Храм поезії (🖤)

vertigo і здається як натисну сильніше я тебе ненароком зламаю моя коштовносте — серце зі срібла і білих мережив о ці прикраси тексти портрети і начерки листи за листами невже я купую крихти твоєї прихильности дрібку уваги живої — посмійся — нехай мені байдуже байдуже все ж бо конає однаково: висяйне вгору і вискніє з'їсть і ужалить скільки би не віддавав — а надто якщо віддавав — за пам'ятні миті короткі й прозріння порогові нічого не жаль бо ти моя дивна коштовносте світиш за краєм очниці і я простягаю долоні до тебе й виходжу із власного болю слабкого й нужденного тіла що майже не спить не вчуває своєї ваги і належности й віку вертиго!— окреслений промінь — раптовий політ який вартує спроби вразлива механіка серця — тугі провідки кольорові кровитиме чорно і довго — який не надріж

📖 Ще жодна книга 📖 Ще жодна книга не врятувала світ, А жодне слово не згоїло біль від рани, І все ж поети мріють лишити слід У плині часу. Плекають рядки старанно. Гуде тривога, лунає залізний дзвін, Кричить планета від жаху – та невмируще Живе закон поступових помітних змін Коли не в долях, так в нотах, очах і душах. Липень 2025 р. #на_останній_поличці ***

До всього звикаєш: чи вітер, чи дощ, може спека, Думки, що заснути вночі не дають, дзвін глухий порожнеч, Хвороби чужі, крики чайок, дороги далекі, Бездушність чиясь, чи тепло від сердець. Зживаєшся з тим, що повітря тріщить від напруги, Не можна додому, немає у ньому безпечних кутків. Із втомою – ноги гудуть, і зі зрадою друга – Дорожчими стали банкноти хрусткі. І миришся з горем, рахуючи втрати й до болю Стискаєш кулак, бо спинити не можеш ні смерч, ні сльоту. І вкотре картаєш себе: зарікався ж ніколи Не вірити в диво. І у чорноту. Приймаєш цей світ. Поступаєшся долі чи фарту. Зрізаєш зі шкіри рубці. Заспокоюєш пульс й супротив. За тридцять монет полонених здавали у рабство: Найкраще німі – лише тиск і дроти. Отак резонує в тобі на клітинному рівні Всепрощення й спрощення кіл на воді до похилих площин – Збудуєш консольні мости чи для злету трампліни. Епохи минають, щоб знов прорости. 09.06.2025 @olesya13r Вірш для півфіналу "Листя трави ІІ" #репа

Коли строкатий жовтень перетворює Картину вулиць на дощову пантоміму, Моя уява малює силует, Який більше не існує в реальності. Коли мірний легіт дощу стає рівним диханням, А тріск грому зливається з ударами серця, Холодні слова жовтіють опалим листям І прикидають сліди на дорозі, Стають непомітними з кожним днем, Де сонячне світло губить тепло На розіп’ятих стрілках старого Orient(та), Мов останній танок під акорди пам’яті. Осінній верлібр — причинність і наслідок В абстрактному просторі та часі. Він не пронизаний прокляттям і не наповнений Молитвами до Господа. Просто тимчасове усвідомлення того, Що мій сон про тебе ще не скінчився.

Печера старця Страх лишається на глинистих схилах, в тіні оливи. Звуки згортаються, як сухе листя в кулак. Світла нема: не потрібні свічки – треба дивитися в темряву і всередину себе. Все так. Тут тиша не лунка – поглинаюча, в ній не порожньо, а наче пірнаєш у воду, густу від спогадів. Бо в лоні землі тиша – не відсутність, а форма присутності. Тут не треба чути, бачити чи вдихати – а нутром гостро відчути, хто ти насправді. У першій залі тіні на сталактитах повзуть вглиб, де кажани бачать сни, висячи вниз головою. Колись аскети так усамітнювались. Камені чорніють від часу та кіптяви. Тут Гефест, тримаючи світовий лад хтонічною силою, точив зброю для титанів, мечі – для богів, а золоте лезо часу – для смертних. Зараз повітря важке, бо зберегло подих горнила. Талос метав каміння та нагрівав пекельно тіло і обіймав ворогів щосили, будучи останнім із раси бронзових людей. Сильний і слабкий: гігант з одною веною і мідною печаткою на щиколотці. Не варто було спати, довіряти, піддаватися – можна розбитися на одрузки чи втратити глузд. Є зал, в котрому приносили дари: зерно, мед, оливу, квіти, бронзу. Талія несе вологу краплинами підземних вод, створюючи вражаючі формації. Синестезія міфології, доісторичних знахідок, сенсуального синкретизму і пошуку рівноваги... виштовхує на світло денне. Даремно не йшов сюди раніше, стріти тягучу тишу, знайти себе. 25.06.2025 @olesya13r Для конкурсу "Червона троянда" від Собору поезії, пейзажистика

Ненависть виховується поволі, вимолюється на колінах, коли поза спиною дихають і говорять, що ти не людина і навіть їй не подоба І смерть твоя важить менше аніж повітря, аніж вода що перетворюється на пар, ненависть виховується поволі, стискається тканиною у зубах зростає в кістках і проростає судинами, як проростає цвіль на старих посивілих хлібах і богарадить тебе прожити більше, аніж дозволено Богородиця молиться за упокій та за зцілення Твоєї душі і плаче, бо ненависть вимолюється не з канонів чи літургій а із крові й сухих очей, ні сліз ні прощення ні помилування ні сліз хто ти хлопчику, і чому не залишив крихт, щоб знайти тебе і молитися, вимолити людей виблагати роки ненависть нагадує павутиння і плететься, ти знаєш, виплітається з сухожиль та могил виплітається з прапорів понад марсовим і щораз як знову копають ґрунти і труни несуть на плечах, замість усіх хрестів, я торкаюсь шкіри поміж грудей і здригаюсь, не слухаю тексту, але вслухаюся у відгомін голосів у дихання матерів та дітей жінок чи братів чоловіків чи сестер усіх, хто зійшовся аби ненависть поволі вирощувала себе у тілі, вимолювалась на колінах і зростала до болю у крижах та у грудині, до болю в усіх клітинах, які лишаються жити, ненависть росте з Аїду і досягає Олімпа, і кожен хто їй причина зрештою тільки тінь, але всередині залишилось стільки місця аби ненависті стало більше, стільки місця що вона не піде навіть допоки спиш @in_gal_night #софія_волкодав

Опусти косу – нехай з них росте трава. Пам’ять – це щось просте, як перші слова, це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд, щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад. Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести, їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти, із якої все ще намагаються видертися вони, їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни. Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий – страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій, напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель – справжня смерть виносить речі з чужих осель. Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове? Їхня кров в підземних ріках тепер пливе. Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат молитвою з уст старечих, лепетом немовлят. Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг, як збирати слова прощання із вуст чужих, як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут, як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут, як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими? Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

за руку в літо вивести вдоволено фіксуючи з триноги жовтогарячий відблиск на хвості повітряного змія — що вивільнився із нагрудної кишені - сховку /зацілованої/ тієї. зліва. і варто прямо в очі дивитися і закидати голову коли от так підстрибуєш із вивертом й обабіч поля /споришевого рядна/ до кладки — летіти вигоном / хтось особливо рідний на тебе там чекає хто має щит від одинокості — поміж життєвих правил не боїться відпускати нитку @nlitvinovapoetry #літіінова

Де стоголосо сто вітрів перетинаються, Лоскочуть очі перехрестя із гаїв, І каравани хмар у плесі віддзеркалені, Там віддаляєшся від смутку та реальності. Для цього сон мене сюди постійно вів? Торохкотять громи та блискавиці кліпають, Бентежить серце світлосяйна метушня. Якби ж вона лиш вирувала днями літніми, А не війна знов жонглювала із палітрами, І наливала фарби суму із горнят. Не вистачає у цей час краплин гуашевих, Таких, щоб радістю наповнити етюд. Глибоким тріщинам душі не до тлумачення — Січе посуха від нестачі щастя начебто. Тривожні зливи тільки створюють сльоту. Та розчиняюся на мить в обіймах Хортиці, Від злої волі тут оголені краї. Хоч між курганами виття сирени котиться, Та на Січі і у Триглава буду гостею, Щоб сили сповнитись, а спогад сни маїв. @literospletinnia #приходченко #вірш #літотаowl #owlhub

Друзі, фізичний «Спектроліт» вже у мене, а це збірка різножанрової малої прози від 13-ти письменників з різних міст України, де є: містика фантастика кіберпанк гумористика магічний реалізм сюрреалістична казка автобіографія та ін. До неї увійшло близько 20-ти моїх історій про кота, собаку і зайця. Хто бажає замовити, пишіть http://t.me/angazelena, вартість 300 гривень.

Уявний вибух Обвуглене серце маленького міста Крізь мене кричить і пульсує сльозами – І я прокидаюсь від власного здригу. Цей вибух – в мені. Ця тривога – уявна. Що ж так мене криє? Цей звук був несправжній. Чому мене міцно так стисли судоми? В новинах незвично читати про напрям У бік Добропілля – у бік мого дому. Ця лінія фронту гадюкою гнеться, Плюється вогнем, розбиває металом. Густішають вирви на доброму серці – Йому тепер жити з загостреним станом. Валізи, валізи – їх більше на ранок. Ворожих очей насуваються хмари. Читаю новини – і знов прокидаюсь Від вибуху, що народився в уяві. Задимлене місто у снах хворобливих. Я більше ніколи не буду удома? – Ця тригерна думка болить, наче вивих, Заклятий у чорну війну-невідомість. (с) Аделіс 22.07.2025 #Вірші_Аделіс

✍️ Авторський творчий вечір київської поетеси Марії Мельник Запрошуємо Вас на авторський поетичний вечір чарівної Марії, що відбудеться в легендарній кавʼярні-галереї Art Village. Звучатиме любовна лірика у авторському виконанні, яка надихатиме Вас мріяти і кохати. 💞

🤗 Також ви матимете можливість поділитися своєю поезією та відчути творчу підтримку.

Коли: Субота, 26 липня, 18:00 Де: Набережно-Хрещатицька, 39 Вхід: Вільний

🗣 Контактна особа: @Maria_Melnyk

⚡️ Збір коштів на капітальний ремонт Наваріка для 21 ОМБр 😎 Пам'ятаєте це авто? Це та ж машинка, яку ми з вами купили взимку для роти розвідки 21 ОМБр, де служить мій чоловік. Авто навіть отримало свій позивний – Наварік. Вірою-правдою він служив хлопцям, але бездоріжжя та складні умови експлуатації далися взнаки. Хлопці самостійно ремонтували та обслуговували авто, нещодавно замінили турбіну, але з'явились серйозні проблеми з двигуном. 👉 Зараз Наварік знаходиться на СТО в процесі розборки, на даний момент там потрібний кап ремонт двигуна. По ходу розборки будемо з'ясовувати решту необхідних робіт (триматиму в курсі). Попередньо визначили суму ремонту (запчастини, розхідники, робота) до 100К, але розраховуємо на менший чек. 🙏 Прошу долучитися донатами, репостами, допоміжними банками, всілякою підтримкою збору. Нагадаю, що хлопці працюють на Сумському напрямку. 💰 Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A 4441 1111 2698 5112 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на ремонт Наваріка" 💪 Пігнали!

Сидить на вікні в сарафані, спустила з плечей бретелі, Лимонад-базилікове літо у келиху грає промінням, У повітря злітають з подолу сукні прозорі метелики, На крильцях розносять парфум і лоскіт швидких дофамінів. Як щури до червоної кнопки, повзуть звідусіль горе-принци, За собою тягнуть мечі, здіймають дорожню куряву, Випростовують спини зухвало, мечуть з очей громовиці І прямують, бідосі, до мене з гримасами гнівно-похмурими. Полумʼяну, розпечену лють із глибин благородного черева Намагаюсь приклѝкати (марно, виходить лише позіхати), Піднімаюсь на лапи із риком крилатим загрозливим велетнем. Хтось вмирає від страху на місці. Інші - кивають пʼятами. Лементує принцеса в сльозах - смердючий мішок лускатий, Через тебе я вийду заміж у двадцять, старою й беззубою, Пів країни відбірних принців до мене приходило свататись, Та здобули лише довічну ганьбу чи безславну згубу. Я мовчу. Не пасує дракону нічого нікому доводити. Лежу віддалік від башти, знайомству б не став на заваді. Але жоден шукач трофеїв найперш не пішов до входу - Перекинутись з вами хоч словом. Чи випити вдвох лимонаду. @Ma_ri_ua #марися

Волохаті копиці моляться Сонцю на схилі дня: “Дай нам сил, щоб ми сухо стояли аж до рання, щоб не чули гарчання запалених громовиць, щоб коханці тулились у ніжності й горілиць. Ми колись були травами, квітом з роси та води, але світ нас для інших переродив”. Тут спокійно, сіється дим. Шерехаті обличчя сліпо гортають фігури хмар: “Ми молились роками до сяяння Неба — усе дарма. На трикутному острові, тут, де заснув вулкан, не будили чудовиськ, та страх в ковилі блукав. Ми самі були попелом смерті, легким, жаским, — стали лицями з каменю на віки”. Тут спокійно бути ніким. І вдихати життя на межі перетворень форм до кінця, до нестя- ми важкі світові закони. Чути гуркіт війни. Час молитись? Шепоче Мить: “Тут спокійно, стань Сонцем і Небом, своїх обійми”. 24.06.2025 © Олена Галунець ☀️ @virshoplitkarka #олена_галунець

Друзі, у серпні заходи будуть, ми вам обіцяємо💚 А поки що просимо вас максимально підтримати новий реліз RANRAWI! https://youtu.be/H18naw2YzqA?si=ToVtDSCzpdvulC1l