Храм поезії (🖤)

Господи скажи мені, що я не поламана й не неправильна, скажи, що рішення можна міняти й міняти правила, скажи мені, Боже, що я не втрачена і не загнана, скажи, що навчуся бути з собою, а не зі справами, скажи, що навчуся бути відвертою й бути чесною: жити в брехні може і легше, але ставатимеш надто стертою. скажи, що життя буде триматися купки наче підклеєне, буде триматися навіть коли я напишу себе під стелею, буде триматися, коли я скажу що усе покинула, буде триматися і тоді коли в мене за спиною зникнуть страхи, які зупиняли мене під примусом. Боже, скажи мені - я не поламана і не стримана! Боже, скажи мені, що я зможу усе це вижити, і кожного разу, коли боюся кричи в мене! Господи, просто у голові кричи і кричи мені, що я можу це все змінити і переграти правила. доки усе в мені злиться на власні марення, доки усе в мені в люті руйнує відданість і перетворює жах молитвами й віршами, Господи, просто скажи мені, що я правильна. просто скажи, що я зможу у цьому вижити 5.6.24 #вірші

розквітає на вікнах портупеями памʼяті кармазинова стиглість ночі обвиваючи міцно панельні соти дрімотою густовощеною давнє місто на схилах відчайдушно тримається за турнікетні шлюзи час сповідує близькість близькість тане над площами неупереджено блюзово поряд лампи на вежі крадуться тіні напівбогів пильнуючих вмілість світлоносців добирати майбутні сюжети для баталій і перевтілень але втома невпинно сповідує в грудях мікроніжність котячої лапи і послабивши віжки поглинаюче маренням місто лягає спати 2025

Підсніжники У моєї води вже нема берегів, гіркоти набираються плавні. І парує мій степ, ніби бій перегрів все навколо, та холод насправді огортає пітьму березневих доріг. Не втечеш — спи́на сиплеться — крихти осідають миттєво — хоч трохи поїв волонтерського печива. Вихор… полетів, щоб створити вогненний пунктир із хатини, де спали й мостились побратими і я, собача та коти. Ми живі, та тривога — мов стилос. Розвиваю з утоми та спогадів текст. Воскресає земля край траншеї: снігокрапля за краплею ніжно цвіте. Цей митець тут загрузнув по шию у болотну пітьму, вікову боротьбу: якщо здатись, не буде країни. Необачні підсніжники стали на нуль. Ви розквітли, а хтось тут загинув. Надсилаю коханій дурний первоцвіт в цифровому тремтінні смартфона. У моїй далині вже немає боліт, а прозора весна пахне домом. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

Калюжа (Вірш №29) Жалюзі, нарізаючи сонячні промені, вимальовують ґрати на шкірі та ковдрі. Горобці хаотично щебечуть акорди, у чоло інтервали із дзьобів устромлені. Окуляри з ранкової смужки миттєво були скинуті мною, як тільки прокинувся. Умиваю неспішно обличчя й потилицю. Я замислився, перебираючи теми, немов колесом миші пройшовся по мізках. Послизнувшись на плитці, я вдарився черепом об поріг. Розпрощався з думками нікчемними. Черешнéва приховує кахельний блискіт, і приміщення нею по плінтус налилося. Самота у квартирі — тепер пустота. І з падіння пройшла вже четверта доба! Мої друзі ввірвались з нарядом поліції та чекали на висновки криміналістів, затуляючи лиця тканинами одягу. Сірководень, гуляючи простором протягом, нагадав їм про спогади світлі та чисті. Дисонансні акорди журби на щоках просочились у землю своєю вологою. Навістили плиту антрацитові ворони, повсідались і раптом кричать: «Кар, кар, кар!» Розбудив клятий звук домажорного тризвуку. Ожили мої роздуми, й зникла байдужість. І пішов я до ванної, витер калюжу. Безтурботно крокую за пляшкою рислінгу. © Анатолій Касперський 10.03.2026 #поезія

Цикл замкнувся: не знайти ні початку, ані кінця. Змій загорнутий в три кільця безнадійно дожовує хвіст, гріє зламану голку в шкарлупі недосидженого яйця. Вмів би плакати — звив би, звабив першу пересічну Єву з очима-стразами переспілим яблуком. Та що дати їй? Нíчого крім отрути. Ні ребра, ні серця, навіть голки — самі уламки. Перламутрові скалки  лускою поміж зубів. Не вберіг, не втримав і відпустив котитись під три чорти, під затерту вовну чужої ковдри, під чужі долоні, масні роти. І кому вона треба, надвоє зламана? Хто захоче гріти і берегти, не зіницю ока, звичайну... Горкне слово на язиці. Змій стискає незвичну самотню тишу в пустім кільці. @snigpoetry #мері

Хтивовівторкове Колір – донат з парною цифрою Ч/б – донат з непарною цифрою https://send.monobank.ua/jar/92zJHRxBvG

Змолоду бережи свою лють, подруго Поливай її іноді, як невибагливі сукуленти Коли світ стане розбитим і подраним, Твоя лють буде тобі скелетом Твоя лють буде велична, чиста, істинна Вона захистить тебе, наче панцир Ти будеш її замість хліба їсти І переминать задубілими пальцями Зліпиш із неї дракона, що палитиме ворога І боронитиме твої рідні вулиці й площі Твоя лють тобі обійдеться дорого, Та без неї вийшло б іще дорожче І тому твоя лють дорожча за золото Вір у неї, наче у бога, подруго І тому бережи свою лють змолоду Змолоду - і до останнього подиху Марина Пономаренко

якби я була Прю, я б ніколи більше не носила важкі торби з магазину валізи, що завжди зі мною, бо я ж бездомна, як перекотиполе мішки картоплі і ведра з водою у бабусі на дачі це все літало б навколо мене, наче я — планета, а речі — мої слухняні супутники і друзі кликали б допомогти з переїздом мене, малу і худу, а не сильних високих чоловіків якби я була Фібі, я б ще з дитинства знала про всі найгірші ночі свого життя ночі, коли від істерики закінчувалося дихання ночі, коли скло дрижало від вибухів і нудило від страху ночі, коли до виходу з вікна був лише один крок … таке собі знання. я б могла, однак, передбачити і всі найкращі дні свого життя дні, коли я бігла з усіх сил, щоб когось обійняти дні, коли я торкалася теплої кори дерев, осяяної рожевим світлом, щоб відчути єдність усього живого дні, коли я багато сміялася але найбільше я б хотіла бути Пайпер якби я була Пайпер, я б зупинила час в тому дні, коли я вперше побачила море був листопад дев‘яносто восьмого я забруднила рукавичку, і мила її в морі, щоб мама не сварилася я б залишилася там і більше ніколи б не сталося зі мною нічого поганого нічого, що розбило б мене, як маленький корабель у штормі я б заходила в море, як заходить в нього вечірнє сонце, і вода б загоювало мою шкіру, як розпалену поверхню сонця я б слухала вічне — шшшш, шшшш, — коли хвилі труть між собою гладенькі камінці і море б колисало мене, як своє дитя — солона кров, солона вода але я не Прю, не Пайпер і не Фібі і тому я тягну свою валізу, залишаючи чергове місто без жодного уявлення про те, що чекає на мене завтра і не можу зупинити час у теперішньому і тільки й повторюю: майбутнє, прошу, будь добрим до мене будь добрим до нас усіх 25.06.2023

і коли, чуєш, напишеш вірш, кинеш його, мов м'ясо собакам, я просто знатиму - ти знов не спиш. і ніяка спідниця вже нічого не прикриватиме, бо темні важелі зійшлися у часі, коли стоїш на коліні, мов бовдур, у стінах внутрішнього Алькатрасу, немов апельсинова шкірка, згорблений коли збираєш останні фільтри щоб не сказати про щось важливе лонгрід, непослух... а далі - титри, а далі - губи до губ під зливою в лімфовузлах північного сходу, у трасах Гаусса паранормальних, безліч світанків себе ми знаходили торкаючись сонця цілунком останнім Єва Верле (@viknapoetry) #єва_верле

хтивки вона виховує себе, вкладаючи у своє літературне тіло невичерпну енергію словесних метафор і порівнянь космічних моментів, які перетворює у візуальні стріли якими старанно перемішує естетичний чай після першого сьорбу твій мозок хоче відмовитись від сприйняття того, що ця картина у твоїх очах і потім будеш згадувати, як було чудово колись від хтивок, які дають бадьорість, хоча ти і не спав п'єш знову і знову, то всі твої потаємні бажання розчиняються в міксі виноградних плодів але змушуєш себе стримуватись, бути мов камінь коли закриваєш очі, ти тонеш в красі, хоч як цього не хотів @sych_poetry

Кава з десертом — відлуння минулих часів, Приємні моменти, що дійсність тримають шпильками Емоцій. І вітер куди би в житті не носив, Згадається місце, де смачно було та цікаво. Згадаються навіть погода: чи сонце, чи дощ, Які у той час співрозмовниками тобі стали. І ти пронесешся прудкими думками уздовж Провулків Парижу із теплим, крихким круасаном. Із вежі Ейфеля пройдешся по місту згори, Як риба в воді почуватимешся на Монмарті У колі художників, а Нотр-Дам-де-Парі, Із цілим ще дахом, погляне на тебе пихато. Завершаться мандри тоді ж і коли кава-брейк, Робочі години нерідко плетуться марудно, Та може, наступна перерва закине тебе У Відень, наприклад, коли на столі буде штрудель. Вірш на марафон #смакнації від @poetry_ua #круасан, #вірш, #кава, #поезія

(не) моє полотно Якби моє тіло було мапою всіх сказаних слів і змовчаних фраз всіх викриків звинувачень обрáз заперечень знущань глуму сміху слів 'пробач' 'люблю' 'ненавиджу' ' я завжди поряд' 'ти не потрібна' 'геть' Якби я малювала її сама - перетворила б на попіл, розвіяла вітром, втопила у келиху шампанського, але ні, не випила б, - вилила під ялинку Втім... Я лише полотно, залишене на поталу любителям 'високого мистецтва' Вони самі зробили це зі мною... Я лише полотно, на якому поважно розляглись обережно наляпані плями обрáз дірки‌ від знущань обпалені краї звинувачень пунктирні доріжки сміху глумкого, що перебились і на інший бік Я лише полотно, на якому, ніжними доторками зашивали дірки словами 'пробач', зачищали краї шепотом 'люблю', коректором турботи замалювали пунктир з обох боків Я лише полотно... Не ідеальне, не біле, - з історією у десятиліття, з обіцянкою продовження, де кожне слово вкарбоване вибите запечатане У стошаровості шкіри У стошаровості моєї душі . M.Leit Дуже дякую @AvaadaKedaavraa, за таке неймовірне оформлення цього віршу🥹 я й досі частенько передивляюсь всю карусельку і не можу натішитись❤️ marlena leit

Вітаю жіночу частину спільноти! 💜 8 березня — це нагадування, що права жінок ніколи не з’являлися самі. Їх виборювали, і ми продовжуємо це робити 🌿

Маніфест* Дякую тобі, сестро, що подарувала мені право говорити про власні права вільно пересуватись світом та пізнавати його бути вченою і володіти не тільки секретами зваблення Дякую тобі, сестро, що відстоювала для мене право бути матір’ю стільки разів, скільки я захочу або не бути нею взагалі натомість стати собою, а не тільки берегинею примарного вогнища Дякую, тобі, сестро, за повернення мого тіла мені мого прекрасного голосу і гучного сміху право отримувати задоволення та проявляти злість — навчитись слухати себе, а не всіх навколо Дякую, тобі сестро, що подбала про мене ціною власного життя, тіла і становища в суспільстві, що не було добрим до жінок, та не здалася в моменти слабкості Дякую тобі, сестро, хоч я й не знаю твого імені за вибір, який ти не мала за безстрашність, хоч ти й боялась за віру в мене та майбутнє кожної, яка камінь за каменем переверне цей усталений світ (с) *присвячується кожній жінці з минулого, яка боролась Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

II. МАРИ Я не мрію про краще життя, Сад вишневий і коло родинне Час веде нас крізь долі невпинно В сутінкові краї забуття Грає вітер в спустілих шатрах Ми лиш тіні у світі мінливім Все, що дорого серцю і мило Обернеться у попіл і прах Та куди б не заводив мій шлях Наче в спогадах мертвого світу Я щоночі у снах бачу квіти, Що жевріють на сніжних ролях @edelweiss_poetry

холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. @diominpoetry #дьомін

В цієї жінки сьогодні День народження, а її навіть ніхто не привітав((( пі.ес. а якщо серйозно, то так, нині я підросла ще на рочок. За цей рік в моєму житті відбулися найпрекрасніші зміни, які можна лише уявити. Я й сама змінилася. Все змінилося. І це прекрасно🥰 Але важливо пам'ятати, що ці зміни стали можливі завдяки нашим захисникам. Власне, я живу, радію, творю завдяки нашим захисникам, тому, як і кожного року, прошу ваші привітання спрямовувати на мій актуальний збір. Побажання пишіть в коментах до донатів. Я все-все прочитаю. Дякую усім, хто був і залишається поруч. Мені дуже пощастило з вами🫂🫂🫂

Розширення території

​​Автопортрет Кожна клітина в мені народилась, жила і померла. Час розписує мою шкіру, все сильніше  вдавлюючи олівець - от вже видно його майстерність в кутиках очей і на чолі. Моє тіло помережане стріями, які тоненькими стрічечками в’ються й нагадують, що воно, обважніле, було тимчасовим прихистком для ще двох людей. Мої думки змінюються зі швидкістю автівок на магістралях, а погляди на цей світ народжувались, дехто з них чинив самогубство й розбивався, інші ж тримаються за життя і поки ще тут. (але чи буде так надалі?) Є й такі, що прийшли занадто пізно до мене і ми пізнаємо одне одного боязко, як молоді коханці. Чи щось залишилось в мені від десятирічної мрійливої дівчинки, яка в двадцять була повна сподівань, як земля насіння, що так і не проросло? Якщо теперішня я вже не я, то це я інша чи все ще залишаюсь собою минулою? @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

блиснули зорі з-за віяла віхоли. погляд мій стигне Полоз липкої колії вигинається під вагітними животами вагонів. Встигла. Попереду — дивний новий світ, до якого ми думали, що готові. Металевий скрегіт засвердлюється в голову безкінечним повтором, ритмічним тіком коліс, питанням: що якби? Паперовий журавлик, зім'ятий квиток на ковчег. Депортація далі від себе, в ілюзію спокою. Обіцяний Неверленд на повірку — труха і попіл європейської якості, вартістю в битий цент. На шляху від тривог до картону чужого порогу неминуче утворюється акцент. Божевільний Вінсенте, знала би, відсікла би обидва вуха за твоїми завітами. Тільки б не чути, як голодні круки з кістяними ротами-бритвами поступово ставатимуть ситими. З тими, хто поруч, доводиться усміхатися вдвічі ширше: за двох. Такий собі Гуїнплен серед сонних і апатичних, заплаканих та затихлих. Різних, однаково поєднаних відчаєм. Скільки ще залишилось часу? Зі швидкістю п'ять сантиметрів на секунду потяг розтягує шлях з А до Б. Вчепився зубами в ослаблу руку, як пес, що намагається відтягти тіло своєї знепритомнілої людини від розкритої навстіж духовки. Скільки нам ще залишилось? Скільки Їх залишилося там, куди так хочеться повернутися? Застрягаю у горлі аскетичного коридору крихкою кісткою — ні відкашляти, ні ковтнути. До кінцевої дихання бути тут легше, ніж там тонути в клітці евакуації два на два. Безупинно пташину шию гризе вина, бо жива. Промальовую сценарії в голові. Уявна підлога всіяна паперовими кульками можливостей. Натомлений лоб укривається росяними краплями. Цьогоріч аномальна зимова спека. Залишитись? Поїхати? Куди взагалі прямує цей бісів потяг? Затуляю міцніше вуха. "...І коли ти підеш долиною смертної тіні, на світіння лампади чи жовчі настільної лампи, по обидва боки дороги підпиратимуть вогкі стіни, ті, хто так як і ти, опинився у списку "значні втрати" На цьому пероні виявилося не так вже й багато людей. В розумних книжках писали, що нас мали би зустріти крилаті волонтери з жовтими блокнотами, де маркованим списком значитимуться наші хороші й погані справи. Може, навіть ті, що ми так і не встигли почати. Надії залишаються не на порозі пекла, а тут, на тлі пустого зимового поля, під зігнутим від вибуху черевом металевого пса, з-під якого сьогодні чомусь особливо яскраво... блиснули зорі з-за віяла віхоли. погляд мій стигне. @snigpoetry #мері