Храм поезії (🖤)

*** На деревах проступають вени Простір кровоточить часом Посеред порожнечі Пульсують сумніви Пертурбація сенсу Вітер зі спогадами бавиться Вже нічого не виправиш Обережно Двері зачиняються.

навіть зараз звертаюсь до тебе. ти й без того знаєш усе але раптом і я коли-небудь зможу навчити тебе чогось наприклад коли лягаєш на стежку вона обіймає тебе а цей ось сухий листок був колись дощовою краплею що скотилась мені по руці і впала в калюжу ми іноді так нагадуємо дітей що бояться вийти з підʼїзду у свіжу ніч бо їхні очі ще не призвичаїлись до тамтешнього світла; ми так і не вивчили що це повітря добре до всіх і ці сірі хмари також до всіх добрі

суто робочий харасмент :) не плач і не квапся. якщо йдеш від мене, то йди помірковано. я все одно повернуся останньою краплею/крапкою квартального звіту, в якому наставили ком. а ком почуттів розростається. повільно, постійно. настільки великий — ось-ось доторкнуся пучками пальців, зберу все у клубок і висмикну з-під ребер! тоді він точно когось із нас задушить… можливо, навіть тебе. або звʼяжу мʼякенький плед — застелити твою затишну клітку в клітинці таблички екселю. нумо, пташечко, не дрижи. твоя вразливість — твій щит. стрибай собі жердинками карʼєрної драбинки. все добре. доки доки відсутні похибки у твоїх формулах, а ти у формі. тільки стеж за довжиною спідниці, ми маємо берегти твоє ніжне тіло. лише під моїм крилом ти зможеш розправити власні — аби недостатньо широко, щоб полетіти. захочеш піти — підставлю ногу, зате ніжно зловлю, турботливо обійму за шию — і що, що подібно гароті? корпоративна культура ковтає своїх недолугих дітей, а вони і не проти. то що ти, хочеш піти? закинь! здається, в бухгалтерії все переплутали, і хорошим дівчаткам дістануться різочки, а погані отримають премію. колись підеш до якогось мартина, а я попиватиму ремі… а поки не плач.

ПОТЕНЦІЙНЕ РОЗЧАРУВАННЯ краєм ока помітила потенційно ідеальний силует у чорному одязі потенційно схожий на мене але з чорним мокрим собакою секунди достатньо — ми були б потенційно красивою парою однак потенційно красиві пари взаємно красиво роблять боляче цікаво а про що думає крижень коли до нього вода лащиться

Де стоголосо сто вітрів перетинаються, Лоскочуть очі перехрестя із гаїв, І каравани хмар у плесі віддзеркалені, Там віддаляєшся від смутку та реальності. Для цього сон мене сюди постійно вів? Торохкотять громи та блискавиці кліпають, Бентежить серце світлосяйна метушня. Якби ж вона лиш вирувала днями літніми, А не війна знов жонглювала із палітрами, І наливала фарби суму із горнят. Не вистачає у цей час краплин гуашевих, Таких, щоб радістю наповнити етюд. Глибоким тріщинам душі не до тлумачення — Січе посуха від нестачі щастя начебто. Тривожні зливи тільки створюють сльоту. Та розчиняюся на мить в обіймах Хортиці, Від злої волі тут оголені краї. Хоч між курганами виття сирени котиться, Та на Січі і у Триглава буду гостею, Щоб сили сповнитись, а спогад сни маїв. @literospletinnia #приходченко #вірш #літотаowl #owlhub

“дисклеймер” я так втомилась... але не спішіть кидати тапками: я втомилася від браку свіжого повітря, пластику в лісах, бидла на дорогах, але не від війни, ви що, мене війна не стомлює, а навіть бадьорить – почуваюся свіженькою під час нічних алярмів, голлівудських вибухів і спринтів у коридор. я шалено втомлена, так. але не робіть поспішних висновків, це не через війну! це через: роботу в офісі, цукерберґову цензуру, високі ціни, візовий режим з чималою кількістю країн. але не через астрономічну кількість загиблих українців, ні. тю, смерть – це ж, ніби, неминуче, мені так священник сказав. я втомлена, як старий собака, та що ж поробиш. не кенселіть мене, не цькуйте, не ненавидьте в думках: втома ця всього лиш через російську мову на дитмайданчиках, ведмежий ринок, хронічний тонзиліт, але аж ніяк не через донати на армію. взагалі, щоденні донати сприяють зміцненню судин, підвищують потенцію, виводять шлаки – робитиму їх і після війни. я більше не можу… …терпіти хамовитих сусідів, сексизм і корупцію на всіх рівнях, відсутність системи правосуддя. проте я з радістю подивилась би нові відоси прильотів, зйомки з дронів, документалку про життя солдатів ув окопах. бо ж від війни авжеж релаксують. бо від війни авжеж набираються сил. від війни розквітають. втомитися від війни – аморально. втомитися від війни – безвідповідально. бо істина в війні. бо війна працює – ви відпочиваєте. бо за втому від війни настає повномасштабна вина. Юлія Вротна #юля_вротна

Краса ще в роботі Дуже обʼємне плетіння Буде важкенька😏

– Дівчатка, учіться триматися за порожнечу, – Казала бабця й курила одна за одною сигарети Бабця нагадувала упиря чи іншу яку нечисть Бабця була офіційно Галею, всі називали її Гретою Вона працювала колись канатоходкою в цирку Вона поводилась так, ніби на неї завжди світили софіти – Триматися за ніщо, за дулю з маком, за бубликову дірку, – Казала бабця. – Цього я навчилася в цирку країни совітів. – Триматися за порожнечу, намацуючи стопою Опору, болючу й таку тонку, що її ніхто й не бачить Порожнеча, дівчатка, це те, що залишатиметься з тобою, Коли решта світу згорить к чертям собачим, – Бабця видмухувала струмінь задушливого диму Її губи були нафарбовані яскраво-червоною помадою Її три онучки були сильними, маленькими і худими – Якраз такими, щоб ходить під куполом по канату І зараз дівчатка тримаються, аж пальці зводить судомою Тримаються, поки їхні життя випалює ворог, За порожнечу, що залишилась від рідного міста і дому Тримаються, намацуючи стопою тонку, болючу опору Марина Пономаренко #марина_пономаренко

Він хоче її як жінку. З усіх жінок вона йому найскладніша і найбезмежніша. Любити її – це гратися у доміно. І він її любить – бережно і обережно. Він хоче її як жінку, як воду, але боїться цієї прозорості, легкості, щирості, боїться її зруйнувати чи вразити чимось, і вчинки його не виказують головне. Він звик до грубіших матерій. Тому коли вона посміхається, він опускає обличчя. І він би за нею пішов, та вона не кличе, і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…» Між ними свобода, між ними така глибина, що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші. Вона би його прийняла, але й він не кличе. І їй залишається тільки вокзал залізничний і далі пливти по морю, якого нема. Марія Литвинюк

Клементина Джоелу "Вічне сяйво чистого розуму" Колись ми з тобою писали одне одному вперше. Сьогодні напишу востаннє – Не з позиції жертви, Не з позиції ката. Просто нарешті чесно. Мені боляче тебе лишати. Фізично, духовно, ментально. Приросла, мушу відірвати, наче пластир. Раніше чекала. Погляду, доторку, цілунку. Запаху, голосу, подиху, звуку ключів у замку. Смаку нічної відвертості та враннішньої кави в те саме ліжко. Питав дозволу, щоб порушити кордони: приватності, відстані, одягу. Потім стерлися межі до співзалежності... аж до нестачі повітря чи сну. Я тобі була цікава, ловив слова, наче гранули, ставав причиною щирої посмішки, читав між рядками та клітинами, вигинами тіла. Муркотіла і танула, розчиняючись на дисперсію у тобі чи у твоїх руках. Тепер, знаєш, проходить смуток. Нема депресії, відсутній страх. Стає порожньо, самотньо і все одно. Лишаються спогади, здавнюються, а нових нема, щоб складати їх далі до картотеки щастя. Хочу поряд, хочу уваги, хочу пристрасті. Знати, що твоя. Бути захищеною від світу, бо ти мене викрав і вкрив – огорнув собою, як туманом від гарячої води у спільному душі. Краплі води, сорому, дощу, поту і мрій лишились слідами на склі. Я нічого не винна тобі. Бо все віддала, що брав. Бо забрала й собі всі дотичні зримі чи уявні лінії спільноспорідненості. Лишилась буденність і дві одинокості: твоя і моя. 26.08.2025 @olesya13r

Огидна річ — наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас. Ліна Костенко #ліна_костенко

у поетів з’являються вірші. іноді – як діти, народжені згори. виношені тишею, вигойдані думкою, запечатані ідеєю – вони виходять у світ, залежні від руки батьківської та від волі Господньої. їм би ще зміцніти, підвести голову, навчитися вимовляти перші звуки… спочатку повзають по землі, а потім – спираються на ноги, рушають дорогою, що їм призначена. бо в кожному з них палає іскра слова, того, що споконвіку було в Бога й дійшло до нас. лише людина може вибрати, чим воно стане: очищенням і зціленням – чи темрявою й руйнуванням. і знову у поетів з’являються вірші – як діти, народжені згори. 23.08.25 світлина моя

ми//ті що обійшли всі сховки по перекутнях чужинецьких дворів змалювавши жиляві гасла впівголоса вихрипівши — приведи мене в дім. опісля зими приведи. щоби сталася дрібною вільшанкою під стріхою трапившись говіркою китицею пацьорків на післяжнивʼї — вроду червеного барву заземленням не зітявши — йду домів читаними постолами під зношеним милосердям /не вицвілими листами крайчасу/ бо в тобі ще білим квітнуть пʼятипелюсткові ще акацій височується патока із пудéлка зголубленого й струменіє до сниснутих облесливо проростаючи поміж лопаток щастям переплетено й грубо #конкурс #тінізабутихпредків #вогонь_ватри #соборпоезії

Війна вириває з мене спогади паленькі пазли, з яких складаєтся пам'ять мозаїка сиплеться з мокрих очей більше її не складеш, не намагайся Малий товстощокий Ярик з дитсадочку "Будеш ковбаску? В мене ще є" Його тато валютчик, тому він при грошах За двадцять п'ять років я пам'ятаю його М'який помаранчевий светр із цифрою 59 Сім'я його виїхала десь у четвертому класі Ми зустрілись через дванадцять років І я злякалась його татуйованих рук Хто ж знав, що скоро я теж вся заллюся чорнилом Мама дзвонила, каже — пам'ятаєш Ярика, який тебе годував ковбасою? Кажуть, вернувся із-за кордону, коли почалася війна Кажуть сказав "а шо про мене подумають пацани?" Кажуть, загинув Круглощокий Сашко був закоханий в мою подругу Аню Смішний і вертлявий, ми у восьмому класі Пили втіхушку пиво після школи на Танковому мосту Мама дзвонила, каже — а пам'ятаєш Сашу? Кажуть загинув. Мама дзвонила, каже — а ти знаєш...? І в мене холоне усе всередині, Бо кажуть загинув той, з ким ходили гуляти і одне одного недолюблювали зараз би так не було зараз би сиділи за цигаркою в барі ділились би болем і розуміли б одне одного але вже не будемо Війна вирвала в мене дитинство, коли загинули ті, кого я знала Війна вирвала в мене юність коли загинули ті, кого я любила Війна назавжди забрала мою щасливу старість Покуримо? Оленямка

Сьогодні вранці люди вийшли на роботу. Звична річ, але не коли ти в умовах повномасштабного вторгнення. Цієї ночі ми сиділи в укритті, бо в якийсь момент звуки шахедів і ракет над квартирою перемішалися, моя нервова система перевантажилася, тож було вирішено таки спуститися. Тривога починається о першій. Спускаємося з сестрою з 8 поверху пішки, на плечах – рюкзаки з лише найнеобхіднішим. У під'їзді стоїть купка людей, одна родина з місячною дитиною, двері відчинені, на вулиці – дронно-ракетна симфонія. – Вибачте, ви знаєте, де укриття? – питають. Знаємо, у сусідньому будинку, хороше, надійне. Беремо їх із собою. Двадцять метрів дороги до парковки я намагаюся інертно ставитися до того, що купа людей на четвертий рік повномасштабного вторгнення не знає, де знаходиться укриття. На парковці сьогодні – аншлаг. Десь утричі більше народу, ніж зазвичай. Людей я не знаю, лише впізнаю постійних. Але от багато знайомих песиків. Одна жінка спить у багажнику своєї автівки із кроликом. У салоні – її син, маленький хлопчик, що, здається, ось-ось піде до 1 класу. Не так давно провели вайфай, тому біля "інтернетних" стовпів більше народу – просто це точки, де ловить краще. Зв'язок сюди не проникає і так, а зараз то й поготів. Один зі стовпів підпирає чоловік віку мого батька. Намагається додзвонитися дочці і дуже тихенько говорить, але з перебоями: вайфай тягне новини з Монітора, а відеодзвінки не дуже. Тут теж чути ракети і збивання. Світ сказився. Але десь у глибині з'являється дрібне відчуття спокою. Я сьогодні зацікавлена пожити ще трохи: у п'ятницю маю зустріч, на яку дуже хочеться потрапити. Десь із 4 починає страшенно хилити в сон. Болить голова. О 5 ранку ми всі повільно розходимося. Хтось одразу з парковки виїжджає на роботу, хтось, як і я, робить світлину неба на виході. У повітрі тхне димом. Десь о 8, коли я вириваюся з поганого спекотного сну, приходить сповіщення від Нової Пошти: вашу посилку доставлено. Посилка їхала з Броварів. Бровари так само обстрілювали. В робочих чатах перекличка: чи у всіх все добре? Минулої атаки у колеги згорів гараж, але він єдиний з кооперативу, хто встиг витягнути мотики і велосипед. Зараз наче +-. Є розуміння і шанс плавно вкотитися в робочий день. Більше обов'язків перебирають на себе люди, що живуть у регіонах, які сьогодні не атакували. Люблю колектив за це теж. Іду за посилкою. З аптеки поруч виходить жінка на милицях. Двері їй тримає фармацевт – чоловік, що в укритті намагався додзвонитися до доньки. Поруч трамвай везе людей до метро Позняки. Дівчина викладає товар у магазині. Це вона спала з кроликом у багажнику авто. У кав'ярні біля пошти роблять каву. Охоронець супермаркету протирає поручні біля сходів. Сьогодні вранці люди вийшли на роботу. Усі, кому пощастило бути живими, вирішили продовжувати.

Новиночки під поганим світлом А смайлом затулила ногу😁

🌘 Альрауна 🌒 Закрий фоліант, у якому прогнив корінець, Завитки письмен ведуть до пригнічення мозку. Густий дистилят розчиняє усе нанівець, Я поруч іду, Я темніша за демонів Босха. Врятує тебе не молитва, не піст та не знак, Врятує тебе лиш настій фіолетових квітів. Ковток мандрагори – Дивацька дорога у снах. І ось ти вже бачиш. Дай руку. Ідемо в міжсвіття. Sol niger очей моїх вабить та манить іти В таємну істотність надщільних матерій та сутей. Корпускул прозорих стають надвисокі хребти… Та що це? Невже нецікаво тобі це усе осягнути? Нігредо стікає відродженням білих стихій, Я все ще готова повідати сутність природи. Та марення тільки у хтивих зіницях лихих, І замість альбедо Він бачить пульсуючу вроду. У пальцях моїх – цитрінітас живого буття, Я можу проміння сріблясте проплавити в сонце… Все – попіл! У серці алхіміка чорним сміттям Згорає жага розчинитися у незнайомці. Рубедо так близько, пульсує рубінова кров У венах стихій, блискавично зливаються тіні. Якби ти бажання своє хоч на мить поборов, Не лоно моє би шукав, А відлуння Богині. Послухай! Спливають хвилини, закінчиться дія отрут, Ти вже не спіймаєш за хвіст провидіння господнє. …Горить фоліант, Магістерій розплутує скрут… Він зранку згадає лиш звабу нічної безодні.  *** Sol niger – чорне сонце, алегорія нігредо, першого етапу на шляху до магістерію; Альбедо – в алхімії малий процес очищення, що перетворює метали у срібло; Цитрінітас – алхімічний процес, перетворення срібла у золото; Рубедо – результат алхімічного процесу, після якого наступає злиття духу та матерії – власне, магістерій; Скрут – петля, виток, кільце. @worldscrossroads #alldoroga

Я знав священика, який був у полоні. Шрам на скроні. Збиті чорні долоні. Телефонні розмови з донецькими операми. Трофейний опель із польськими номерами. І ось він мені говорив: інститут церкви поєднує нас усіх подібно до цегли, випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки, хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки. Ще він говорив: спитай мене про воскресіння, я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння. Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі. Я люблю говорити про ворогів у минулому часі. Спитай мене про прощення, я маю що відповісти: прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти. Я принесу своїм ворогам на могили квіти. Кара господня настигне всіх. Вам, атеїстам, не зрозуміти. Війна мене навчила не говорити про втрати. З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати. В живих є те, що не дає їм лягти в траншею. Здається ви, атеїсти, називаєте це душею. Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти. Серце моє легке і обійми мої розпростерті. Моєї любові стане на всіх, навіть на тих, хто хотів мене вбити. Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті. Сергій Жадан #сергій_жадан

Мені було 17, коли на мене вперше навели автомат. друга ночі, на мені піжама з надто дитячим малюнком. я в коридорі, сестра на кухні, батьки тримають мене за плечі та руки, я ще хитаюсь, від них не сховаєш- ся. пальцями розширюють мені очі, розпитують мов «где ваша дочь бьіла сегодня ночью». я дивлюсь на них та не розумію. батьки дивляться на них та не розуміють. Автомат дивиться на мене, розуміння тут нахуй не треба. я закриваю очі. це просто хєровий сон. я уявляю себе дитиною Пола Пота, мені дали автомат — я цілюся їм у рота, я цілюся в мізки, мізки завжди відчувають більше — по телевізору сказали, це добре рішення: стріляти на випередження, стріляти раніше, ніш встигнеш обдумати смерть. я відкриваю очі. але і це не все. коли мені виповнювалось 17, я сиділа на кухні, ще не палила, але вже думала, що скоро помру — сьомий поверх хитався чи то від вітру, чи то від вибуху найближчої автозаправки. мені було 17, коли в мене були перші блекаути і перші підвали. я б хотіла сказати, що це просто сон. і це правда сон. він сниться мені кожного місяця. з 17. і найгірше - сьогодні Мені 27.

Кінчаючи на спини усіх тих жінок (Обовязково на спини, щоб не бачити їх обличчя) Чи згадаєш ти мій голос? характер? хоч щось Хоч одну мою рису? чи запах? чи звичку? Запальничку, забуту в квартирі де ми курили? Склянку з помадою кольору стиглої вишні? Знаєш, коли пташці підрізати крила, Вона буде ще досі пташкою, а не кішкою. Грішні. ми знали толк у гріхах, пам’ятаєш? Ну звісно…бо чим же тоді пояснити печаль Що тебе накриває, коли бачиш волосся кольору чаю Або чорне мереживо на молочних плечах.. @SolyaSoyka #соля_сойка