Храм поезії (🖤)

Як хлопчика ти береш ротом і пестиш своїм кораловим язиком пошрамовану душу. О жінко! Твої нутрощі - болото з малинового варення, що ловить подорожніх і затягує їх в дрімоту божественної ілюзії. Ти покриваєш їх здивовані очі вуаллю снів і примушуючи відкидати досвід, перетворюєш в маленький зародок пшениці. Горді функції твоїх вигинів, звивисті шляхи твого м'якого тіла, – здається пальці пройдуть крізь м'якіть перламутру, але ти, як непохитна твердиня космічних правил виявляєшся не до снаги навіть наймайстернішим воїнам. Кожен раз твій солодкий макрокосм, як хвилююче світло нереальної райдуги, змушує перебувати розум в гранично збудженому стані і підкорюючись звабливому випромінюванню вони повисають на клейкій ленті твого зміїного єства оспівуючи лотосне лоно своїм нескінченним лам, лам, лам… 2017 На долоні промінь грається, як сон, молитвою впійманий, і я спритний мисливець, уквітчую серце сонцем. У грудях зупинився вітер, коли в небі жовтий знак побачив, де чотири труби заводу, хвостами пари танцювали. Раптом ворон із хмари вийшов, в чорному вбранні людському, підійшов до мене і мовив: там, де ти є, залишайся. І тоді відповів йому мовчки: я щодня з під землі їм сонце, а тепер його їстиму в небі, після чого із’їв того птаха. Здійнялась спина моя горбом, червона роса груди вкрила, де жовте було стало сіре, де туман був, вже чую сміх льоду. Злетів я між хмар сутінкових, там побачив я жінку з дочкою, що з свого небесного куреня, черпак вогню мені винесли. В джерелі сивого грому, я зробив ковток відчайдушний, і відчув в собі жар вулкану, і зайшов до надхмарного куреня. Там стояли ті жінка з дочкою, прекрасні, як лебедиці, вони зілля вправно варили і пісню мрійливу співали. Як тільки до них потягнувся, та пісня крицею стала, сузір’я колесом збігло і вниз мене зіштовхнуло. Тепер вигнаний і вагітний, заплаканий і безпорадний, крило стирчить із уламків, обладунків моїх розбитих. І коли я родитиму в зиму, оленят маленьких безрогих, з’їдять їх срібні ведмеді, бо тепер їхня влада настане. Як сон, молитвою впійманий, я у землі на долонях, і з мого розбитого серця, б’є сонця зелений промінь. 2019

Сьогодні ввечері — ВІНКОПЛЕТИНИ: феміністична вечірка до Дня народження книгарні "Смолоскип". ▫️ 19:30 – «Другий вінок»: вечір феміністичної поезії Читатимуть: Любов Якимчук, Марина Пономаренко, Олена Павлова, Людмила Горова, Юлія Вротна, Оксана Боровець, Ірина Лазоревич, Олена Максименко, Ірина Пасько, естер невінчаний, Ана Море, Ада Єлагіна ❣️Ведучі: Олена Пчілка та Наталя Кобринська 🤫Спеціальний гість - Іван Франко 🥂Фуршет відзігорний (лише елегантні напої та наїдки) 📍вул. Межигірська, 21. Київ Альманах феміністичної поезії «Другий вінок» — 100 віршів від 50 сучаснмх українських авторок, вже є у книгарні. Вхід вільний, чекаємо на вас❤️

*** Сонце здійнялось над містом. Квіти руйнують асфальт. Сумніви гризуть немов собака кістку. Пора ж закривати гештальт! А тим часом лірику пише майстер, Сонети читає поет. В душі розквітли чорні айстри, Їх цвітіння супроводив милозвучний кларнет. авторство - #Контра (література @k_pen)

▪️туман війни▪️ свіжі дрова не підуть надто вологі повні життя поставити свіжі поруч із сухими най бачать як ті горять най знають якими треба ставати розкласти довкола вогню з розрахунку один розрахунок на батарею одна батарея на котел один котел на велику площу одноосібне опалення система обігніву обережно оберемку дереволоми і деревошколи ще наламають дров – в’язнутимуть в’язки без зв’язку накриті опадами тліють влучення лучини – і димить жах артилелистя всеокопний дим вогонь поглинає родючість потріскують ідеальні ясени але тепла – нуль 10.12.2024 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

Апостоли І вони зберуться колись як апостоли після вечері турнікетами черствих слів затягнувши холодний червень і брудними щипцями сліз з липня тягнучи дні-осколки доки серпня прогниле дно рахуватиме пульс вибоїн І мовчатимуть довго так наче тиша лікує рани А коли знову кількість втрат день ховатиме у смеркання хтось почне і підуть крізь степ безкінечні імен шеренги як осінні важкі дощі розмиваючи болем землю і сидітиме втомлена Смерть обмінявшись з Життям шевроном погляд свій опустивши вниз як і всі тепер, без роботи й спрагло слухатиме слова мов ковтками останню воду Й будуть згадувати бійці назви напрямків, міст, посадок як тримали свої рубежі як кривавив зорею ранок як трьохсотих несли у ніч і вертались, коли світало І звучатимуть позивні наче хрускіт відкритих банок тих, хто поки ще не зумів на щиті увійти до гурту Та сідаючи до вогню щоб зігріти холодні руки кожен, згадуючи своїх в цьому піксельному раю між зів'ялих квітів війни не чекатиме в гості тих хто іще в строю. Федір Рудий (@rudyipoetry) #рудий

Те озеро у лісі Між ДВРЗ і Биківнею Мало купу назв Найвлучніша — «Веселка» Тепер зветься «Лісове» Зараз закрите бо пепеошка А ми його називали «Вадик» Травень після 9-го Видався унікально теплим Після уроків з пляшкою горілки Йшли плавати на Вадик Пам’ятаю її теплий смак І як пофарбована у білий Пливу з Коси на рибацький п’ятачок Намагаюсь оминати водорості Які за легендою тягнуть на дно Ніби справа у водоростях І тут Дячик у човні: — Поцілуєшся — заберу тебе Я не планувала до човна Ідея сподобалась Він нахилився до води Зараз він сивоскроній дронщик То було на Косі А ще були Взрослий пляж, Дєтский І П’ятачок На Взрослому піску було найбільше Ми пішли туди грати в карти й пити пиво З нами були дві подруги Женя Дінарович і Віка Чорнобильська Вони виглядали як Голіаф і Давид, відповідно Чорнобильська тоді замутила з Любомиром Він єдиний мабуть, хто не мав поганяла І пішло-поїхало Коли любов змішується з любов’ю до наркотиків Залишаються лише наркотики Чорнобильська була ультра стильовою Тоді з’явився гурт Green Grey Фільм «На голці» І субкультура кислотників Багато гопників вважало себе кислотними І навпаки Не відсидів — не пацан На районі галімий драп «на парєкмахєрскай» І ширєво Яке називали «ділами» У нас не питали «як діла?» У нас питали «єсть діла?» Ширка для сумних «Цей дощ кумарить», — говорила я «Кумарить і без дощу», — відповідали мені Закатували куб з димедролом Потім залипали і чухмарились Їхали з села машиною і залипли А може й не залипли Достеменно невідомо Так розбилась Люда Морда Батьки займались барельєфною ліпкою Конча-Заспа як раз розбудовувалася Ходила на високій платформі У Спідниці-трапеції і жовтих окулярах З пейджером і сіарєтами З гірко-солодкою усмішкою І жалостями на свого хлопця Хто двигався, той не бухав Синька — бичий кайф Вони були на пару років старші Тусили з пацанами і пригощали цигарками Дінарович досі на метадоні Чорнобильську знайшла мама Голою в коридорі І Люді і Вікторії не було 20-ти #ДВРЗклубукубі

Фродо (Запах осені) Вітер змітає з каштанів пожовклі від кіптяви дні, і, посміхаючись, палить А серед листя згоряємо й ми, що там, потомлені, спали... Знаєш, наївні, так вірили в світло, що зникло звідси назовсім; Навіть весна, що здавалося, змінить усіх - вогко і цвіло пахне осінню... Дим від багать підіймається вище, десь над деревами - танучи; мабуть, нам це все сниться, треба лиш встати, встати зранку ще Щоб, залишивши все, поспішати на захід, від тіней міста і Хроноса; Тільки кроки свинцево- важкі - наче склом по асфальту - скронями; Вулиці сліпо торкаються ніг, і як бездомний кіт -лащаться, там де й колись, зеленіє бузок - тільки більше не чути терпких пахощів; Небо, знущаючись сипле, як в злодія, світло сонцем - прожектором; Голос, який ти так довго ховав у собі - з часом став просто шепотом… Те, в що ти вірив, всього лише сон, відблиск із інших вимірів; Досить безшумно кричати, досі, всі вже давно й непомітно вимерли. Тіні, що ходять по колу, і, спотикаючись, човгають - просто чиїсь невдалі досліди; В місті, де сотня життів не змінила нічого - завжди буде запах осені... ... І, коли вітром здує останній листок у саду, з мертвих яблунь і вишень - Ти як завжди, шепотітимеш їм у вікно "Що ж взагалі в нас залишилось?" І Той, що мовчав все життя, скаже нарешті голосно: "Віра у добро, пане Фродо. А за неї варто боротися." Федір Рудий

Дні — сірі, як Гендальф до Морії, мені би — зими на усі ро́ки. Мені би небо — насмішливе, зоряне, чорне, наче душа Локі. Мені би замість весни і сонця — вітру з запахом Гіперборе́ї. Мені би не спати, зовсім-зовсім — слухати тишу, мовчати з нею. Мені би просто йти, не спиняючись, вперед, туди, де на небі понурім хмари застигли шрифтом Бра́йля чи ластівки передчувають бурю. Просто безцільно йти, розумієш? Нести у кишенях вірші про зиму, щоб єдині супутники, буревії, крокували поряд незримо. І я би ніколи не спинився, стоптавши усі чоботи світу... Я мав би плащ з опалого листя і люльку, набиту вітром. Забувши про всіх, продавши душу, ночами співаючи у трактирах, доки вогонь чоботи сушить, ну а вино — віру. ///

​Бітники з Янівського некрополя Коли о 03:44 між Сіріусом та Апостолами відкриваються старі двері моргу, і вітер перегортає сторінки в розкладеному «Четвергу» – тоді з тіні виходять вони: бітники з Янівського некрополя. В кашкетах з порохом, у пальтах із трави, із мікрофоном в тріщині гранітного хреста. Вони несуть тексти, які написали на тильній стороні некрологів. І читають їх у тишу, де навіть ворон не встигає каркнути. Їхній клуб – між 6-ю та 7-ю ділянкою. Там – кафешка без назви, з вином із вінків і сигаретами з запахом моху й нарцису. — Чув, Стефо, Бітлз не справжні, Їх вигадали в шістдесят п’ятому в Горішніх Плавнях. Стефо киває і мовчки занотовує: «Бог – це ранок на трамвайній зупинці. Коли ти ще не людина, а вже і не тінь.» Вони пишуть на надгробках мелодією ковтаючого космосу: «Коли помирає поет, він просто йде на читання, де в залі – самі янголи, але звук – як завжди – гімно.» Вони не вірять у вічність, але мають абонемент на Землю Поетів. Видають збірки в одному примірнику, і ховають їх під лавками разом із залишками горілки «Немирів». І щосвітанку, коли перші електрички прорізають холод, бітники зникають: розчиняються в об’яві про ритуальні послуги або в коментарях під старим віршем в Фейсбуці. А хтось із живих раптом скаже: «Мені наснилося, що ти втретє цього літа зацвітеш…» І це означає, що бітники з Янівського вже прочитали тобі наступний рядок. © Кудлатий #кудлатий

25 років тому в цей день усім вам не пощастило. 5355280016798009 — на щастя

*** Ветеран війни. Таке знайоме з дитинства словосполучення. Раз на рік ми у школі терпляче слухали про перемогу над нацизмом й урочисто дарували гвоздики в целофані. Сонце пестило ордени на лацканах піджаків немолодих гостей. З кожним роком ветеранів ставало все менше. Тепер навпаки.  Вчора я грала у баскетбол із ветеранами війни. Пасуй! Пасуй! Зашпортуючись, ми дзвінко ляпали м’ячем. Парував асфальт київського спальника. Потім ми їли кавун. Червоний сік стікав по руках, крапав на лінолеум, домішуючись до горілки, вилитої після третьої чарки, –  так п’ють за загиблих, знаєте. Сонце довго котилося оранжевим м’ячем і раптом впало.   Відтак всі курили на балконі. А пам’ятаєш, пам’ятаєш те місиво в Щасті? Десь там унизу хтось слухав русскій реп. Я вимірювала відстань на око: нещодавно один ветеран вийшов з шістнадцятого поверху і не повернувся. А пам’ята’єш, пам’ятаєш. Поруч зі мною тепер багато ветеранів війни. Але поруч із ними їхніх мертвих завжди більше, ніж їхніх живих. Особливо тут, у цьому літньому лінивому Києві. Дава-ай! Пасуй! Ірина Цілик #ірина_цілик

Продовжуємо нагадувати вам про завтрашній (четвер, 18 вересня) День народження книгарні "Смолоскип"! І хочемо показати деякі типи дрес-коду, що їх за бажання можна використати для участі в нашій вечірці. Чекаємо на вас 18 вересня о 18-30 у Києві на Межигірській, 21. Не забувайте також, що під час заходу ми будемо допомагати Другому інтернаціональному легіону. Долучитися до підтримки легіону можна через благодійну лотерею і донати на вечірці, а можна й просто зараз: Монобанка - https://send.monobank.ua/jar/51MxT7FDAb Або за номером картки - 5375 4112 2116 3871

холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. @diominpoetry #дьомін

Коли твій Бог - естроген, ти амазонка, ти королева. Пітній на тренажерах, смачно їж, біжи щодужче, дика будь, кохайся! Тобі підвладне все, ти на своєму власному Парнасі! Приходить твоя овуляція. Все відчуваєш чіткіше, внутрішнє море стає більш глубоким, небо твоє високо-синє. Кричать твої інстинкти: "До біса всі кризи й фрустрацію, бо ти щонайменше богиня." А потім захочеш вологого й теплого затишку, пір'ям гніздечко прикрасити, наносити прутики, вимести всю пилюку. Підготувати гніздо своє до неочікуваного подарунку. У тебе забрали древні знання, єство твоє різне - то жар, то сніги. Забудь про провину, скажи собі: "Так, дика я, як ріка-ПМС вийшла за береги." Знаєш, що потім буде? Час одночасної сили та слабкості. Бережи себе, моя люба! Не віддавай черевички червоні, то ключ до твоєї самості! Просто вивчи до себе інструкцію, знай де твій Вкл., де твій Викл. Поверни свою дику жінку, полюби нарешті свій цикл! То є жіноча доля. Твій особистий фатум, тож не зважай на рамки! Shine on you crazy diamond!

*** Дивна річ —— бути Річчю. Ніби ти завжди обабіч головного сюжету, спілкуєшся жестами, поки всі інші витрачають слова. Твоє мовчання звучить гучніше за крик. Твоє “Привіт” —— лиш дотик пальців до плеча, що змушує здригатись і сміятись перелякано. Дивне призначення —— бути Річчю. Беззаперечно пропонувати руку без серця, яка вміє: дряпати зосереджено, мов кіт у саркофазі, гладити бережно, ніжніше за шовк труни, душити з пересердя, усіма фалангами, махати на прощання ніби ти щось завинив. Дивна догма —— бути Річчю. Тебе не знімуть у головній ролі, але саме ти триматимеш завісу коли починається горор чи муві Гая Річі. Дивна річ —— бути Річчю. І ніколи не стати собою. Плескати однією долонею Щоб ніхто не дізнався, чи ти —— частина комедії, чи просто уламок тіла, що потроху зникає. Фінал. Завіса падає. А я ще махаю. @mekkamoloka

*** Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих, Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній. Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати, Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені. Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув. Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко: «‎Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину, Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла»‎. Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці. Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки. Фтизіатри казали: «‎Як хочете жити, шановний, то варто Про спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить»‎. Від іронії кривляться губи старечі: «"‎Як хочете жити..." Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту". Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий, Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ»‎. Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини, Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався. Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримних Струни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях. Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда", Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита. Дід ледь чутно шепоче: «‎Стрімкий ураган ця хвороба огидна... Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром»‎. У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідка Пообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу. Хворий каже: «‎Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав... Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну»‎. Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає, Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення. Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє, У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «‎А дé я???»‎ Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій, За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним. Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі, І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити. *** Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго. Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно... Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина. Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих: «‎Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся – Краще сам...»‎ Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлий Скам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях. ©Марія Чекарьова 11–15 листопада 2023 року Вірш для марафону #винонадихає @poetry_ua за мотивами поетичного завдання від СУП.

У мене тут Венздей вдома, що робити?) #Косплей_Аделіс

ти приходиш у сни і тікаєш у мить наші руки — сльоза, наші душі — асфальт. знаю, дуже щемить і тягне назад. але ти така гарна, коли не болить, але ти така чесна без всіх барикад. ⸻ що зникають, як юність, в якій ти жила: і померла, і зникла, і билась з своїми — найживіша з усіх, хто здавався живим. так мене ти знайшла, і тебе я знайшла — ми ніколи не станемо ними. ⸻ бо з усіх, хто вже є, точно знаю тебе: ти — як нерв, ти — як щем, ти — як сіль і як вовк. виєш тихо на вітер, зализуєш кров, ліс не згубить тебе, він тебе віднайде. тож ходімо зі мною — ти мій шрам, я твій шов.

Іноді так буває, що запити змінюються просто «на ходу». Ми планували закрити кардіомонітор для медиків з Нацгвардії, але сьогодні зʼявився терміновий і критичний запит — авто для евакуації. Тому робимо так: 🔋 закриваємо два акумулятори для КрАЗа 40-ї ОАБр ім. Князя Вітовта, 🚙 закриваємо ремонт Jeep Grand Cherokee, 🚑 решта коштів із мого збору йдуть на автівку для Нацгвардії. Рібята докладуть своє — і разом купимо їм чортольот. Так буває: іноді потрібно міняти пріоритети просто тут і зараз. Головне — врятувати життя. Банка — send.monobank.ua/jar/3TU4iyA9eq ❤️ Репост — теж допомога 🙌