Храм поезії (🖤)

Шляхи відомії, прокладені асфальтом І часу плин тепер вже не помітний. Стою на перехресті ніби з транспорантом А успіх таким чином маловірогідний. Шляхи незвідані, протоптано ногами І там ходити важко й небезпечно Бо ці шляхи зарослі бур'янами Й сподіванка на щастя недоречна. Шляхи ж мої прокладено бруківкою Щось посереднє серед двох тих інших. Жене мене життя нібито гілкою Здається, що той шлях найліпший. І я біжу тим шляхом безоглядно У паспорті доросла та сама ж мала. На шляху цім доволі малолюдно І вже настала ранняя весна. #Татка_вірші

=+= кажуть, мовою, котрої не знаєш, не можна молитись прокидатися до сходу сонця лопотіти до трав і води про виспане, виторгуване у ночі чорної, мов волосся матері на повноліття ця вода тобі вивелить: промовляй але кожнісіньким звуком, видихом, вдихом маєш нести відповідальність силу, зважувати і знати відтінок, смаки і запахи цього значення слова і тільки тоді, на початку сонця що теж промовляє промінням пестить, купає у сяйві і мова сяйва – його, єдина, справжня ти вихопиш шукане випросиш, вимолиш, вибалакаєш виростиш і буде у прошеного точно стільки рук як тобі потрібно і ніг, і очей, бажань, навіть значень – ба, все виростатиме із молитви що прошене, точне і гостре мов лезо ножа із країни Сонця, Що Сходить це значить, почули тебе усі, хто мав хто знав хто так само відчув цю струну що вібрує: мову що ллється зсередини кличе, зростає, в’ється бо як раптом не знаєш відтінку і просиш то виросте в проханого усе, що придумає бог, котрого ти кличеш не твоє, не моє нічийне перекотиполе @revanta_notenough #revantapoetry

В неї червона ниточка на зап’ясті, блиск для губ на смак як сухе вино і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя. Якщо вночі вікно залишити навстіж – вересень прийде і всядеться в це вікно. Якщо вночі залипати надовго з другом, якщо писати пальцем ім’я на склі і витирати, спадає якась напруга. Ранок виходить добрий, і дуже круглий відбиток чашки лишається на столі. Якщо скінчились сливи – почнуться груші, інший сезон нові принесе дива. Якщо вікно залишити – вітер ворушить мокре волосся, і небо кольору мушель, і ніби приплив в дворі шелестить трава. Катерина Бабкіна #бабкіна

А моя мама не бачить якою я виросла А моя мама не бачить якою я виросла Яка стала. Що маю з нею спільні риси. Не бачила вона й як я закінчила школу Як вперше з навчання верталась не додому. А мами не має уже довгих шість років. За цей час зробила багато я кроків. Якісь були хибні, якість нерозумні Якісь, мабуть що, навіть і згубні... Та знаю, що вона мною пишалася б Бо я росту, йду далі і не зірвалася. Я не пасу задніх, стала більш самостійною Сильнішою трохи, але все ж вразливою. А моя мама не може мене обійняти ще раз. І я не можу... Нажаль... Це повний абзац. Незліченна рана кровить і до нині В уяві малюю картинку як до неї лину... Ні там я не вмираю, а вертаюсь додому Де все хоч і бідне, але тепле, знайоме. І там мене люблять, до серця голублять Цілують у щічку. І губи тремтять... І я повертаюсь в дитячі ці спогади Несуть вони біль й краплини насолоди Від посмішки мами та теплих обіймів На хаті батьківській комин задимів. А моя мама не бачить якою я виросла... А може й на краще? Я того не зна А моя мама не може мене обійняти ще раз І я хоч не можу та завжди пам'ятаю її образ❤️🥺 #Татка_вірші 01.10.22

Де мене можна знайти: Instagram Анонімні повідомлення Чат Приватні повідомлення, посилання на які не зберігається. Не доля.

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. @tettios #інтимнірядки

суто робочий харасмент :) не плач і не квапся. якщо йдеш від мене, то йди помірковано. я все одно повернуся останньою краплею/крапкою квартального звіту, в якому наставили ком. а ком почуттів розростається. повільно, постійно. настільки великий — ось-ось доторкнуся пучками пальців, зберу все у клубок і висмикну з-під ребер! тоді він точно когось із нас задушить… можливо, навіть тебе. або звʼяжу мʼякенький плед — застелити твою затишну клітку в клітинці таблички екселю. нумо, пташечко, не дрижи. твоя вразливість — твій щит. стрибай собі жердинками карʼєрної драбинки. все добре. доки доки відсутні похибки у твоїх формулах, а ти у формі. тільки стеж за довжиною спідниці, ми маємо берегти твоє ніжне тіло. лише під моїм крилом ти зможеш розправити власні — аби недостатньо широко, щоб полетіти. захочеш піти — підставлю ногу, зате ніжно зловлю, турботливо обійму за шию — і що, що подібно гароті? корпоративна культура ковтає своїх недолугих дітей, а вони і не проти. то що ти, хочеш піти? закинь! здається, в бухгалтерії все переплутали, і хорошим дівчаткам дістануться різочки, а погані отримають премію. колись підеш до якогось мартина, а я попиватиму ремі… а поки не плач.

Буря в пустелі Голосно, лагідно, пошепки В дюни мінливі занурені. Марно влаштовані пошуки З вітром навшпиньки та бурями. Зникли зі світу буденного, Стали піщаними грудами. Вишиті стежки катренами, Вкриті рядками безлюдними. Подихом, поглядом, подумки, Звуком таємним дельфінячим, Кольором кожної родимки Зв’язані міцно віднині ми. Соком зелених оазисів, Вже наближається марево. Стислими повними фразами Велич Сахари розбавимо. Комами, знаками, числами Спокій одвічний порушимо, Сонце жонглює замріяно Стертими з простору душами. Лине піском у годиннику Час. У пророцтвах між пальцями Спогади, в дюнах розчинені. Нащо туди повертатися? Пахне обіймами теплими, З глуздом борюся в дуелі я. Спалахом, імпульсом, нервами Дотик лунає пустелею. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #мовчан

я не кінчала. принаймні заморські виші я не умію писати їбєйші вірші я не оракул, і сенси мої не віщі що там. я навіть не стала в карʼєрі вище не написала ні пісню, ні навіть постик не пожалілась у твіттер, що траблів стоси не поверталась додому буха і боса так,  щоб сусіди сичали на мене скоса я не любила себе, та кохалась з блазнем лютим нарцисом, до чортиків хлопом ласим я заливала «кохаю», а він десь лазив може у когось на хаті чи з кимось в лазні. я моніторила кожну з його колишніх просто, аби докоряти собі: я — миша, я фарбувалась в рудий, аби буть гарніше лиш не спинялась цькувати себе, що гірша я не знаходила спокій у ліжку з принцем я не ставала навколішки через принцип я не шукала, де легше, хоча й не з криці нахуй справляла драконів, хоча й не рицар я не тікала із міста в останній потяг я не цуралась зайобів, страждань і потуг зводила тіло сливе до межі. до поту я відкладала, мов посуд, життя на потім так, все без змін: я то недо-, то ледь, то пере- заре сиджу і питаю: я хто тепера? та, в кого пазурі роблять борозни й вигини? знову офіра що серцем своїм все вигрібе? @anastasiii_th

Цього дня на мені із одягу залишилася тільки втома. В тобі дотепер не існує дна, тільки глибина імлистого міжсезоння, манливий спокій — свята вода, йодова сітка близькості, плетена вузликами "на пам'ять". Не торкайся, бо зв'яже пальці у спробі доторку. Бо якщо й пірнати в солону синь, ризикуючи всім, то певно що зі стрибка, не вагаючись ні хвилини. Під натиском тіла крига стає крихка. Хруст, проламується льодина. Хвиля за хвилею сточуються слова, зайві ковтаєш: нікому ніщо не винна, вільна, більше ніяких важливих рішень. Поводься тихіше, бережи кисень. Та коли відчуєш раптово як відступатиме океан, оголивши берега мокру спину аритмічним вдихом, виринай. Виривайся й біжи на пагорб, не зволікаючи. Може й встигнеш піднятися до фатального видиху.

​​​​ходив своїми, блукав чужими, ховався в хвою, просив ожину колоти слабше, колоти легше, родити більше. і вже не збрешеш, що більш немає з ким говорити — говориш з вітром, з росою квітів, цвіркочеш з полем, щебечеш з птахом, пливеш з мальками, снуєш з комахами це павутиння снаги до віри, що вщухне вітер і прúйдуть звірі, обступлять ватру, зігріють тіло... скажи, ти всі свої мрії втілив? скажи, ти всі вже зробив зарyбки? бери чорнóзем, розбий на грудки, просій, як жито, залиш почáтки і більш ніколи не смій мовчати, спечи чорнóземового хліба, залиш для матері і для діда, залиш для батька, залиш для баби, собі — не треба, собі з кульбаби сплети вінок, пусти за водою, нехай мандрує по свою долю. сивіє голос, зростають діти, нема ніде тобі місця в світі. скажи, коли вже пора спинитись? знайти криницю, води напитись, зробити стіни, накрити дахом, щоб гнізда вили красиві птахи, щоб жити тихо і непорушно, щоб поруч річка, а в річці мушлі — розтрощиш мушлю, дістанеш перли і пустиш корінь, і станеш деревом. @feelathome

вишневий пиріг румʼяною щічкою вабить, лежить на мереживі в серпанку тонких скатертин, про свóї бажання нікому ні слова, а значить, як схочеш — надкусиш у мʼякості теплих перин. вишневий пиріг — спокуса гурмана на зожі, очима зʼїдаєш, та прагнеш відчути на смак. давно не секрет на що ти, ласунчик, спроможний, зірвавшись з режиму — сам в цьому винен, дурак. вишневий пиріг — солодка гріховна пожива, як миро священне крихти зі столу збирай, та знай, що кожна вишня вродлива кістку лукаву у сóбі несе, зазвичай. 2024 Поліна Шишлевська #поліна_шишлевська

Кіт у чоботях Це мої поля і мої сади. Це мої фортеці у далині. Мої пасовиська біля води, і мої рибини на мілині. При дорозі яблуні і айва, зеленіє хміль, зріє виноград – все моє: трава, у траві мишва, а над нею мат польових бригад. Мій Чумацький шлях, і в могилах прах, сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС, дим вогнів в лісах і кадил в церквах, і туман увесь із озер і плес. Це мої комбайни і трактори, І заводів дим, й лихоманка жнив. Сутінки зійдуть на мої двори, і мої жінки заведуть там спів. Це мої кордони і наркота, це мої наливки і самогон, це мої сини в теплих животах достигають в мріях про закордон. Мої божевільні від дня до дня восхваляють Господове ім’я. Це моя країна. І вся хуйня в цій країні також лише моя. То ж чого ти хочеш, безжальний світ? Що ж мене висмоктуєш у журбі? Я і певний брід, і смачний обід, і жінок, і рибу віддав тобі. Розтисни кулак, напрямок чи знак поміняй на все неземне й земне – де ховаєш ту, котра просто так, без мого усього прийме мене. Катерина Бабкіна #бабкіна

Честь туарега – у синьому покривалі, Що батько вручив на день його повноліття. Удача туарега – у білому верблюді, Що єдиний скарб, якого не посміють позбавити Навіть ті, Хто мають дрібку крові Тін-Хінан Та право писати на тифінаг. Там, де вітер встає та лягає із сонцем, Там, де небо ніколи не плаче, А тінь феліджа священна, Там – доля туарега, Синього привиду пустелі, Вершника білого верблюда. Куди б не завів його караван, Він знатиме ціну своєї честі, Що більша за життя. Куди б не повели його зрадливі міражі, Він знатиме, Що може покластися на свою удачу. Бо він – туарег. І Азавад там, де ступає його верблюд. Де честь його, Де удача його, Там і край туарега, Що несе він у собі. Синьо-білий фаянс гідності, обпечений жаром Сахари, а не вогнем, міцніший за тисячі скріп безликих кордонів. Держава – не клаптик землі. Держава – твій внутрішній кодекс І обосічний меч, що слугує на його захист. Ти сам Азавад, Синій привиде пустелі, Вершнику білого верблюда. @zapyskyneofitky #неофітка

▸ 23 2:3 Програю життю рівно на один рахунок, що стало вже звичним. Ніби не супер критично, але... Ха Якщо сміється той, хто сміється останнім, я в ямі. Посмішка відкриє всі рани. Чому не обробила перекисом, щоб затягнулись до нормального стану? Вставай-но! Долай поле, аби забити гол у ворота. Благаю, хоча б не у власні. Біжи та спробуй не впасти. А нащо? Можливо, на краще забути буденні основи, палити мрії у вогнищі, що живиться міцним алкоголем. Такому не вчили у школі. Однак колишні ідоли давно у полоні страхів та невпевненості. Шкода, що не змогла стати стервою, і що лінії непокори стерлися швидше, ніж знайшла тих, хто міг бути мішенями. Не стрибати віднині пантерою в хащі можливостей, бо ж стала лінивою кішкою. Біжи! Забий гол! Лишилося трішки! Та знову підніжка. Суддя домовляється нишком про відсутність червоної картки. Можливо, не має жодної гадки, що кров також червона? Чекай. Давай ще раз по-новій. Були двійки, тож трійка – Крок вгору? Як на мінному полі. Рахуй: 1, 2, 3… От би знайти всі червоні прапорці раніше, ніж проблеми натиснуть на детонатор, і на вустах зародиться БАХ! Звинувачуй долю в усіх гріхах, однак це ти не навчилася грати в сапера. Замість кайданок — новенька дилема, рішення якої не наповнить кишені, бо «дякую» вийшло із ринку валюти. Страшенно хочеться кудись далеко гайнути, та що скажуть люди? Хотіла обманути систему, свідченнями пробрати до щему присяжних. Не вийшло? Напряжно брехати, серед тих, хто копає під тебе. Бо Ініціація завжди ламає, щоб стала до кола готова зрадити власним потребам. Лови м'яч, аби голосно заявити про себе, зрівняти рахунок, та далі пенальті, халепа. Не хочеш опинитися в центрі? Врешті будьмо відверті: Тобі цього більше не треба. — Мовчи! Який там рахунок? 2:3 Заб’єш нарешті гол Чи все ж ні? @liliums_swamp #ліля

Поетичний конкурс "Плейлист" повертається! 🎧 Набір віршів для осіннього альбому декламацій на "Віршопліткарка FM" триватиме до 18 жовтня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів, з якими я згодом вас познайомлю. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. Регламент конкурсу 👉 тиць сюди Успіхів, ваша Віршопліткарка 🍀 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

* Блаженно квітне акація, овації сиплять пелюстки. Стискають в обіймах Су́тиски, червневі стежини грації. Мрійливі орлики-дзьобики апокрифом літа писані, молитвами заколисані схилили додолу лобики. Рівець накрився дельфінієм, ясніє м’якою м’ятою. Я тут звіробій збиратиму, я почуваюся вільною. Шепочуться трави притчами, причалює сонце берегом. Причастям підсилить бережно – мене Бог по-новому витче. -------------------------------------------------- Су́тиски та Рівець – села у Вінницькій області. Оксана Лихогляд 02.06.25 Присвята сестрі світлина моя