Храм поезії (🖤)

карамель скріпила вуста на очах рожеві зефірки звуки згубилися в солодкій ваті яка заліплює вуха а шкіру покрили глазур'ю що виблискує відлунням повні і ввижається всюди запах ванілі так ідеально та солодко... але чи чуєш чи бачиш чи відчуваєш? відкушу шматок від зефірки звільняючи ніжні повіки від рожевої патоки взаємопроникні погляди як нитка пов'яжуть нас і намистина кохання як канатоходець ховзатиме між нами солодка вата розтане від чилі-слів що водоспадом виллю на тебе хочу щоб було чутно навіть найтихший стогін і те як ім'я твоє промовляю не всує а коли входиш у мене і спільне повітря стає гарячішим — концентрована пара між нами дзеркально торкаються кінчики пальців наче знімаємо взаємні відбитки інтимно і топиться топится та глазур що не давала відчути всі замочки пазлів які можуть поєднати нас розчиниться карамель на губах — невже після сотень минулих цілунків перший твій голий поцілунок буде моїм? і впаде між нами стіна солодкої довершеності розіб'ється частокіл з сталактитів-льодяників і правда про нас проріже мармелад і все, що було липким, солодким та приторним все, що виглядало апетитно але не насичувало більше не завадить справжній соленій а подекуди і гіркий близькості зі смаком справжніх людей близькості, якою можна втамувати істинний голод все вже розтануло, ...кінчай.

помісячний цикл                                / граюся гранями герметизму засіяна зерном спокути й чекання майбутнього з похмілля на ранок у тиші благодатній сходяться до перепою востаннє останні тварини з ковчегу Ноя і сніг січе їхні долоні січень____ лютні б'ють, запалюють стрітенські свічі грішні душі вирушають на сповідь і уповають що хтивий бабак вчасно покине свою оселю лютий___ бери лише кінчиками пальців мою плоть, що розтанула й виглянула, наче підсніжник з-під бруду, що полишила по собі зима березень__ сідай і споглядай на красиве вінчання що чатує за вигоном, що скинув останні сніги до снаги природі знов відродитися знову розквітнути щоб до осені ще раз померти квітень___ травмовані люди ніяк не можуть зрозуміти що розмай це не закономірність а остання послуга вічності космосу що лагодить замучене ментальне єство травень___ червивий червень, що між черешень б'є грозами, наче дефібрилятор і прагне повернути тебе до життя, щоб побачити ще хоча б одне бентежне літо червень____ лапками білочка ніжно здіймає яблучка нашої впертості та невинності невимовно ятрить спека середини літа і подіти себе я не можу, гину у бентежній непевності липня липень_____ колоски лоскочуть стегна тендітно лікують тендиніти щоб подіти себе, розтанути в полі і поволі розчинитися у невагомості прийдешньої осені серпень____ верескливо плаче тендітна осока спокою, затишку все менше грішать на першій лінійці дорослі вже діти за тим мовчання розсікає пасмурну тишу як бобер граніт науки гризе вересень___ жага до тепла помирає як тільки бабця востаннє зросить свої повіки що тремтять оброслим павутинням жага до тепла гине наприкінці бабиного літа жовтень___ перші дні падолиста я без хисту радію, що настрій мого буття передано довкола натужним спомином перших снігів листопад__ зошит в грудну клітку слід відкривати так акуратно як Миколай ставить під подушку подарунки і вигріває рунами перші морози грудень____ Кудлатий #кудлатий

помісячний цикл / граюся гранями герметизму засіяна зерном спокути й чекання майбутнього з похмілля на ранок у тиші благодатній сходяться до перепою востаннє останні тварини з ковчегу Ноя і сніг січе їхні долоні січень____________ лютні б'ють, запалюють стрітенські свічі грішні душі вирушають на сповідь і уповають що хтивий бабак вчасно покине свою оселю лютий___________ бери лише кінчиками пальців мою плоть, що розтанула й виглянула, наче підсніжник з-під бруду, що полишила по собі зима березень__________ сідай і споглядай на красиве вінчання що чатує за вигоном, що скинув останні сніги до снаги природі знов відродитися знову розквітнути щоб до осені ще раз померти квітень___________ травмовані люди ніяк не можуть зрозуміти що розмай це не закономірність а остання послуга вічності космосу що лагодить замучене ментальне єство травень___________ червивий червень, що між черешень б'є грозами, наче дефібрилятор і прагне повернути тебе до життя, щоб побачити ще хоча б одне бентежне літо червень____________ лапками білочка ніжно здіймає яблучка нашої впертості та невинності невимовно ятрить спека середини літа і подіти себе я не можу, гину у бентежній непевності липня липень_____________ колоски лоскочуть стегна тендітно лікують тендиніти щоб подіти себе, розтанути в полі і поволі розчинитися у невагомості прийдешньої осені серпень____________ верескливо плаче тендітна осока спокою, затишку все менше грішать на першій лінійці дорослі вже діти за тим мовчання розсікає пасмурну тишу як бобер граніт науки гризе вересень___________ жага до тепла помирає як тільки бабця востаннє зросить свої повіки що тремтять оброслим павутинням жага до тепла гине наприкінці бабиного літа жовтень___________ перші дні падолиста я без хисту радію, що настрій мого буття передано довкола натужним спомином перших снігів листопад__________ зошит в грудну клітку слід відкривати так акуратно як Миколай ставить під подушку подарунки і вигріває рунами перші морози грудень____________ Кудлатий #кудлатий

Припини мені снитися. Дороги, які ти щоночі малюєш жахами у снах, давно вже стерті з поверхні моєї ідентичності. І дотичними лініями ми не зустрінемось в тре(ви)морній точці тривоги. Їй-богу, минуло багато років. Вістря болючих спогадів затупилося, не поріже. Тож нарешті полиш мене, мій живий небіжчику, бо я не приїду. В'їдливий туман сновидінь розсіється до по́лудня, А серце з бруківки стане на варті сполоханого спокою. Десь у Тисі лежатиме частина історії про місто, яке я так і не змогла полюбити. Припини мені снитися.

Ліс вкритий білою глазур’ю, наче паска. Це пастка. Я зникаю. Бурштинові сосни до неба тягнуться крізь синь. Я син. Я Каїн. Верховіття лісу гойдає вічний сон. Ясон. Моя здобич. Твої кроки - мох. Тиша. Глибина. Йду до дна. Бачу - сич. Кущі-малорослики ведуть заростями до Чугайстра. Бо,гРа. Мара. О, де я? Заговори зі мною, лісе! Чому неговіркий? Дощу не лий! І де я? Дев’яте коло, довкола туман. Не смійся лукаво. Ти лукавий. Зникаю. О, лісе! Випусти мене, як і впустив. Я буду прощати винуватцям. Я бабця. Благаю! @Khvyliastyi_notatnyk #оксана_лихогляд

Насінням із сонце-соняшника розсипались голуби, небесна домівка їх сяє жовтою пустотою... Коли ж повертають назад, сходить на землю ніч: сапфіровими крильми встилають небесне лоно.

Коли на румінаціях збереться 15 підписників, викладу новий вірш https://t.me/sweetruminations

Балада про падіння Антіохії О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Простак та учений, усяк, хто воліє побачити Нагі одкровення нестямного свідка історії, Що пишеться ревно коштом безсило впокорених, Згадай же, о люде на власні пороки безпам'ятний, Падіння величного граду від рук його зрадника. *** Згадай же, як многії місяці мур Антіохії Не міг приступити жоден із гостів непроханих, Як мудрістю владних, як мужністю сильних боролися З людським лицемір'ям герої з-за стін обложених. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Ні хрест на щиті, ні хрест во серцях загарбників Лишились над долею мужніх героїв невладними, Та замість покори, так палко у гаслах хранимої, Зростили нового Іуду руками святителів. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Се воля Господня! Та вирвані очі у ангелів. За браком миру явилися кровопомазані. О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Прийми і гріхи, що в спадок передані пращуром. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще! Згадай же, як це пам'ятають у смерті осквернені, Вина чия в тому, що ввірили браму перевертню. Впечатай в кістки Фіррузову прокляту спадщину: Є речі, які неможливо ніколи пробачити.

*** Кричу імʼя твоє на вухо сусідам зверху і знизу Поки то я То ти, зверху і знизу Будемо міняти позиції, Що доведеться шукати милиці Й дисками ватними змивати тушшю Й хіттю Очі замилені Вже відчуваю цю гіркоту прослинену Ковтаю Чому ні? То зверху, то знизу я Ковтаю Чому ні? То зверху, то знизу ти Ловиш мої ліниві і ніжні Книжані доторки з вокалізмами Коли то зверху, то знизу Кричу імʼя твоє на вухо Сусідам Й вони, Чують концерт Граєш партії лиш нові Я — гітара твоя І ми Чергуємо каподастр Рухаємо на лади, Кричу піснею імʼя твоє Зверху й знизу Чутно всім, Як заграли мажорами… @ronikapozharska #поезія_Роніки

Там, де Ганг напуває           собою небо, там, де нас не було — відкриває земля кожен шрам, всі розломи і тріщини. Відкриває мене і здаюся собі маленькою та вразливою, розміром з зелену            бліду горошину. Так на мене не схоже. Заготовка, зернина — бери і ліпи що хочеш. Майстер-форма готова до будь-яких трансформацій, ти ж бо зліпиш із мене     хороше? Боже, руки склади на грудях, відігрій, перш ніж доторкнутися. Я молочне ядро горіха без шкаралупи, стиснеш — пустить гіркавий сік, зафарбує у чорне           лінії на долоні. Говори до мене, питиму кожен вдих, а замучить спрага — віддамся стократно                              морем. Якщо сонця на всіх                 не вистачить — посадиш мене під сонях. Поклади за манжету в прихисток, до руки. Заховай від світу, доки                    набуду сили. Та стою розгублена — тьмяний вогник серед імли. Боги мовчать, а я набираю голос на повні легені. І в хижому світі, зрошена милістю Шамбали, проростаю в червоний лотос. @snigpoetry #мері

якось я розкажу тобі про темряву що вкрила землю з маківки північного полюса і до ахіллесової антарктиди люди метушилися в страху не побачити важливе пропустити затемнення істини яке трапляється раз на тисячу років блимали ліхтариками підсвічували телефонами були такі що коптили парафіном і чиркали штормові сірники запальнички обпікали пальці та вогники мусили горіти уважні поначепляли скрізь світловідбивні стрічки кораблі позастрягали у ліфтах кораблики заховалися у квартирах титаніки укрилися в підвалах хмари пливли випромінюючи радіацію по радіо як завше нічого не казали тиша мусила статися бо пасувала до темені ситі ділилися голодом з голодними і так голоду десь ставало менше паніка атакувала непомітно стиха спершу відібрало мову згодом паралізувало всякий рух далі зір перестав розрізняти день і ніч темрява стала правдивою світло ж було всюди @snih_n_g #тата_пі

1. Для розлуки не варто чекати зими, ні Нового року, ні, як фіни — свого сухого січня, ні, як вокзали — останніх потягів, ні, як пустелі — одного справжнього дощу: усе, чого надто довго чекають, висихає. Може, й мені потрібен той сухий січень, а потім сухий лютий і сухий березень, аби висушити голос до кістки, аби якось навчитися жити без тебе і народжувати літери, загортати їх у папір, як немовлят, що безпорадно на світ глипають. 2. У мене тепер постійно цвітуть яблуні, методично, немов ти щоранку повторюєш один і той самий урок: подивися, ось дерево, ось плід, ось перше яблуко — ми з тобою, тримай його обережно, не кидай у землю. Адже самотність — ні разу не цілісність: Бог спарував нас з якоюсь метою, хай поки й не зрозумілою до кінця. Але я. Я провалила урок твій, Боже. Дай мені якесь інше яблуко. 28.11.2025

Замість підсумків за рік, пропоную вірш! КРИЛА Відкриваю шухляди, де пам'ять До країв переповнена. Знизу Між всілякого мотлоху й пилу, Ще з дитинства лежить фотокартка. Яснооке дитя, що без страху Заглядає у душу та серце. Придивляюся, чую, мов вперше: "Все вдалося у проміжках часу?" Незручне запитання, хвилююсь, Розбираю завали та рештки. Поміж попелу — мрії, як перли У маленькій долоньці, між мушель. Тут поламані крила, та пір'я — Осипалось під осуд дорослих. Пухоїди провини весь спротив Підточили. Та й досі я вільна! Прибираюсь до скрипу. Потоки Запускаю — провітрюю душу, Щоб злетіти. Маршрути малюю Нескінчені, в дитинство завдовжки... @Raramina #раміна

💔💔💔

пам'ять — це м'ята, пом'ята тисячі разів, щоб відновити запах того самого міста, тих самих моментів, тієї самої... сум'яття — замінник суму, хоч скільки таблеток не кидай у чай, солодко вже не буде. перевірка на неї в крові показала критичний рівень. чиясь стеля — моя підлога. мої хмари — це її хвилі. ловлю летючу рибу за хвіст, та вона не виконає моє бажання. прошу пробачення, кажу "обізналась", забула особливі прикмети. як там? «ніколи не кажи "назавжди"» нові спогади перефарбовують стіни пам'яті всупереч моїй волі. здираю фарбу обгризаними нігтями, лише б розгледіти те, що було там раніше, хто був там раніше, чому "був"... диск, поспіхом кинутий у тривожний рюкзак, поцарапаний. набридливо заїдає, не дає побачити, не дає пробачити! монумент накритий білою пеленою, за яку відчайдушно чіпляюся, та вона не знімається. вона вилита з каменя, за яким я піду на дно. і я стану летючою рибою, матиму крила, та ніколи не злечу вище за її хвилі. залишусь подобою, дешевою підробкою, примарним образом. нехай. я просто хочу згадати обриси того самого міста, тих самих моментів, тієї самої мене. @khashchi #гортензія

- втікачі - запам’ятай мій сину  драконяча луска на моїх руках – уламками по шрамах драконяча кров у моїх зіллях – краплями у моїй жилах на благо тобі пазурем веду по мапі вишукуючи наступне місто в якому приховують цих чудовиськ укривають їх від істини їхнього призначення  і навіть від самих себе невігласи дурні не забувай у дрекхеймі не має місця для них жорстоких токсичних незграбних ворожих і проклятих хижих дракони  віверни  змії вірми гідри ящіри василіски  скільки б їм не було ймень – всі вони були і мають стати інгредієнтами зілля вічного життя  оздобленням замків справжніх вельмож основою зброї на службі добра і цілями роду нашого жертовного навіть зараз страждаємо через них вимушені ховати свої тривоги під каптуром а герби й печаті – тримати в тіні вимушені зношувати власні сили з міста у місто з гори у ріки з лісів у моря тільки б ці почвари ставали отрутою на вістрі костеніли стрілами у колчані та всихали натягнуті на щиті опісля даруючи мені новий каптур тобі – новий плащ роду нашому – вічність запам’ятай мій сину висота людського розуміння – на рівні твоїх поножів мета нашого полювання – на висоті польоту химер зберігай знання і уміння до моменту смерті останнього виродка до перемоги над пандемією сліпоти у даркхеймі до становлення роду твого а до того мій сину не забувай ми – гордий народ що працює в тіні мисливці за вічністю світу вісники переродження стражі першооснови нехай і женуть нас з деркхейму  і кажуть що ми – «втікачі» запам'ятай мій сину драконоборцю істина на нашій стороні @cherry_poetry #немаксим

Якби мені на плечі замість снігу впала можливість врятувати світ Ніби: — Ооось! Наш герой! Зовсім скоро він кинеться в бій! Я би склався вдвоє         Втроє (Більше восьми не вдається...) Після сотого разу сонечко шкрябає моє серце... А я лагідно ховаю його собі до кишені. Я не сонечко...я не вмію літати...мій останній сон був про мрію втекти зі шкільного свята І тримати тебе за мізинця. І я лоскотав піднебіння космосу Тепер ясно чому він чхав на нас і зірками розлетівся над куполом Трилітрової банки. Не кусай мої пальці...бо я знову опинюся... Зранку. І так, це та сама ніч перед Різдвом. — Де ти нипав чотири роки? Я складався до сотні, щоб зняти цілунок із мороку. І моєю останньою правдою стала історія про сплетіння мізинців. І варена бараболька. Недосолена. Пам'ятай, ми з тобою це пара синонімів слова "Галактика" І нам варто скотитися сходами до класу за парту І сміятися. Давай я прокинуся і буду тебе лоскотати. Витягну з вух клаптики солодкої чи то скловати. І не буду казати ані слова. Просто цьомаю. Ти казала... — Слово не горобець... — Але слово, це точно пташка! Бо коли воно відлітає, то спадають пір'їнки. З них народжуються історії про шкільну вечірку і першу спійману (за пальця) зірку. І якби я працював Я би точно був істориком... Писати про старе, артефакти шукати у спогадах. Але, знаєш Це не ще один вірш про сумну Нещасливу історію. Бо я не пишу про спогади. Я їх створюю. @maLvaaaaaaaaa #мальва

Смерті не здогадатися, що ми виросли. Глянь на нас — сумні та огрядні діти. Безглютенові пики з поміткою "zero sugar". У щоденному пошуку, якої би ще отрути навернути, щоб довше не відпускало? Смак стає прісним, коли купуєш не на останні кишенькові. Завжди тепер не з тими. Істина відкривається на балконі чиєїсь вписки, де розпатланий хлоп, затягнувшись, казав мені: "Світ належить таким як ми" і сміявся заливисто так, що відлуння котилося лоскіткою за спинами. Тепер не заведено мати зграю, звичніше — одиночками. Друзі ділені на нулі, а ти — просто нетто в розмальованій тарі з першими зморшками на чолі. Смерть знаходить і поселяється шершнем в коконі голови, багом у черепній коробці. Бездумно гортаєш днів безкінечну стрічку і ніщо вже не викликає емоцій, крім пір'їни синиці жовто-блакитним опіком у руці. Ким і коли ми вийдемо із війни? А кудлатий пацан, єдиний, хто знав як бути, спить в бліндажі, загорнувшись в нірвану спальника. Бачить, мабуть, безтурботні міські вогні. Джа усміхається йому уві сні. @snigpoetry #мері