немає нічого ганебнішого за білі лицарські лати немає нічого більш гидкого, ніж віра у кодекс честі закодована совість в кодексі картонолицарів з тупокоміксів не межує і близько з доблестю доблесть — вигадка світ без винятків — світ без сумнівів чітко гранені всі бажання, і омашинено кожний порух немашини у своїй суті: там, за латами, так піддатливо розступається плоть від сталі чи спроможний той кодекс взяти і сказати їй бути каменем? лицар — фікція одного кодексу замало для гарту доблесті, та одного мертвого дракона достатньо, щоб стати вбивцею я вірю: колись дракони літали в небі @zapyskyneofitky #неофітка

Моя збірка вже у мене!, а не лише в моїй голові чи на інших носіях(радість-радість), з кольоровими вставками з моїх картин, відібраних вручну видавцем з інстаграму, його чудовим відгуком, помножена на багато копій з побажаннями і автографами від мене для моїх друзів і передзамовників. Гульня з цього приводу відбудеться в галереї Тлум. Вхід libre. На презентації можна буде придбати примірник за 230(частка на збір), поджемити та послухати як її писалося і вигравалося "Fucking Genius Poetry '24" від Антивидавництва. Чекаю всіх)

Я, облита дощем, у твоїй заховалась кімнаті, Де гірчинки робусти змішались з повітрям гірким. Ми чужі поки ще, та приречені спільне пізнати. Не розтиснувши вуст, ти так вабиш здриганням руки. Я течу і мовчу, а за спиною падає злива. Дико прагну й боюсь Провалитись в пітьму насолод. Доторкнись і відчуй Мою звільнену вперше сміливість, Мій розпечений плюск Крізь цнотливо потріскане скло. Я - облита дощем. Обсуши мої крила тремтячі І вдихни в мене, влий подарунок надії на все. Знявши маски нікчем, Ми народимось вдруге неначе: Для оголених мрій, Що купаються в каві глясе. Наталка Меленишин #інтимнірядки

Бабушка Таня здає дівчатам кімнату і ковдри в клітинку, і в печалях сердечних втішає їх завше: «Хіба він був тобі чоловік, а чи батько дитини? Ні? То знайшла чого плакати. Буде хтось кращий» Бабушка прокидається з сонцем о п‘ятій ранку. Бабушка Таня колись була зовсім руда і досі має вогник у серці і ніжні дівочі веснянки. Бабушка Таня фарбує нігті і срібне волосся. Бабушка завжди красива виходить в люди. Бабушка Таня питає про хлопців: «А він за тобою?» Це, мабуть, означає: «чи він тебе любить», просто бабусі зазвичай про любов не говорять. Бабусі говорять про дощ, що спраглу землю голубить, про яблука, що наливаються соком і обтяжують гілку, про воду криничну, солодку й холодну, аж зціплює зуби. В серванті у неї завжди стояли бузкові тарілки, а віднедавна - ще фотографія дідуся і фуражка, дідусь-бо служив у північному флоті. «Мій Геннадій, - говорить вона, - що б у руки не взяв, все виходило; і любили його геть усі - в хорі і на роботі; ліс любив його, віддавав йому кращі гриби просто так; і земля дарувала йому урожай, а берези - свій сік; його руки любили ті книги, що він переплітав. Він був кращим за всіх, мій Геннадій був кращим за всіх» Бабушка Таня не носить спідниці, а тільки штани. Бабушка посміхається часто і мружить очі: «Дєдушка завжди хотів, щоб були сини, а народилося дві сіроокі дочки» Бабушка ходить щодня далеко у ліс або на озера. Бабушка ліпить найкращі пельмені у світі. Бабушка любить блакитний, бузковий, рожевий. Чорний не любить. Каже чорного не носити. Саша Хопта instagram.com/buryanpoetry #buryanpoetry

Ранки, що пахнуть мильною парою Та окситоциновими думками Так їх хотілось, Щоб більше ніколи не лити сліз Спати — не спати Уявляти — не переуявити Вже те, про що і так думаєш — Стискати не свій військовий жетон уві сні В надії, що він допоможе влучно стріляти. Спати — не спати Уявляти — не переуявити Промах Та й все одно уві сні в цьому немає сенсу Сни — не сни, То куди я стріляла? Напевно, що прямо в серце Та й таки точно поцілилась. Ранком, що пахне мильною парою всіх дощів (Та нарешті вони не з моїх очей) Від того окситоциновими думками Мені не переуявити, те що і так неодмінно станеться/сталось. Окситоциновим пострілом Прямо в серце, Парою всіх дощів Зі снів, що складно тепер уявляти Таке не переуявити. @poetrypozharska #роніка

можна подати вірші з Мандрагори, Зими близько, Ініціації або з етапу про Драконів)