Храм поезії (🖤)

Доторкнись і стікай по зазубленій шкірі, Відмічай, як на мапі, у тисячу кроків маршрут. Обертайся, здолавши непройдений вимір. Віднайди наші числа, як градуси ртуть. І нехай всі загублені в пальтах світанки, Повертаються спрагло до літніх завіяних руж. Запашисто вкриваючи тіні парканів, І відбитками пальців – по сканерах душ. Я в тобі розтлумачу всі ребуси й коди, Всі приладдя залишу – є тільки сплетіння моє. І воно розплескає колодязну воду, Саме ту, що зазвичай жага твоя пʼє. Відгукнеться на сни мої втомлений дактиль, У якому безмежність впізнає тебе назворот. Зі слизької долоні злітає наш чартер – Наддієвий, найбажаніший антидот. Оксана Мовчан липень 2026

💔Щойно дізналася жахливу новину — в притулку для тварин Сіріус сталася пожежа. Погоріли вольєри, кухня, на жаль є жертви серед тварин. Їм зараз дуже потрібна допомога. Сама я вже багато років є волонтером притулку, особисто знайома із власницею й довіряю їй, саме із Сіріуса моя собака Джес. 🤞Якщо бажаєте допомогти притулку — ось банка для донату: https://send.monobank.ua/jar/4dB5LeVe9T Саме туди полетіло моє роялті з Променів🙏

«Цвях» їде у Львів! За підтримки культурно-мистецької спільноти «Мозаїка» відбудеться презентація антології гостросоціальної поезії. На вас чекає: — розмова з авторами та читання віршів; — живий музичний супровід; — відкритий мікрофон, де всі охочі зможуть зачитати тексти на соціально важливі теми, що стосуються насильства, нерівності, залежностей, ментальних проблем та соціальних наслідків війни. Учасники: Анґа Зеленан Олена Галунець Олеся Остапенко Остап Кудлатий Модератор: Андрій Милявський Запрошена гостя: Ія Ківа Проєкт абсолютно благодійний, тому всі кошти з продажів книжки спрямовуються на потреби батальйону «Айдар» https://send.monobank.ua/jar/6F2aXQozao

Бетельгейзе Понад усе на світі прагнути впіймати мить. Хотіла би тебе зловити, коли ти падатимеш в сон десь між сузірʼями Кассіопеї і поясом мисливця Оріона Коли одягаєш на шию зорю Бетельгейзе — люблю тебе Коли сумна, як березневе небо, по якому увесь день ходили і човгали важким, таким осточортілим за харківську повномасштабну зиму взуттям Чи в те карпатське літо, коли дивилася на гори і бачила — Ті, що найдалі — кольору твоїх очей Коли залишаєш відбитки в повітрі Коли залишаєш відбитки на склянці І в ній вино стає Егейським морем, а чорний чай — вечірнім сонцем Уранці потайки торкнутись твоїх темних літер непевного змісту нерівного крою ти зберегла моє серцебиття в блокноті У горах я тоді помітила серед блакиті твій силует — зі срібла Хотіла би тебе впіймати, жінко, що ховаєшся по той бік місяця по той бік дзеркала, по той бік світла і нарешті роздивитись

чорна пʼятниця — червоний день. можна купити майбутнє. достатньо посереднього, щоб все як у людей. аби не переклеїли цінники як завжди, буцім, новеньке, з нескінченним терміном придатності, однак… *штрих-код не сканується* щось нечисто, не працює захист прав споживачів, відстояти чергу легше, ніж себе. хотілося гнути свою лінію, а не підкови кульгавій блосі. але це дано не всім… дано: задачка із зірочкою. немає підказки, не ласує “ad astra”. шукачі свого місця одвічно у мареві танули, бо землі обітованій — ні власника, ані кадастру, тільки криво дописана маркером епітафія. нічим крити, писк терміналу глушить вічного критика. *оплата не пройшла* коли радили виходити за власні ліміти, не мали на увазі кредитні. шукай рятунку, землю носом рий, та скарб стирається із поля зору тінню ластику. царина розступиться лиш перед цвітом папороті, та ти знаходиш тільки пластиковий. мтб-1, липень 2024

Я у пастці. В'їдається в шкіру рибальський міцелій, Щоб мереживом неводу витягти спори думок. Диким танцем здіймається хвиля у річці завмерлій, А тенета міцні, а тенета ласкаві, як шовк. Говорити. Навіщо? Обізнаний в справі рибалка, За законами Всесвіту риба завжди мовчазна, Як постскриптум, який майорить у спідничці бунтарській, Як зворушена пострілом сонна холодна війна. Дна не бачу. До носа тягну рятувальну шапинку. Підсвідомість тримається хитко на ніжці одній. Все на краще. Пливти не вдається, зникаю нестримно. Хто розкинув приладдя: злочинець або рятівник? Бездиханна. Ховаюсь за гострим обводом баркаса. Я на суші – не знаю ні мову, ні жести людей. У мембранах з бажань риболова утворений насип, В отолітах «тебе відпускаю на волю» гуде. В білій смузі. Смугасті мотузки лишились назовні. Між лускою капкани вагання – природний порок. Серед блюзу сумного в музичних витках грамофона, Під дощами заграє грибний рятувальний фокстрот. Оксана Мовчан Вірш, написаний на 2й тур ВМ7

катамаранова долоня човника по волі хилилася, поплавковоподібним клюванням паніки. документи в целофановому кульочку, мокра сорочка, спідниця, білизна й кроси. ми просто стоїмо – такі свої, сміємося. дощ ллє, наче зі слоїка. чекаємо на таксі, красиві й смішні. вже й таксист сміється з нас і з нами. їдемо… район Маки, Вінниця наполовину залита. ми на восьмому, у 801-й квартирі. дуже милі. багато говоримо, п’ємо чай із лимоном і без, переодягнуті, рушники й речі сушаться, а в грудях ще й трусить так. ми наче актори серіалу «Друзі», але ми не актори – ми друзі. свої, справжні. 22. 07. 26.

місто сьогодні - вицвілий картонний макет, де сонце приклеєне до неба дешевим скотчем… знаєш, я не хочу бути дівчиною, яка чекала двадцять два роки у порожній кімнаті, спостерігаючи за цим видовищем… мене оточує тиша, Докторе. не та, що в кімнаті, а та, від якої на очах лишаються мокрі мітки, щойно відводжу погляд від вікна. бачиш, бачиш цю тріщину на стелі? з неї пахне не Галіфреєм - там пахне пилом змарнованого часу. прошууу, вилікуй мене від цієї реальності... я, чорт побери, знаю, що ти десь тут. не в блискучих обладунках, а в потертому піджаку, з кишенями, повними непотрібних ключів, що не згодяться навідатись в жодні двері. я чекаю на звук, схожий на те, як космос намагається відкашлятись. нехай ця синя будка приземлиться просто на робочий стіл, розбиваючи чашки недопитої рутини. мій діагноз - невідомість, що не сумісна з життям. дезінфікуй це «завтра» звуковою викруткою, вирви мене з цієї петлі… я готова! знаю, ти не завжди привозиш туди, куди ми хочемо, але завжди привозиш туди, де ми потрібні. тож, візьми мене з собою в ту мить, коли Біг-Бен зупиниться, або коли манекени у вітринах на площі Ринок раптом вирішать, що вони живі. я не злякаюсь, я вже бачила Вашту Нераду у тінях настільної лампи. ти можеш видалити мою історію, я згодна, згодна не існувати, аби тільки не чути, як скрипить цей пластмасовий світ. тисни на старий важіль. ми летимо не «кудись», ми летимо «геть». і якщо завтра я стану просто відлунням у твоїй пам’яті - це буде краще, ніж прикидатись вартісною у сірій черзі за життям, якого не існує. тисни, тисни важіль до упору. це не втеча, це нарешті зцілення.

▪️тринадцятий▪️ Стекла краплина з пелюстки, до губ землі, яка приймає та гусне в гущавині. Життя пірнає найглибше, під плющ війни, щоб там зродити надію, дугу в зелі. Ще день, ще тиждень, ще місяць – тоді дуга ростком напнеться й оберне листки у вись. В пітьмі зотліла толока – і світ завис, дарма – з промінням в руці йде дід у гар. Старий скеровує хмари, немов пасе, вітри до нив направляє: степам пече лани дощами вкриває, де пав з мечем гонитель, клятий лісами, а мова – все! Де яр, там сховок, байрак йому – оберіг, змія хвиль річки ковтає військá катів. І степ морями хвилює він, як хотів, чужих пускає на скелі з в'юнких доріг. Мольфар пускає сльозу: де постав завій, а був росток – у надії на світло ріс, утік зі згару тужливо у схов до риз. З біди сам плющ на тринадцятий рік зацвів. 13.07.2026 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

Warsaw серпень — нитка, зараз стоншиться і порветься проведе тебе до осінньої меланхолії і хапаєш-п’єш повітря, і йдеш по коліях добігають кінця літніх подорожей кілометри   і вмирає в тобі одне, іншим повнишся надмір кожен серпень п‘янить безповоротно втраченим все, чого боїмося, кому надаємо значення розпадеться на пил і тільки тоді стане явним   кожне «зараз» у шкіру знемогою вмить врізається кожне «потім» з поправкою на «якщо виживем» відриваєш частинку себе — стане комусь поживою але серпень йде сміючись, йому байдуже @novakain_poetry

хто ще не проголосував?

що означає бути цілими? чи ціле — червиве яблуко чи ціле яблуко більше за суму його частин: яблуко, червʼяка, дірку від червʼяка а дірка від бублика а коли червиве серце а як ціла держава? чому ми памʼятаємо, що Ян Смутс ввів термін «холізм», філософія цілісності, та не те, що він був за расову сегрегацію цілісність у сортуванні за фактом народження? чи я тепер — теж фашистка, бо зву росіян другосортними? — ти ціла? — всі цілі? всі цілі уражено ворогом що означає бути цілими? що означає бути цілями? кожного дня прокидатися з думкою «сьогодні не я» дивитися, як росіяни на червоних доріжках розсипаються червʼяками заповзають у ваші західноєвропейські яблука як їм там тісно і затишно разом з тим сучасна імперія колишній імперії — дім що означає бути цілими? булí колонії майже ніколи цього не знали від зміни доданків сума не зміниться окупація — інша форма війни відійди від вікна осколок летить «сьогодні не ти» «сьогодні не ти» «сьогодні не я» питання: чи лишишся цілою завтра? й скільки російським вбивцям здасться бієнале й кіна щоб стерти твоє імʼя щоб стерти тебе цілу #моревіршів 2 липня 2026

Гра в мафію через український бот тут: https://t.me/mfvrdl Сьогодні 21:00

Лірична частина Фуги Містеріо А. Пʼяццоли бас остинато і короткі мотиви в правій — розмова без відповідей))

Боги бездоріжжя, Боги попечених сонцем плечей і носів, Боги землі під нерівними нігтями, Боги пролитої крові, а також цільної крові та її компонентів, Боги матюків, що їм не місце в поезії, Боги руїн і згарищ, Боги врятованих із-під завалів, Боги бродячих собак, Боги спалених книг, що вони читають ці книги, я сподіваюся Боги розбомблених ринків, особливо Лук'янівського, Боги кавунів на десять і більше кіло, Боги розпачливих віршів, Боги броніків і касок, Боги дивом уцілілої порцеляни, Боги грифонів і блазнів, Боги хорошої музики, особливо пісні Knocking on heavens door, Боги переповнених поїздів без кондиціонерів, Боги зловісно червоної повні, Боги гарячого безсоння, Боги її лінивих чуттєвих пальців, Боги його неголеної щоки, Боги медових немитих черешень, Боги білих вин і шкідливих енергетиків, Боги комендантських годин і найвеселіших способів їх порушення, Боги сліз, Боги неперелітних птахів, Боги державних кордонів 1991 року, Боги двох морів і калюж, Боги ранкових дощів, що починаються після відбою тривоги, Боги болю і сили, Боги війни і безпідставної віри, Боги затятості Нам Україну храніть (с) моє

Ілюзій розтрощені храми. Життя — декадансовий тетріс: в нім так театрально згорають у травмах незрілі естети. Краса же — поняття відносне, штовхає думки закоцюблі. В поношенім нотнім блокноті емоції грають ноктюрни. Вишукуєш сенс у безсенсі. Будильник. Сніданок. Зупинка. Вже навіть нахаби не сердять — у гніву всі шини пробиті. І світ безкінечно-порожній по-хижому вишкірив зуби. Двадцятий з хвостом День народження без світлофора назустріч. Летять паперові будинки тузами бубнових уламків — по склі так втомився ходити, шукаючи щось за прилавком ..Та марно вдесяте, на жаль, пускати з вікна квадрокоптер у квантове поле бажань, які не здійсняться ніколи. Розколоті ріжки підков приманюють квазіощастя. Із часом в квача — весь, цілком — аж поки ущент не розчавить. 🟥🟩🟥🟩🟥🟩🟥 © Лана д'Арк (@ld_poems_virshi) 🟥🟩🟥🟩🟥🟩🟥

Заберіть вже цю красу зі знижкою Лісовий - 370💚 Яворівський квітковий - 450❤️

я тебе виростив поміж крихких цеглин. маленьку крупину манки, з каптура Місяця вкрадену для Землі. коли молодий диякон тебе до цементу вкладав, довкруж засинали маки й до стін підступала вода. довго я, наче мушля, тебе шліфував, поки ти не набув перламутрових переливів, доки ти не прищух, підкоривши свій страх, не прижився у бухті бурхливого буревію. як міцнішав буран, на плече опускалась моя громіздка рука. предковічний устав прорікав: я минущий, і я розумів, однак у часи загорянь прихищав твої карі, за свій відсирілий стан упікав, і рядном укривав нерішуче, щоб ті не торкнулись тла. та час перекочується й зотліва. заледеніли тріщини на щоках, а ти все тримаєш мене за рукав, мов оніміле з відчаю дитинча. тримаєш заламане східне плішиве крило, тримаєш, неначе той дзвоник на перший урок, неначе відпустиш, і розповзеться світ, забравши з собою, із тріскотінням вниз. ти маєш дозволити водам себе нести. перламутру не місце у пилявих закутках. тебе прирікли вигравати тепер в міських закапелках і тисняві надбаних переваг. хто тебе випестив, щоб ти доріс і сам себе обтесав? слухай і вір, що в перловім намисті стане місця для ста. я буду хрумтіти кальцієм на зубах, а ти не дивись крізь пальці і пам'ятай устав. #вірші