Храм поезії (🖤)

▸ Пам'ять *тук-тук-тук* Нагадають про себе спогади, вдаряючись у скроневу частину мозку. І так хочеться запросити їх додому, напоїти чаєм, нагодувати пирогом з вишнями, але втікають щойно відкриєш двері. Точно глузливі діти.            …а за порогом спокою чекають будівлі, що самовільно демонтуються, розсипаються, втрачають себе. І лиш фундамент металевими кігтями чіпляється за землю. Кричить:                     «Я тут!                       Я досі існую!» Торкаєшся холодного каменю. Дивишся на небо, яке загубило свого цегляного Атланта, І ніяк не згадаєш:                     якими були поверхи?              які історії там мешкали? Збирай цеглинки, хоч і не добудуєш власну Вавилонську вежу, не згадаєш, що робила вчора.            …а на вулиці осінь виблискує золотом перших сережок, що подарувала мати. І листя шурхотить так, ніби знову бігаєш по ньому з друзями.              *шурх*                             *шурх* Поки рідні імена не розсипляться маленькими жовтими клаптиками на асфальті. Скласти їх докупи хіба важка задача? Л                           О                      Н               К                       Ж                       И М                         Ф                       Д Та чомусь не виходить… А дерево сумно хилиться пустими гілками, мовляв:                    «Вибач,            шукай минуле деінде» Згадуй, які лінії долі малювали тріщини ледве замерзлого озера, в якому колись майже втонула. Накажи ногам знову прокласти маршрути, якими крокували крізь заметіль до телеграфу.    *човг*                       *човг* Повзеш містом, бажаючи загорнутися в його обійми. Воно ж бо тебе пам'ятає ще юною студенткою!                     А хто ти зараз? Почуття змішуються, в єдиний зміїний клубок, невпинно сичать:             — Сссссссоромно! Авжеж, соромно. Бо загубила ниточку-відповідь до важливих питань:                              Де це я? Мене звільнили з роботи?                    Ці ліки вже випила?         Я знаю вас? *тук-тук-тук* Стукають спогади у скроні, розпливаючись плямою у помутнілому склі дверного вічка. Впустиш чи ні?                     Чинитимеш опір                                     чи       відпочинеш в блаженному забутті?                 Пам'ять лякає думки, і вони бігають, мов офісні клерки, від однієї ділянки мозку до іншої, питаючи:           Що робити?                      Що робити                                Що роби.. — Ти чуєш, бабусю?                         — Чекай! А як тебе звати?...

Генератори перегукуються з сигналами повітряних тривог. Подушечки пальців гріють дверну ручку кав'ярні. Хризантеми тануть в осені  замінником цукру. Земля — кругла, але для мене вона наче бургер. Ми — гарячі котлетки між змерзлими хмарами й ґрунтом. «Грій же, Світе!», — прошу. Хоч і сам можу будь-що зігріти. До холодних мурашок, щоб аж плавився сир. #маркітнийгербарій

*** тисне тисне вітер на горобину а я мала запопадлива наречена кров моя ж вічно густа солона рубинова так вже тече ти із якої родини, бо я з трояндових таточко твій робив із тобою що тріснула тріснула заслонка ніжно трилядова він не прийшов сиплеться з крони дрібка плодів коричневих аж від зап'ястя до ліктя тече узвар як я з'явилась красива і спантеличена як ти не звав садом подвір'ям котяться краплі ягоди та й навизбирую в грубе густе намисто вітер мене ламатиме а ти лагоди щоби їсти

Запечатати б час у квітчастості, Коли мороку осінь пручається, І під поглядом хмари курчавої Хризантеми не гасять вогні. Світ не бавиться більше у хованки, Безхребетних байдужо спресовує. Серед сотень бажань заблокованих, Най би пломінь ідей не марнів. Коли вени-траншеї спустошені, Докучають невдачі-горошини, Не дано іншим знати, що коштує За майбутнє постійний турнір. Ми в часах, що у біль оверлочені. За страхи, що на діток накочують, Коли дрони виписують розчерки, Дощ формує окрему сльозу. Колихається настрій на важелях, Ще багрянцем лозиння обтяжене. Листопад жовтизну розвантажує Та наносить із мряки глазур. І прямую до цілі примарою. Як заграва позаду зривається, У зловісно-величній кривавості Поміж віття хвилини повзуть. Не тримає їх обрій. Відчинено. Та берізки іще у гірчичниках, Зігрівати красою навчилися, Щоби голос надії не змовк. Майорію в тополях розхристаних, Та думки із борвієм почистивши, Відлітаю зі звільненим листячком У коралові рифи книжок.  Ні найменші клубочення темряви, Ні мороз хай у серці не стеляться. Тож відточую грані майстерності Із тернини прясти ніжний шовк. Автори використаних цитат: Ян Гуцул Сашко Негрич Ігор Снятичук Марина Горбатюк Iнга Кейван Юлія Яськова P. S. Ліга поетів

хтивки вона виховує себе, вкладаючи у своє літературне тіло невичерпну енергію словесних метафор і порівнянь космічних моментів, які перетворює у візуальні стріли якими старанно перемішує естетичний чай після першого сьорбу твій мозок хоче відмовитись від сприйняття того, що ця картина у твоїх очах і потім будеш згадувати, як було чудово колись від хтивок, які дають бадьорість, хоча ти і не спав п'єш знову і знову, то всі твої потаємні бажання розчиняються в міксі виноградних плодів але змушуєш себе стримуватись, бути мов камінь коли закриваєш очі, ти тонеш в красі, хоч як цього не хотів @sych_poetry

Ти ще такий живий, ніби теплий звір. Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втрат або осмислених, тож безнадійних, дій. Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять. Не засинай так швидко, а краще сядь і дослухайся в ніч, поки інші сплять: може ти втратиш теперішній фокус часу й подій, та залишишся той самий. В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім, рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів, світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім, чи принаймні вісім. Ти ще такий цілий, як горіх чи плід. Що тебе надіб’є, чим відгородить від краю, де ти король, чарівник і воїн? Знаєш, якщо приходиш туди один, обов’язково чекає на тебе невтомний кінь, а якщо не сам, то буде у тебе син, або, може, двоє. Поки ти ще не взнав нездоланний страх, поки ніхто не помер в тебе на руках, поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі, подушку м’яту, заїду на губі: все що в тобі – залишиться у тобі, Інше – поза. Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу. Катерина Бабкіна

Ти туди не ходи! Нехай пам'ять не буде зім'ята. Стережись обгорілих обійм. Жовтим квітам дано Прорости із кишень окупантів. Та гостріше клинок, Що готуєш думками собі. Павутиння гардин Зберігає секрети кімнати Та трояндовий жар на столі. Майже дюжина сонць Майоріє на ніжках цибатих. Ностальгічне ласо Восени знову настрій заплів. Там пашіли сади? А вони, як і стебла троянди, Раз у раз потребують ножа. Як би те, що пече, Теж зрізати прискіпливо-ладно, Щоб токсичний причеп На аварії не наражав. Хай невтішний вердикт, Що дала ворожба на суцвітті, Розділяю пелюстку на дві. Вистачає і так: Сто нещасть сумом-попелом мітять. І затихли міста Під новим покривалом із дір. Час іржаво-рудий Просипається далі безтямно. І веде неземний поводир. Хай років карабін Ще незримо єднає з місцями. Знову тверджу собі: "Ти і снами туди не ходи". P.S. Присвячено всім зруйнованим містам та місцям. #лігапоетів

Друзі! На цих або наступних вихідних буду їхати в притулок - передавати подарунок на Таємного Санту. Також дуже хочу подякувати Євіці за її донати на конверт! Після закупів — відзвітую. Ви також можете долучитися 👉 https://www.privat24.ua/send/33i08 Песики будуть дуже вдячні!

все що у тебе є – все воно може боліти те чого в тебе немає боліти не буде тож позбувайся добра допоки ще літо і не ховайся від зла бо воно повсюди і не звертай із дороги якої не видно і зупиняйся скрізь де знайдеш спочинок краще обходити збоку все необхідне краще не підбирати з дороги піщинок «свій» і «чужий» – це слова що нічого не значать «хочу» і «можу» – ілюзія для олімпійців майя суцільна – усе що ти чуєш і бачиш пік параної – біг у мішках на милицях воля й бажання – проекції термодинаміки смерть і життя – лиш питання сухої статистики годі шукати на небі підказок і натяків годі пройти вздовж межі уникаючи ризиків все що ти маєш і любиш – усе воно буде боліти все що вже втратив – не станеться навіть журбою є тільки простір і час – і обидва вони відкриті є тільки біль у тобі що минеться разом із тобою Іздрик #іздрик

я молитимусь тому хто тебе дав мені у пару він почує і дивитиметься з неба так наче ми чужі йому – найчужіші навіть наші серця він зупинить в такт щоб не чути більше Сергій Татчин

мені 25. дожив. 💅 тепер можу зібрати трохи ваших привітань на ЗСУ та мою єдину справжню мрію — мати вініловий програвач. 💌 якщо не зберемо 5 тисяч, все відправлю на ЗСУ. ❤️ також в подарунок підуть всі мої прочитані книги (10+ штук), розіграю всі. 😚 для цього треба зробити донат мінімум 50 грн. 🤑 донатити сюди. картка — 4874 1000 2278 3834 репост буде теж вартий всього, вартий кохання мого, вартий любові і мук і ще там щось теж вартий 😁😘

стопершої вівці надтепла шкіра і сон оголений ховає лід замерзлих пальців між бокалів гірко погойдується світла гострий лікоть і я б плекала тихих слів нічев'я гортаючи настінний календар щоб сонний бог прокинувся під червень і нагадав смак гострого вина в його долонях порізатись, та й годі до кісток між ребер напхано м'якої вовни не лялька, але look овечий крок вирішується відстанню до неба з гливких балконів скресаним добром і треба б чимсь тонким прикрити ребра і завести і за- штовхати в себе хвилини пасифлори доки кров тече по склу. між тим тонкої ніжки стебло росте з під пальців і до губ півроку як шкребеться з ребер кішка півроку сніг липкий як мертве хутро

Приємний бонус на ніч) Насправді дуже важливий для мене текст я б хотіла набутись близько  у тиші пустої квартири, щоб забився в обійми  і дихав, і тим лоскотав мені шию. ми б не спішили знімати із себе одяг, впиватися в шкіру. ти ховатимеш нас від протягів і від помилок. я торкатимусь твого обличчя, водитиму пальцями, намагатимусь вивчити, намагатимусь запам’ятати. як же гаряче ти робиш мені усюди! як робиш мене іншою: грішною, глибшою, чесною. ти умів мене втішити –  і ти можеш мене розпестити. та ти можеш усе, насправді! все, що хочеш зі мною, боже… я ненавиджу твою правду й те,  як сильно ти в мене входиш. до тремтіння, до крику, спазмів. ти – мій виклик, завжди невчасний. ти роз’ятриш до самих нервів, розгойдаєш мене зі спини. я нікого аж так відверто  не хотіла в собі поглинуть. я нікого багато часу –  ти мій перший пекельний досвід. нам ніколи не бути разом: з мене досить. і з тебе досить. кожен доторк солодким ядом проникає у мене й нищить. ти спускаєшся, щоб узяти, а я хочу, щоб ти був вище. я цілую тебе у груди - у рубці твої, шрами й діри. всі ці люди,  ці кляті люди(!) геть позбавили тебе віри. я не зможу тебе наповнить, як не в силах тебе залишить. довго схлипую від судомів у загуслій гарячій тиші

Заховане в повенях неба палаюче листя. Реакція — димна, туманом вкривається місто. Пастеллю приглушене все розмаїття барвисте, що око твоє перед білою вічністю тішить. Калюжі, мов дзеркало Яцрес, покажуть бажання — літати, як птах, не блукати брудними стежками та скинути вицвіле з серця: всі залишки жалю, печалі та суму, щоб там залишилася ніжність. І знову порвалося цінне намисто небесне — краплини, немов намистини, спадають та щезнуть у лініях долі асфальту, вчиняючи месу, бо там до весни шумуватиме листя під снігом. Невдовзі цей рік закінчиться, як тисячі років до цього. Лишилось з дванадцяти тільки два кроки. Птахи перелітні його проводжають, допоки не зникнуть за обрієм. Разом із ними підспівуй!

Нині з'явилась вістка, що загинув військовослужбовець Юрій Костишин — він же "Кіт Характерник". Не дуже був до нього дотичним, але тримали зв'язок у ФБ + він іноді поширював мої вірші на своїй сторінці у ФБ, за що йому дуже вдячний. І особливо вдячний йому за захист. Наостанок радив би вам передзамовити його книгу, котру скоро має видати видавництво "333": https://books333.com.ua/product/kit_kharakternyk_aby_dobranich/ Я це зробив це ще в червні, коли з'явились перші повідомлення про вихід книги. А зараз тим паче радив би підтримати.

Рятуй – не рятуй, та кого вбережеш Із 7 мільярдів людей. Добре було б мати в кишенях потрібні молитву, мантру чи суру. Коли гуркіт небес, за ним дрижання землі, а потім вогонь запалає в нашій станиці, треба припасти додолу і згадати слова, що матір навчила в годину лиху: Господи Боже наш, збережи наші душі та заступи. Тільки б не зараз. Тут ми плекали свій сад, ростили троянди. Гордості та пихи не знали. А з неба на голови наші та плечі ринули метеоритні дощі... Поки ти спиш, чорні круки позлітались у зграї. На тризну. Ми мали би цінувати миті, в котрих: радість і горе, небо і зорі, цукор і сіль. Якби зазирнути за круговид, де русла річок зміліли, тліють зелені лани, збіжжя збирає у клунки жаба з московських боліт. Попіл від міст осідає – подих димів од згарищ. Батьківський будинок знесли до остову, до голих ребер, до трощених хребців. У людей-бранців зв'язані руки... і постріли постріли постріли дірками у скронях. Нам з тобою зосталось прорости паростю, триматися і тримати рубежі, ми на межі. Час помалу складає щурів один до одного в коробку. Скільки в клепсидрі піску, щоб вкрасти в нього мить для бою? А після тебе щось залишилось? Джессі Галлівелл #поезія #ДжессіГаллівелл задонатити на розвиток проєкту

У кожного короля за плечима сидить переляк, а за ним переляк,     а за ним переляк,        а за ним переляк, за ним ще один переляк                                 закляк. І так в кожного переляку            по переляку — хто кому завтра    переріже горлянку. У кожної людини      на серці тяжка льодина.           А за льодиною — людина,        а за людиною — льодина.     І так на кожну людину по льодині. Озираєшся через плече, —     там три пари очей  переслідують в темнім провулку:     перша дивиться у минуле, друга в майбутнє,     а третя — у телефон.     Бачиш сон: три травми сидять на печі,    вирішують на “чу-ва-чі”, хто перший б'є у печінку.    Від болю падаєш ниць, п'єш воду з брудних криниць,    та часу немає нити.               НЕ               ТИ Не там.     Не так.          Не та               нота…    Тональність.             Стинальність.    Сти _ _ ль _ _ _ _ а під маскою маска,    а під маскою маска, а під маскою маска,    а під маскою маска… Зламалась?    Позичені сльози в четвер     достроково         погашені мемами. Кожна маленька трагедія      достроково погашена успіхом (чи принаймні його відчуттям). Чим більшим виросте успіх —     тим меншими стануть трагедії (принаймні до завтра). Впевненість, взята в кредит,      вимагає погашення пачкою  емоційних ресурсів.   …але то — завтра,                 а зараз  пора годувати          свого      надвразливого  короля.

Уявний вибух Обвуглене серце маленького міста Крізь мене кричить і пульсує сльозами – І я прокидаюсь від власного здригу. Цей вибух – в мені. Ця тривога – уявна. Що ж так мене криє? Цей звук був несправжній. Чому мене міцно так стисли судоми? В новинах незвично читати про напрям У бік Добропілля – у бік мого дому. Ця лінія фронту гадюкою гнеться, Плюється вогнем, розбиває металом. Густішають вирви на доброму серці – Йому тепер жити з загостреним станом. Валізи, валізи – їх більше на ранок. Ворожих очей насуваються хмари. Читаю новини – і знов прокидаюсь Від вибуху, що народився в уяві. Задимлене місто у снах хворобливих. Я більше ніколи не буду удома? – Ця тригерна думка болить, наче вивих, Заклятий у чорну війну-невідомість. (с) Аделіс 22.07.2025 #Вірші_Аделіс

stop-знак – загорілося червоне світло. зітри мене, наче мак, що перетирають у макітрі відвертих мотивів. речитативно – стирай. стирай так, як ніхто не стирав. зітри мене, як асфальт б'є коліна й лікті, як дощ – дитячі малюнки. стирай, як педаль на гальмах, як повідомлення, що не надійде… стирай   стирай    . с т и р а й. зітри цей текст 20. 11. 25.