Храм поезії (🖤)

Якщо хочеш чесно, давай почнемо спочатку. Як малосімейка умить обростає ґратками ховрашиної клітки, формуючи власний вакуум так буденно неповної псевдо-малосім'ї. Побутова іронія звично доволі груба: набуте вміщається в меблевий саркофаг — вантажні газелі і є самобутня поезія. Відколи у два переходить мажорне три. І ніхто не винен, чомусь, а ти ніби гралася з сірниками, і дім горів, видихаючи зайве з розпечених вуст квартири. Так ростеш — не пряма, а нерівна хвиляста лінія. Остовпілим принципом, невизначеним прицілом. Розповзається пляма, ділить життя навпíл загостреним лезом  — контуром Маннергейма, між після і до, своїм та знедавна лишнім. А доводиться обирати, знаєш: вона ж зовсім одна в опустілих  та душних стінах. Як я її тут залишу? Сумлінно вчиш, занотовуєш на підкірку: що любов до ближнього не що інше, як хіть до рідинообміну. Корком в горло затовчене словоскло, вервиця випадковостей. Заповнюй пустоти, з'їж іще одну ложку попелу за маму, за тата, за діда, що ліпше всіх знав за кого ти, вісімнадцятирічне, мусиш голосувати. Кому присягти на вірність. Їм видніше, а ти облиш і їж, наїдайся досхочу плоті своєї правди. Та підводити підсумки бажано натщесерце. Чим затискати рани, окрім чужого тіла? Хороші дівчатка завжди усміхаються, коли хлопці кінчають не першими. Так стають взаємно щасливими. Рятуймося диханням рот у рот між бажаннями спитися чи писати. Все краще, ніж сублімація віршами, чи секонд-хендними лахами. І якщо не впізнáєш себе серед цих опалених слів — пий свою чашу миру за нас усіх. І ні про що ніколи вже не проси.

Просто пускати слова жабками спільним повітрям, і надсилати цілунки не смайлами, хіба це забагато? Просто бачити очі твої не через призму екрану, і щоб ти бачив всі мої зморшки і недосконалості наживо. Просто пестити пальцями не себе з думкою про тебе, а тебе присутнього, теплого і пульсуючого. Живого. Просто ділити запахи на двох, і щоб точно порівну. Просто обмінюватися смаками до однорідного. Просто зав'язатися ногами, руками і долями під однією ковдрою. Хіба це забагато? @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Зупинитися... Пустити своє коріння у самотнє старе крісло... Обдумати про все, що давно над головою зависло... Зізнатися в коханні буденності, яка потребує уваги... Від експресивних коливань естетики втрачати рівновагу. Торкатись цнотливого повітря, без вкраплень урбанізацій. Віддатися повністю задушливим обіймам прокрастинацій. З'їсти подвійну порцію тривожної тривоги на вечір... Туманно дивитись, як сонце готується до запланованої втечі. Встати... Піти... Облитися осінніми винними поцілунками. Не заперечувати павукам огортати юне тіло малюнками. Обвити обличчя абсурдними емоціями. Покинути місце розрядки... Наздоганяти у сні покалічене щастя... Шукати душевний порядок... @olha_dalabozhak31 #ольга_далабожак

Павутинкою поцілунків покриваєш поволі тіло. Пригубити твій подих, втонути, напитися ним хотіла. По тонкому промінню дотиків- орнаменти з ластовиння. Потаємне розкриєш пальцями, розіллюся немов лавина. І розійдеться з кров'ю змішане бажання пірнати й зануритись. Із вершини стрибаючи стрімко, неначе востаннє, зажмурившись. Стікали прудкими ріками, кричали немов дикі звірі. Молочним шляхом розлився ти у збудженні п'янкого тіла. Зустріли цей ранок росами, що впали у трави густії. Неначе у сні під гіпнозом чергову спокусу посієм. Катя Цимбал (@katrin_tsymbal) На фото - Стіна кохання. Париж. На ній 311-ма мовами світу написані  слова: «Я тебе кохаю».

Просто пускати слова жабками спільним повітрям, і надсилати цілунки не смайлами, хіба це забагато? Просто бачити очі твої не через призму екрану, і щоб ти бачив всі мої зморшки і недосконалості наживо. Просто пестити пальцями не себе з думкою про тебе, а тебе присутнього, теплого і пульсуючого. Живого. Просто ділити запахи на двох, і щоб точно порівну. Просто обмінюватися смаками до однорідного. Просто зав'язатися ногами, руками і долями під однією ковдрою. Хіба це забагато? @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Колись я любила печиво День і Ніч Не крутила його і не булькала в молоко. Просто відривала чорне від білого, Хоч і не знала слова Сегрегація. Колись я навчилась грати у шахи. Точніше не грати, а як хто ходить. Моїм улюбленим був кінь. Який вискакував, як Пилип з конопель І руйнував всі твої плани на перемогу. Він – троянський кінь Бо Джек. Спочатку я любила грати білими Бо білі це ми. Потім я боялась зробити перший хід і обирала чорних. Єдиним оплотом стабільності була дошка, яка давала мені рівні шанси. Яка нагадувала мені печиво. Колись я уже могла купити собі мілку. Білу з молочним. Ту, яка прямий шлях в діабет. Вона виглядала як корова, як моє життя, як шахи. Я не любила монохромні шматки. Лише змішані. Колись я вперше взяла тебе за руку І побачила: це ж як мілка, як шахова дошка, як день і ніч. Як все, що я люблю. Колись ми переможемо І поїдемо їсти День і Ніч Туди звідки вони родом, Туди звідки я родом, Туди звідки родом моя любов. © Тетяна Удод instagram.com/krylata_poezia #тетяна_удод

Друзі, нарешті викладаємо сюди програму нашої другої річниці! Буде дуже багато цікавого💚 Дякуємо усім нашим партнерам, які допомагають нам із цим заходом. А поки що нагадуємо вам: Де: репетиційна база DFD Sound, м. Кам'янське, вул. Васильєвська, 80 Коли: 18.10, субота, відкриття дверей о 15:00, початок програми о 16:00 Вартість входу — 350 гривень за передпродажем, 450 гривень у день заходу Чекаємо на вас та вашу підтримку!

Привіт, ти так довго копаєш рови... Цей холод нам личить зустріти у парі, Подалі від натовпу й гамірних барів, Ось тут, де лисичка росте й боровик. Наш ліс захищаєш від злих ворогів, Лютіших за вовка й ведмедя у хащах. В кишені у тебе - камінчик і праща, У серці - нескореність, втома і гнів. А ще там для мене - шматочок тепла, Так схожий на скибочку жовтого сиру. Ти щастя сюди притягнув на буксирі, Мене загорнувши у латаний плащ. Та казка осіння тремтить у журбі - Бо в лісі рясніє могилами цвинтар, Щохвилі зникає чиясь половинка, І листя лягає, вкриваючи біль. Натхнення згасає всередині нас, Його можна тільки узяти від когось: Від сонця, від птаха, від вітру, від Бога, Від мене... Кохати даруй собі час! Замшілий, два роки не голений гном... Міняй на штани свої зношені шорти, Випльовуй в калюжу пожований жовтень І пий мене із гарбузовим вином.🧡 Наталія Меленишин переможний вірш 2 сезону марафону від @ola_poetry_ua #винонадихає

Восени повітря стає таким особливо прозорим, що однаково легко пропускає крізь себе і сонце, і смуток. А думки — мов міський виноград, дивні, терпкі, достиглі. Хочеться читати книжки із жовтими сторінками, несподівані повідомлення і багато поезії. Хочеться бути вдома і водночас летіти світ поза очі. Хочеться бути зі своїми. Хочеться бути собою. Хочеться бути з тобою. Хочеться будувати плани і купувати квитки на потяги і літаки. Хочеться сливового пирога і малюнків на каві. Хочеться дивитися на сонце крізь листя каштанів. Хочеться дивитися на тебе. Хочеться вберегти набуту літню легкість. Хочеться вмикати важку музику. Хочеться творити. Хочеться боронити своє. Хочеться обійматися. І прокидатись в обіймах. Обирати довгі сукні і писати довгі тексти. Купувати паперові журнали, бігти щодуху, зупинитись на мить і підійняти з асфальту лискучий нагрітий сонцем перший каштан. Покласти його до кишені. Повернути назад. Між опалого листя, на зелену траву, як прикрасу, оздобу, як цінність. Нехай лежить на своєму місці, нехай тримає цю осінь красивою Нехай цієї осені все стане на свої місця. Нехай цієї осені відчиняться всі брами, сходи і дороги. Нехай всі вікна залишатимуться цілими. Нехай всі серця загояться @grasliv #олена_павлова

теплий кокон ілюзії віддзеркалює біль, все життя його юзати так хотілось тобі. тож медвяне плацебо із щоденних неправд ти береш без рецепта, бо інакше — програв: попрощаєшся з радістю, спопелиш всі дива, на твоїм винограднику розростається твань. дійсність справді лякає, мерехтить ув очах. удаєш з себе Кая чи лякливе курча: сам собі ти наточуєш повні вуха брехні — та росте червоточина, з неї скрапує гній... може, гнів? чи рішучість? та пусте! просто йди якнайдалі від штучності, в світ живої води, що гірчить. адаптуєшся. щось болить. пересидь. за забором між туями відшукай балансир, щоб не впасти із линви над проваллям життя, бо як спогад поглине, розгорнувши свій стяг, ще не раз розглядатимеш сновидіння цупкі. закарбується датами пам'яткий непокій. Таня З

Надсилайте вашу творчість у коментарі під цим дописом!

Ми прокинемось разом о 7.15. В тихім затишку дому й обіймах весни. Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято. Про цей день ми молились і бачили сни. Ти відкриєш повільно жаккардові штори. Вони знехотя світло запустять в наш рай. Я сховаюсь від нього в ковдряному морі, В його хвилях принишкну,  як в храмі лихвар. Ти котячими кроками підеш до кухні. Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь. Всі причини боятися звуків відсутні. Лише пам'ять озветься тривожно чомусь. Я покину свій сховок й вгамую цікавість. Обережно, немов в кукурудзі байбак, Зазирну й милуватимусь таїнством кави, Причаститись яким ти так любо забаг. Я водитиму поглядом по твоїх рисах, Карбуватиму обриси вранішніх див. А ти будеш мене дратувати навмисно Наготою своєю, як завжди любив. Ти запросиш мене на прогулянку містом. Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир. Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно. Ми ж так довго чекали цей сонячний мир. @zapyskyneofitky #ковтокперемоги #неофітка

"Клуб гарних людей" Заходжу — в першому ряду сидить Остап Кудлатий, з яким ми, схоже, пишемо один і той самий вірш, але він трохи не викупає, що в мене пафос — це сатира, а в нього сатира — це пафос. Десь у кутку Хопта, пише терапевтичну поезію, але на десятій строфі мені вже треба терапія після того, як я уявив свою внутрішню дитину з податковим звітом. Аделіс — аніме-гот косплейщиця, яка чомусь сьогодні в костюмі вікінга і каже, що це альтернативний канон Саги про Вінланда. Я вірю, бо сперечатися з людиною, яка носить два мечі — логічна помилка номер один. Джессі, каже, що ключиці — це нові метафори, але я не певен, чи це поезія, чи Храм. Єва — ідеальний літературознавець, здатна знайти сенс навіть у моїй записці «обожнюю сірники». Може, саме тому в неї немає пилу на підвіконнях. Роман Лисенко — любитель Пафосу і року, який щоразу читає вірші так, ніби знімає кліп для Scorpions і паралельно продає вітражі в соборі. Dead cosmonaut… щоразу, коли вона починає, у мене в голові звучить тривожний сигнал “Танок-Sal@mantra”. Каже, що її поезія — про космос, (тобто далеко) але я думаю, що вона просто тікає від земних комуналок. Певна матір, яка завжди починає з «у моєму віці…» і закінчує фразою «і тому діти — це інвестиція». Я й досі не знаю, чи це вірш, чи реклама житла в іпотеку. Лисичка — верлібристка і організаторка котолисів, робить вечори настільки милими, що навіть чайник починає муркотіти від такої лагідної диктатури. Синьоока, яку я вже задовбав згадувати, тому цього разу просто махаю їй рукою і роблю вигляд, що це оммаж, а не прокляття. Олена Галунець — віршоплітарка, складає вірші так швидко, що Spotify вже просить її зупинитися, адже навіть в нього немає стільки плейлистів. Мемотворець… йому навіть не треба читати — просто глянути в чат, і вже на кухні робить з цього стікерпак. І ми всі сидимо в цій кімнаті, де забули відкрити вікно. (Всі персонажі вигадані, всі співпадіння імен і фактів випадкові)

У нас - нова книжка місяця! Збірка віршів "Лемніската" Ірини Сажинської в жовтні - за акційною ціною. Яскраві, багатозначні, психологічні тексти. Можна купити в книгарні на Межигірській, 21 у Києві або в онлайн-книгарні: https://www.smoloskyp.com.ua/product/lemniskata/

«Люба Скотті, в ті моменти, коли тебе душить відчай, коли тобі здається, що в тебе нічого не виходить і що неможливо нічого зробити, так ось знай, люба Скотті: саме в такі моменти ти по-справжньому йдеш вперед». Ф. С. Фіцджеральд (із листування з дочкою)

Гачок Добряче потріпалися сузірʼя в його ліжку. Не прокладуть за ними шляху мореплавці А мореплавиці — тримайтеся подалі Трикутник цей — бермудський, не любовний. Любові й не було — порожні трюми. Розкидає гачки наусебіч Ятрить серця, кидає ятері Манить, тримає біля себе на воді, Веде, хоч він міраж, а не маяк Чіпляється і входить глибоко під шкіру гачками слів і засічками літер Русалко, люба сестро, це не казка. Нізащо не міняй на ноги свою мову. На ноги для запаморочливих нюдсів. На ноги, довгі, як зима у його грудях. Бо в нього на годиннику завжди — полярна ніч. Його магніт збиває компас. А що тобі здається, крига скресла — то це насправді повне море криги, Північний Льодовитий океан. Хіба ти криголам? Одного дня у черговій кораблетрощі він розібʼє тобі останнє серце — тоді з вас буде пара, станете обоє без сердець. Русалко, сестро, не віддай йому свій голос. Ти на гачок піймалась — жилку переріж, пливи чимдуж, і нерви лоскочи та всіх довкола. Нехай самі втрачають мову Відірваний гачок не викидай — неси на грудях, виклично та гордо, як прикрасу. Він іншої тобі не подарує. Хіба яку морську хворобу.

мені вже нікуди не треба згортаю альбоми, що в памʼяті вʼянуть щодня залиш у такому стані на цьому чужому дивані який бачив миті кохання залиш мені ці самотні останні години життя гасне сторіччям мрія і тінь її щезне бромом вʼїдається в тепле самотнє серце нікуди не треба здається а ти іди далі допоки цей ластик життя не стерся © ольга ритик #вірш

Тіні тиняються стінами, стелею. Регіт химер. Не завмерти би. Икають вікна сторічними петлями. Чад заважає диханню. І вкотре такий початок у сну. Перетинаю ті ж антрацитові хащі будинку наяву. Одна лише думка   Скрегоче у скронях,    Іскрить у нервах-дротах:       Мені, хоч трісни, потрібно зібрати намисто. Радше б не читала твій манускрипт, мандрівниче: Окрилена на мить (можна врятуватися!), Картаюся, здається, вічність. Імла прокляття розірваного дарунку    Вгризлася у пам’ять,      Ятрить кожну клітину,          Клонує і клонує страхосни. Не знайдуться, не зможуть нанизатися заново ще дві Агатові намистини — Сон поглине назавжди. Така ціна відмови нелюбу-чаклунові. Амурна невдача тягнеться отруйними щупальцями, Не дає спокою усім жінкам роду ще від прабабусі. Ейфорія від блиску дев’ятнадцяти кульок схлинула, Та на оголеному піску надії — Ефемерні сплески діяльності. Метр за метром прочісується знову і знову. Рветься на волю вітер крізь невгамовні рами, Як і ноти оптимізму – Висипаються поміж пальцями підібраними підробками. А за всім цим слідкують, Застигши не один рік на поручнях, Жовтаві у місячному світлі Елегантні мармурові дракончики. Рояться зграї попелу по кутках, Енергійно запрошуючи у данс макабр. Шанси меншають — Усміхаєшся новому дню ще більше. Каскади тривог посилюються, Але тримаєшся за найменшу Ймовірність успіху, Останню. Чорним поглядом зустріли драконячі статуї — Іст(о/е)рії кінець. P.S. Вірш із циклу "Чотири світи", який створили разом з командою l.Повна версія вище Ілюстрація чудової художниці Йртм @literospletinnia

розкриєш людину – а з неї виходить сніг такого не пишуть у жодній із мудрих книг про це шамотять старі, часом марять хворі про те, що розкриєш людину – а звідти море і хвиля раптово збиває з ніг я знала когось, хто розпався на сто доріг такий собі хлопчик з зіницями із чорнила якого велика залізна рука ловила і зрештою він таки себе не встеріг але не помер, а розпався на сто доріг одною із них я колись уві сні ходила якщо розгорнути мене – ти побачиш біг солодкої крові, почуєш ротаті флейти і радісні бубни. лишуся в руках твоїх манкА й небезпечна, як повний дивами міх що репнув по шву, і життя невдержимо тече, й ти намарно розпачливо ловиш цей танець цей сміх дива неодмінно потрібно ділити на всіх Ірина Шувалова #шувалова

🏙 ▸ Київ Невиспане місто продовжує свій рух попри все бере мене таку ж сонну за руку і під невдоволене ричання машин веде продуманим маршрутом у ранок, що не може похвалитися ароматом кави і круасанів. Натомість маєш бути насторожі аби на голову не звалився каштан чи щось гірше. тшш Заплющ очі. Довірся шепотінню вагону. Ще скоро? Вже виходити? Місто поспішає, і ти разом з ним. Чи навпаки? Чиї рухи швидші? Зупинятись не можна. Зупинка Лук'янівська площа. А можна ще трошки побути заколисаною? Відчути стійке єднання, що не зникне із тріском вікон бо невиспане місто продовжує рухатися. І я заздрю йому але теж рухаюсь далі. Хоч і не хочеться. ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші @liliums_swamp