Храм поезії (🖤)

краса від Олі Ритик

поетичний конкурс Березневі іди вітаю, наші переможці: 1 місце — Юлія Масюра 2 місце — Раміна Солнцева та Сашко Негрич 3 місце — Олеся Репа результати вірші судила Ліля та пані Гортензія #конкурс #поезія #вірші #храм

* * * Коли ми скидаємо бронежилети, шоломи, бушлати, куртки, рукавиці, і їмо мандарини біля буржуйки, і робимось схожими на дітей, я інколи думаю, що ти десь у сусідній кімнаті. В селі якась жінка з місцевих сказала дитині: «Синочку». Але кожен із нас озирнувся. Артур Дронь #дронь

Любі друзі, дорога родино, ми таки маємо файні новини! Вже вдруге команда LitSlamUA та "ОГОЛЕНІ" роблять спільний Літературний Слем в Одесі! На всіх вас (і нас теж) чекає динамічна поетична подорож, до якої можуть долучитися всі охочі – як одесити, так і гості міста! Відбуватиметься це все за правилами Вищої Ліги від LitSlamUA – три хвилини на виступ, три тури змагання, одна перемога та море незабутніх вражень! В рамках цієї події ми допомагаємо зібрати кошти для окремого батальйону 108 бригади ТрО, де служить наш друг, учасник слем-спільноти та поет Той Самий Письменний. 🕕 Коли: 17 травня 2025 року, 18:00 📌 Де: Бар "Вихід", вул. Ніни Строкатої 24, Одеса Вхід: Учасникам – 100 грн Глядачам – 150 грн Реєструйтеся, аби взяти участь, беріть усіх друзів із собою та пам'ятайте, що ВСЕ БУДЕ СЛЕМ!

ніби діти, що нарешті втекли від дорослих розмов, ми регочемо на межі непристойності (межі фронту і тилу), ховаючи шрами всіх наших втрат (дому, людей і, врешті, дитинності, простого і чистого дихання під опікою сонця й землі), у вибухах сміху, заглушаючи ними вибухи і сирени, а ще наші серця, які б’ються невпевнено, стишено, рвучко, лякаючись слів і втоми від відповідальності за ословлення, однак не смерті, гра з нею у хованки у занедбаній церкві життя – свічка присутності, яку вперто обмацуєш язиком, повсякчас обпікаючись, де наважитись на співбуття означає пройти замінованим полем болю, не знаючи, чи перейдеш його, не бачачи обрію, не розуміючи напрямку, довіряючи тілу як останньому свідку того, що ми тут були, рахували фазанів і їли бузок, як колись до війни, коли мрії ще мали значення Ія Ківа

Чи плакатимеш ти, якщо мені вже час у чорноту землі лягти усім теплом? Я стану злива, що лихий вогонь погасить і зáйде в землю теж, і виростить зело. Світ не належить нам - в'юнкий, химерний. Та нікому більше не - ні злим, ні молодим. Як реготали ми у череві кита, а він все плив і плив на глибині біди, він бив її хвостом. Об землю він затих. Ми вийшли, і тепер хоч регочи, хоч скімли. Між цегляних свічок, між видихів чужих шурхочуть їжаки, хлюпочуться бузки. І не спинився світ, ступивши в нашу кров. І пекло видає протяжний довгий звук. Життя і смерть ідуть під руку з похорон і свище робітник, який стриже траву. #марор #калитко

* Розквітлий ряст радісно розбігся розмитим ранком. Райдуга розлилася розмаїттям різнобарвних руж, розніжилася ранніми романтичними ромашками, розсипалася рубіново-рудими рябцями, розпорошилася рвучкими рапсовими рапсодіями. Райдужно.🌈 09.04.2025

Що не день — то привід прощатись Записками передсмертними В цьому є якась дивна справжність Фасування листів у конверти Цілування їх, заливання парфумами Відчуй мене крізь папір на смак і запах Любовної лірики мені так бракує Ти мене любиш? Дай знати. Так добре що саме ти робиш мені боляче Мрієш про дітей, весілля Про мене у дивній білій сукні Про мене, охоплену відчайдушним розпачем Про мене, тобою до межі знесилену Що не день — то привід прощатись Все закінчується як пляшка вина В руках людини, що п'є з тринадцяти В руках людини, якої немає Що не день — то привид напитись З кимось, хто носить з собою аптечку Хто швидко зможе зробити мені перев'язку Зробити так, щоб я менше злилася І була для оточуючих безпечною Я не замахуюсь ні на кого вже років п'ять Не влаштовую прилюдно скандалів Якась я нудна й невесела стала Треба, мабуть, виправляти Що не день — то привід посваритись Через щось, що насправді не має значення Я впевнена, що в твоїх ляпасах відчуватиму ніжність Тільки торкнись мене — обіцяю, не заплачу. На мені відбитки інфраструкнур Карти і зіркове небо Може, зависока температура Це все, схоже, через тебе Що не день — то привід померти Я дам тобі знати, на коли писати промову І друкувати чорно-білий портрет Навіть лишу тобі краще фото Нехай обіцяла собі нізащо не вмирати молодою Що не день — то привід брехати Порушувати обітниці Щоб спокутувати гріхи — відріжу волосся На коліна стану — молитися Продовжуватиму писати тобі Еротичні послання і романтичні листи Що не день — то привід задати нарешті найважливіше питання. Я тебе люблю. А ти? @rumiantsevaasya

*** І питаєш себе: чому саме вона? Чому все зійшлося саме на ній? Чому говорять усі, але вона одна говорить так, що віриш лише їй одній? Чому саме вона говорить тобі «роби», і ти робиш, і в тебе виходить усе, як у творця? Жилка любові б’ється між сумніву і журби. Чому з усіх історій тебе веде саме ця? Ніч забивається чорнилами темноти в дереворити ліній на теплій руці. Дивишся тепер на створені тобою світи й борешся з її єрессю, як усі творці. І мова ночами тихо собі росте в диханні, мов у сухій червневій землі. Чому саме її найменше хвилює те, що вона хвилює тебе взагалі? В темряві перший голос звучить, як знак. І ранок починає свої громіздкі жнива. І навіть коли її немає, говориш так, ніби заперечуєш її слова. …Коли постали дерева, води й мости. Коли поети заговорили з темноти. Світ завмер, втомившись від своєї ходи. Щедрий і досконалий. Як завжди. Сергій Жадан #жадан

Абрикосовим цвітом весняно мете, Пританцьовують чоботи взуті. Чимчикую в Сільпо по акційний Артек, Щоб відчути себе у Гурзуфі. Як пісок розсипається з вітром крупа. На зупинці морозом побитій Перехожий лежить, засмагати упав. Червоніє кагор у торбині. По дорозі затока, у вікнах герань, Уявляю долину лаванди. Подивився Артек, із полиці не брав — Не курортно у квітні, сказав би. Недочитаний тред закатає губу. Остогидлі пейзажі на дачі Нагадають мені — ти в Гурзуфі не був І, напевне, його не побачиш. @pavukzdytynstva #василь_капця

Приглушимо звуки та вимкнемо світло, Дивлюся взірці твої, сплетені з вітру, Куштую повітря великою ложкою, І дихаю росами. Відверто світанки над скелями тануть, А присмерк лягає на змучені хмари. Твої сторінки я неспішно гортатиму, Ділитимусь власними. Прикрий моє серце, поранене вчора. Хай місту не пахне ця кава ранкова – На двох неподільно заварені вигадки, Ти будь мені крилами. Зітру, ніби порох, минуле з полиці. Розсипані мрії. Пороги оббиті. Усе перетерто. Не маю фундаменту. Дні воском розтанули. Волосся не хочу ховати у коси, Крізь сни проростаю, пірнаю наосліп В суцвіття думок твоїх, рани зализую. Побудь мені тишею. Згорни в оберемки проміння та квіти, Вечірнім теплом буде ніжність тремтіти. Стели простирадла розмов поміж рухами, Я буду розкутою. Приглушимо звуки. Ніч зорі розкине. Допити б у келихах помисли й кисень. Ти щиро і щемно у петлях призначення Побудь мені вдачею. @olesya13r #репа

— Не говори надто гучно, доки жар-птиця не впала за обійстя. Краще заховай лице і тихенько бійся, адже лоскочеш нерви, ніби вітер осіннє листя. Світло — паща лева. Пуща під небом за труну зійшла, бо промені жаром інферно сповивають білу шкіру. Тіло жевріє, доторки пройшли крізь серце гіллям менцинели. — Ненавиджу комах, що заповзають надто глибоко, у нетрі, ви були б давно стерті, якби кляте сонце не стало вироком. Долоні ходять по сивих пасмах, віщує мари помірний спокій. Вечір обіцяє дощем вкрити поле, що тим полем у пошуках спасіння ще зранку хижачка неслася. — Що ж ти за невдача? Твоє добро не цупкіше за мій голод, ти здобич, повір, зовсім скоро. І оселя твоя — свіжа домовина, із предками поряд. Сльози течуть кудись у безмежжя, сходяться навхрест на холодному підборідді. Сльози не люблять, коли за ними стежать, проте не серед рук, що відчуваються як рідні. — Де ж тебе діти? Вже місяць багряний пирує, а тіло лиш розпачем сите. Тримай мене дужче, людино, інакше не зможеш себе захистити! Кігті слабнуть у владі обіймів, і корені, спраглі до крові, розчиняють свої ікла. Вона вперше за тисячу років дісталась до лігва, вперше за тисячу років побачить сон. — Дякую тобі, людино. Ти був ладен стати героєм, натомість покінчив зі злом. @kildun4ikchanel #ставицький

Любі друзі, дорога родино, ми таки маємо файні новини! Вже вдруге команда LitSlamUA та "ОГОЛЕНІ" роблять спільний Літературний Слем в Одесі! На всіх вас (і нас теж) чекає динамічна поетична подорож, до якої можуть долучитися всі охочі – як одесити, так і гості міста! Відбуватиметься це все за правилами Вищої Ліги від LitSlamUA – три хвилини на виступ, три тури змагання, одна перемога та море незабутніх вражень! В рамках цієї події ми допомагаємо зібрати кошти для окремого батальйону 108 бригади ТрО, де служить наш друг, учасник слем-спільноти та поет Той Самий Письменний. 🕕 Коли: 17 травня 2025 року, 18:00 📌 Де: Бар "Вихід", вул. Ніни Строкатої 24, Одеса Вхід: Учасникам – 100 грн Глядачам – 150 грн Реєструйтеся, аби взяти участь, беріть усіх друзів із собою та пам'ятайте, що ВСЕ БУДЕ СЛЕМ!

Сонце Розмаєм у ясному листі —дивися!— сонце-павук золоту павутинку снує. Поволі від краю до краю... Збирає думки воєдино і сині краплі вплітає в ловець для моїх сновидінь. Я — крапка. Маленька комашка. І важко — знати, що сонце, до кінчиків лапок моє, Повинне усіх обігріти, і піде, плетиво світле відклавши на потім у тінь. Чекати лишусь під листочком до ночі, сонця тепло пам'ятаючи кожним крилом. Секунди рахує цикада... Багато обдумати встигну і стихне присмак тривог, який ти по собі залишив... Ти прийдеш. Сплетеш павутину і сині краплі вплітатимеш знову, немов бите скло, Обплутаєш ніжним промінням всі стіни, ніч упіймавши мою до колекції снів. Таланна

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

​🎙️Весняна презентація літературного журналу «Легіт» Ми вже відправили оригінал-макет журналу на друк, і з цієї нагоди запрошуємо вас на презентацію нашого четвертого друкованого випуску! Вона відбудеться в суботу, 17 травня, о 16:00 у Будинку Кіно (зал «Вавілон»). І цей захід буде по-справжньому особливим, адже в програмі: • модерована бесіда із запрошеною гостею – поеткою Мариною Пономаренко; • презентація нового випуску; • літературник за участі опублікованих у випуску авторів(ок). 🖇️ Обовʼязково заповніть форму, щоб зареєструватися. Будемо разом говорити про творчість і слухати вірші в затишній атмосфері київського культурного осередку. Чекаємо на вас🤍 Ваш @lehit

все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин, де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету, й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин - найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози, заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки, я збираю фрагменти любови - сонцецяточки на материнській щоці, і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт, так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову, я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів - і завжди повертаюсь додому *найрідніших зі святом Матері🫂