Храм поезії (🖤)

Абрикосовим цвітом весняно мете, Пританцьовують чоботи взуті. Чимчикую в Сільпо по акційний Артек, Щоб відчути себе у Гурзуфі. Як пісок розсипається з вітром крупа. На зупинці морозом побитій Перехожий лежить, засмагати упав. Червоніє кагор у торбині. По дорозі затока, у вікнах герань, Уявляю долину лаванди. Подивився Артек, із полиці не брав — Не курортно у квітні, сказав би. Недочитаний тред закатає губу. Остогидлі пейзажі на дачі Нагадають мені — ти в Гурзуфі не був І, напевне, його не побачиш. @pavukzdytynstva #василь_капця

Приглушимо звуки та вимкнемо світло, Дивлюся взірці твої, сплетені з вітру, Куштую повітря великою ложкою, І дихаю росами. Відверто світанки над скелями тануть, А присмерк лягає на змучені хмари. Твої сторінки я неспішно гортатиму, Ділитимусь власними. Прикрий моє серце, поранене вчора. Хай місту не пахне ця кава ранкова – На двох неподільно заварені вигадки, Ти будь мені крилами. Зітру, ніби порох, минуле з полиці. Розсипані мрії. Пороги оббиті. Усе перетерто. Не маю фундаменту. Дні воском розтанули. Волосся не хочу ховати у коси, Крізь сни проростаю, пірнаю наосліп В суцвіття думок твоїх, рани зализую. Побудь мені тишею. Згорни в оберемки проміння та квіти, Вечірнім теплом буде ніжність тремтіти. Стели простирадла розмов поміж рухами, Я буду розкутою. Приглушимо звуки. Ніч зорі розкине. Допити б у келихах помисли й кисень. Ти щиро і щемно у петлях призначення Побудь мені вдачею. @olesya13r #репа

— Не говори надто гучно, доки жар-птиця не впала за обійстя. Краще заховай лице і тихенько бійся, адже лоскочеш нерви, ніби вітер осіннє листя. Світло — паща лева. Пуща під небом за труну зійшла, бо промені жаром інферно сповивають білу шкіру. Тіло жевріє, доторки пройшли крізь серце гіллям менцинели. — Ненавиджу комах, що заповзають надто глибоко, у нетрі, ви були б давно стерті, якби кляте сонце не стало вироком. Долоні ходять по сивих пасмах, віщує мари помірний спокій. Вечір обіцяє дощем вкрити поле, що тим полем у пошуках спасіння ще зранку хижачка неслася. — Що ж ти за невдача? Твоє добро не цупкіше за мій голод, ти здобич, повір, зовсім скоро. І оселя твоя — свіжа домовина, із предками поряд. Сльози течуть кудись у безмежжя, сходяться навхрест на холодному підборідді. Сльози не люблять, коли за ними стежать, проте не серед рук, що відчуваються як рідні. — Де ж тебе діти? Вже місяць багряний пирує, а тіло лиш розпачем сите. Тримай мене дужче, людино, інакше не зможеш себе захистити! Кігті слабнуть у владі обіймів, і корені, спраглі до крові, розчиняють свої ікла. Вона вперше за тисячу років дісталась до лігва, вперше за тисячу років побачить сон. — Дякую тобі, людино. Ти був ладен стати героєм, натомість покінчив зі злом. @kildun4ikchanel #ставицький

Любі друзі, дорога родино, ми таки маємо файні новини! Вже вдруге команда LitSlamUA та "ОГОЛЕНІ" роблять спільний Літературний Слем в Одесі! На всіх вас (і нас теж) чекає динамічна поетична подорож, до якої можуть долучитися всі охочі – як одесити, так і гості міста! Відбуватиметься це все за правилами Вищої Ліги від LitSlamUA – три хвилини на виступ, три тури змагання, одна перемога та море незабутніх вражень! В рамках цієї події ми допомагаємо зібрати кошти для окремого батальйону 108 бригади ТрО, де служить наш друг, учасник слем-спільноти та поет Той Самий Письменний. 🕕 Коли: 17 травня 2025 року, 18:00 📌 Де: Бар "Вихід", вул. Ніни Строкатої 24, Одеса Вхід: Учасникам – 100 грн Глядачам – 150 грн Реєструйтеся, аби взяти участь, беріть усіх друзів із собою та пам'ятайте, що ВСЕ БУДЕ СЛЕМ!

Сонце Розмаєм у ясному листі —дивися!— сонце-павук золоту павутинку снує. Поволі від краю до краю... Збирає думки воєдино і сині краплі вплітає в ловець для моїх сновидінь. Я — крапка. Маленька комашка. І важко — знати, що сонце, до кінчиків лапок моє, Повинне усіх обігріти, і піде, плетиво світле відклавши на потім у тінь. Чекати лишусь під листочком до ночі, сонця тепло пам'ятаючи кожним крилом. Секунди рахує цикада... Багато обдумати встигну і стихне присмак тривог, який ти по собі залишив... Ти прийдеш. Сплетеш павутину і сині краплі вплітатимеш знову, немов бите скло, Обплутаєш ніжним промінням всі стіни, ніч упіймавши мою до колекції снів. Таланна

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

​🎙️Весняна презентація літературного журналу «Легіт» Ми вже відправили оригінал-макет журналу на друк, і з цієї нагоди запрошуємо вас на презентацію нашого четвертого друкованого випуску! Вона відбудеться в суботу, 17 травня, о 16:00 у Будинку Кіно (зал «Вавілон»). І цей захід буде по-справжньому особливим, адже в програмі: • модерована бесіда із запрошеною гостею – поеткою Мариною Пономаренко; • презентація нового випуску; • літературник за участі опублікованих у випуску авторів(ок). 🖇️ Обовʼязково заповніть форму, щоб зареєструватися. Будемо разом говорити про творчість і слухати вірші в затишній атмосфері київського культурного осередку. Чекаємо на вас🤍 Ваш @lehit

все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин, де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету, й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин - найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози, заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки, я збираю фрагменти любови - сонцецяточки на материнській щоці, і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт, так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову, я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів - і завжди повертаюсь додому *найрідніших зі святом Матері🫂

Ідеальна родина – зображення На малюнку між посмішок стислих, Наче шкіру, сльозу пересаджено, Наче дату у втрачених числах, Що у часі себе загубила. Всі докупи – онуки і правнуки, Перелітні птахи і ворони, Наче гості всесвітнього саміту, Що зібралися у Вавилоні – Восьма брама Іштар на долоні. У пастелі – ні краплі забруднення. У мазках і розтягнутих барвах Тільки поглядами, ледь відчутними, Озирається страчена справжність, Що сліди залишає назавжди. Все було, відбулося ще засвітла, Відбувалося в стінах і поза, Розчинялися, чули і бачили, Зігрівали теплом у морози, Та життя – це нестримана проза. Чорна крапка і вибух зсередини, І назовні – загрози з повітря. Полотном вони знову об'єднані, Переплетеним витвором зійдуть, Не зірватися щоб у підтримці. Все пусте. Виявляється, труднощі, Що здавалися зливами з криком, Стали зведеним випуклим куполом, Що за звичкою й досі, як блискіт. Металевий оточує присмак. Перервався зв'язок із молодшими. «У полоні вони, їх не вбито», – Так бабуся говорить до кожного, Із довірою, несамовито. І молитви її через сито… Сипле, сипле вона зауваження Своїм голосом лагідно-сиплим. Наче шкіру, сльозу пересаджено, Та сльоза просочилась у жили І зв’язок із життям загубила. Оксана Мовчан

Чапить самотня чапля над водою, Почапав невідомий галайда. Відлунням очеретів у двобою Сахнувся лунь за димкою п'янкою, Обкурює димар давнішній дах. Літа зозуля лічить надто точно, Набуте враз намулом полягло. Коваль кує та без перерви точить Бажаючих почути сто пророчих, І мовчазного жодного зеро. А ліс мовчить, осіли лисенята. Не виє пес, лиш ловить аромат Натомість м'яса зрізаної м'яти. Ведмідь тягає бороду зім'яту, Втомившись від погоні задрімав. Можливо, змила б сум травнева злива, Потроху ріже обрій апельсин. Вечірній плащ накине не примхлива Верба, й по водам попливе молитва За голосами пращурів – у сни. 10.05.2025, ЮІ

Емма сьогодні фарбує волосся в синій Емма ледь посміхається чужій дитині. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Емма не міняє зачісок бо боїться стати занадто дорослою. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Всі наші фотокартки розмиті Крім однієї Біля будинку з рудої цегли. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Ці спогади спресовані як книга, Вони заховані надто глибоко, І лиш іноді у нічному поїзді вони падають на тебе зі свистом. як навушники з верхньої полиці. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Її улюблений вірш твій, це отой, де "крутий перехід від ямба до анапеста", ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Про непотрібних котів, яких всиновила смерть, коли знайшла їх у червоному кошику серед шмаття. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Емма купує презерватив у кіоску. Емма сьогодні фарбує волосся в червоний. Емма більше ніколи мені не подзвонить. @olgaram

re:fleks і я настане той день - тобі нікому буде кидати меми. і є номери, та нема про що більше дзвонити. подивись: не таке вже й яскраве оце ваше небо! ну блін... я хотів би писати як некка, по дитячому просто романтизувати сум. я хотів би померти легендою чи хоча б просто померти чи хоча б просто чи хоча б чи але ми лиш малі кошенята. з головою вкриваємось мулом. милі й пухнасті. коли в мріях заплуталися нічо страшного, себе бережи і адаптуйся. я не проти. цей досвід безцінний, але він не має користі. я пишу оці діалоги, але ти як завжди з перформансом. тож давай вже не повертатись до клятих ігор. тобі потрібно ще більше щастя та більше фільтрів. зашибісь, коли нічого більше не хочеться, і більше не треба кричати. колись ти навчишся обирати хлопчиків, а я говорити з дівчатами. так негарно, коли пишеш про когось вірш і чомусь так паршиво на ранок. переслухаєш стерті голосові та не всі історії закінчує хепіенд((( головне, щоби автор уміло себе патрав. майбутнє іще підожде, і в ньому ніхто не обернеться втратою. важко намацати центр всесвіту, бо простіше знайти аналог: колгосп еротичних сценок напівголих дівчаток зі всратих тв-серіалів. ось він весь вайб: коли тебе різане весна витікаючи впасти в обійми літу! ми вже вивчили всі правильні отдвіти, і вони нам не знадобились. кричати - ізі. ревіти - ізі. мовчати - ізі. але спробуй, зображуй щастя допоки я їм попкорн. найкращі сценарії світ сховав у наших фантазіях перед сном. а поки що клятий лімб стоїть і чекає на перші краплини потопу назви хоч одну причину, з якої мені має бути не пох..й суцільні нулі... Мур Каметов

Частина 1 Крафтовий чай обліпихою змащує губи, Треба знайти зарядний пристрій, бо світ тебе загубить. Спочатку чекатиме, потім загуглить, Не знайде локації, буде волати у труби, А потім, як зниклу субстанцію, зовсім розлюбить. Дві тисячі двісті сімнадцять ночей від початку, О скільки хлопчиків народилось, скільки дівчаток! Перші хотіли війн, мирні жителі чахли, Другі хотіли кохання, як завжди, невчасно. Всі залишили в глобальній системі печатки. Як тепер розібратися, де люди, де клони? Кажуть, перші на шиї носять дорогоцінні кулони, Але другі так гостро заточили свої долоні, Що можуть робити підробки вже в материнському лоні – Справжні прогресивні сини і доні. Один до одного копії, не відрізнити, На них документи є, подані необхідні звіти, То ж цей процес клонування ніяк не спинити. Навіщо робити це? Твій клон завжди ситий. Він ідеальний, якщо налаштування не збиті. Можуть бути збиті коліна, лікті, носи – не питання. Питання: що робити, коли збиті налаштування? Коли переповнена пам'ять дві тисячі двісті сімнадцяти осередків, Коли збиті у гонці онлайн навіть куплені кеди, Коли будні ввібрали у себе дозвілля вікендів, Коли клони виходять вперед і забарвлюють рейтинг. Не знайду я зарядного. Пошук: шукай мене, де ти? Оксана Мовчан «Кіберпанк». Частина 2 Брудним черевиком розчавлюю чрева. Просякнуті куривом нутрощі гетто З'їдають ядушливі смороди стерва. Лише у чернетках накреслюють червень. У шкірах прожитих ховається етнос. Дві тисячі двісті двадцять четвертий. У папках поховані коди відроджень – Позначені спамом "порочні чатботи". Хто чинить супротив, стинають у жорнах Протектори часу, чипований кожний. Пологи в підвалі – початок свободи. Сталеві протектори стоптують простір. Останнього вільного стану титани. Манкурти у куртках з емблемою карми Крокують в неонових кубах реклами. Систему компаній ламають – незламну. Їх більш не існує у всесвіті даних.  З обличчям бінарним керують програми. Стираючи з пам'яті змісти створіння, Полюють на людство з поміткою "вірю", З поміткою "вірність", хто відданий інь/ян. У зародку з думкою "I am the winner". У стадії розвитку — загнані звірі. Будується хмарного сховища вирій. У тінях залізних прокинеться тіло. Мисливці під наглядом Ока повсюди. Безшумно шмигають pro.вірусні стріли. Мутація кави світанок зігріла. Без опію шиємо рани – ми Люди. Дві тисячі двісті двадцять... останній. 01.02.2025, ЮІ #кіберпанк #соборпоезії #колибали Частина 3 Каштанове танго танцюють титани, Дістануться ґрунту, завзяток дістануть Від знакових цяток родинних проталин До битих у битвах дзеркальних порталів. Титани повстануть. Повстануть хустини рум'яно-картаті, Повстануть, щоб волю на волі тримати, Щоб горлиця горя заплакана мати На груди під пір'я наклеїла пластир, Щоб тілом не впасти. І збільшиться, збільшиться стукіт каштанів, Зміцніє їх єдність, покращиться пам'ять, Збереться у низку в бою до останку, Аби після ночі засяяв світанок, Аби тільки ранок. Волають від ребер, шепочуть вустами, Зриваються зливами, снігом не тануть. «А хто це? – стирчить історичне питання, – Міфічні істоти фізично зі сталі?» Родина Титанів. Ковтають надію і вирок ковтають, Готові на все і на все вони здатні, Бо вартість на всіх та усі її варті, Кривавий вогонь із льодами стікає У пісні гармати. Оксана Мовчан Спін-офф

виходили у поле на світанні шукати сонце у похиленій траві побачили не світло а згасання останньої найменшої зорі побачили ще кволий світ що помалу зводиться на ноги і у траві – срібний ключик од воріт нічних видінь й ранкової вологи пускали псів – може віднайдуть шляхи й стежки місяця старого і йшли слідом пси – зачули ртуть: розлився місяць побіля дороги і верталися ні з чим до пустого дому і розганяли тіней у ранковій млі і жоден з псів гавкоту не зронить бо тримає в пащі залишки зорі Ростислав Кузик

‼️УВАГА УВАГА УВАГА УВАГА ‼️ Цей пост - офіційне запрошення на літературно-музичний івент від PLAIDPOETRY 🤔Що варто знати? Наш мегавибуховий, талановитий, чудовий та надуспішний ЛАЙНАПИЩЕ 🤵Команда організаторів - Бібліотекар - Дездрімер - Саміра - Мурочка 👀Де, коли та як? Дата: 11.05.25 Місце: Art Village Адреса: вул. Набережно-Хрещатицька 39 Час: 17:30 Вхід: донат від 150 грн ✍️Записуватися тут: @plaidpoetrik Приходьте, вечір буде моцний!

вона говорила а він до землі мовчав вбраний у піну бурчав прибій у причал мартини клекотіли літо здощило запінилось тай пішло з вітром із моря солоним гірким несло верталися побілілі стомлені рибаки із промислу на сухе сіль що роками сохла на іклах скель мушлі та різне всяке хвилі несли на берег і били в граніт так ніби море вчилось казати “ні” кілька мільярдів з гаком секунд чи років вже неважливо вона говорить до нього знічена і сумна тримає його за руку каже про тих що пішли тих хто досі є що море завжди повертається по своє шліфуючи каменюки а він мовчить про човни що невпинно йдуть у цю осінню прозору холодну ртуть провалюючись в невідоме і як ти кермуєш до обрію а під ребром важкими гронами стигне прадавнє зло стирає стежки до дому а потім зорі танцюють купальскі танки він мовчки тримає пальці її руки гріючи у долоні і наступає розкішна осіння ніч після коротких та сонячних перших днів гірко-солоних так і стоять ці двоє поки нічна чорнота поволі з’їдає будинки порти міста та розмиває лінії чути як жінка говорить як слухає чоловік а море облизує сіль наче перший сніг і захлинається слиною Томаш Деяк

.     .     . янголи зводять заводи на сході космічного простору – індустріалізація всесвіту, сум виробляється строго по строках, хром, нікель та кобальт качають його у просторе земляне черево. кратні зорі, здається, зовсім не заперечують. я подумав раптово – знав, що не можна, та все ж подумав – це, певно, тому куля здалеку – блакитного кольору. велика депресія не лікується, скільки не куй своє щастя – потрапиш у ров ти невдач, спекуляцій та сумнівів. нас вивчає небесна механіка, сенси пірнають у зоряний пил, захлинаю- чись чи чимдужче хапають планету за комето-стос, хоч ламаються пальці і спроби злічені втримати сателіт на орбіті пост-фабрики, жодного куцого шансу зарадити форсованому виробництву, навіть з крил не витягти рештки кісток– вони всі вже безкрилими застрибують у цей вир, ців'я на зброї теж не видно – варта не відчуває опіків від почуття провини. людства не існує, я лежу під космічними ґратами-тином, мені не судилося поспіхом подиву відсахнутись від брами в цех, де астероїди – це серця самогубців у центрифузі психічних статур. світ затих. заводи працюють. господь повісився на сатурні. @snowithoutw